Раді Вас бачити!

— От же ж сучара! — не стримався я.

— Що? — підсунувся до мене Тим, мій молодший брат. Йому всього дванадцять, але тямив він більше за багатьох своїх однолітків. — Що там, Дім?

— Та цей пожежник не відповів. І в мережі не світиться.

— Правильно казати «рятувальник», а не «пожежник», — поправив він.

І звідки Тимко-Башка все це знає? Я на школу ще в дев'ятому класі забив, а тепер і не згадаю, що там як. А в нього в тій маленькій коробочці стільки інформації вміщується!

— Та мені байдуже, — я цього слинька Мирошу обробляв уже два місяці.

Почалося все з того, що я побачив його в Інстаграмі. Ми жили в одному місті, але особисто я його, звісно, не знав. Місто-мільйонник як-не-як. І мені здалося доволі кумедним, що я розведу саме рятувальника.

Так би мовити, розпалю в ньому вогонь кохання.

Я навіть уперше в житті клієнта наживо вистежував — спеціально ходив до частини подивитися. Виглядав цей Мироша, звісно, відмінно. Може, я б і сам не відмовився з ним переспати. Був у мене грішок — слабкість до хлопців у формі. Якби тільки він не виявився таким безнадійним натуралом.

У мене було п'ять акаунтів, але для нього я обрав не Ельміру з братом, який хоче видати її заміж за нелюба, і навіть не Лєру, випускницю якогось там «єблебудівельного» коледжу, а маленьку незайману Мар'яну з паралізованою матір'ю.

Вона завжди спрацьовувала. Бо більшість таких, як Мирон, прагнули саме таку дівчину. І щиро вірили, що вродлива красуня може залишатися незайманою у двадцять років.

Моя сестра Іра втратила цноту значно раніше. Мені навіть випала сумнівна честь випадково стати свідком цієї зворушливої події, коли я невчасно повернувся додому.

І якби не той покидьок, її чоловік, можливо, доля Іри склалася б інакше. Але маємо те, що маємо.

— А чого ти хотів?

— Хотів уже сьогодні його на гачок посадити, гарненько обробити, а ввечері витягнути тисяч п'ятдесят. Напевно, на виклик поїхав. Головне, щоб там копита не відкинув.

— І тобі не шкода? Він же нас захищає.

— Кого це нас? Подивися на себе, Тиме. Хто тебе захищає? Або нашу Іру?

— Держава. А він їй служить.

— Боже, чого ти такий наївний?

— Бо ти злий, — образився брат.

— Я не злий. Я як Робін Гуд. Забираю в багатих придурків і віддаю нам. А ми бідні. Як думаєш, чому ми живемо в цій дірі? Вважаєш, у цього Мироші кімната в комуналці на п'ятьох?

— Не знаю.

— А от я знаю. Двокімнатна квартира в нього. І зарплата хороша. Нічого, швидко відіб'є свої втрати. І перестане потикатися куди не треба.

— Якщо Іра дізнається... — знову затягнув Тим свою улюблену пісню.

— Якщо ти їй не скажеш, то й не дізнається.

Розводити мужиків на гроші я почав пів року тому, після того як чоловік моєї сестри, підробляючи водієм, збив пішохода. Щоб витягнути його з тієї історії, Іра продала нашу квартиру й купила ці «хороми».

Я всіма силами протестував, але тоді мені було лише сімнятцять, а вона була нашим із Тимом опікуном. Можна було, звісно, доводити, що вона не справляється з обов'язками, але тоді Тим потрапив би до інтернату, а я зміг би забрати його не раніше ніж через пів року. І то не факт.

Грошей у мене не було, та й із житлом, м'яко кажучи, виникли проблеми.

Але Іру я не звинувачував. В усьому був винен її придуркуватий Льоша. Він пив, бив її й зрідка підробляв водієм на своїй старій розвалюсі. Та й водив так, що люди ледь не літали через капот.

Одного разу Льоша сказав мені, що покине Іру й поїде світ за очі, якщо я дам йому достатньо грошей.

Тоді в мене й почав вимальовуватися ПЛАН.