Раді Вас бачити!

Глава 22. Ціна помилки

Сирени швидкої допомоги ще довго лунали у вухах Ксенії, навіть коли автомобіль Генрі вже завантажили на евакуатор, а постраждалих доправили до лікарні. Вона стояла біля воріт маєтку, дивлячись на порожню дорогу, і не могла позбутися моторошного відчуття, що все це сталося через неї.

Ще кілька годин тому вона намагалася розібратися в родинних таємницях Блеквудів, шукала зв'язок між отрутою та смертю Емілі, ставила запитання Генрі й підозрювала, що він може приховувати щось жахливе. А тепер його родина потрапила в аварію, Елеонора боролася за життя, а сам Генрі опинився під вартою.

— Ксеніє!

Едвард швидко підійшов до неї. Він бачив, як вона зблідла, як тремтіли її пальці й як вона намагалася триматися, хоча всередині, здавалося, все руйнувалося.

— Нам треба їхати до лікарні, — сказала вона. — Негайно.

— Звичайно. Я відвезу тебе.

— Усі мають поїхати. Міла, Річард, Агата… Вони повинні знати, що сталося з Генрі та його родиною.

Едвард кивнув і допоміг їй сісти в автомобіль. За кілька хвилин до них приєдналися Вікі, Сибіл, Дженні, Шарлотта, Олександр та інші члени родини. Навіть Річард, який ще недавно наказав Генрі залишити маєток, не зміг залишитися вдома після звістки про аварію.

Леді Агата наполягла, щоб її також узяли. Міла хвилювалася за неї, але старенька лише міцніше стиснула тростину.

— Він мій онук, — сказала вона. — Я не залишуся тут, поки не дізнаюся, чи живий він.

Дорогою ніхто майже не розмовляв. За вікнами миготіли осінні дерева, мокрий асфальт відбивав світло фар, а Ксенія сиділа на передньому сидінні, втупившись у темряву.

Едвард кілька разів кидав на неї стурбовані погляди.

— Ти не винна в тому, що сталася аварія, — нарешті промовив він.

Ксенія похитала головою.

— Ти не розумієш. Я підозрювала Генрі. Я говорила про нього так, ніби вже знала правду. Можливо, він і справді мав причини приховувати своє минуле, але я не повинна була дозволяти підозрам керувати мною.

— Ти не звинувачувала його беззастережно. Ти намагалася з'ясувати, що відбувається.

— А тепер подивися, що сталося. Його дружина в реанімації. Його донька може залишитися без матері. А він сам, можливо, надовго опиниться у в'язниці.

— Ксеніє, послухай мене, — Едвард на мить прибрав руку з керма й обережно торкнувся її долоні. — Ти не могла знати, що станеться аварія. І якщо Генрі справді має стосунок до отрути, ми повинні з'ясувати це. Правда не стає менш важливою лише тому, що комусь боляче її чути.

Вона нічого не відповіла. Але його слова трохи повернули їй здатність дихати.

Коли автомобіль зупинився біля лікарні, Ксенія першою вийшла назовні.

— Будь ласка, нехай вони будуть живі, — прошепотіла вона.

І побігла до входу.

---

У лікарні пахло антисептиком і свіжою кавою. Коридорами поспішали медсестри, за дверима відділень лунали голоси, а біля реєстратури сиділи люди, які чекали на новини про своїх близьких.

Родина Блеквудів зібралася біля стійки, де чергова медсестра перевіряла документи.

— Ми родичі Генрі Блеквуда, — сказав Річард. — Він потрапив до вас після автомобільної аварії. Нам потрібно знати, у якому він стані.

Медсестра переглянула записи.

— Пацієнтів із місця аварії доправили до кількох відділень. Зачекайте, будь ласка, лікар незабаром вийде до вас.

— А його дружина? Елеонора Блеквуд? — запитала Вікі.

Медсестра знову перевірила список.

— Вона перебуває у відділенні інтенсивної терапії. Її стан тяжкий. Лікарі роблять усе можливе.

Міла схопилася за руку Річарда.

— Господи…

Сибіл заплакала, а Дженні прикрила рот долонею. Навіть Олександр, який ще недавно гнівно вимагав від Генрі пояснень, відвернувся до вікна.

— А Роуз? — запитала Ксенія. — Маленька дівчинка, їй шість років.

— Дитину оглянули. Зараз вона перебуває під наглядом медиків. За попередньою інформацією, її життю нічого не загрожує, але вона пережила сильний стрес.

