Раді Вас бачити!

Глава 20. Родинні таємниці й чужа провина

Після зустрічі із Себастьяном Мері довго не могла заспокоїтися. Вона розуміла, що ситуація виходить з-під контролю. Ксенія та Катерина ставили надто багато запитань, а Вікі, схоже, дізналася про її минуле щось таке, чого ніхто в маєтку не повинен був знати.

Та найбільше Мері непокоїв Генрі.

Вона не могла дозволити, щоб підозри впали на її брата. Якщо Ксенія знайде докази, пов’язані з отрутою, привезеною з Танзанії, Генрі опиниться під загрозою. Мері знала: варто поліції докопатися до правди, і родинні таємниці, які вони роками приховували, одна за одною вийдуть на світло.

Але ж завжди можна було знайти когось, на кого зручно перекласти провину.

Мері підійшла до вікна й подивилася на осінній сад. За склом шелестіло пожовкле листя, а над старими деревами збиралися темні хмари.

— Якщо вони хочуть винного, то отримають його, — прошепотіла вона.

За кілька хвилин Мері вже прямувала коридором до вітальні, де зібралася частина родини. Вона попросила покликати всіх, хто залишався в маєтку. Її голос звучав настільки впевнено, що ніхто не запідозрив, наскільки сильно вона хвилювалася.

Незабаром у просторій вітальні зібралися Річард, Міла, Ізабелла із Себастьяном, Вікі, Дженні, Томас Рід, Генрі та Елеонора. Ксенія також була там — вона саме обговорювала з Катериною останні подробиці розслідування, коли почула, що Мері хоче зробити важливе оголошення.

Ксенія відразу звернула увагу на її обличчя. Мері була бліда, але дивилася на всіх із дивною рішучістю. Себастьян стояв трохи осторонь, схрестивши руки на грудях. Коли їхні погляди зустрілися, він ледь помітно кивнув.

Цей жест не залишився непоміченим Ксенією.

— Я знаю, хто вбив Емілі Вілсон, — голосно заявила Мері.

У кімнаті запала тиша.

Міла прикрила долонею рот, а Річард повільно підвівся з крісла.

— Що ти сказала? — перепитав він.

— Я знаю, хто отруїв Емілі. І хто намагався позбутися тебе, батьку.

— То назви ім’я! — наказав Річард.

Мері витримала коротку паузу, наче збиралася з духом, а потім простягнула руку в бік садівника.

— Це Томас Рід.

Дженні зблідла так, ніби її вдарили.

— Ні! — вигукнула вона. — Ні, цього не може бути!

Вона кинулася до чоловіка й схопила його за руку.

— Томас не міг цього зробити! Він ніколи не скривдив би Емілі! Він навіть мухи не образить!

— Дженні, заспокойся, — холодно промовив Річард. — Нехай Мері пояснить, що вона знає.

— Я бачила докази, — продовжила Мері, хоча в її голосі вже з’явилися нотки нервозності. — Томас мав доступ до саду, до оранжереї та до господарських приміщень. Він міг непомітно потрапити до будинку й підкласти отруту в чай Річарда. А коли Емілі випадково випила його, усе пішло не за планом.

Ксенія примружилася.

— Цікава версія, Мері. Але звідки вам відомо, що Томас мав намір отруїти саме Річарда?

На мить Мері розгубилася, та швидко опанувала себе.

— Себастьян бачив, як він ховав щось біля оранжереї.

Усі погляди повернулися до лорда Ешфорда.

— Це правда? — різко запитала Ізабелла.

Себастьян неквапливо випростався.

— Так. Я бачив, як Томас поводився підозріло. Він щось ховав, а коли помітив мене, поспішив піти.

— Ти бачив, що саме він ховав? — уточнила Ксенія.

— Ні, але його поведінка була підозрілою.

— Тоді ти не можеш стверджувати, що це була отрута, — зауважила детективка.

— Я лише кажу, що він мав можливість це зробити, — відрізав Себастьян.

Ізабелла дивилася на чоловіка так, ніби вперше його бачила.

— Ти брешеш, — тихо сказала вона.

Себастьян здригнувся.

— Ізабелло, не вигадуй.

— Не смій говорити зі мною таким тоном! — її голос став гучнішим. — Я знаю тебе достатньо добре, щоб розуміти, коли ти кажеш правду, а коли намагаєшся щось приховати.

— Зараз не час для сімейних сварок, — втрутився Річард. — Якщо Томас причетний до вбивства, він має відповісти за це.

— Але жодного доказу проти нього немає! — вигукнула Дженні.

