Раді Вас бачити!

Глава 29. Коли родина знову разом

У маєтку Блеквудів панувала незвична тиша. Здавалося, навіть старовинні стіни відчували тривогу, яка оселилася в кожній кімнаті. Після викрадення Шарлотти та втечі Мері ніхто не міг знайти собі місця. Телефони постійно лежали поруч, кожен чекав хоча б якоїсь звістки від поліції.

У вітальні біля каміна сиділа леді Агата. Її обличчя було блідим, а рука тремтіла, коли вона намагалася піднести до губ чашку з водою.

— Бабусю, вам потрібно прилягти, — лагідно промовила Ізабелла, присівши поруч.

— Не треба мене повчати, дитино. Я ще не настільки стара, щоб не розуміти, що відбувається в моєму власному домі, — буркнула Агата.

Проте її голос звучав слабше, ніж зазвичай.

Міла стурбовано подивилася на чоловіка.

— Річарде, їй знову погано. Можливо, варто викликати лікаря?

— Я вже попросив Артура зателефонувати нашому сімейному лікарю, — відповів він. — Але спершу потрібно, щоб мама заспокоїлася.

— Заспокоїтися? — Агата обурено підняла брови. — Як я можу заспокоїтися, коли ця підступна жінка викрала вагітну дівчину, а перед тим, найімовірніше, вбила бідолашну Емілі?

На її колінах сиділа маленька Роуз. Дівчинка обіймала бабусю за шию, притиснувшись щокою до її плеча. Після пережитої автомобільної аварії вона стала особливо чутливою до гучних голосів і сварок, тому Агата намагалася говорити тихіше, хоча обурення переповнювало її.

— Бабусю, не хвилюйся, — прошепотіла Роуз. — Шарлотту знайдуть, правда?

Агата ніжно погладила онуку по волоссю.

— Звичайно, моя люба. Її обов'язково знайдуть. У нашій родині достатньо сміливих людей, щоб не дозволити цій негідниці перемогти.

— Я дуже хочу, щоб усі повернулися додому, — сказала дівчинка.

— І я цього хочу, маленька моя.

Річард стояв біля вікна, дивлячись на осінній сад. Він майже не спав останні ночі. Його родина переживала одну трагедію за іншою, а він дедалі частіше замислювався над тим, скільки років витратив на гордість, образи й недовіру.

— Мамо, лікар сказав, що вам потрібно уникати хвилювання, — промовив він.

— Тоді перестаньмо говорити про Мері, — відказала Агата. — Від самої згадки про неї мене нудить. Яка ж вона підла! Справжня безсоромна жінка. Покинула власних дітей, зрадила довіру родини, а тепер ще й убивство Емілі та викрадення Шарлотти. Якби я знала, ким вона є насправді, ніколи б не дозволила їй переступити поріг цього дому!

— Ми всі помилилися, — тихо відповіла Міла. — Ніхто не міг уявити, що вона здатна на таке.

— А бідна Емілі? — Агата похитала головою. — Вона ж була хорошою дівчиною. Працювала тут, нікому не бажала зла. І за що їй така доля?

Річард повільно обернувся.

— Саме про це я думаю останнім часом.

У кімнаті запала тиша.

— У день її смерті вона хотіла зі мною поговорити, — продовжив він. — Я пам'ятаю, як вона підійшла до мене в коридорі. Сказала, що має важливу інформацію, але я поспішав на роботу. Я навіть не дав їй можливості пояснити, що сталося.

Він опустив голову.

— Тепер я розумію, що, можливо, вона хотіла розповісти мені про Мері. Можливо, знала про її минуле, про те, що вона приховувала. А я просто відмахнувся від неї.

— Річарде… — Міла підійшла до чоловіка й узяла його за руку.

— Якби я тоді її вислухав, вона могла б залишитися живою. Я міг її врятувати.

— Не звинувачуй себе, — тихо сказала Міла. — Ти не знав, що станеться. Ніхто не знав, наскільки небезпечною була Мері.

— Але я мав вислухати її. Вона працювала в нашому домі, довіряла нам. А я навіть не знайшов для неї кількох хвилин.

Річард сів у крісло й закрив обличчя долонями.

Ізабелла підійшла до батька.

— Тату, ти не міг знати, що вона в небезпеці. Емілі не хотіла, щоб ти почувався винним. Вона просто намагалася зробити правильну річ.

— Я повинен був бути уважнішим до людей, які поруч зі мною, — відповів він.

Міла обійняла чоловіка за плечі.

— Тепер ми можемо зробити інше. Не дозволити Мері нашкодити ще комусь. І повернути Шарлотту додому.

Річард кивнув. Він подивився на Роуз, яка все ще сиділа біля Агати, і вперше за довгий час відчув, наскільки важливою є кожна мить, проведена з близькими.

— Я більше не хочу втрачати нікого з вас, — промовив він.