Ксенія заплющила очі з полегшенням. Принаймні Роуз була жива.

Та за мить медсестра додала:

— Щодо її матері поки що нічого не можу обіцяти. Будь ласка, зачекайте на лікаря.

Вони сіли на довгі стільці біля стіни. Річард тримав голову в руках. Міла тихо плакала, а Агата сиділа нерухомо, дивлячись у підлогу.

— Я не можу повірити, — прошепотіла старенька. — Ще вчора Генрі стояв у моїй вітальні. Я думала, що ми нарешті зможемо знову бути родиною. А тепер…

Вона не закінчила речення.

Вікі сіла поруч і обійняла бабусю.

— Ми ще не знаємо, що буде далі. Елеонора сильна. Вона має вижити.

— А якщо ні? — Агата підняла на неї заплакані очі. — Що буде з маленькою Роуз? Вона ще дитина. Їй потрібна мама.

Дженні не витримала й розплакалася.

— Це несправедливо. Чому все має падати саме на тих, хто й так страждає?

Ксенія стояла трохи осторонь. Їй хотілося підійти до кожного, сказати щось заспокійливе, але вона не могла знайти слів. У голові знову й знову крутилася одна думка: вона мала бути обережнішою.

Вона могла розслідувати минуле Генрі, не дозволяючи йому стати головним підозрюваним лише через пляшечку отрути. Могла не поспішати з висновками. Могла…

— Ксеніє, — тихо покликала Вікі.

Детективка підняла голову.

— Ти не винна, — сказала Вікі, ніби прочитала її думки. — Ти намагалася знайти вбивцю Емілі. Ніхто не міг передбачити аварію.

— Але я не помітила чогось важливого. Я відчуваю це.

— Ти не можеш знати всього відразу.

До них підійшла Сибіл.

— Вікі має рацію. Ти зробила для нас більше, ніж будь-хто інший. Ти захищала Дженні, допомагала Катерині, намагалася розкрити правду. Не карай себе за те, чого не могла контролювати.

Дженні теж підійшла до Ксенії. Вона була бліда, а очі почервоніли від сліз.

— І Томаса сьогодні мають відпустити, — сказала вона. — Адвокат повідомив, що поліція не знайшла достатніх підстав утримувати його під вартою. Він скоро повернеться.

Ксенія відчула полегшення, але воно було недовгим.

— Це добра новина, Дженні.

— Так. Але я не можу радіти, коли Елеонора бореться за життя, а Генрі… — Вона схлипнула. — Що б він не зробив у минулому, Роуз не повинна втрачати батьків.

Ксенія обережно обійняла її.

— Ми зробимо все, щоб дівчинка не залишилася сама.

— Обіцяєш?

— Обіцяю, що ми не залишимо її без підтримки.

Вона вимовила ці слова щиро. Але десь глибоко всередині вже відчувала, що доля Роуз може залежати від таємниці, яку вони ще не розкрили.

---

Минуло майже сорок хвилин, перш ніж із дверей відділення вийшов лікар. Усі підвелися одночасно.

— Хто з вас родичі Генрі Блеквуда? — запитав він.

— Ми всі його родина, — відповів Річард. — Як він?

— Генрі перебуває під наглядом поліції, оскільки його затримали раніше. Його травми потребували медичної допомоги, але зараз його стан стабільний. Він при тямі й може розмовляти.

Річард заплющив очі, ніби з його плечей упав важкий тягар.

— А Елеонора?

Лікар зітхнув.

— Її стан залишається тяжким. Вона перебуває в реанімації. Ми робимо все можливе, але найближчі години будуть вирішальними.

Міла притулилася до чоловіка, а Агата схилила голову. Ніхто не наважувався поставити наступне запитання.

— А Роуз? — тихо промовила Ксенія.

— Дівчинка перебуває під наглядом дитячого психолога. Вона фізично не постраждала настільки серйозно, як її батьки, але дуже налякана. Їй потрібен хтось знайомий поруч.

— Я піду до неї, — одразу сказала Вікі.

— Я теж, — додала Сибіл.

Дженні кивнула.

— Вона не повинна думати, що всі її покинули.

Лікар погодився й пояснив, куди можна пройти.

Та перш ніж Ксенія встигла рушити за ними, він звернувся саме до неї:

— Міс Ксенія, Генрі Блеквуд попросив, щоб ви прийшли до нього. Він сказав, що має розповісти вам дещо важливе.

Ксенія здивовано подивилася на нього.

— Мені?

