Раді Вас бачити!

Стежка, якої не було на карті

Ранок прийшов до Магдвора повільно й тихо. Перші сонячні промені ковзали по дахах будинків, золотили верхівки дерев і заглядали у вікна, ніби бажали кожному доброго дня. На подвір'ях уже порались господарі, із пекарні Оленки долинав аромат свіжого хліба, а біля криниці збиралися сусіди, щоб обмінятися новинами. Усе виглядало так спокійно, що важко було повірити: зовсім скоро Бром зробить перший крок назустріч великій пригоді.

Бром сидів на ґанку з кухлем теплого трав'яного чаю. Поряд лежала книга дідуся, але цього разу він не поспішав її відкривати. Учора вона сама показала нове завдання, і тепер хлопець розумів: ця книга не любить метушні. Вона відкриває свої таємниці лише тоді, коли для цього настає правильний момент.

Муркот неквапливо вийшов із будинку, широко позіхнув і потягнувся так старанно, ніби виконував дуже важливу ранкову вправу.

— Чому ти дивишся на книгу, наче вона зараз приготує сніданок?

— Думаю.

— Це вже вдруге за два дні. Починаю хвилюватися.

Бром усміхнувся.

— Може, сьогодні все мине спокійно.

Кіт уважно подивився на небо.

— Не кажи таких страшних речей.

Саме цієї миті книга тихенько засвітилася.

Обкладинка сама відчинилася.

Сторінки перегорнулися без жодного подиху вітру й зупинилися на новому малюнку.

Посеред сторінки була намальована вузенька лісова стежка.

Під нею з'явився напис:

«Іди туди, де закінчується сміх і починається тиша.»

Бром почухав потилицю.

— Це дуже незрозуміло.

— Чарівні книги взагалі люблять загадки. Якби вони писали: «Поверни ліворуч біля великого дуба», було б надто просто.

Бром уважно придивився до малюнка.

Раптом він помітив маленький знак у кутку сторінки.

Такий самий знак був вирізьблений на старому камені біля околиці Магдвора.

— Я знаю це місце!

— Серйозно?

— Ходімо!

Вони швидко вирушили до лісу.

Дорогою їх наздогнала пані Марта.

— Куди це ви так рано?

— На прогулянку.

Муркот тихенько додав:

— І, найімовірніше, на чергові неприємності.

— Гарної вам дороги! — усміхнулася сусідка.

— Дякуємо!

Ліс зустрів їх прохолодою. Пахло сосновою смолою, мохом і суницею. Сонячні промені пробивалися крізь густе листя, малюючи на землі золоті плями. Десь далеко кував зозуля, а білка стрибнула з гілки на гілку й завмерла, уважно розглядаючи незвичних мандрівників.

Нарешті вони підійшли до великого каменя.

На ньому справді був вирізьблений той самий знак.

Бром торкнувся його долонею.

Нічого.

— Може, сильніше?

— Це ж не двері, — буркнув Муркот.

Бром усміхнувся й випадково сперся плечем на камінь.

Той тихенько скрипнув.

— Ти це чув?

— Якщо зараз звідти вийде дракон, я офіційно звільняюся з посади супутника.

Камінь повільно відсунувся вбік.

За ним відкрилася вузенька стежка, якої ще хвилину тому не було.

Вона губилася серед високих дерев, укритих м'яким зеленим мохом.

— Отже... книга не жартувала, — прошепотів Бром.

— На жаль, ні.

Вони зробили кілька кроків.

Було дивно тихо.

Настільки тихо, що навіть спів птахів залишився десь позаду.

Раптом попереду почувся тихий схлип.

За кущем сиділо маленьке пухнасте створіння з великими круглими очима й довгими вушками. Воно обіймало лапками кошик із грибами й гірко плакало.

Бром одразу присів поруч.

— Привіт. Що сталося?

Створіння шморгнуло носом.

— Я... я заблукало...

Муркот уважно подивився на нього.

— Це ще цікавіше. Ми теж.

Бром ледь стримав сміх.

— Не слухай його. Він добрий, просто дуже старанно це приховує.

Створіння несміливо усміхнулося.

— Правда?

— Правда.

Муркот важко зітхнув.

— От тепер доведеться відповідати репутації.

Бром узяв маленьке створіння за лапку.

— Не хвилюйся. Разом ми знайдемо дорогу додому.

Книга в його сумці ледь помітно засвітилася.

