Спочатку:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Уже ближче до вечора я написав Мар'яні. До кінця чергування залишалося шість годин, але в частині було тихо, тож я трохи розслабився, відкриваючи повідомлення. Усередині приємно лоскотало від хвилювання.
«Як мама? Може, поговоримо ввечері?» — мені хотілося легкого флірту й провести час, слухаючи її солодкий голос. Мар'яна здавалася мені справжньою досконалістю.
«Мамі стало гірше. Не можу відійти від її ліжка. Вибач».
У її мами постійно виникали якісь проблеми, я до цього вже встиг звикнути, але позбутися прикрого відчуття все одно не міг.
«Я почую твій голос?»
«Якщо ти готовий слухати скарги заплаканої дурепи».
Мені стало тривожно. Зазвичай Мар'яна зберігала бадьорий і грайливий настрій. Невже сталося щось справді серйозне?
«Ти не дурепа».
«Якби мені дали загадати одне бажання, знаєш, яким би воно було?»
«Яким?»
«Вилікувати маму».
«Невже немає способу їй допомогти, якого ти ще не спробувала?»
Мар'яна мовчала так довго, що я вже подумав, ніби вона не відповість. Навіть надіслав їй сердечко.
«Насправді спосіб є. Але це дуже дорого».
Відповідь прийшла майже через вічність, і мені стало трохи легше. Хотілося, щоб її мама нарешті перестала стояти між нами.
Я добре уявляв, наскільки дорогим може бути лікування. Мій рідний дядько, який свого часу надихнув мене стати рятувальником, помер надто рано від раку. А мама пішла з життя рівно через п'ять років — від діабетичної коми. Їй не можна було курити й харчуватися абияк, але вона нікого не слухала й завжди робила по-своєму.
Мені було дванадцять, коли її не стало.
Тому слова Мар'яни мене зачепили. Якби мою маму можна було врятувати від неї самої, вона прожила б ще щонайменше років десять.
«І наскільки дорого?»
«Не питай».
«Я ж не просто так питаю. Хочу допомогти».
«Не зможеш. Ти ж не мільйонер».
«Потрібен мільйон?»
«Не мільйон. Усього п'ятдесят тисяч((( Але сам розумієш, що це велика сума».
На рахунку в мене лежало сто тисяч, тож я не вагався ні хвилини.
Я хотів її.
Яким би я був чоловіком, якби не зміг захистити свою жінку від біди? Щодня я бачив людей, які переживали стрес і втрати, і не хотів, щоб Мар'яна страждала чи плакала.
«Я дам тобі гроші. Зніму завтра й приїду».
«До мене?»
«Так. Я хочу тебе побачити».
«Але мама досі хвора. Вона тебе не знає так, як я. А з її слабким серцем... Ти хочеш, щоб вона померла або подумала про мене щось погане?»
«Ти же незаймана? Що поганого вона може подумати?»
«Що я продала себе за гроші чи щось подібне. Вона цього не переживе. І я теж».
Мені не хотілося прямо говорити, що я розраховую на близькість у майбутньому. Це здавалося негідним. Але ми стільки спілкувалися, вона надіслала мені буквально тисячу фотографій, нехай і не відвертих. І, звісно, я прагнув її не лише платонічно.
Найбільше мені подобалося фото, де Мар'яна показала лише свої губи, сором'язливо прикушені зубами. Видно було тільки їх, але цього вистачало, щоб уява починала працювати на повну.
«Ти хочеш, щоб я переказав гроші на картку?»
«Не знаю, любий. Це такий великий вчинок з твого боку! Але чи можу я це прийняти?..»
«Можеш. Поговори зі мною ввечері, солодка».
«Ти перекажеш гроші ввечері?»
«Ні. Просто зараз. Тож можеш домовлятися про ліки».
«Я знову плачу, любий. Ти так багато для мене зробив. Жоден чоловік ніколи не робив для мене нічого подібного».
«Хочу почути тебе ввечері».
«Почуєш. Я говоритиму з тобою стільки, скільки захочеш».
Я відкрив застосунок і переказав їй гроші.
Мар'яна надіслала мені з пів десятка повідомлень із подяками та сердечками. Серце забилося швидше, коли я побачив, наскільки вона рада.
— Чого ти в телефон усміхаєшся, як дурень? — запитав Борис, проходячи повз.
— Гарний настрій зловив. Заздриш?
— Ой, ти з цією своєю листуєшся?
— Не «цією своєю», а з Мар'яною. І так, листуюся.
— Жінки — підступні створіння, Денисов, — повідомив мені Борис. — Мама каже, що їм довіряти не можна.
— А твоя мама хто тоді? Дракон?
— Моя мама — це моя мама. Не те що всі інші...
Я закотив очі й змушений був закрити діалог із Мар'яною. До нас підійшов Серебренников, який почув частину розмови й вирішив втрутитися.
— Борю, ти ж не будеш усе життя жити лише з мамою. Подумай на дозвіллі, хто чекатиме на тебе вдома років через десять? Комп'ютер і права рука?
— Ой, та годі вже жартувати про це. Можна подумати, ви всі великі герої!
Серебренников зареготав.
— Може, й герої порівняно з тобою, — він штовхнув мене плечем, і я теж усміхнувся.
А Борис образився.
— Слухай, може, тобі на день народження дівчину замовити?
— Дівчину? — пожвавився Зеленцов.
— Без мене, будь ласка, — підняв я руки. — У мене ввечері справи...
Але ввечері я так і не зміг додзвонитися до Мар'яни. Її не було в мережі. Вона не відповідала. Не зʼявилася й наступного ранку.
І через день.
І через тиждень.
Спочатку я ще намагався знайти виправдання її поведінці. Можливо, щось сталося з мамою? Може, вона потрапила до лікарні й Мар'яні просто не до листування?
Але коли вона заблокувала мене й видалила зі списку друзів, усе стало повністю зрозумілим.