— Так. Він наполягав, що це стосується розслідування смерті Емілі Вілсон.

Ксенія відчула, як серце знову прискорилося.

— Я піду, — сказала вона.

Едвард одразу підвівся.

— Я чекатиму тут. Якщо щось знадобиться, просто поклич мене.

Вона вдячно кивнула й пішла за лікарем.

---

Генрі лежав у палаті під наглядом поліцейського. На лобі в нього була пов'язка, рука зафіксована, а обличчя здавалося постарілим на кілька років. Він дивився у вікно, за яким дрібний дощ стікав по склу тонкими струмками.

Побачивши Ксенію, він спробував підвестися, але скривився від болю.

— Не рухайтеся, — сказала вона, підійшовши ближче. — Вам потрібно відпочивати.

— Я не знаю, скільки в мене часу, — тихо відповів Генрі. — Поліція збирається допитувати мене, а потім, імовірно, поверне до відділку. Я хочу, щоб ви почули правду, перш ніж зробите нові висновки.

Ксенія сіла на стілець біля ліжка.

— Я слухаю.

Генрі заплющив очі на мить, наче збирався з духом.

— Я не був хорошою людиною в минулому. Ви маєте знати це. Я ненавидів батька за те, як він ставився до мене. Мені здавалося, що для нього я ніколи не буду достатньо добрим. Я бачив, як він керує родиною, як усі бояться йому перечити, і думав, що колись змушу його заплатити за все.

— Ви справді хотіли його вбити? — прямо запитала Ксенія.

Генрі опустив погляд.

— Так. Колись. Не один раз я уявляв, як позбавлю його всього, що він любить. Іноді думав, що найстрашнішим покаранням буде його смерть. Я не пишаюся цим. Але це було раніше, коли я був сповнений люті й не думав про наслідки.

— А тепер?

— Тепер я хотів повернутися додому. Я хотів, щоб Роуз знала своїх тіток, щоб Елеонора побачила місце, де я виріс, щоб бабуся Агата могла знову обіймати мене, не боячись, що я зникну на роки. Я хотів попросити пробачення в батька.

Генрі ковтнув повітря, і його голос затремтів.

— Я не збирався вбивати Річарда. Не збирався отруювати Емілі. Я втратив ту пляшку ще в Танзанії й думав, що її більше не існує. Коли почув, що в маєтку сталася трагедія, навіть не подумав про неї. Я не знав, що хтось міг знайти отруту й використати її.

— Чому ви не сказали про це раніше?

— Бо боявся. Я знав, як це виглядатиме. Уявіть: чоловік повертається до родини після багатьох років, а в його минулому є отрута, якою могли вбити служницю. Хто повірить, що він змінився? Я думав, що зможу пояснити все, коли знайду докази. Але тепер розумію, що моє мовчання лише погіршило ситуацію.

Ксенія дивилася на нього, намагаючись відрізнити щире каяття від страху перед покаранням.

— Ви знаєте, хто міг забрати пляшку?

Генрі похитав головою.

— Ні. Але я впевнений, що це зробив хтось, хто знав про моє минуле або мав доступ до речей, які я привіз із собою. Я не хочу нікого звинувачувати без доказів. Я вже завдав родині достатньо болю.

Він замовк. На його очах виступили сльози.

— Є ще дещо, — прошепотів він. — Я боюся, що Елеонора не виживе.

Ксенія не знала, що відповісти.

— Я бачив її перед тим, як мене забрали. Вона була непритомна. Я кликав її, просив відкрити очі, але вона не відповідала. А Роуз… — Генрі затремтів. — Моя маленька Роуз не розуміє, що відбувається. Вона думає, що ми просто поїхали в подорож. Якщо Елеонора помре, а мене відправлять до в'язниці, хто залишиться з нею?

— Ваша родина не дозволить дівчинці залишитися самій.

— Я хочу попросити вас про одну послугу, — сказав він, дивлячись Ксенії просто в очі. — Подбайте про Роуз. Будь ласка. Вона не винна в тому, що її батько колись був слабким і жорстоким. Вона не повинна платити за мої помилки.

Ксенія відчула, як у горлі з'явився клубок.

— Я зроблю все, що зможу. Але ви не повинні втрачати надію. Елеонора ще бореться.

Генрі заплющив очі, і сльози скотилися його скронями.

— Я так хотів усе виправити. Хотів стати іншим чоловіком, кращим батьком, кращим сином. А тепер, здається, запізно.

