Раді Вас бачити!

Глава 34. Після таємниць приходить щастя 🌹

Минуло кілька тижнів після подій у Кабулі.

Англія зустріла мандрівників прохолодним ранком, проте для родини Блеквудів навіть похмуре небо здавалося прекрасним. Вони повернулися додому, залишивши позаду довгі дні страху, небезпеки та невідомості.

Найголовніше — Шарлотта була поруч з Олександром.

Після повернення до Англії її одразу госпіталізували для повного обстеження. Лікарі уважно стежили за станом майбутньої матері та дитини. На щастя, серйозної загрози вагітності не виявили, хоча Шарлотті ще довго доведеться відновлюватися після пережитого.

Олександр майже не відходив від дружини. Він приносив їй квіти, читав уголос улюблені книжки й постійно запитував, чи не потрібно їй чогось.

— Олександре, ти вже втретє запитуєш, чи не хочу я чаю, — усміхнулася Шарлотта, лежачи на лікарняному ліжку.

— А раптом ти передумаєш?

— Тоді я сама тобі скажу.

Він сів поруч і взяв її за руку.

— Я просто хочу, щоб ти була щаслива.

Шарлотта ніжно погладила його по щоці.

— Я вже щаслива. Ти зі мною, а наша дитина скоро з'явиться на світ. Більше мені нічого не потрібно.

Олександр нахилився й поцілував її.

— Тоді обіцяю, що зроблю все можливе, аби ти більше ніколи не почувалася самотньою.

---

Одного сонячного дня до маєтку Блеквудів повернулася Шарлотта. Її зустрічали всі члени родини.

Річард особисто вийшов на ґанок, щоб допомогти невістці піднятися сходами. Поруч стояла Міла, а за нею — Вікі, Сибіл, Дженні, Ізабелла та інші близькі.

Навіть Генрі приїхав разом із Елеонорою та маленькою Роуз. Елеонора вже добре почувалася після аварії, хоча ще нещодавно лікарі хвилювалися за її життя. Тепер вона знову могла усміхатися, обіймати доньку й насолоджуватися звичайними сімейними днями.

— Ласкаво просимо додому, люба! — промовила Міла, обіймаючи Шарлотту.

— Дякую, місіс Блеквуд.

— Тепер називай мене просто Мілою. Ти ж частина нашої родини.

Шарлотта розчулилася й обійняла її у відповідь.

— Ми так за тебе хвилювалися, — сказала Вікі. — Я навіть не можу уявити, через що тобі довелося пройти.

— Але тепер усе позаду, — тихо відповіла Шарлотта.

Олександр обережно допоміг дружині сісти на диван. Дженні принесла подушки, а Сибіл запропонувала чай.

— Тільки не змушуйте мене пити його літрами, — засміялася Шарлотта. — Мені здається, за останні тижні я випила більше чаю, ніж за все життя.

Усі засміялися.

Річард стояв біля каміна й уважно дивився на невістку. Його обличчя було серйозним, але в очах відчувалося полегшення.

— Шарлотто, я хочу, щоб ти знала: те, що сталося, ніколи не повториться. Я зроблю все, щоб кожен член цієї родини почувався в безпеці.

— Дякую, Річарде.

Він на мить замовк, а потім звернувся до Олександра:

— Ти добре вчинив, що не залишив її саму.

— Я ніколи не залишу її, батьку.

Річард кивнув. Цього разу між ними не було суперечок чи образ.

---

Тим часом справа Мері Блеквуд нарешті дійшла до суду.

Коли Річард дізнався від Ксенії та Катерини всі подробиці її злочинів, він довго не міг повірити, що його власна донька здатна на таку жорстокість.

Він дізнався про вбивство Емілі, отруєний чай, смерть колишнього чоловіка Мері Роджера, викрадення Шарлотти та її продаж незнайомому чоловікові. Кожна нова подробиця завдавала йому болю.

Але найбільше його вразило те, що Мері не відчувала каяття.

Колись він захищав її, виправдовував її вчинки й намагався не помічати того, що вона приховувала за красивою усмішкою. Тепер усе змінилося.

