Раді Вас бачити!

Глава 23. Тіні, що повертаються

Минуло кілька днів після страшної автомобільної аварії, яка перевернула життя родини Блеквудів. Маєток поступово оговтувався від пережитого, хоча його мешканці вже ніколи не могли дивитися одне на одного так, як раніше.

Маленька Роуз тепер майже весь час проводила в оточенні близьких. Вікі читала їй казки, Сибіл приносила улюблені солодощі, а леді Агата дозволяла онучці сидіти поруч із собою під час вечірнього чаювання. Навіть суворий Річард намагався знаходити час для дівчинки, хоча раніше рідко виявляв подібну ніжність.

Після пережитого Роуз усе ще здригалася від гучних звуків, іноді прокидалася серед ночі й кликала батьків. Але поступово її страх відступав. Дівчинка знову почала усміхатися, малювати й гратися зі своїм плюшевим кроликом, якого Катерина знайшла після аварії.

Генрі залишався під наглядом поліції, а Елеонора досі перебувала в лікарні. Її стан поступово стабілізувався, проте лікарі не поспішали давати остаточних прогнозів. Усі сподівалися, що вона одужає і зможе повернутися до доньки.

Та навіть серед цих переживань у Блеквуд-менорі не припиняли відкриватися нові таємниці.

Мері нікуди не збиралася їхати. Вона й далі залишалася в маєтку, поводячись так, ніби нічого особливого не сталося. Її холодна впевненість дратувала майже всіх, особливо Вікі, яка вже не могла приховати свого презирства до сестри.

Ізабелла ж нарешті вирішила покласти край шлюбу із Себастьяном.

Вона власноруч винесла його речі з кімнати й наказала прислузі відправити валізи до воріт.

— Я більше не хочу бачити його обличчя в цьому домі! — сказала вона, коли Маргарет запитала, куди віднести останні коробки.

— Міс Ізабелло, можливо, вам варто ще раз усе обдумати? — обережно промовила економка.

— Обдумати? Я надто довго думала, Маргарет. Поки він зраджував мене з власною сестрою, я намагалася зберегти наш шлюб. Досить!

Ізабелла витерла сльози й зачинила двері спальні.

***

У старому крилі маєтку леді Агата сиділа у своєму улюбленому кріслі. Вона досі не могла оговтатися від почутого про Мері. Новина про покинутих близнюків, брехню та спробу перекласти провину на садівника Томаса вразила її до глибини душі.

— Маргарет! — покликала вона.

— Так, міледі?

— Будь ласка, принеси мені валер'янки. Здається, моє серце вже не витримує всіх цих родинних новин.

Маргарет мовчки кивнула.

— Як вона могла? — продовжила Агата, похитавши головою. — Залишити двох маленьких хлопчиків, відмовитися від власної родини, а потім ще й намагатися підставити невинного чоловіка? І бідний Генрі... Скільки всього йому довелося пережити! А тепер ще й аварія, лікарня, поліція...

— Так, міледі, — тихо відповіла Маргарет.

— Ти сьогодні якась мовчазна.

Економка опустила очі.

— Просто не знаю, що й сказати.

Агата уважно подивилася на неї, але не стала продовжувати розмову. Вона звикла помічати найменші зміни в поведінці людей, однак цього разу втома й переживання не дозволяли їй зосередитися.

Маргарет принесла ліки й поставила склянку води на столик. Її обличчя залишалося незворушним, хоча думки, здавалося, були далеко від кімнати.

***

У вітальні зібралася частина родини. Маєток здавався незвично порожнім. Після всіх подій навіть просторі зали втратили колишню велич і затишок.

Річард стояв біля каміна, тримаючи в руках чашку чаю. Олександр сидів навпроти, похмуро дивлячись у вікно.

— Неймовірно, — нарешті промовив він. — У нашому домі стільки таємниць, стільки брехні, а справжнього вбивцю Емілі досі не знайдено.

— Ми не припиняємо розслідування, — відповіла Ксенія. — Записник Емілі та напис на дверях можуть допомогти нам зрозуміти, що сталося тієї ночі.

— «Він не пив чай», — повторив Олександр. — І що це означає? Що хтось хотів отруїти Річарда, але в результаті загинула Емілі?

— Це одна з версій, — пояснила детективка. — Але ми не можемо робити висновків, доки не з'ясуємо, кому насправді призначалася отрута.

Річард поставив чашку на стіл.

— Я хочу знати правду. І хочу, щоб людина, яка вбила Емілі, відповіла за свій злочин.

Після короткої паузи він повернувся до Вікі.

— Доню, мені потрібно з тобою поговорити.

— Звичайно, тату. Щось сталося?

