Раді Вас бачити!

Глава 33. Там, де закінчується страх

Кабул. Афганістан.

Ніч повільно огортала місто темрявою. На вузьких вулицях було незвично тихо, але сьогоднішній вечір обіцяв стати неспокійним для одного з незаконних закладів, що діяв у старій частині міста всупереч суворим заборонам влади Талібану.

Після зізнання Мері місцева поліція отримала важливу зачіпку. Правоохоронці з’ясували, що чоловік, якому вона продала Шарлотту, міг бути пов’язаний із підпільним борделем. Інформацію перевірили, і невдовзі кілька поліцейських машин оточили будівлю.

— Усім залишатися на місцях! Поліція! — пролунало гучне попередження.

Правоохоронці увірвалися всередину. Чоловіків, які перебували в закладі, затримували, а жінок виводили з кімнат і передавали під захист спеціальних служб.

Ксенія, Катерина, Олександр, Вікі та Едвард також прибули разом із місцевими поліцейськими.

— Ми перевіримо кожну кімнату, — сказав капітан Фарід Ахмад. — Але прошу вас не діяти самостійно. Тут можуть бути озброєні люди.

— Я не піду звідси, поки не знайду дружину, — твердо відповів Олександр.

Його голос тремтів від напруження. Відтоді, як він дізнався про викрадення Шарлотти, минуло надто багато часу. Кожна хвилина здавалася вічністю. Він боявся навіть уявити, що могло статися з коханою жінкою та їхньою майбутньою дитиною.

— Ми знайдемо її, — тихо сказала Вікі, поклавши руку йому на плече.

Олександр лише кивнув.

Вони почали обшукувати будівлю. За кожними дверима могла ховатися відповідь, але поки що знаходили лише переляканих жінок, брудні кімнати та сліди жорстокого поводження.

Катерина йшла поруч із Ксенією, уважно оглядаючи коридор. Її обличчя було напруженим, а рука лежала біля кобури.

— Тут ще є кімнати, — сказала вона, помітивши напіввідчинені двері в кінці коридору.

— Перевірмо, — відповіла Ксенія.

Вони підійшли ближче. З-за дверей почувся жіночий плач.

— Ні… будь ласка… не чіпайте мене… — долинув слабкий голос.

Олександр завмер.

— Шарлотта! — вигукнув він і кинувся вперед.

Катерина миттєво виставила руку, зупиняючи його.

— Стій! Ми не знаємо, що там відбувається.

Вона обережно прочинила двері.

Те, що вони побачили, змусило всіх завмерти.

Посеред кімнати стояв незнайомий чоловік. Він намагався роздягнути молоду жінку, яка сиділа на краю ліжка й відчайдушно намагалася прикрити себе руками. Її обличчя було заплакане, губа розбита, а на руках і ногах виднілися синці. Вона тремтіла від страху.

Це була Шарлотта.

— Шарлотто! — зірвався на крик Олександр.

Жінка підняла голову. Її очі розширилися від невіри.

— Олександре?..

Чоловік, почувши крики, різко обернувся.

— Забирайтеся звідси! — гаркнув він.

Він потягнувся до Шарлотти, намагаючись утримати її силою.

Та Катерина вже вихопила пістолет.

У цю мить у її пам’яті спалахнули страшні картини минулого. Афганістан. Жінка, над якою знущалися озброєні чоловіки. Її перелякані очі, безпорадність і крики, які Катерина пам’ятала навіть через роки.

А потім Україна. Вулиця, вагітна жінка, яку жорстоко били. Катерина тоді не змогла залишитися осторонь. Вона пам’ятала наслідки того випадку, допити, страх і власне відчуття, що світ іноді буває несправедливим до тих, хто потребує захисту.

Зараз перед нею знову була вагітна жінка, якій загрожувала небезпека.

— Відійди від неї! — різко наказала Катерина.

Чоловік не послухався. Навпаки, він зробив крок до Шарлотти.

Пролунали постріли.

Катерина стріляла, намагаючись зупинити нападника. Чоловік упав на підлогу й більше не наближався до жінки.

— Зброю вниз! — одразу пролунала команда поліцейського.

Місцеві правоохоронці увірвалися до кімнати. Один із них перевірив чоловіка, інші взяли ситуацію під контроль.

Катерина стояла нерухомо, тримаючи пістолет у руці. Її дихання було важким. Вона дивилася на Шарлотту, але перед очима все ще стояли примари минулого.

Ксенія підійшла до подруги.

— Катю…

Та не відповіла.

— Подивися на мене, — лагідно попросила Ксенія.

Катерина повільно повернула голову.

— Усе закінчилося, — тихо сказала Ксенія. — Ми знайшли її. Вона жива. Ти більше не там, у минулому. Ти тут, зі мною.

Катерина опустила погляд на пістолет, а потім повільно поклала його на підлогу, дозволивши поліцейському забрати зброю.

Її очі наповнилися сльозами.

— Я так довго намагалася забути все, що сталося…

— Тобі не потрібно забувати, щоб жити далі, — відповіла Ксенія й обережно обійняла її. — Ти зробила все, щоб урятувати людину, яка потребувала допомоги.

Катерина заплющила очі. Вперше за довгий час вона відчула, що може вдихнути на повні груди.

А тим часом Олександр уже опустився перед Шарлоттою на коліна.

— Кохана… Господи, Шарлотто…

Він обережно обійняв її, боячись завдати болю.