***

Трохи згодом до вітальні зайшла Сибіл. Вона виглядала схвильованою і кілька разів зупинялася, ніби не наважувалася заговорити.

Ізабелла помітила її нерішучість.

— Сибіл, усе гаразд?

— Так… Тобто ні. Я хотіла дещо сказати.

— Тоді сідай, люба, — запропонувала Міла.

Сибіл опустилася на край дивана. Вона зімкнула пальці на колінах і глибоко вдихнула.

— Я знаю, що зараз не найкращий час для розмов про особисте, але більше не хочу приховувати від вас правду.

Річард подивився на доньку.

— Що сталося?

— Я закохана.

Ізабелла здивовано всміхнулася.

— Ось це новина! І хто ж цей щасливчик?

Сибіл почервоніла.

— Томас.

— Томас? — перепитав Річард.

— Так. Томас Беннет. Наш водій.

У вітальні запала тиша.

Річард повільно поставив чашку на столик.

— Наш водій?

Сибіл кивнула, не підводячи очей.

— Я знаю, що ти можеш бути проти, тату. Саме тому я так довго мовчала.

— І давно це триває? — запитав він.

— Уже кілька місяців. Ми багато розмовляли, проводили час разом. Він завжди був поруч, коли мені було сумно. Томас дуже добрий, уважний і чесний. Він ніколи не намагався скористатися моїм становищем або тим, що я твоя донька.

— Чому ти нічого не розповіла раніше? — запитала Міла.

Сибіл опустила голову.

— Я боялася. Боялася, що тато заборонить нам бачитися. Що ви не сприймете його серйозно лише тому, що він працює водієм. Я бачила, як важко в нашій родині ставляться до деяких рішень, і не хотіла ще одного конфлікту.

Ізабелла тепло усміхнулася.

— Сибіл, кохання не питає, ким працює людина. Якщо він робить тебе щасливою, це найважливіше.

— Я теж так думаю, — додала Міла. — Головне, щоб він поважав тебе й щиро кохав.

Сибіл підняла очі на батька. Саме його реакції вона боялася найбільше.

Річард довго мовчав. Потім повільно підвівся з крісла.

— Виходить, у цьому домі знову з'явилася таємниця, про яку всі знали, крім мене?

— Я не хотіла тебе засмучувати, — прошепотіла Сибіл.

Він підійшов до доньки й зупинився перед нею.

— Сибіл, подивися на мене.

Вона несміливо підняла голову.

— Я вже наробив достатньо помилок через власну гордість. Я відштовхував Генрі, не помічав переживань дітей, не вислухав Емілі, коли вона просила про допомогу. І не хочу більше повторювати того самого.

Він узяв доньку за руки.

— Якщо ти кохаєш Томаса, я хочу познайомитися з ним ближче. Я не обіцятиму, що одразу схвалюватиму кожне ваше рішення, але не збираюся забороняти тобі бути щасливою.

— Тату… — очі Сибіл наповнилися сльозами.

— І запам'ятай: віднині в цій родині більше не повинно бути таємниць, які змушують нас страждати. Досить брехні, недомовок і прихованих почуттів. Ми повинні довіряти одне одному.

Сибіл підвелася й обійняла батька.

— Дякую. Я так боялася тобі зізнатися.

Річард поцілував її в чоло.

— Тобі не потрібно боятися власного батька, доню.

Агата, яка спостерігала за ними, схвально кивнула.

— Нарешті ти сказав щось розумне, Річарде. А тепер запроси того Томаса на вечерю. Я хочу подивитися, який чоловік змусив нашу Сибіл так червоніти.

Усі засміялися. Навіть Річард уперше за кілька днів усміхнувся.

Роуз підняла голову з колін бабусі.

— А Томас принесе мені шоколад?

— Якщо попросиш чемно, то, можливо, і принесе, — відповіла Сибіл, погладивши дівчинку по волоссю.

На коротку мить у вітальні знову стало тепло й затишно.

***

Раптом задзвонив телефон Річарда.

Він глянув на екран і побачив ім'я Генрі.

— Це Генрі, — сказав він.

Міла одразу підвелася.

— Відповідай!

Річард натиснув кнопку виклику.

— Сину?

— Тату, привіт, — почувся втомлений, але радісний голос Генрі.

— Як ти? Що з Елеонорою? Як вона?

— У мене для вас хороші новини. Мама щойно телефонувала з лікарні. Елеонора прийшла до тями.

Річард завмер.

— Що ти сказав?

— Вона прокинулася, тату. Лікарі кажуть, що її стан ще потребує спостереження, але це великий крок уперед. Вона вже говорила з ними, запитувала про мене й Роуз.

Міла прикрила рот долонею. Ізабелла радісно вигукнула, а Сибіл заплакала від полегшення.

— Господи, дякувати Богу! — прошепотіла Агата.

