Раді Вас бачити!

Ранок, як завжди, починався однаково: шикування, розподіл завдань, підготовка та перевірка спорядження. О восьмій уже треба бути напоготові — раптом виклик. Втім, до стану постійної напруги всі давно звикли й сприймали його як норму життя.

Але сьогодні в Бориса Пантеєва день народження, тому розмови точилися лише навколо цього. Він навіть приніс тортик, який власноруч спекла його мати, Марія Андріївна. Ми з Борисом були єдиними неодруженими в команді, тож я вже передчував, до чого все йде.

Три. Два. Один...

Торт з'їли — і почалося.

— Ну що, Борисе? Коли ми вже не мамин торт куштуватимемо, а дружини? Двадцять шість років — уже серйозний вік, — вступив у гру Леонід Демидов. Йому було тридцять вісім, за плечима — два розлучення, третій шлюб і четверо дітей.

Борис був класичним ґіком, який радше впорається самотужки за допомогою правої, аніж піде шукати собі дівчину. Але нашим «дорослим» товаришам не зрозуміти принад холостяцького життя. Замість того, щоб бігати з квітами та вмовляти когось піти на побачення, він із задоволенням провів би всі вихідні за улюбленою грою. Зате Леонід, який платить аліменти першій дружині та віддає значну частину зарплати третій, собі такого дозволити не може. І машина в нього старенька, і вдома постійно якісь клопоти — діти, дружина, собака, кішка, дах на дачі протікає. Ну або щось дуже схоже.

Класика.

Захоплення Бориса жодним чином не заважали роботі. Фізичну форму він мав майже ідеальну: прес твердий, мов камінь. А ось у сердечних справах успіхами похвалитися не міг. Та й мати надто вже його опікала.

Він її теж любив. Не так, як його батько. Борис купував їй парфуми, нещодавно подарував шубу, зробив ремонт у квартирі. Зрозуміло, що всі потенційні невістки, які могли б претендувати на її сина, Марії Андріївні були не надто до вподоби.

— Та годі вже, чого ти до нього причепився? — перебив Демидова Валентин Серебренников і кивнув у мій бік. — Он Мирону тридцять два, а він теж нікого особливо не шукає. Навіть підозріло. Може, ви вже давно одне одного знайшли, а ми не знаємо?

Звичайні чоловічі жарти. Якщо не залицяєшся до всіх підряд, то одразу починаються натяки. І хоч я розумів, що вони не всерйоз, усе одно було неприємно.

— У мене є дівчина.

— Та невже? Дуня Кулакова? — відгукнувся Борис: мабуть, надто вже не хотів залишатися єдиним неодруженим у компанії.

— Дуня ж твоя обраниця. Як я міг би? — підморгнув я йому.

Борис почервонів, як школяр.

— Ні, нам цікаво! Хто вона, де познайомилися, як давно? Подробиці! — загомоніли хлопці.

Я дістав телефон і показав фото Мар'яни. Ми ще жодного разу не бачилися наживо, але вже давно активно спілкувалися в Інстаграмі. Вона була надзвичайно вродливою: миле обличчя, гарна постава, пухкі природні губи та довга коса.

Хлопці присвиснули.

— А вона точно справжня? Виглядає як лялька! Ще фото є? — подав голос Михайло Зеленцов, і в його очах з'явився добре знайомий блиск. Жінок він любив навіть більше, ніж власну дружину, і часто шукав пригод на боці.

— Справжня, — ми понад два місяці обмінювалися голосовими повідомленнями. Я б помітив, якби щось було не так.

Мар'яна жила в невеликому містечку неподалік, але доглядала прикуту до ліжка матір, тому наша зустріч уже двічі зривалася через хворобу старенької. Мені було шкода цю самотню дівчину, яка змушена була сама боротися з усіма труднощами. Спочатку вона відмовлялася, але я все ж наполіг, щоб допомогти їй грошима.

У мене була хороша робота, власна квартира, автомобіль і певні заощадження. Я міг дозволити собі підтримати людину, яка опинилася в складній ситуації. Тим паче що мої наміри були серйозними.

Мар'яна не хотіла брати гроші й до останнього відмовлялася. Її дуже бентежили стереотипи про утриманок. І це лише ще більше переконувало мене в її порядності.

На повноцінні стосунки мені катастрофічно бракувало часу, тому спілкування в інтернеті виявилося дуже доречним. Вона завжди бажала мені доброго ранку й писала «на добраніч». Саме Мар'яна першою знайшла мене в Інстаграмі, вподобала фото у формі рятувальника, а потім несміливо написала повідомлення.

Вона одразу мені сподобалася своєю щирістю та скромністю. Від зустрічі довго відмовлялася, бо була незайманою й боялася мене. Мар'яна взагалі була дуже сором'язливою, а хвороба матері позбавила її звичайної безтурботної юності. І я це добре розумів, бо сам завжди зосереджувався не на тому, що цікавило більшість однолітків.

Школа із золотою медаллю, спортивні секції, потім Академія цивільного захисту і вісім років служби в рятувальному підрозділі. Зате зараз я міг упевнено стояти на ногах, а не марнувати життя на першій-ліпшій роботі та випадкових рішеннях.

— І давно ви разом? — запитав Борис.

Гадаю, невелике перебільшення мені пробачать.

— Приблизно місяць.

Він одразу скис і відвернувся. Напевно, засмутився, що тепер усі жарти дістануться лише йому.

— Оце так красуня! — похвалив Зеленцов, знову дивлячись на фото. — А поцілуватися вже встигли?

— Справжні джентльмени про таке не розповідають, — осадив його Серебренников.

— Це які саме джентльмени? Ті, що вступили до ордену Дуні Кулакової? — реготнув Михайло й кивнув на нещасного Бориса.

— Я схожий на члена ордену? — уточнив той.

У Серебренникова дружина була справжньою красунею, і на кожному святі ми це дружно відзначали.

— На члена — так, а на орден — ні, — зареготав Демидов.

Ми з Борисом їм уже були не потрібні. Вони чудово розважалися й без нас. Я глянув на телефон і побачив повідомлення від Мар'яни. У цю мить, після схвальних оцінок усієї команди, вона здалася мені ще красивішою, ніж раніше. Адже її хотіли всі, а бути з нею міг лише я.

У нашому листуванні, хоч і не було нічого відвертого, ми вже давно перейшли певні межі, і це хвилювало мене дедалі сильніше.

«Думаю про тебе ❤️», — написала вона.

Я теж думав про неї й хотів нарешті побачити.

Борис сів у кутку й дістав спеціальний топірець, яким ми вибивали двері під час викликів. Протер його й відклав убік.

— Міг би про свою дівку й не сьогодні розповідати, — приречено зітхнув він.

— По-перше, не дівка, а дівчина. А по-друге, чому б тобі самому когось не знайти?

— Кого? — здивувався Борис так, ніби я запропонував ему стрибнути з парашутом.

Не хотілося думати, що його проблема зовсім не в матері. З огляду на все, що траплялося в академії в закритих чоловічих гуртожитках, можливо, Борис шукав зовсім не дівчину. Але з нашою роботою зізнатися в такому було б украй непросто.

Пролунав сигнал тривоги, і всі миттєво перестали жартувати — треба було виїжджати на виклик. Борис відклав топірець, усі заметушилися.

А Мар'яні я, звісно ж, так і забув відповісти.

Любі читачі! Якщо вам подобається книга, не забувайте ставити лайк, додавати її до бібліотеки та підписуватися на автора!