Наче саме цього вона й чекала.

І Бром раптом зрозумів: справжня магія починається не тоді, коли вимовляєш заклинання.

Вона починається тоді, коли хтось перестає боятися, бо поруч є друг.

Маленьке створіння міцніше стиснуло лапкою кошик і несміливо подивилося на Брома. Великі бурштинові очі ще блищали від сліз, але страх поступово відступав. Воно кілька разів зітхнуло, ніби намагалося заспокоїтися, а тоді тихенько промовило:

— Мене звати Пухлик...

— Гарне ім'я, — усміхнувся Бром. — А мене — Бром. Це Муркот.

Кіт чемно нахилив голову.

— Не звертай уваги, якщо я бурчатиму. Це моя природна особливість.

Пухлик несміливо засміявся.

— Ти... смішний.

— Не кажи цього при ньому, — відповів Бром. — Потім ходитиме гордий цілий тиждень.

— Уже ходжу, — серйозно відповів Муркот.

Утрьох вони рушили вузенькою стежкою. Вона була зовсім не схожа на звичайну лісову дорогу. Дерева росли так близько одне до одного, що їхні крони перепліталися високо над головою, утворюючи зелений тунель. Сонячне світло пробивалося лише тонкими золотими смужками, а в повітрі літали маленькі світлячки, хоча надворі був ще день.

Пухлик озирнувся.

— Тут вони живуть.

— Хто? — запитав Бром.

— Пустуни.

— Це небезпечно?

— Ні... якщо вони в гарному настрої.

Муркот пирхнув.

— А якщо в поганому?

— Тоді вони ховають черевики.

Бром здивовано кліпнув.

— І все?

— Іноді ще міняють місцями двері будинків.

— О...

— А одного разу вони цілий день співали замість півня.

Муркот задумливо кивнув.

— Знаєш, мені вони вже подобаються.

Не встиг він договорити, як із кущів почувся тихенький сміх.

Хіхі...

Потім ще один.

І ще.

Бром зупинився.

— Ви це чули?

— На жаль, — відповів кіт.

Раптом просто перед ними на стежку впала соснова шишка.

Потім друга.

Третя.

Вони не боляче стукалися об землю й весело підстрибували, ніби самі собою танцювали.

Із-за дерева визирнула маленька зелена істота з гострими вушками. За нею ще одна. Потім третя.

Усі були завбільшки з кухоль.

На головах у них красувалися капелюхи з листя, а замість черевиків — жолудеві шкаралупки.

— Люди! — вигукнула одна.

— І кіт! — зраділа інша.

— Я не просто кіт, — обурився Муркот. — Я дуже поважний кіт.

— Поважний! Поважний! — хором повторили пустуни й весело розсміялися.

Один із них підскочив до Брома.

— Ти чарівник?

— Намагаюся ним стати.

— Ой, тоді покажи щось цікаве!

— Та тільки без вибухів, — додав другий.

— І без жаб!

— Минулого разу було забагато жаб!

Бром розгублено почухав потилицю.

— Я... можу спробувати.

Муркот одразу прикрив очі лапою.

— Почалося...

Бром дістав паличку.

Він не хотів робити нічого складного.

Лише маленьке світляне заклинання.

— Люміно!

На кінчику палички спалахнула тепла золота кулька.

Вона повільно піднялася в повітря.

Потім ще одна.

Ще.

За кілька секунд між деревами плавали десятки маленьких вогників.

Пустуни завмерли.

— Ого...

— Гарно...

— Дивіться!

Один зі світлячків раптом підморгнув.

Потім другий.

І всі чарівні кульки почали весело літати навколо маленьких лісових мешканців, ніби запрошували їх до гри.

Пустуни сміялися, кружляли, намагалися їх упіймати, але вогники щоразу чемно вислизали просто з рук.

Навіть Муркот не зміг стримати усмішки.

— Треба ж... Цього разу вийшло красиво.

Бром полегшено видихнув.

— Значить, книга справді допомагає.

Саме тоді найстарший із пустунів поважно підійшов до нього.

Його довга біла борода майже торкалася землі, а капелюх був зроблений із величезного дубового листка.

— Дякуємо тобі, чарівнику.

— Нема за що.

— За це ми теж допоможемо.

Старенький дістав із кишені маленький золотий горішок і поклав його Бромові на долоню.

— Що це?

— Насінина ліхтарного дерева.

— Вона чарівна?