Вона стояла перед батьком, затуляючи собою чоловіка, і тремтіла від обурення.

— Тату, прошу тебе! Ти ж сам обіцяв, що даси Томасові шанс. Ти прийняв нашу дитину, сказав, що ми можемо залишитися в родині. Невже тепер ти повіриш чужим словам і зруйнуєш наше життя?

— Відійди, Дженні! — гаркнув Річард.

— Ні! Я не дозволю тобі звинувачувати невинного!

Річард різко підвів руку, намагаючись відсунути доньку вбік. Дженні відсахнулася, ледве втримавшись на ногах.

— Не смій її чіпати! — крикнула Вікі, кинувшись до сестри.

Вона стала поруч із Дженні, а тоді повернулася до Мері.

— Ти брешеш! І я знаю, чому ти це робиш!

Мері зблідла ще більше.

— Стеж за словами, Вікі.

— Ні, тепер ти послухаєш мене! — Вікі майже кричала. — Ти так боїшся, що хтось дізнається правду про тебе, що готова знищити невинну людину. Ти хочеш відвернути увагу від власних таємниць!

— Які ще таємниці? — холодно запитала Мері, хоча пальці її нервово стиснули край сукні.

Вікі на мить замовкла. Їй було важко повірити, що доведеться розповісти про таке перед усією родиною, але після звинувачення Томаса мовчати вона вже не могла.

— Я дізналася про твоє минуле, Мері. Про чоловіка, якого ти залишила на ранчо. І про двох маленьких хлопчиків-близнюків, яких ти покинула, коли вони були ще немовлятами.

У вітальні наче зникло повітря.

Міла піднесла руку до грудей. Генрі здивовано подивився на сестру, а Елеонора мимоволі притиснула до себе долоні.

Річард повільно повернувся до Мері.

— Що вона має на увазі?

— Це брехня! — вигукнула Мері. — Я ніколи не мала дітей! Вікі просто хоче мене принизити!

— Тоді чому ти так злякалася? — запитала Вікі. — Чому не можеш спокійно пояснити, звідки взялася ця історія?

— Тому що це вигадки!

— Мені розповіли про жінку, яка залишила чоловіка та двох немовлят, а потім повернулася до Англії й почала нове життя, ніби нічого не сталося, — продовжила Вікі. — І цю жінку впізнали на фотографії. Це була ти.

— Досить! — закричала Мері.

Її голос відбився від високої стелі. На мить здавалося, що вона ось-ось кинеться на Вікі, але натомість відступила на крок.

Річард дивився на доньку з неприхованим потрясінням.

— Ти залишила чоловіка й власних дітей? — запитав він. — А потім повернулася сюди й удавала, що в тебе ніколи не було іншої родини?

— Ви нічого не розумієте! — Мері вже не намагалася зберігати холоднокровність. — Я не хотіла такого життя! Я не хотіла бути дружиною людини, яка нічого не могла мені дати. Я не хотіла дітей! Я мріяла про інше майбутнє, про розкіш, про свободу! Я не збиралася все життя провести на якомусь ранчо!

— То ти просто втекла? — голос Річарда став тихим і небезпечним. — Покинула двох немовлят заради кращого життя?

— Так! — вигукнула Мері, ніби більше не могла стримувати правду. — Так, я пішла! І я не шкодую, що обрала себе!

— Ти чудовисько! — крикнула Дженні.

Її обличчя було мокрим від сліз. Вона притиснула руку до живота, наче намагалася захистити ще ненароджену дитину від жорстоких слів і вчинків дорослих.

— Як ти могла? Діти не просилися на цей світ! Вони потребували матері, а ти просто викинула їх зі свого життя!

— Не смій мене судити! — Мері різко обернулася до неї.

— Я судитиму тебе стільки, скільки вважатиму за потрібне! — відповіла Дженні. — Ти звинувачуєш Томаса, хоча навіть не можеш довести його провину. Ти готова зруйнувати життя моєї родини, аби врятувати себе!

— Досить! — гаркнув Річард, але цього разу ніхто не звернув на нього уваги.

Мері озирнулася на Себастьяна, шукаючи підтримки. Та він мовчав. Його обличчя було напруженим, а погляд ковзав від Ізабелли до Ксенії.

— Скажи їм! — прошипіла Мері. — Підтвердь, що ти бачив Томаса!

— Я вже сказав усе, що знаю, — сухо відповів Себастьян.

— Ти обіцяв мені допомогти!

Ізабелла різко повернулася до чоловіка.