— Мері розповіла мені, що ти зустрічаєшся з одним чоловіком. Я хочу знати, хто він. І, якщо це серйозно, хотів би з ним познайомитися.

Вікі трохи зніяковіла.

— Тату, я обіцяю, що він приїде. Просто дай мені трохи часу.

— Добре. Але не змушуй мене чекати надто довго.

Вікі усміхнулася й опустила погляд. Вона вже уявляла, як батько відреагує, коли дізнається, що її коханий — не просто реставратор книжок, а справжній герцог Вестбрук.

Едвард, який сидів неподалік від Ксенії, ледь помітно усміхнувся. Він теж мав одну важливу розмову, яку давно відкладав.

***

Коли вечір почав повільно огортати маєток сутінками, Ксенія вийшла на терасу. Едвард приєднався до неї за кілька хвилин.

Над садом розкинулося темне небо, прикрашене безліччю яскравих зірок. Осіннє повітря було прохолодним, а з боку старої оранжереї долинав тихий шелест листя.

— Ти знову думаєш про Емілі? — запитав Едвард.

— Про неї, про Генрі, про Роуз... Про всіх вас. Іноді мені здається, що в цьому маєтку кожен приховує щось таке, що може зруйнувати чуже життя.

— Я не хочу, щоб ти через нас страждала.

Ксенія повернулася до нього.

— Це моя робота, Едварде. Я не можу просто піти, коли справа ще не завершена.

— Я знаю. Але тепер це не тільки справа. Ти стала для нас близькою людиною. Для мене — особливо.

Він обережно взяв її за руку.

— Я боюся втратити тебе. Боюся, що таємниці моєї родини можуть зруйнувати навіть те, що тільки починає народжуватися між нами.

Ксенія на мить замовкла. Вона бачила, як важко йому говорити про почуття після зради Мії та всіх сімейних потрясінь.

— Едварде, я не можу обіцяти, що наше життя буде простим. Але я не збираюся тікати лише тому, що навколо багато таємниць.

Він усміхнувся й притягнув її ближче.

— Знаєш, що я зараз подумав?

— Що?

Едвард підвів очі до неба.

— Зорі сьогодні надто яскраві, щоб ховати таємниці.

Ксенія усміхнулася.

— Гарні слова. Особливо для людини, у родині якої таємниці, здається, передаються у спадок.

— Тоді, мабуть, настав час припинити їх приховувати.

Він ніжно поцілував її в чоло. Ксенія заплющила очі, на мить забувши про розслідування й небезпеку, що досі нависала над маєтком.

***

Тим часом Катерина вийшла надвір, щоб викурити сигарету. Вона зупинилася біля бічного входу й запалила цигарку, вдивляючись у темний сад.

Раптом за деревами щось промайнуло.

Катерина завмерла.

Силует чоловіка швидко зник за живоплотом.

— Знову ти... — прошепотіла вона.

Вона вже бачила цю постать раніше. Тоді, біля оранжереї, їй здалося, що хтось спостерігає за ними. Тепер сумнівів майже не залишилося: за маєтком стежили.

Катерина загасила сигарету й повернулася до будинку.

***

У вітальні Шарлотта раптом відчула сильну нудоту. Вона прикрила рот долонею, різко підвелася й поспішила до дверей.

— Шарлотто? — покликав Олександр.

Дівчина не відповіла. Вона швидко вийшла з кімнати, а за мить із коридору почувся звук дверей.

— Що з нею? — занепокоїлася Вікі.

— Не знаю, — відповів Олександр, підводячись.

Сибіл уже прямувала до виходу.

— Я піду перевірю її.

— Я теж, — сказала Вікі.

Ксенія, помітивши стурбовані обличчя дівчат, вирішила приєднатися.

У цей момент до вітальні увійшла Катерина.

— Я з вами, — сказала вона, але її погляд був спрямований зовсім не на дівчат. — А ви всі краще залишайтеся тут або розходьтеся по своїх кімнатах.

Олександр здивовано підвівся.

— Що сталося? Хтось захворів?

— Я бачила незнайомця біля будинку. І, здається, він не вперше тут з'являється.

Річард миттєво змінився на обличчі.

— Ви впевнені?

— Абсолютно.

— Усі по кімнатах! — наказав він. — Негайно. Ніхто не виходить без дозволу.

— Але Катерино... — почала Вікі.

— Я розберуся, — перебила її Катерина. — Ви тільки не заважайте.

Вона перевірила пістолет, який мала при собі, й обережно рушила до коридору.

***

Темрява нагадала Катерині іншу ніч. Не англійський сад, не тихий маєток, а далекі гори Афганістану.

