Раді Вас бачити!

Коли я побачив Мирошу, у мене аж коліна затрусилися.

Льоша назвав його амбалом, і той справді виявився здоровенним. Під два метри, мабуть. Та ще й плечі завширшки — як два моїх. Його лисуватий друг на тлі Мирона здавався огрядним карликом.

І я не придумав нічого кращого, ніж дременути. Бо зрозумів: він мене впізнав. Прочитав по обличчю. Та й погляд у нього був важкий, наче бетонна плита.

Мар'яна була моїм альтер еґо. Я створив її зі власних фотографій, і за великого бажання помітити схожість було цілком можливо.

— Гей! — крикнув чорнявий.

Я вже дістався сходів. Але побіг не на вулицю, а нагору, на дах.

Мирон кинувся слідом.

Чорт забирай, він же рятувальник. Напевно, для нього такі забіги — не дивина. Але я все одно сподівався відірватися.

На горищі жили безхатченки, я їх знав — дядько Толик і дядько Семен. Нормальні мужики. Вони навіть голубів годували й нічого ніколи не крали. Якщо щось було потрібно, завжди чесно просили.

Удень вони тинялися містом у пошуках підробітку, а їхня «штаб-квартира» стояла відчиненою. Я смикнув двері — шлях вільний! Перестрибнув через якийсь матрац і помчав далі.

Мирон не відставав.

Ноги в нього були довгі, а витривалість — натренована. Із люком на дах довелося трохи повотузитися, але я швидко відкинув кришку. Та коли виліз нагору, раптом пригальмував.

Висота другого поверху — не така вже й велика, але стрибати все одно моторошно. Я ж не тренувався бігати по похилих дахах. Хоча особливого вибору не мав. Я вже висунув ногу назовні, коли хтось — а я чудово знав хто — схопив мене за комір і смикнув назад.

— Куди поліз?! Ідіот! Розбитися хочеш?

Хотілося сказати, що ідіот тут він.

Але було трохи лячно отримати по пиці.

Тримав він мене міцно.

Я навіть відчував його запах через цю небезпечну близькість. Парфуми в нього були терпкі й гіркуваті.

— Чого тобі треба?! — смикнувся я.

Мирон рвонув мене назад, і я гепнувся на підлогу. Боляче вдарився сідницею.

— Дімо, не треба тікати. Це не допоможе.

— Як це не треба? Ти мене зараз уб'єш, так? Придушиш і все?

Я знову сіпнувся, намагаючись вирватися, але він спритно схопив мене за ногу й притиснув до підлоги.

Його руки були сильніші за мої ноги.

От халепа.

— Дімо! Спокійно!

— Ай! Відпусти! Ти на мене напав! Відчепися!

— Напав? — здивувався він і тут же додав із сарказмом: — А як же всі ті ніжні слова, які ти мені казав? Чи це вже не в рахунок?

Ну ясно. Не такий уже він і дурень, як я думав. Підтягнув знайомства, знайшов мене й прийшов брати за горло.

Що ж, сам винен.

Треба було краще замітати сліди.

Мирон підняв мене за комір на ноги й повів униз. На майданчику стояв його друг, а поруч крутився Тим.

— Діма! — крикнув він, щойно мене побачив, і кинувся вперед.

— Тиме! Не треба! Іди додому! — попередив я його.

Ще не вистачало, щоб він у це вплутався. Але Тим мене не послухав.

— Діма! Куди ви його ведете?

— Це він, — багатозначно сказав Мирон своєму другові.

— Поговорити треба! — гаркнув той і відтіснив малого назад у коридор. — Іди додому!

Не дивно, що Льоша зник. Особливого бажання за мене заступатися в нього не було. А от за Тима я хвилювався.

— Брата тільки не чіпайте. Я з вами піду.

— Не переживай, із твоїм братом усе буде добре. Якщо ти більше не тікатимеш, — відрізав Мирон.

І мушу визнати, голос у нього був до біса привабливий.

— Ви мене до поліції тягнете? — запитав я дорогою, прикушуючи губу до болю, щоб не думати про всяку дурню.

Його друг озвався:

— Я й так працюю в поліції. Навіщо нам відділок? На місці розберемося.

Я подивився на Мирошу, задерши голову. Обличчя в нього залишалося кам'яним. Наче не людина, а машина.

Я вже морально приготувався до того, що мене битимуть.