— Допомогти їй? У чому саме, Себастьяне? Що ти приховуєш від мене? І чому Мері говорить так, ніби ви заздалегідь домовилися про цю виставу?

Себастьян не відповів.

Цього мовчання вистачило, щоб сумніви Ізабелли перетворилися на переконання: чоловік знову брехав їй. Вона відступила, дивлячись на нього з болем і відразою.

Ксенія спостерігала за всіма, не пропускаючи жодної деталі. Мері намагалася врятувати Генрі, звинувачуючи Томаса. Себастьян підтримував її, але не наважувався назвати жодного конкретного доказу. А Ізабелла, схоже, почала розуміти, що її чоловік має власні таємниці.

Та головне запитання залишалося без відповіді: хто насправді отруїв Емілі?

— Річарде, — нарешті промовила Ксенія, — перш ніж ви ухвалите будь-яке рішення, прошу вас не забувати: підозра — це ще не доказ. Томас може бути винним, а може стати зручним цапом-відбувайлом для когось іншого.

— Ви хочете сказати, що Мері бреше? — різко запитав Річард.

— Я хочу сказати, що її слова суперечливі. А свідчення Себастьяна не підтверджують, що Томас мав отруту чи підкладав її в чай Емілі.

— Я викличу поліцію! — відрізав Річард. — Нехай вони розберуться. Якщо Томас невинний, йому нічого боятися.

— Тату, благаю! — Дженні знову схопила його за руку. — Не роби цього!

— Я сказав, досить!

Він різко вивільнив руку, і Дженні відступила, ледь не перечепившись об край килима. Вікі підхопила сестру.

— Я більше не можу цього слухати! — прошепотіла Дженні крізь сльози.

Вона розвернулася й вибігла з вітальні. Вікі негайно кинулася за нею.

— Дженні, зачекай!

Двері грюкнули, залишивши в кімнаті важку тишу.

Мері стояла нерухомо. Її обличчя втратило колишню впевненість. Вона зрозуміла, що зробила помилку: намагаючись відвернути увагу від Генрі й власного минулого, вона лише привернула до себе ще більше підозр.

Річард дивився на неї так, ніби перед ним стояла чужа людина.

— Я навіть не знаю, хто ти насправді, Мері, — сказав він.

— Я твоя донька, — тихо відповіла вона.

— Моя донька? — він гірко всміхнувся. — Я не впевнений, що колись знав тебе.

Мері опустила очі. На мить у її погляді промайнув страх, але невдовзі вона знову зібралася.

— Ви всі налаштувалися проти мене. Але я не дозволю зробити з мене чудовисько через чутки!

— Тоді допоможи нам дізнатися правду, — сказала Ксенія. — Почни з того, звідки тобі відомо, що Томас був причетний до смерті Емілі.

Мері нічого не відповіла.

Себастьян стояв поруч, але тепер навіть не дивився в її бік. Ізабелла мовчки спостерігала за чоловіком, а Генрі, який досі не промовив жодного слова, здавався надзвичайно напруженим.

Ксенія помітила, як він мимоволі торкнувся кишені піджака. Рух був коротким, майже непомітним, але детективка запам’ятала його.

Чи боявся Генрі, що знайдуть отруту з Танзанії? Чи знав, що саме приховував Себастьян під старим дубом? І чому Мері так відчайдушно намагалася відвести від нього підозри?

Вона поки не мала відповідей.

Та тепер у неї з’явилося ще більше запитань.

Коли Річард наказав покликати інспектора Гарднера, Ксенія відійшла до вікна. За склом вітер гойдав гілки старого дуба — того самого, біля якого Катерина знайшла закопану скриньку.

У голові детективки знову сплив образ темної пляшечки з підозрілою рідиною. Отрута, привезена з Танзанії, могла стати ключем до розгадки. Але кому вона належала? Генрі? Себастьяну? Чи хтось навмисно підкинув її, щоб звинуватити іншу людину?

А ще була Емілі. Дівчина, яка перед смертю дізналася якусь важливу таємницю й хотіла розповісти про неї Мілі. Можливо, саме ця таємниця й коштувала їй життя.

Ксенія заплющила очі на кілька секунд, збираючи докупи розрізнені факти.

У маєтку Блеквудів руйнувалися шлюби, відкривалися давні родинні гріхи, а невинних людей намагалися зробити винними. Проте справжній уби

вця Емілі все ще залишався серед них.

І Ксенія була майже певна: щойно вона знайде те, що Емілі так відчайдушно намагалася приховати, усі маски нарешті впадуть.

Але чи встигне вона розкрити правду, перш ніж станеться ще одне вбивство?