Вона знову відчула запах пилу, почула крики й постріли. Перед очима промайнули обличчя подруг, із якими колись служила. Вона пам'ятала, як намагалася врятувати їх, як сама отримала поранення, як після полону втратила тих, кого вважала родиною.

Після повернення до мирного життя Катерина так і не змогла повернутися до армії. Фізична рана загоїлася, але спогади залишилися. Їй довелося вчитися жити заново, приймати ліки, боротися з нічними кошмарами й власним страхом.

Вона добре пам'ятала й інший випадок, який назавжди змінив її життя.

Одного разу, коли Катерина виносила сміття, вона побачила на вулиці сварку. Незнайома дівчина кричала на вагітну жінку, ображала її й штовхала.

— Ти хто така взагалі?! — верещала нападниця. — Думаєш, тобі все дозволено?

Вагітна намагалася захиститися, але дівчина почала її бити.

Катерина кинулася на допомогу. У неї спрацювали всі накопичені страх і гнів. Вона відштовхнула нападницю, а коли та знову кинулася на вагітну, Катерина втратила контроль. Бійка закінчилася трагедією: нападниця померла від отриманих травм.

Приїхала поліція. Катерину затримали, і тоді вона була переконана, що її життя остаточно зруйноване.

Але Ксенія не відвернулася від подруги. Вона допомогла їй із захистом, підтримувала під час слідства й не дозволила залишитися сам на сам із пережитим. Після всіх обставин справи та необхідних юридичних процедур Катерина отримала можливість почати життя заново. Саме Ксенія запропонувала їй поїхати до Англії й спробувати залишити минуле позаду.

Катерина ніколи не забуде її доброти.

І тепер, стоячи в темному коридорі Блеквуд-менору, вона знову відчувала той самий страх — але цього разу не дозволила йому керувати собою.

Вона повільно пройшла до бічних дверей і помітила тінь за вікном.

Чоловік намагався перелізти через низьку огорожу.

— Стій! — вигукнула Катерина.

Незнайомець кинувся тікати.

Катерина вибігла надвір і помчала за ним. Чоловік петляв між деревами, намагаючись сховатися в темряві. Вона попередила його пострілом угору, але він не зупинився.

Тоді Катерина вистрілила в землю перед ним. Незнайомець перечепився об коріння й упав на коліна.

— Не рухайся! Руки за голову!

Чоловік спробував підвестися, але Катерина швидко наблизилася й наказала йому лягти обличчям до землі. Вона тримала його під прицілом, поки він не перестав чинити опір.

Це був чоловік років сорока. Темне волосся, неголене обличчя, чорна куртка. На його руках були подряпини, а в кишені Катерина помітила маленький ліхтарик і рукавички.

— Хто ти такий? — різко запитала вона.

Чоловік мовчав.

— Що ти робиш біля маєтку? За ким стежиш?

— Ви помиляєтеся... Я просто...

— Не раджу брехати. Я бачила тебе вже не вперше.

Катерина дістала телефон і викликала поліцію. Потім покликала Артура, який саме з'явився біля бічного входу.

— Артуре! Допоможіть мені. Потрібно привести цього чоловіка до маєтку й надійно зафіксувати його, поки не приїде поліція. Не спускайте з нього очей.

Дворецький здивовано подивився на затриманого.

— Господи... Хто це?

— Ось це ми зараз і з'ясуємо.

Артур допоміг Катерині супроводити незнайомця до будинку. Коли вони увійшли до холу, Річард, Олександр та Едвард уже чекали на них.

— Що відбувається? — запитав Річард.

Катерина поставила чоловіка перед ними.

— Я знайшла його біля огорожі. Він стежив за маєтком і намагався втекти, щойно мене помітив.

Ксенія вийшла з коридору й уважно подивилася на затриманого. Її погляд затримався на його обличчі.

— Здається, ми нарешті знайшли того, хто так довго ховався в тіні, — тихо промовила вона.

Чоловік підняв голову й зустрівся з нею поглядом. На його обличчі промайнула дивна усмішка.

— Ви навіть не уявляєте, у що втрутилися, — прошепотів він.

Річард зробив крок уперед.

— Хто ти такий? І чого тобі потрібно від моєї родини?

Незнайомець перевів погляд на нього.

— Запитайте краще, що ви самі приховуєте, містере Блеквуд.

У холі запала тиша.

Катерина міцніше стиснула зброю. Ксенія зрозуміла: затримання ць

ого чоловіка може стати початком нової частини розслідування.

Але чи був він пов'язаний зі смертю Емілі? Чи знав, хто залишив отруту в маєтку? І чому стежив за Блеквудами саме тепер?

Відповіді ще належало знайти.

Та одне було очевидним: таємниці Блеквуд-менору досі не закінчилися.