Річард на мить заплющив очі.

— Сину, я так радий це чути. Якби ти знав, скільки разів ми думали про вас.

— Я теж дуже сумував за всіма. Знаю, що після нашого від'їзду все стало ще складніше. Я хочу поговорити з тобою, тату. Не телефоном. Мені потрібно дещо сказати, і я хочу, щоб ми спробували почати спочатку.

Річард відчув, як у грудях стискається серце.

— Генрі, я теж цього хочу. Пробач мені за те, що сталося. Я був надто жорстоким.

На іншому кінці запала коротка тиша.

— Я теж не завжди мав рацію, тату. Але зараз головне, що мама прокинулася. Я не хочу більше сваритися.

— Ми приїдемо до вас, — рішуче сказав Річард. — Усією родиною, якщо лікарі дозволять.

— Будемо дуже раді.

Коли розмова закінчилася, Міла обійняла чоловіка.

— Це справжнє диво.

— Так, — відповів Річард. — Ми повинні поїхати до них.

***

За пів години родина почала збиратися до лікарні.

Агата спочатку наполягала, що теж поїде, але Міла переконала її залишитися вдома й відпочити. Лікар, який оглянув її після ранкового погіршення самопочуття, рекомендував уникати хвилювань і контролювати тиск.

— Я не збираюся цілий день сидіти тут, поки всі мої рідні в лікарні, — обурилася Агата.

— Бабусю, ми повернемося й усе тобі розповімо, — сказала Ізабелла.

— А Роуз залишиться зі мною? — запитала старенька.

Дівчинка кивнула.

— Я побуду з тобою, бабусю.

Агата ніжно обійняла її.

— Тоді я буду спокійна.

Річард підійшов до матері й поцілував її в щоку.

— Ми скоро повернемося.

— І не забудь передати Елеонорі, що я хочу бачити її здоровою та усміхненою, — наказала Агата. — А Генрі скажи, що його мати вже достатньо хвилювалася через нього, тож нехай тепер береже свою родину.

— Обов'язково, мамо.

Річард, Міла, Ізабелла та Сибіл вирушили до лікарні.

Дорогою Сибіл дивилася у вікно й думала про Томаса. Вона знала, що тепер повинна поговорити з ним відверто. Більше не хотіла ховати їхні стосунки від родини.

— Ти вже розповіла йому, що зізналася батькові? — запитала Ізабелла.

— Ще ні. Але сьогодні обов'язково розповім.

— Думаю, він буде щасливий.

— Я теж на це сподіваюся.

Річард почув їхню розмову й усміхнувся.

— Можете передати Томасу, що я хочу запросити його на вечерю. Нехай не хвилюється, я не збираюся влаштовувати йому допит.

Сибіл засміялася.

— Дякую, тату.

Коли вони прибули до лікарні, Генрі вже чекав на них біля палати. Він виглядав стомленим, але в його очах з'явилося світло, якого родина давно не бачила.

Річард першим підійшов до сина.

Кілька секунд вони просто дивилися один на одного. Потім батько розкрив обійми.

Генрі зробив крок назустріч.

Вони обійнялися міцно, як люди, які нарешті зрозуміли, що жодні образи не варті втраченої родини.

— Пробач мені, сину, — прошепотів Річард.

— І ти мене пробач, тату.

Міла обійняла Генрі, а Ізабелла й Сибіл по черзі поцілували його в щоку.

— А де наша маленька Роуз? — запитала Міла.

— Вона залишилася з бабусею Агатою. Сьогодні вперше за довгий час заснула спокійно. Я не хотів її будити.

— Ми обов'язково привеземо її до мами, коли лікарі дозволять, — сказала Міла.

Генрі відчинив двері палати.

Елеонора лежала на ліжку, бліда й ослаблена, але вже з розплющеними очима. Коли побачила рідних, на її обличчі з'явилася слабка усмішка.

— Ви приїхали…

Міла підійшла до неї й обережно взяла за руку.

— Звичайно, люба. Ми всі так хвилювалися за тебе.

— Я дуже рада вас бачити, — прошепотіла Елеонора.

Річард нахилився до невістки.

— Одужуй. Ти нам усім потрібна.

Елеонора подивилася на нього, а потім на Генрі.

— Ми повернемося додому?

— Так, кохана, — відповів він, ніжно стискаючи її руку. — І цього разу я хочу, щоб ми всі були разом.

Річард дивився на сина й невістку, відчуваючи, як у його серці поступово розчиняється да

вній біль.

Проте радість цієї зустрічі не могла повністю заглушити тривогу. Шарлотта все ще перебувала в руках Мері, а Ксенія з Едвардом і Катериною поспішали до аеропорту.

Родина Блеквудів нарешті починала знову збиратися разом.

Але попереду на них чекало ще одне випробування — повернути додому Шарлотту та її ненароджену дитину.