Раді Вас бачити!

Звісно ж, він швидко підвівся з дороги й побіг до лісу. Ну не дурень?

Я все одно був швидшим, а він ще й шкутильгав на ліву ногу. Але не зупинявся — видно, паскудний характер давався взнаки. Вперте гаденя, одним словом. І як тільки не доходило до його курячих мізків, що за бажання ми можемо повернутися по його брата, і тоді він сам до нас приповзе?

Діма озирнувся й спіткнувся, ледь не впавши, але швидкості не скинув, лише наддав ходу. Я був упевнений, що останнє слово залишиться за мною: я притягну його назад за комір і всиплю добрячого прочухана.

Рафік теж вискочив із машини, але за нами не пішов. Та воно й на краще. Все одно не наздогнав би. А я дедалі більше злився. Бо Діма поводився зовсім не так, як від нього очікувалося: не злякався й не дав задню. Натомість намагався викрутитися власними силами.

Ми обидва зайшли в густий лісок, і почалася гра на виснаження. Навколо було чути лише шум гілок і хрускіт листя під ногами. Земля була пухкою й вологою, ніби після дощу, але хоча б не липла до взуття.

Діма знову озирнувся, але я був неподалік. Ішов слідом, наче на полюванні. Коли я сповільнювався — він переводив подих. Коли прискорювався — знову хутко перебирав ногами. Я не дозволяв йому зникнути з поля зору.

— Дімо! — покликав я. — Ти не втечеш. Іди сюди!

Він не відповів.

— Дімо!

— Та відчепися ти від мене! — роздратовано крикнув він. — Причепився, як реп'ях.

— Просто подумай, куди ти йдеш.

— Подумав. Подалі від тебе.

Поганець.

— І чим я тобі не догодив?

— А ти не здогадуєшся, Мирошо? — єхидно поцікавився він.

— Ні. Я тобі нічого не зробив. Хоча міг би. Це ти не хочеш повертати гроші.

— А ти нормально попросити не пробував? Без погроз?

Оце вже нахабство! Обікрав мене, а тепер ще й розповідає, як треба було просити свої гроші назад.

— Дімо, не тобі мене вчити.

Я зупинився, і він теж завмер, спершись рукою об дерево. Нога в нього, схоже, все-таки боліла.

— Що з ногою?

— Нормально, — відмахнувся він.

— Далеко ти не підеш. Змирися.

— Не треба переконувати мене у своїй силі. Я й так бачу, що ти бугай.

— Тоді якого біса тікаєш?

Я зробив кілька кроків, і він не відійшов.

— Твій дружок погрожував мені вирізати органи!

— Він узагалі-то працює в поліції й нікого не катував би.

— Дякую, тепер я спокійний. У нас же найчесніша поліція у світі!

Я спробував підійти ще ближче, але Діма сіпнувся й знову побіг. Я рвонув за ним і швидко наздогнав, бо попереду лежала купа сухих колод, які треба було якось обходити. Діма виліз на одну з них, зіскочив, але одразу скривився від болю — нога таки дала про себе знати. Тієї ж миті я його й упіймав.

Він заметушився, і ми обидва гепнулися на землю, на товстий матрац зі злежалого листя. Причому я опинився зверху й притиснув його до землі власною вагою.

Він скрикнув.

— Попався?