— Я не збираюся її виправдовувати, — сказав Річард детективам. — Вона повинна відповісти за все, що зробила. Я більше не дозволю родинним зв'язкам ставати перешкодою для справедливості.

— Ви впевнені? — перепитав інспектор Гарднер.

— Абсолютно. Емілі заслуговувала на життя. Шарлотта заслуговувала на безпеку. А Роджер… Він також не повинен був загинути.

Річард опустив очі.

— Я надто довго не бачив правди у власному домі.

— Тепер головне, що правда відкрита, — відповіла Ксенія.

Судовий процес тривав кілька тижнів. Слідчі надали докази, записи допитів, свідчення очевидців та результати експертиз. Зізнання Мері підтверджували інші матеріали справи.

Мері Блеквуд визнали винною у вбивствах, викраденні людини та інших тяжких злочинах. Суд призначив їй довічне позбавлення волі.

Коли суддя зачитав вирок, Мері стояла нерухомо. На її обличчі не було ані сліз, ані щирого жалю.

Лише коли її повели із зали суду, вона на мить озирнулася.

Їй згадалося минуле. Роджер, який колись прихистив її, коли вона не пам'ятала навіть власного імені. Його будинок, діти, яких вона залишила, і життя, від якого втекла заради багатства.

На коротку мить у її душі промайнуло щось схоже на жаль.

Але ця думка швидко зникла. Мері знову стиснула губи й пішла за правоохоронцями.

Вона отримала вирок за свої злочини, проте навіть тепер не змогла по-справжньому визнати, скільки чужих життів зруйнувала.

---

Минуло ще кілька місяців.

У маєтку Блеквудів поступово поверталося звичайне життя. Дім, який колись був наповнений підозрами, сварками та таємницями, знову став місцем сімейних зустрічей.

Одного недільного дня у вітальні зібралися діти.

Вікі, Сибіл і Дженні гралися з маленькими близнюками, синами Мері та Роджера, які тепер перебували під опікою родини й отримували необхідну турботу. Дівчата намагалися розвеселити хлопчиків, будували з кубиків вежі й показували їм книжки з малюнками.

— Дивіться, яка висока вежа! — радісно вигукнула Вікі.

Один із хлопчиків потягнувся до кубиків, і вся конструкція з гуркотом розсипалася.

— Ой! — засміялася Дженні. — Здається, наш будівельник вирішив усе зруйнувати.

— Нічого страшного, побудуємо ще раз, — відповіла Сибіл і взяла хлопчика на руки.

Роуз також приєдналася до гри. Вона принесла свої олівці й запропонувала намалювати великий будинок, у якому всім буде добре.

Ксенія спостерігала за ними з дивана, тримаючи чашку чаю.

Її погляд ковзнув по кімнаті. Вікі сміялася, Дженні допомагала малюкам, Сибіл щось весело розповідала, а маленька Роуз старанно виводила на папері кольорові віконця.

Ксенія відчула, як на душі стає тепло.

Стільки всього сталося в цьому маєтку. Смерть Емілі, загадкові листи, приховані зради, отрута, викрадення, родинні образи… Здавалося, таємниці ніколи не закінчаться.

Але тепер убивцю викрито, злочини розкрито, а ті, хто постраждав, нарешті отримали шанс на спокій.

— Про що задумалася? — запитав Едвард, сідаючи поруч.

Ксенія усміхнулася.

— Дивлюся на них і думаю, що все-таки все закінчилося добре.

— Не все було добре, — тихо відповів він. — Але ми змогли пройти через це.

— Так. Іноді правда завдає болю, але без неї неможливо рухатися далі.

Едвард накрив її руку своєю.

— Ти врятувала цю родину, Ксеніє.

— Не перебільшуй. Ми з Катериною просто робили свою роботу.

— Саме тому ти й особлива.

Вона засміялася й похитала головою.

---

Минув рік.

За цей час у родині Блеквудів сталося чимало щасливих подій.

Найбільшою з них стало народження донечки Олександра та Шарлотти.

Маленька дівчинка з'явилася на світ здоровою, і лікарі запевнили батьків, що з нею все гаразд. Олександр був поруч із дружиною від самого початку й не міг стримати сліз, коли вперше почув дитячий плач.

Тепер він сидів у кріслі біля вікна, тримаючи донечку на руках.

