Раді Вас бачити!

— У нас для вас новина! — повідомила Ірка за вечерею.

Тим увібрав голову в плечі, бо знав: від Ірки рідко коли варто чекати чогось хорошого. Востаннє таким урочистим тоном вона повідомила, що нам доведеться переїжджати й залишити квартиру.

Льоша теж сидів за столом. Недороблений індик.

Він належав до того типу чоловіків, які з віком кращими не стають. Трохи набрякле обличчя заросло недбалою щетиною, талія розпливлася, а живіт нависав над поясом старих джинсів.

Зате Іра була від нього в захваті. Такий чоловік — кохання на все життя.

— Ти вагітна, — не став я чекати кінця театральної паузи.

Іра подивилася на мене несхвально.

— А ти звідки знаєш?

— Менше треба сопіти ночами, — огризнувся я.

— Ти як із сестрою розмовляєш? — накинувся Льоша.

Я схопив тарілку, на якій лежали варена сосиска й кілька картоплин. Їжа вже в горло не лізла, але я все одно збирався доїсти. Просто тому, що це була моя порція.

— Як хочу, так і розмовляю! І не тобі мене вчити. Дорослий уже.

— Дімо! — вигукнув Тим.

Але мене вже дістало мовчати й удавати, що все нормально.

Зараз Ірка народить ще одну дитину, і житимемо ми всі в одній кімнаті. Слухатимемо їхні сварки й дитячий плач цілодобово.

Забрався б уже цей Льоша кудись подалі.

— Ану вернись! — наказала Іра, розмахуючи рушником.

Я вийшов у коридор і попрямував до кімнати. Дорогою мені трапився дядько Коля — уже трохи напідпитку, але незмінно веселий.

— Куди тікаєш? На кухні місця не залишилося? — запитав він, киваючи на двері.

— Та ні. У нас поповнення намічається.

Іра мчала за мною слідом. Вона увійшла до кімнати й уперла руки в боки.

— Дімо, навіщо ти так поводишся?

Картоплина зіскочила з тарілки й упала на підлогу. І мені раптом стало абсолютно байдуже на все. Мене душили ці стіни й та непробивна дурість, із якою доводилося стикатися щодня.

— Ти зробиш аборт?!

— Аборт? — обурилася сестра. — Ти що таке кажеш? Який ще аборт? У мене буде дитина. Ми з Льошею одружимося.

— Яка дитина в чотирьох стінах? Та ще й від цього бовдура?

— Льоша — не бовдур!

— Бовдур. І ще який. Втягнув тебе у свої проблеми, а тепер ще й дитину зробив, а ти поводишся як дурепа. Подивися на нас. На що ми перетворилися? Хіба такого життя для нас хотіла мама?

— Ти не знаєш, чого вона хотіла! — огризнулася Іра.

Хоча цього разу вона абсолютно помилялася. Позбавила нас нормального життя, загнала в пастку й продовжувала робити тільки гірше.

— Знаю! Вона хотіла, щоб ми дбали одне про одного!

Іра стиснула губи.

— Дбали? Та що ти про це знаєш? Ти міг би знайти роботу, а не нападати на Льошу. Він нас годує, забезпечує, і лише завдяки йому ми маємо дах над головою.

Льоша сам регулярно позичав у мене гроші до зарплати, бо постійно сидів без копійки. На сигарети й випивку в нього гроші знаходилися завжди, а от купити щось Тиму чи Ірі — зась.

— Я ще й дякувати маю? Як на мене, ми для нього зробили не менше. А то й більше.

— Я народжуватиму! — відрізала вона.

Вперта.

Що тут ще скажеш?

— Народжуй. Тобі ж байдуже на нас — на мене й на Тима. Ти навіть не спитала, чому я не вступив до університету після школи. Настільки була зайнята своїм Льошенькою!

— Тобі вісімнадцять років, Дімо! Ти дорослий. Я тебе виростила. Дала все, що могла. А тепер ти кажеш, що я повинна позбутися власної дитини заради вашої зручності? Не буде цього. Ви мої брати, а не охоронці.

Моїй злості не було меж.

— Виростила? І як я це пропустив? Іро, просто подивися навколо. Куди ти приведеш цю дитину? Ми вчотирьох живемо в одній кімнаті. Як ти не бачиш очевидного?

Кажуть, кохання сліпе. А деякі люди цим користуються. Але Іра була особливим випадком. Вона ходила навколо свого Льоші, наче зачарована.

— Ти міг би піти працювати й винайняти квартиру. А що? Льоша працює, а ти ні? Показав би Тимофію гарний приклад.

— Повір, Іро, я без вас не пропаду. А от ви без мене — ще невідомо. Мені шкода Тима. Він цього всього не заслужив.

— Правильно Льоша каже: ти надто багато про себе думаєш. Ставиш себе вище за нас. Ми твоя родина, а ти поводишся так, ніби ми чужі. Завжди тримаєшся осторонь.

Отже, винен у всьому я. І моє нібито зарозуміле ставлення.

— Іро, ти взагалі себе чуєш?

Вона зім'яла рушник і жбурнула мені в обличчя.

— Забирайся звідси!

— Та будь ласка.

Я кинув тарілку на підлогу. Сосиска перекинулася й покотилася під ліжко.

— Мене все це вже дістало до печінок!

Іра сіла на ліжко й мовчки заплакала. Шкода, що я не міг її зненавидіти. Хоча причин вистачало. Ця її безмежна відданість Льоші діяла мені на нерви. У їхніх стосунках не було ні любові, ні поваги — зовсім як колись у мами з татом. Одні інстинкти, жодної глибини.

Напевно, саме тому я й вірив, що Льоші можна позбутися, якщо просто дати йому грошей. Жлоб завжди залишається жлобом.

— Іро, я можу дати тобі гроші, — я підійшов і сів біля її ніг. — Не народжуй від нього. Він тебе зламає.

— Я його люблю! — вона відштовхнула мої руки зі своїх колін і подивилася кудись углиб кімнати.

Я озирнувся. У дверях стояв Льоша.

— Тебе там у дворі питають, розумнику. Якийсь здоровило з другом, — сказав він.

І з-за його ноги визирнув Тим із тривожним виразом обличчя.