Раді Вас бачити!

Вона мене обдурила.

Тільки не врахувала одного моменту. Я ж працюю в рятувальній службі, знаю її дані й за бажання можу її знайти. Тим паче що в мене для цього було п'ятдесят тисяч причин і відповідні знайомства.

Я не розумів, де правда: вона шахрайка чи просто скористалася ситуацією?

Хоча все скидалося на те, що це добре відпрацьована схема.

Я ніколи не був особливо сильний у комп'ютерах і вирішував проблеми лише на рівні звичайного користувача. Ноутбук припадав пилом удома, а я здебільшого сидів у соцмережах із телефона. За новими трендами теж не стежив, надаючи перевагу фізичній активності перед монотонною розумовою працею.

Інтереси в мене були, але частіше я читав професійну літературу, ніж новинні сайти.

Тому й не знав, що подібні схеми обману — звична річ. Що фотографії давно вже не є доказом, як і голосові повідомлення. Що натрапити в соцмережах на фальшивий профіль — простіше простого, а займаються цим дуже часто люди з нечесними намірами.

Такий собі додатковий заробіток.

Хлопці дедалі частіше питали, коли красуня Мар'яна завітає до нас у гості. А мене від злості аж щелепи зводило. Бо вперше в житті я так безглуздо закохався.

Тільки ось у кого?

У шахрайку.

До того ж Борис ніби відчув, що в мене проблеми, і спеціально підбурював інших не забувати про цю тему. Це був його спосіб позбутися глузувань на власну адресу, але жаліти його я не збирався.

Поводився він як справжній баран.

Його з самого початку чомусь зачепило, що в мене хтось є. Наче він сам у мене закохався. Краще б уже відлип від материнської опіки й знову відчув себе дорослим чоловіком.

Треба було щось із цим робити. І негайно. Навіть якщо я ще не до кінця розібрався у власних почуттях.

Замість злості в мені була якась глуха порожнеча й відраза. Мене обдурили як останнього дурня й просто викинули за двері. А Мар'яна навіть не видалила акаунт.

Просто закрила мені доступ. А це означало, що вона продовжує займатися тим самим. Обманює інших чоловіків. Каже їм те, що казала мені.

Підіграє їм, щоб потім витягнути гроші.

Я вже серйозно сумнівався, що вона справді була незайманою. Чесні й наївні дівчата так не чинять. Та й у справжність її фотографій я більше не вірив, після того як почитав, що будь-які знімки можна купити в моделей.

Будь-які.

Скромні чи відверті.

Може, вона взагалі немолода й озлоблена на чоловіків жінка?

І це просто її спосіб помсти?

Зібравшись із силами, я зателефонував своєму колишньому однокласнику Рафіку Аксьонову, який працював у поліції, і розповів про все.

Рафік вислухав мене майже беземоційно. Навіть особливо не перебивав. Мабуть, із подібними історіями він стикався регулярно.

— Ти хочеш написати заяву, Мире? — запитав він, коли я закінчив.

— Ні. Не хочу.

Я лише уявив себе в тісному кабінеті, де скаржуся на Мар'яну під усмішки колег Рафіка, і мене аж пересмикнуло.

— Так я й думав. Багато хто не хоче вивертати душу навиворіт через кілька тисяч. Одружені, до речі, часто на таке потрапляють. А ти що? Зустрітися з нею не міг?

— Вона не могла.

І вже вимовивши це, я зрозумів, яким був дурнем. Треба було ставити умови, а не намагатися весь час догодити. Але ж я повірив, що ми — споріднені душі й вона мене не обдурить.

Ми зустрілися з Рафіком у місті, зайшли до кафе й замовили пиво.

У свої тридцять із хвостиком Рафік уже обзавівся помітним животиком. Схоже, пиво він пив не лише ввечері. Минулого року він розлучився, але від першого шлюбу в нього залишилося двоє дітей. Я бачив у соцмережах фотографії, де він возив синів на риболовлю.

Старшому вже виповнилося дев'ять, молодшому — сім. Обидва чорняві, як батько.

— Та це ж не справжня жінка, а штучний інтелект. Чесне слово, Мироне, як ти на це повівся? — засміявся він, розглядаючи фото Мар'яни.

— У сенсі?

— Подивися на неї. Вона ж схожа на ляльку. У моєї колишньої був застосунок, де можна було кого завгодно змінити до невпізнання. Таке бачиш — треба тікати. Бо реальність завжди буде гіршою за картинку.

— Ти давно бачив соцмережі? Там усі на ляльок схожі.

Я навіть іноді дивувався, звідки взялася така мода.

— А тобі на вулиці жінок не вистачає? Я зі своєю колишньою на танцях познайомився. А ти ж чоловік хоч куди — підтягнутий, сильний, у формі.

— У мене часу немає по танцях ходити.

— Цікаво виходить. Раніше шлюби укладалися за домовленістю, без вибору. Тепер свободи хоч відбавляй, а людей усе одно тягне до красивої картинки.

Мне було складно пояснити, чому я вирішив шукати стосунки в інтернеті. Річ же була не лише в тому, щоб знайти собі дружину за оголошеннями. Хоча неприємний голос усередині нашіптував саме це.

Без клопоту й вигідно.

— Ні. Ми спілкувалися. Вона мені як людина сподобалася. Це інше...

— І про що ж ви таке розумне розмовляли?

— Про різне. Я ж не тільки на зовнішність запав.

Хоча її краса зіграла не останню роль.

— Та годі тобі. Хоч мені не бреши. Якби на фото була не красуня, а звичайна жінка, ти б навіть не почав із нею спілкуватися. Тебе підчепили на гарну обгортку. Причому за твої же гроші.

Рафік зробив ковток пива. І хоч мені не хотілося мислити так цинічно, він мав рацію.

Так, я хотів Мар'яну. І не тільки для романтичних розмов.

— Добре. Я зрозумів. Буду обережнішим. Але ти мені допоможеш? По-дружньому?

Рафік підняв брови.

— І чим саме?

— Знайти її. У мене є номер картки, на яку я переказав гроші. Можна ж дізнатися, кому вона належить. І профіль досі працює. Вона мене просто заблокувала.

— І що ти зробиш, коли знайдеш її? Думаєш, там така сама красуня, як на фото?

— Яка різниця? Хоч подивлюся їй в очі. І попрошу повернути гроші.

— Попросити? Оце я б подивився.

Він явно не повірив.

Але я й справді не збирався нікого бити. Я працюю, щоб рятувати людей, а не порушувати закон.

— Дай мені адресу, і я навіть візьму тебе із собою.

— Разом будемо пригоди шукати?

— Нікого ми чіпати не будемо.

Я щиро в це вірив. Та Рафік лише хмикнув і знову взявся за пиво.

— Домовилися. Але натомість ти проведеш моїм хлопцям екскурсію. Старший уже всі вуха мені продзижчав, що хоче працювати в службі порятунку.

— А до себе ти його чому не водиш?

Рафік закотив очі.

— Та ну. Не хочу. Нехай краще мріє кошенят рятувати, ніж мати справу з убивцями та іншою сволотою.

Тут сперечатися було складно. Хоча робота рятувальника теж не з легких.

— Я заплачу за пиво, — запропонував я.

Але Рафік відмовився.

— Не треба. Я сам. Мені офіціантка сподобалася, тож іди вже потихеньку. Може, пощастить познайомитися. А як будуть новини — зателефоную.

Я лише похитав головою, дивлячись, як він ретельно заправляє сорочку в джинси, щоб приховати живіт.

Наречений, та й годі.