— Привіт, маленька принцесо, — прошепотів він, дивлячись на її крихітне личко. — Ти навіть не уявляєш, як довго ми чекали на тебе.

Дівчинка ворухнула пальчиками й тихенько позіхнула.

Шарлотта лежала поруч, спостерігаючи за чоловіком.

— Ти вже пів години не випускаєш її з рук.

— І не збираюся.

— Олександре, їй потрібно поспати.

— Вона спить.

Шарлотта засміялася.

— Ти станеш дуже турботливим батьком.

Він нахилився й поцілував дружину.

— А ти — найкращою мамою.

Невдовзі до кімнати завітала вся родина. Річард і Міла принесли подарунки, Вікі не могла намилуватися крихітною дівчинкою, а Роуз уже пообіцяла навчити її малювати.

— Як ви назвали донечку? — запитала Елеонора.

Олександр подивився на Шарлотту.

— Ми вирішили назвати її Емілією.

У кімнаті запала тиша.

Це ім'я нагадувало про дівчину, чия загибель колись відкрила всі страшні таємниці родини. Річард повільно підійшов до онуки й ніжно торкнувся її крихітної ручки.

— Гарне ім'я, — промовив він. — Нехай її життя буде сповнене любові та світла.

Шарлотта усміхнулася.

— Ми хочемо, щоб вона росла щасливою.

---

Ще одна радісна подія чекала на родину навесні.

Вікі та лорд Джеймс Едвард Вестбрук нарешті вирішили одружитися.

Весілля організували в саду маєтку Блеквудів. Місце, де колись вирували сварки й розслідування, тепер прикрашали білі троянди, ніжні стрічки та безліч квітів.

Вікі стояла перед дзеркалом у світлій весільній сукні. Її обличчя сяяло від щастя.

— Ти неймовірна! — захоплено вигукнула Дженні.

— Аж не віриться, що сьогодні я стану дружиною Джеймса, — відповіла Вікі.

— Він дивиться на тебе так, ніби ти для нього цілий світ.

Вікі почервоніла.

— Сподіваюся, так буде завжди.

Тим часом Джеймс чекав біля весільної арки. Коли з'явилася наречена, він не зміг приховати захоплення.

Вона повільно йшла до нього, усміхаючись крізь легке хвилювання.

Коли Вікі стала поруч, Джеймс узяв її за руки.

— Ти найпрекрасніше, що трапилося в моєму житті, — прошепотів він.

— А ти — мій найбільший скарб.

Церемонія була зворушливою. Після обміну обітницями Джеймс поцілував дружину, а гості привітали молодят гучними оплесками.

Ксенія сиділа поруч з Едвардом. Він запросив її на весілля не просто як давню знайому родини, а як жінку, з якою хотів провести цей день.

Вона помітила, що він час від часу дивиться на неї, і нарешті повернулася до нього.

— Що таке?

— Нічого. Просто милуюся.

— Ти сьогодні надто романтичний.

— А хіба мені заборонено?

Ксенія усміхнулася.

— Ні. Мені подобається.

Під час святкового застілля Катерина нахилилася до подруги.

— Ну що, коли ти вже перестанеш удавати, що між вами нічого немає?

Ксенія здивовано подивилася на неї.

— Про що ти?

— Про Едварда, звичайно. Він від тебе очей не відводить.

— Ми просто проводимо час разом.

Катерина ледь не розсміялася.

— Ксеніє, я тебе знаю. Не втрачай зв'язок із ним. Він хороший чоловік, і, здається, справді тебе кохає.

— Ти тепер ще й сваха?

— Якщо доведеться, то так, — прошепотіла Катерина. — Але я хочу, щоб ти була щаслива.

Ксенія подивилася на Едварда, який саме розмовляв із Джеймсом.

— Я теж цього хочу, — тихо відповіла вона.

— До речі, ти чула останні новини про Мері?

Ксенія зітхнула.

— Що цього разу?

— Вона подала апеляцію. Її адвокати намагалися домогтися перегляду вироку.

— І що вирішив суд?

— Відмовив. Суддя не знайшов підстав для зміни рішення. Довічне ув'язнення залишається чинним.