— Ніколи не пізно сказати правду, — тихо відповіла Ксенія. — Але тепер ви маєте бути чесним до кінця. Якщо згадаєте щось про пляшку, про людей, які могли мати до неї доступ, повідомте поліції.

Генрі кивнув.

— Є ще одна річ, яку я маю вам сказати. Перед аварією я помітив, що гальма поводилися дивно. Я натиснув на педаль, але машина не сповільнювалася так, як повинна була. Я подумав, що дорога слизька, а потім… усе сталося дуже швидко.

Ксенія завмерла.

— Ви хочете сказати, що гальма могли бути несправними?

— Я не знаю. Можливо, це була поломка. Але якщо хтось навмисно втрутився в роботу автомобіля… — Генрі не закінчив речення.

Ксенія відчула, як по спині пробіг холод.

— Ви повідомили про це поліцію?

— Я сказав лікарю. Він пообіцяв передати інформацію слідчим.

Вона підвелася.

— Дякую, Генрі. Я перевірю цю інформацію. І я не забуду вашу просьбу щодо Роуз.

— Ксеніє…

Вона зупинилася біля дверей.

— Я знаю, що ви маєте підстави підозрювати мене. Але, будь ласка, не дозволяйте їм закрити справу, звинувативши лише мене. Хтось інший використав отруту. Хтось інший знав, що вона існує. І якщо ця людина готова була отруїти Емілі, то, можливо, вона готова на ще страшніші речі.

Ксенія повільно кивнула.

— Я знайду правду.

---

Коли вона повернулася до коридору, Едвард одразу підвівся.

— Що він сказав?

Ксенія розповіла йому про зізнання Генрі, про отруту, яку той колись привіз із Танзанії, і про його прохання подбати про Роуз. Але найбільше Едварда вразили слова про гальма.

— Ти думаєш, аварія могла бути навмисною? — запитав він.

— Я не знаю. Але тепер ми не можемо виключати такої можливості.

— Хто міг хотіти позбутися Генрі?

— Людина, яка боялася, що він розповість правду. Або хтось, хто хотів, щоб усі повірили в його провину.

Едвард задумався.

— Мері намагалася звинуватити Томаса, а потім усі дізналися про отруту, пов'язану з Генрі. Якщо хтось хотів, щоб підозри впали на нього, аварія могла стати ще одним способом змусити його замовкнути.

— Так. Але ми не можемо робити висновки лише на підставі припущень. Потрібно перевірити автомобіль, дізнатися, чи справді були пошкоджені гальма, і з'ясувати, хто мав доступ до машини.

Вона замовкла, а потім раптом насупилася.

— Записка…

— Яка записка? — запитав Едвард.

Ксенія повільно підняла на нього очі.

— Та, яку знайшли біля моєї кімнати. «Не шукайте речі Емілі, якщо не хочете дізнатися, що насправді сталося тієї ночі». Ми вирішили, що це погроза, пов'язана з прихованими речами Емілі. Але тепер я думаю, що могла пропустити щось важливе.

— Ти вважаєш, що записка стосується Генрі?

— Можливо. А можливо, вона стосується зовсім іншої таємниці. Емілі перед смертю хотіла розповісти Мілі щось важливе про будинок. Вона носила згорток у темній тканині. Хтось заходив до її кімнати після того, як поліція її оглянула. А тепер ми знаємо, що хтось приховував отруту.

Ксенія провела долонею по чолу.

— Усе пов'язано, але я досі не бачу повної картини.

— Тоді повернімося до початку, — запропонував Едвард. — До кімнати Емілі. Можливо, ми справді щось пропустили.

Ксенія подивилася на нього з вдячністю.

— Ти допоможеш мені?

— Звичайно. Я не дозволю тобі самій розбиратися з усім цим.

---

Поки вони поверталися до маєтку, Ксенія майже не розмовляла. У її голові знову й знову виринала записка, знайдений у теплиці фотознімок, металева скринька, пляшка з отрутою та слова Генрі про несправні гальма.

Вона відчувала, що десь поруч лежить відповідь, але щоразу, коли намагалася її схопити, та вислизала.

У маєтку на них чекала Катерина. Вона вже знала про стан Елеонори й про те, що Генрі хоче поговорити з поліцією.

— Як він? — запитала вона.

— Фізично стабільний. Але Елеонора досі в реанімації. І є підозра, що аварія могла статися не випадково.

Катерина зблідла.

— Ти думаєш, хтось пошкодив машину?