— Олександре… — прошепотіла вона й розплакалася ще сильніше.

— Я тут. Я з тобою. Тепер усе добре, чуєш? Я знайшов тебе.

Він притиснув її до себе й заплакав. Усі ті дні страху, безсилля та відчаю вирвалися назовні.

— Я думав, що більше ніколи тебе не побачу, — схлипував він. — Я не міг дихати, коли уявляв, що з тобою могло статися.

Шарлотта обхопила його шию руками.

— Я знала, що ти прийдеш… Я весь час вірила, що ти мене знайдеш.

— Я ніколи не перестану тебе шукати. Ніколи.

Олександр поцілував її в чоло, обережно торкнувся її щік і знову обійняв.

— Я буду оберігати тебе і нашу дитину. Обіцяю. Більше ніхто не завдасть вам болю.

— Я боялася за малюка… — прошепотіла Шарлотта. — Вони так погано зі мною поводилися…

Олександр заплющив очі, стримуючи нову хвилю сліз.

— Тепер ми разом. Лікарі оглянуть тебе, і ми переконаємося, що з малюком усе гаразд. Тільки, будь ласка, тримайся.

Вікі підійшла до них, ледве стримуючи сльози. Вона зняла з себе пальто й обережно накрила ним Шарлотту, допомагаючи їй прикритися.

— Ти більше не сама, люба, — промовила вона. — Ми всі тут. Ти вдома, серед людей, які тебе люблять.

Едвард стояв поруч і мовчки спостерігав за цією сценою. Навіть він, зазвичай стриманий, не міг приховати хвилювання.

— Потрібно викликати лікарів, — сказав він одному з поліцейських. — Вона вагітна й має численні травми.

— Медична бригада вже в дорозі, — відповів офіцер.

Вікі підняла очі на Ксенію та Катерину.

— Дякую вам… Ви навіть не уявляєте, наскільки ми вам вдячні. Ви найкращі. Якби не ви, ми могли б ніколи її не знайти.

Ксенія тепло всміхнулася.

— Головне, що Шарлотта тепер із нами.

Катерина підійшла ближче. Вона ще відчувала тремтіння в руках, але в її погляді вже не було тієї розгубленості, яка охопила її після пострілів.

— Ти сильна, Шарлотто, — сказала вона. — Ти витримала те, чого ніхто не повинен переживати.

Шарлотта подивилася на неї крізь сльози.

— Дякую… Якби не ви…

— Не треба, — м’яко перебила Катерина. — Тепер просто дозволь собі відпочити.

Невдовзі до кімнати зайшли медики. Вони обережно оглянули Шарлотту, перевірили її стан і підготували до транспортування в лікарню. Олександр не відходив від дружини ні на крок, тримаючи її за руку.

Перш ніж її винесли з будівлі, Шарлотта знову подивилася на чоловіка.

— Ти справді зі мною?

— Назавжди, — відповів він і поцілував її руку.

***

Коли Шарлотту забрали до лікарні, Ксенія нарешті змогла видихнути. Вони з Катериною вийшли на подвір’я будівлі. Нічне повітря було прохолодним, а десь далеко лунав шум міста.

Катерина стояла мовчки, дивлячись на свої руки.

— Ти як? — запитала Ксенія.

— Не знаю, — чесно відповіла вона. — Я знову згадала все. І на мить мені здалося, що я повернулася туди.

— Але ти не там, Катю. Ти тут. Ти врятувала Шарлотту, а тепер маєш дозволити собі відпочити.

— Я боялася, що колись минуле знову мене наздожене.

Ксенія взяла подругу за руку.

— Минуле може залишатися частиною нашої історії, але воно не повинно керувати нашим майбутнім.

Катерина ледь усміхнулася.

— Ти завжди знаєш, що сказати.

— Не завжди, — засміялася Ксенія. — Але сьогодні я точно знаю одне: ми виконали те, заради чого прилетіли сюди.

До них підійшов Едвард. Він зупинився перед Ксенією й подивився їй просто в очі.

— Усе закінчилося, — тихо промовив він.

— Так. Принаймні ця частина нашої історії.

Він обережно обійняв її, притиснувши до себе.

— Я дуже хвилювався за тебе. Коли ми почули голос Шарлотти, я навіть не встиг усвідомити, що відбувається.

— Але ми всі вийшли звідти живими.

— І я хочу, щоб так було завжди.

Едвард підняв руку й ніжно торкнувся її щоки.

— Ксеніє, я не хочу більше приховувати свої почуття. За цей час ти стала для мене набагато більшою, ніж просто жінкою, яка допомагає моїй родині. Ти стала людиною, без якої я вже не уявляю свого життя.

Ксенія усміхнулася крізь сльози.

— Едварде…

Він не дав їй договорити, нахилився й ніжно поцілував її. Вона відповіла на поцілунок, обійнявши його за плечі.

Катерина, яка стояла неподалік, усміхнулася, спостерігаючи за ними.

Вперше за довгий час навколо не було погроз, таємниць і страху. Лише люди, які пережили надто багато, але не втратили здатності любити, боротися й рятувати одне одного.

А в лікарні Олександр сидів біля ліжка Шарлотти, не випускаючи її руки.

Він дивився на кохану й думав про те, що попереду на них чекатиме непросте відновлення. Але тепер вони знову були разом.

І цього разу він не дозволить нікому зруйнувати їхню родину.

Бо найцінніше, що він мав, нарешті повернулося до нього.