Раді Вас бачити!

Глава 1. Дві сищиці та чужі таємниці

Осінь у маленькому англійському селищі Ешфорд-Белл була особливо прекрасною.

Вузенькі вулички, вимощені старовинною бруківкою, петляли поміж затишними будиночками з черепичними дахами. Біля кожного будинку росли кущі троянд, а на підвіконнях стояли горщики з хризантемами. Деякі оселі нагадували маленькі замки з казок, інші ж здавалися такими затишними, що мимоволі хотілося постукати у двері й попросити горнятко гарячого чаю.

Уранці над дахами здіймався легкий димок із коминів, з місцевої пекарні долинав аромат свіжих булочок, а біля невеликої кав'ярні збиралися літні чоловіки, які обговорювали новини, погоду й останні плітки.

Життя тут здавалося напрочуд спокійним.

Настільки спокійним, що навіть найзапекліший любитель пригод міг заснути від нудьги.

Проте саме в цьому селищі, серед мирних жителів і охайних будиночків, розташувалася невелика контора, яка мала змінити долю двох молодих українок.

На дверях висіла скромна табличка:

«Приватне детективне агентство. Ксенія та Катерина».

Поряд майорів маленький український прапор — синьо-жовтий, яким обидві жінки дуже пишалися.

Вони приїхали до Англії, сподіваючись почати життя спочатку. Кожна привезла із собою власну історію, біль і мрії. Та якщо хтось думав, що відкрити детективне агентство в тихому англійському селищі легко, то дуже помилявся.

Особливо коли за вікном не відбувалося нічого цікавішого за суперечку двох сусідів через неправильно припаркований автомобіль.

— Катерино, я зараз помру від нудьги, — зітхнула Ксенія, перегортаючи сторінку книги.

Вона сиділа за письмовим столом біля вікна, підібгавши під себе ноги. Їй було двадцять шість років. Довге каштанове волосся спадало на плечі, а карі очі уважно бігали рядками улюбленого детективного роману.

На обкладинці красувалося ім'я письменниці, чиї історії вона могла перечитувати нескінченно.

Агата Крісті.

Для Ксенії ця жінка була справжньою легендою. Вона захоплювалася тим, як письменниця вміла заплутувати читача, розкидати дрібні підказки й змушувати підозрювати кожного персонажа. Ще в дитинстві Ксенія мріяла розкривати злочини, знаходити докази там, де інші бачили лише випадковості, і доводити, що навіть найхитріший злочинець не здатний обдурити уважний розум.

Вона уявляла себе справжньою детективкою: загадкові справи, небезпечні розслідування, допити підозрюваних, старовинні маєтки й таємниці, які приховувалися за дорогими дверима.

Але реальність виявилася значно прозаїчнішою.

За останні два тижні їхнє агентство отримало лише три звернення.

Перше стосувалося зниклого кота місцевої перукарки.

Друге — підозри, що сусід таємно краде яблука з чужого саду.

А третє взагалі виявилося непорозумінням: літній джентльмен загубив власні окуляри й був переконаний, що їх викрав його дворецький.

Жодного вбивства.

Жодної загадкової спадщини.

Жодного злочинця, який залишав би за собою таємничі записки.

Ксенія вже починала підозрювати, що доля вирішила жорстоко пожартувати з її дитячої мрії.

— Якщо ти ще раз скажеш, що помреш від нудьги, я викличу лікаря, — пролунав голос із сусіднього кабінету.

Катерина сиділа за комп'ютером, переглядаючи місцеві новини. Їй було двадцять вісім років. Вона мала коротке темне волосся, уважний погляд і звичку помічати найменші зміни в поведінці людей.

На відміну від Ксенії, яка обожнювала теорії та книжкові загадки, Катерина довіряла фактам, спостереженням і власному досвіду.

Її минуле було непростим. Вона повернулася з війни, переживши те, про що не завжди хотіла згадувати. Деякі ночі досі приносили їй важкі спогади, але робота допомагала зосередитися на теперішньому й поступово будувати майбутнє.

Саме Ксенія запропонувала їй відкрити агентство.

Спочатку Катерина вирішила, що подруга жартує.

— Ми будемо розслідувати злочини, — захоплено пояснювала тоді Ксенія. — Уявляєш? Дві українки в Англії! Ми станемо відомими детективками!

— А ти хоч знаєш, як правильно вести розслідування?

— Я прочитала майже всі романи Агати Крісті!

— Це не відповідь.

— Але чудовий початок!

Катерина тоді вперше за довгий час щиро розсміялася.

І погодилася.

Тепер же, дивлячись на порожню приймальню, вона дедалі частіше замислювалася, чи не варто було відкрити звичайну кав'ярню.

Принаймні відвідувачі там точно були б.

— У нас залишилося грошей приблизно на місяць, — повідомила Катерина, дивлячись у таблицю витрат. — Якщо не враховувати твою любов до книжок і мою звичку купувати каву.

Ксенія повільно опустила роман.

— Ти натякаєш, що я маю перестати читати?

— Я натякаю, що нам потрібні клієнти.

— Тоді треба розмістити оголошення в газеті!

— Уже розмістили.

— У соціальних мережах?

— Так.

— Може, підемо до поліції й запропонуємо допомогу?

Катерина повернулася до неї.

— І що ти скажеш? «Добрий день, ми дві детективки-початківиці, одна з яких читає Агату Крісті, а друга вміє відрізняти підозрілих людей від звичайних»?

