Раді Вас бачити!

Я глянув на Миронову лапу, притиснуту до моєї ноги, і відчув, як у грудях наростає тривога.

— Я знаю, що змусить його повернути гроші, — важкий погляд Мирона буквально прибив мене до сидіння.

У роті миттю пересохло. Довелося ковтнути слину.

— Що? — перепитав уже я.

— Якщо ми повернемося й поговоримо з малим. Він точно не буде викручуватися, як Діма. Розповість усе.

Мені захотілося врізати йому в пику. За Тимка я міг і вбити. А він що задумав? Лякати мого брата?

— Спробуєш до нього підійти — я тобі горло перегризу! Хочеш помститися — давай. Це я тебе дурив і розводив, а не він! Усі претензії до мене! Чи в тебе інше на думці?

Мирон не надто злякався. Лише подивився з легкою недовірою.

— Давай владнаємо все нормально, без цих розбірок, — втрутився карлик. — Я вже втомився слухати цю маячню. Візьми з нього розписку. Нехай повертає борг по-людськи, якщо готовий чекати. Уся інформація на нього є. Навіть якщо він вирішить утекти на край світу.

Хвилину тривала тиша. І лише коли Мирон обміркував пропозицію, він запитав:

— Готовий написати розписку?

— А в мене є вибір?

— Немає, — підбадьорив він.

— Тоді готовий.

У підсумку карлик привіз нас до якихось будинків і висадив. Йому явно не подобалося виконувати роль таксиста. Ще й дорогою якась жінка без упину обривала йому телефон.

Тож Мироша витягнув мене з машини за комір і потягнув до під'їзду. Дивно, що перехожим було байдуже, як цей бугай мало не на руках тягне бідолашного мене.

— Гей, куди ми йдемо? — обурився я, намагаючись вирватися.

Звісно, пояснювати мені ніхто нічого не став.

— Розписку писати, — сухо відповів він.

— До нотаріуса?

— Ні, до мене додому. А ти хочеш до нотаріуса?

Він відчинив двері під'їзду, і нас на кілька секунд проковтнула темрява.

— Не хочу, але до тебе додому йти якось лячно. Хто тебе знає, може, ти маніяк якийсь?

Мирон викликав ліфт.

— Коли ти спілкувався зі мною в мережі, сумнівів у моїй нормальності в тебе не виникало.

— Бо я знав, що ніколи тебе не побачу!

— Ну вибач, — Мирон, здається, зовсім не каявся. — Мені було б на тебе байдуже, якби ти не забрав мої гроші.

— Хочеш сказати, я в тебе останнє відібрав? Подивися, як ти живеш. І як живу я.

Саме в цей момент Мирон відчиняв двері своєї квартири. І, до речі, навіть самі двері мали недешевий вигляд. Що вже казати про ремонт і меблі всередині.

— Ти не дитина, щоб я тебе жалів. Поводься як чоловік і не ний.

— Як чоловік? А ти про кого думав, коли цілував мене в лісі? Про чоловіка чи про Мар'яну? — не втримався я від підколу.

Мирон важко подивився на мене. Мені здалося, що він хоче мене вдарити. Хоча, може, обличчя в нього просто таке.

— Що захотів, те й зробив. Ти не маєш права скаржитися.

— Ти взагалі нормальний? У сенсі не маю? А якщо ти захочеш зі мною переспати, як із Мар'яночкою? Я теж маю мовчки погоджуватися? Хто тобі взагалі сказав, що ти мені цікавий? Те, що в мене була реакція на тебе, нічого не означає. У тебе теж вона була!

Мирон мене проігнорував. Зачинив двері й повернув ключ у замку. Я відразу зрозумів, що без його допомоги звідси не виберуся. Так собі перспектива.

— Я дам тобі аркуш і ручку. Але спочатку хочу побачити, як ти напишеш повідомлення чоловікам, яких намагався обдурити. І ще мені потрібна письмова обіцянка, що ти більше не порушуватимеш закон.

— Що? — здивувався я. — Про що ти взагалі?

— Дімо, ти тепер під наглядом мого друга з поліції. Як думаєш, скільки часу знадобиться, щоб за бажання повісити на тебе якусь справу? Тому зміна поведінки й вибачення — найкраще, що ти можеш зробити.

— І де ти пропонуєш мені шукати тих, кого я вже обробив? Повір, ці хлопці дуже хотіли бути обдуреними. І надсилали мені далеко не лише фото своїх торсів. Тете, що писав мені ти, і те, що писали вони, — небо і земля.

Мирон ніби трохи знітився. Хоча в його виконанні це мало доволі кумедний вигляд.

— У тебе залишилися ті, кого ти збирався обдурити, щоб повернути мені борг, — озвався він. — Ось їм і напишеш правду. Я простежу, щоб ти став на правильний шлях. І якщо думаєш, що я жартую, то прикро розчаруєшся.

У мене від обурення аж потемніло в очах. Мало того що він хотів свої гроші назад, так ще й вимагав не дурити людей надалі. Мені знадобилося все моє терпіння, щоб не вивести його з рівноваги.

— І що ти робитимеш?

Мирон затягнув мене до вітальні й посадив за стіл. А сам нахилився зверху, нависаючи, мов грозова хмара.

— Дімо, ти більше не зможеш мене обдурити, тому що я бачу тебе наскрізь. Ти ставиш ці питання, бо думаєш, ніби я дурень і не контролюю ситуацію. Але ти забув, хто я.

Його долоня лягла мені на шию, а пальці трохи стиснулися.

— Рятувальник?

— Саме так. Я рятувальник, а ти просто потребуєш допомоги. І я її надам. Навіть якщо тобі це не подобається.

— Але борг ти мені все одно не пробачиш?

По шкірі побігли мурашки від цього дотику. Після того поцілунку в лісі я взагалі не знав, чого від нього чекати.

— Ні, не пробачу. Тобі це не піде на користь. Ти маєш навчитися заробляти, не крадучи.

— Та невже? Може, мені теж у рятувальники податися? Буду хоробрим хлопцем і всіх навчатиму добра та взаємоповазі.

Мирон прибрав руку й засунув її в кишеню. Я мимоволі простежив за цим рухом поглядом. І він це помітив.

Чорт.

— Діставай телефон і пиши. Я чекаю.