— Ми маємо це перевірити. Але спершу я хочу ще раз оглянути кімнату Емілі. Якщо вона залишила там щось, чого ми не помітили, це може пояснити, чому хтось так відчайдушно намагався приховати її речі.

— Я піду з вами, — сказала Катерина.

— Ні, — м'яко відповіла Ксенія. — Тобі потрібно відпочити. Ти майже не спала останні ночі.

Катерина хотіла заперечити, але побачила в очах подруги втому й зрозуміла, що зараз їй важливо мати хоча б одну людину, яка не сперечатиметься з кожним її рішенням.

— Добре. Але якщо знайдеш щось підозріле, одразу телефонуй.

— Обіцяю.

Ксенія та Едвард піднялися на другий поверх і зупинилися перед дверима колишньої кімнати Емілі. Після смерті дівчини сюди майже ніхто не заходив. На дверях іще залишалися сліди поліцейської стрічки, а в повітрі відчувався слабкий запах лаванди.

Ксенія відчинила двері.

Усередині все виглядало так само, як і під час першого огляду: акуратно застелене ліжко, невеликий письмовий стіл, шафа, комод і кілька книжок на полиці. Здавалося, що Емілі просто вийшла на хвилину й ось-ось повернеться.

— З чого почнемо? — запитав Едвард.

— Із того, що ми вже знаємо. Вона боялася, що з нею щось станеться. Вона хотіла розповісти Мілі важливу інформацію. І залишила записку про тінь.

Ксенія підійшла до столу й почала повільно оглядати його поверхню. Вона висунула шухляди, перевірила книжки, переглянула кілька старих листів. Едвард тим часом обережно оглянув шафу й полицю біля ліжка.

За кілька хвилин він покликав її.

— Ксеніє, подивися на це.

У руках він тримав невеликий блокнот із темною обкладинкою. Він лежав за шухлядою комода, у вузькій щілині, куди його було легко не помітити.

— Це належало Емілі? — запитала Ксенія.

— Схоже на те. На першій сторінці є її ім'я.

Ксенія обережно відкрила блокнот. Більшість сторінок були порожніми, але кілька містили короткі записи, зроблені поспіхом. На одній сторінці повторювалися імена членів родини Блеквудів. На іншій було написано кілька дат, а біля однієї з них стояли лише дві літери: «М. Б.».

— Мері Блеквуд, — прошепотів Едвард.

— Можливо. Але не поспішаймо.

Ксенія перегорнула сторінку й завмерла. Унизу, майже біля самого краю, було написано речення, яке хтось намагався стерти.

Вона нахилилася ближче, вдивляючись у слабкі сліди чорнила.

«Якщо зі мною щось станеться, шукайте не того, хто мав мотив, а того, хто мав можливість…»

Речення обривалося.

Ксенія відчула, як у грудях щось стислося.

— Вона хотіла сказати нам, що справжній убивця може бути не тією людиною, на яку всі вказують, — тихо промовила вона.

Едвард подивився на неї.

— Тоді хто?

Ксенія повільно закрила блокнот.

— Поки що не знаю. Але тепер я впевнена: ми пропустили щось важливе. І, можливо, саме це допоможе нам зрозуміти, чому Емілі загинула.

Вона знову поглянула на записку, знайдену біля її кімнати, яку тримала в папці з матеріалами справи.

«Не шукайте речі Емілі, якщо не хочете дізнатися, що насправді сталося тієї ночі».

Тепер ці слова звучали інакше.

Хтось боявся, що вони знайдуть блокнот. Хтось знав, що Емілі залишила підказку. І хтось був готовий залякати детективку, аби вона припинила пошуки.

Ксенія підняла очі на Едварда.

— Ми маємо передати цей блокнот інспектору Гарднеру. Але перш ніж це зробимо, я хочу уважно перевірити кожен запис. Якщо Емілі залишила нам шлях до правди, ми не повинні його втратити.

Едвард кивнув.

— Я допоможу тобі.

Ксенія ще раз подивилася на сторінку з літерами «М. Б.». Їй здавалося, що відповідь уже поруч, зовсім близько.

Але за стінами маєтку, у лікарняній палаті, Генрі чекав на новини про дружину, а маленька Роуз не знала, чи зможе колись знову обійняти обох батьків.

Ксенія пообіцяла подбати про дівчинку. І тепер ця обіцянка стала для неї не менш важливою, ніж розкриття вбивства Емілі.

Вона поклала блокнот до папки й повільно видихнула.

— Ми знайдемо правду, — сказала вона. — Навіть якщо вона зруйнує все, що залишилося від цієї родини.