— Виросте лише поруч із доброю людиною.

Муркот тихо пробурмотів:

— Якщо біля мене не проросте, не ображуся.

Пустуни дружно розсміялися.

Бром обережно сховав подарунок до кишені.

Він ще не знав, навіщо він потрібен.

Але серцем відчував, що колись цей маленький золотий горішок стане дуже .

Бром обережно сховав золотий горішок до кишені й ще раз подякував маленьким лісовим пустунам. Вони махали їм услід своїми крихітними долоньками, а кілька найменших навіть бігли за друзями, доки стежка не звернула за густі кущі ліщини. Ліс навколо змінювався непомітно. Якщо біля входу сюди все здавалося теплим і привітним, то тепер дерева стали вищими, мох — густішим, а повітря — прохолоднішим. Сонячні промені майже не торкалися землі, лише зрідка пробивалися крізь листя тонкими золотими смужками. Пахло хвоєю, вологою корою та польовою м'ятою. Навіть вітер ніби ходив тут навшпиньки, не бажаючи порушувати спокій цього місця.

Пухлик ішов попереду, але вже не здавався таким наляканим, як раніше. Час від часу він обертався до Брома, ніби хотів переконатися, що нові друзі не зникли. Побачивши їх позаду, він одразу всміхався й крокував далі. Бром дивився на маленького лісового мешканця й ловив себе на думці, що ще вчора навіть не здогадувався про існування таких створінь. Світ виявився набагато більшим, ніж йому здавалося.

— Далеко ще? — запитав він.

— Майже прийшли, — відповів Пухлик. — Треба лише перейти Струмок Відлуння.

— Цікава назва, — озвався Муркот.

— Він повторює не слова, а думки.

Кіт різко зупинився.

— Перепрошую... що?

— Якщо думаєш про їжу, почуєш запах пирогів. Якщо сумуєш — струмок нагадає про те, що тебе засмучує. А якщо боїшся...

Пухлик не договорив.

— То що? — тихо запитав Бром.

— Краще не перевіряти.

За кілька хвилин дерева розступилися, і перед ними відкрився вузенький струмок із прозорою водою. Камінці на дні світилися ніжним блакитним світлом, а над поверхнею літали сріблясті бабки. Здавалося, ніби тут не було нічого дивного.

Бром зробив перший крок до місточка.

Раптом почувся знайомий голос.

— Броме! Не забудь узяти булочки!

Хлопець здригнувся й озирнувся.

Позаду нікого не було.

Потім він почув сміх дітей із Магдвора, дзенькіт дзвіночка на дверях пекарні й голос пані Марти, яка бажала всім доброго ранку.

Він заплющив очі.

— Це... наше село.

Муркот теж насторожився.

— А я чую, як відкривається банка зі сметаною...

Бром засміявся.

— Серйозно?

— Не смійся. Це дуже приємний звук.

Пухлик приклав лапку до губ.

— Не слухайте довго. Струмок показує те, за чим сумує серце.

Бром глибоко вдихнув і швидко перейшов місточок. Голоси одразу стихли. Знову почувся лише легкий плескіт води й спів птахів.

— Незвичне місце, — сказав він.

— Дуже, — погодився Муркот. — Я вже майже повірив, що мене чекає миска сметани.

Вони рушили далі й незабаром вийшли на невелику галявину. Посеред неї стояв крихітний будиночок із круглими вікнами. Дах був укритий м'яким зеленим мохом, а з димаря підіймався тоненький струмочок диму. Біля дверей росли різнокольорові дзвіночки, які тихенько дзвеніли від найменшого подиху вітру.

Пухлик радісно підскочив.

— Дім!

Не встиг він добігти до дверей, як вони різко відчинилися.

На порозі з'явилася маленька пухкенька бабуся з великими окулярами.

— Пухлику!

Вона міцно обійняла його.

— Де ти був? Я вже весь ліс на ноги поставила!

— Я заблукав...

— Знаю. Бо якби не заблукав, тебе б не довелося шукати.

Пухлик винувато опустив голову.

Бабуся перевела погляд на Брома й Муркота.

Її суворий вираз обличчя одразу змінився на теплу усмішку.

— Це ви допомогли моєму онукові?

— Так, — відповів Бром. — Ми просто опинилися поруч.

— Інколи «просто поруч» означає дуже багато, — лагідно сказала вона. — Заходьте. Я саме спекла медове печиво.

Муркот миттєво пожвавився.