— Тоді справедливість восторжествувала.

— Так, — кивнула Катерина. — Хоча я досі не можу повірити, що людина здатна на таке заради власних бажань.

— Деякі таємниці краще ніколи не відкривати, але правда все одно знаходить дорогу назовні.

У цей момент до них підійшов Едвард.

— Дівчата, про що шепочетеся?

— Про чоловіків, які не вміють вчасно запросити жінку на танець, — відповіла Катерина й хитро підморгнула Ксенії.

Едвард простягнув руку.

— Тоді, міс Ксенія, чи дозволите запросити вас?

— Із задоволенням.

Вони вийшли на танцювальний майданчик. Лунала ніжна музика, навколо кружляли пари, а сад сяяв у світлі гірлянд.

Едвард обережно поклав руку їй на талію.

— Я хотів запитати тебе дещо, — сказав він.

— Слухаю.

— Чи погодишся ти зустрітися зі мною ще раз? Але вже не як детективка, яка допомагає моїй родині, і не як давня знайома. А як жінка, з якою я хотів би сходити на справжнє побачення.

Ксенія засміялася.

— Ти зараз запрошуєш мене на побачення?

— Саме так.

— Тоді моя відповідь — так.

Едвард усміхнувся й поцілував її руку.

— Ти зробила мене найщасливішим чоловіком сьогодні.

— А я ще навіть не сказала, куди хочу піти.

— Куди завгодно. Головне, щоб ти була поруч.

Вони продовжили танцювати, а Катерина, спостерігаючи за ними, задоволено усміхнулася.

---

Наприкінці вечора, коли гості підняли келихи за молодят, до Ксенії та Катерини підійшли двоє представників поліції.

Поруч із ними стояв інспектор Гарднер.

— Пані Ксеніє, пані Катерино, дозвольте на хвилину перервати святкування, — промовив він.

Обидві здивовано повернулися до нього.

— Щось сталося? — запитала Катерина.

— Ні, навпаки. Сьогодні ми маємо честь відзначити вашу роботу.

Інспектор дістав два офіційні документи та невеликі нагороди.

— Завдяки вашій наполегливості, уважності й сміливості вдалося розкрити складну справу про вбивство Емілі Вілсон, викрити злочинницю та допомогти врятувати Шарлотту. Особливо хочу відзначити вашу співпрацю з міжнародними правоохоронними органами.

Він вручив Ксенії та Катерині нагороди.

— Від імені поліції дякуємо вам за професіоналізм і відданість справі.

Катерина на мить розгубилася.

— Я навіть не знаю, що сказати.

— Просто прийміть нашу подяку, — усміхнувся інспектор.

Ксенія уважно роздивилася нагороду.

— Дякую. Але я хочу сказати, що ця справа була не лише нашою заслугою. Нам допомагали люди, які не побоялися розповісти правду, а також правоохоронці, що працювали разом із нами.

— І все ж таки без вас результат міг бути зовсім іншим, — відповів Гарднер.

Катерина обійняла Ксенію за плечі.

— Знаєш, здається, нам варто відсвяткувати.

— Згодна. Але спочатку я хочу потанцювати.

— Тоді не змушуй Едварда чекати.

Вони засміялися.

Ксенія повернулася до Едварда, який терпляче чекав на неї.

Він простягнув руку.

— Ще один танець?

— Скільки захочеш.

І коли музика знову наповнила сад, Ксенія відчула, що нарешті може дозволити собі не думати про наступну загадку, підозрюваного чи небезпечний слід.

Її робота ще не закінчилася. Попереду могли бути нові справи, нові таємниці й несподівані відкриття.

Але цього вечора вона була просто жінкою, яка танцювала з чоловіком, що її кохав.

Десь неподалік Вікі та Джеймс приймали привітання, Олександр тримав на руках маленьку Емілію, Шарлотта усміхалася чоловікові, а Річард дивився на свою родину з тихою вдячністю.

Маєток Блеквудів більше не був домом, де кожен приховував щось від іншого.

Тепер тут знову панували любов, довіра й надія.

І хоча минуле неможливо змінити, майбутнє завжди можна почати з чистої сторінки.

Бо після найтемнішої ночі неодмінно настає світанок. 🌹