— Броме, не можна ображати господарів відмовою.

— Ти щойно придумав це правило.

— Але ж гарне правило.

За кілька хвилин вони вже сиділи за маленьким круглим столом. На ньому стояли запашний чай із лісових трав, свіже печиво, малинове варення й теплий яблучний пиріг. Будиночок був таким затишним, що навіть годинник на стіні цокав якось ліниво, ніби й сам відпочивав.

Бром відкусив шматочок пирога й заплющив очі від задоволення.

— Дуже смачно.

Бабуся усміхнулася.

— Секрет простий. Готувати треба з добрим настроєм.

Муркот серйозно кивнув.

— Саме тому в мене ніколи не виходить готувати.

Усі дружно розсміялися, і навіть старий будиночок, здавалося, став теплішим від цього щирого сміху. За вікном тихо шумів чарівний ліс, а книга в сумці Брома знову ледь помітно засвітилася, ніби схвалювала кожен його добрий вчинок. Це була лише перша зупинка великої подорожі, але Бром уже починав розуміти: найцінніша магія народжується там, де є доброта, дружба і щира посмішка.

Після чаювання Бром із Муркотом вийшли на маленьке подвір'я. Пухлик мовчки сидів на старому пеньку й водив паличкою по землі. Ще недавно він сміявся разом з усіма, а тепер його вушка опустилися, а погляд став сумним. Він мовчав так довго, що навіть Муркот перестав жартувати.

Бром сів поруч.

— Щось трапилося?

Пухлик довго мовчав.

— Можна... я скажу чесно?

— Звичайно.

— Я не люблю ходити до інших лісових дітей.

— Чому?

Маленький пухнастик опустив голову ще нижче.

— Вони сміються з мене. Кажуть, що я всього боюся. Що постійно гублюся. Що ніколи не стану таким сміливим, як вони.

Бром уважно слухав. Ці слова боляче зачепили його самого. Він добре пам'ятав, як мешканці Магдвора не раз посміювалися з його невдалих заклинань. Ніхто не хотів образити його, але іноді навіть добрий сміх залишає слід у серці.

— І ти їм віриш? — тихо запитав він.

Пухлик знизав плечима.

— Якщо це повторюють щодня... починаєш думати, що це правда.

Запала тиша.

Муркот несподівано підійшов ближче й сів навпроти.

— Можна я тобі дещо скажу?

Пухлик кивнув.

— Я знаю Брома давно.

— І що?

— Він теж багато чого не вмів.

Бром здивовано подивився на кота.

— Дякую за підтримку...

— Не перебивай. Це рідкісний випадок, коли я кажу щось серйозне.

Пухлик уважно слухав.

— Він помилявся. Псував заклинання. Інколи через нього сміялося все село. Але знаєш, що я помітив?

— Що?

— Він жодного разу не перестав пробувати знову.

Бром опустив очі.

Він ніколи не думав про це саме так.

Муркот усміхнувся кутиком рота.

— Сміливість — це не коли тобі не страшно. Сміливість — це коли страшно, але ти все одно робиш крок уперед.

Пухлик довго мовчав.

Потім несміливо усміхнувся.

— Думаєш... і я зможу?

— Не думаю, — відповів Бром.

Пухлик знову засмутився.

Але Бром усміхнувся ширше.

— Я знаю.

У маленького лісового мешканця заблищали очі.

Саме в цю мить із-за дерев вибігли троє його однолітків. Побачивши Пухлика, вони спершу завмерли, а потім один із них винувато почухав потилицю.

— Ми... хотіли попросити вибачення.

Пухлик здивовано кліпнув.

— За що?

— Ми не думали, що наші жарти тебе так засмучують.

Інший хлопчик опустив очі.

— Ми просто дуріли. Не хотіли зробити боляче.

Настала тиша.

Пухлик подивився на Брома.

Той лише ледь кивнув.

— Я вас пробачаю, — тихо сказав Пухлик. — Але більше так не жартуйте.

— Домовилися, — відповіли вони майже одночасно.

За хвилину всі четверо вже сміялися, ніби сварки ніколи й не було.

Муркот тихенько прошепотів Бромові:

— Знаєш... іноді найсильніша магія — це звичайне слово «вибач».

Бром поглянув на книгу в сумці.

Вона знову ледь помітно засвітилася.

Цього разу він був майже впевнений: книга реагувала не на заклинання, а на добрі вчинки. І ця думка зігріла його більше, ніж будь-яке чаклунство.

Бром ще довго стояв біля маленького будиночка й дивився, як Пухлик разом із новими друзями весело бігає галявиною. Зовсім недавно в його очах були сльози, а тепер там світилася щира радість. Вони сміялися, придумували якусь гру, сперечалися, хто швидше добіжить до старого дуба, а потім знову мирилися. Бром усміхнувся сам до себе. Він раптом зрозумів, що іноді найбільше диво — не чарівна паличка і не старовинні заклинання, а можливість допомогти комусь знову повірити в себе.

Бабуся Пухлика вийшла на ґанок із невеликим полотняним згортком.

— Це вам у дорогу, — лагідно сказала вона.

— Не треба, ми й так у вас стільки гостювали, — відповів Бром.

— Треба. У лісі ніхто не відпускає друзів із порожніми руками.

Вона поклала згорток йому до наплічника.

— Тут печиво з медом, сушені яблука й трав'яний чай. Коли втомитеся, обов'язково зробіть привал.

Муркот одразу принюхався.

— Я вже відчуваю, що це дуже корисний подарунок.

Бабуся засміялася.

— А ти, бачу, любиш поїсти.

— Не люблю, — серйозно відповів кіт. — Це моє покликання.

Усі дружно розсміялися.

Пухлик підбіг до Брома й міцно його обійняв.

— Дякую тобі.

— За що?

— За те, що не сміявся з мене.

Бром поклав руку йому на плече.

— Пам'ятай одну річ. Кожен іноді боїться. Це нормально. Але не дозволяй чужим словам вирішувати, ким ти є.

Пухлик впевнено кивнув.

— Я більше не буду.

— І ще...

— Що?

— Якщо знову загубишся, краще одразу запитай дорогу.

Маленький пухнастик засміявся.

— Домовилися.

Коли друзі залишили галявину, ліс уже огортало м'яке вечірнє світло. Довгі тіні простягалися між деревами, листя тихо шелестіло над головою, а повітря пахло хвоєю, мохом і свіжістю після короткого літнього дощу. Вони йшли знайомою стежкою мовчки. Ця тиша була приємною. Не тією, що лякає, а тією, у якій кожен думає про щось своє.

Першим заговорив Муркот.

— Знаєш...

— Що?

— Мені сподобався цей день.

Бром усміхнувся.

— Навіть попри те, що ти мало не залишився без обіду?

— Саме тому він і запам'ятається.

— А я думав, ти зараз скажеш щось серйозне.

— Я сказав серйозне.

Бром тихо засміявся.

Коли вони підійшли до Струмка Відлуння, вода вже сяяла сріблом. Цього разу жодних голосів не було. Лише легкий плескіт хвиль і спів вечірніх цвіркунів.

— Дивно, — прошепотів Бром.

— Чому?

— Сьогодні струмок мовчить.

Муркот уважно подивився на воду.

— Можливо, тому що зараз ти не сумуєш.

Бром нічого не відповів.

Лише зрозумів, що кіт має рацію.

Незабаром друзі вийшли до знайомого каменя. Щойно вони переступили невидиму межу, кам'яна брама повільно зачинилася за їхніми спинами, ніби чарівний ліс подякував їм за гостину й сховав свої таємниці від сторонніх очей.

Попереду вже виднілися перші будинки Магдвора.

У вікнах горіло тепле світло.

Із пекарні долинав запах свіжих булочок.

На площі діти ще гралися, а сусіди сиділи біля своїх будинків і спокійно розмовляли після довгого дня.

— Ми вдома, — тихо сказав Бром.

— Найкраще місце після будь-якої пригоди, — погодився Муркот.

Удома Бром поклав книгу на стіл. Вона сама повільно відкрилася.

На останній сторінці цього розділу з'явився новий напис:

«Друге випробування завершено. Ти навчився слухати не магію, а серце. Попереду — новий шлях.»

Бром легенько провів пальцями по золотих літерах.

— Дякую...

Книга тихо зачинилася.

За вікном одна за одною спалахували перші зорі. Попереду чекали нові пригоди, нові друзі й нові випробування. Але цього вечора Бром засинав із зовсім іншим відчуттям.

Він більше не хотів стати великим чарівником лише для того, щоб усі ним захоплювалися.

Тепер він мріяв стати таким чарівником, поруч із яким іншим буде світліше, спокійніше й трохи тепліше.