— Я ще вмію визначати брехунів!

— Тоді визнач, хто з нас оплатить оренду наступного місяця.

Ксенія скривилася.

— Ти жахлива людина.

— Зате реалістка.

Обидві засміялися, але сміх швидко згас.

За вікном шелестіло осіннє листя. Десь удалині пробив годинник на місцевій ратуші.

Їхній маленький офіс здавався надто тихим.

На стіні висіла карта селища, поруч — дошка з кількома записами про попередні справи. На столі стояли дві чашки кави, телефон і стос рекламних листівок, які ніхто не поспішав забирати.

— Може, нам варто написати статтю про себе? — запропонувала Ксенія. — Розповісти, що ми відкриті до складних справ.

— Складних? — Катерина підняла брову. — Ксеніє, у нас навіть простих немає.

У двері раптом постукали.

Обидві завмерли.

Ксенія миттєво випросталася, відклала книжку й поправила волосся.

— Клієнтка!

— Або знову хтось загубив кота, — пробурмотіла Катерина.

Двері відчинилися, і до приймальні зайшла літня жінка.

На вигляд їй було близько сімдесяти п'яти років. Вона мала сріблясте волосся, акуратно зібране в пучок, маленькі окуляри на ланцюжку й темно-зелене пальто. У руках тримала парасольку, хоча дощ уже давно припинився.

— Доброго дня, любі, — привіталася вона. — Це тут ваше детективне агентство?

Ксенія підвелася так швидко, що ледь не зачепила коліном стіл.

— Так! Саме тут! Прошу, сідайте. Мене звати Ксенія, а це моя партнерка Катерина. Чим можемо допомогти?

Старенька сіла в крісло, зняла рукавички й уважно оглянула кімнату.

— Мене звати місіс Агнес Вітмор. Я живу в цьому селищі вже понад п'ятдесят років. І, мушу сказати, ви обрали дуже цікаве місце для свого бізнесу.

Катерина відклала ручку.

— Дякуємо. Ви хочете повідомити про злочин?

— О, люба, якби я знала про справжній злочин, то, мабуть, давно пішла б до поліції.

Ксенія ледь помітно зітхнула.

Знову не вбивство.

Агнес Вітмор помітила її реакцію й усміхнулася.

— Не поспішайте розчаровуватися, міс Ксенія. Іноді найцікавіші історії починаються зовсім не так, як ми очікуємо.

— Ми уважно слухаємо, — сказала Катерина.

Старенька нахилилася вперед.

— Ви чули про родину Блеквудів?

Ксенія на мить замислилася.

Прізвище здавалося знайомим. Вона бачила його на дорожньому покажчику, коли вони з Катериною вперше приїхали до Ешфорд-Белла. А ще, здається, на рекламному буклеті місцевої благодійної виставки.

— Це ті, які живуть у великому маєтку за селом? — запитала вона.

— Саме вони! — пожвавішала Агнес. — Маєток Блеквудів стоїть там уже багато поколінь. Їхні землі простягаються майже до сусіднього графства, а стайні вважаються одними з найкращих у цій місцевості. У них розкішні породисті коні, доглянуті пасовища й окремі будівлі для конюхів.

Катерина кивнула, занотовуючи почуте.

— А хто зараз керує господарством?

— Лорд Річард Блеквуд, звісно. Він успадкував статки від батька й примножив їх. Людина владна, горда, часом навіть надто різка. Але гроші, любі мої, ще ніколи не робили людей святими.

Старенька багатозначно підняла палець.

— У нього є сини — Александр та Едвард. Александр одружений із милою Шарлоттою. А Едвард… — Вона раптом замовкла й усміхнулася. — Едвард завжди був непередбачуваним. У цій родині взагалі вистачає характерів.

— Ви добре їх знаєте? — запитала Катерина.

— Я знала ще батька Річарда. У молодості працювала в будинку неподалік від маєтку, а моя покійна сестра товаришувала з однією з їхніх служниць. За стільки років можна почути багато цікавого.

— Наприклад? — Ксенія нарешті зацікавилася.

Агнес поправила окуляри.

— Наприклад, що за високими мурами цього маєтку не завжди панує такий спокій, як здається. Там є родинні сварки, образи, закоханості, які не схвалюють батьки, та люди, котрі посміхаються одне одному за сніданком, а потім обговорюють одне одного за зачиненими дверима.

Ксенія ледь стримала позіхання.

Сімейні плітки.

Вона сподівалася почути про таємничі зникнення, дивні листи або хоча б про пограбування старовинного маєтку. Натомість перед нею сиділа мила старенька, яка, схоже, могла розповідати про Блеквудів до самого вечора.

— А чи траплялося там щось незвичайне? — запитала Ксенія, намагаючись приховати розчарування. — Можливо, зникнення коштовностей? Шантаж? Загадкові погрози?

Агнес повільно похитала головою.

— Не можу стверджувати, люба. Принаймні нічого такого, про що я знала б напевно.

Ксенія подумки поховала останню надію на цікаву справу.

Який сенс відкривати детективне агентство, якщо всі найцікавіші злочини трапляються деінде? — подумала вона.

Проте Катерина помітила, як змінився голос літньої жінки, коли та знову згадала маєток.

— Ви прийшли лише розповісти нам про родину Блеквудів? — спокійно запитала вона. — Чи є ще щось, про що ви хотіли поговорити?

Агнес подивилася на неї з несподіваною серйозністю.

— Ви уважна, міс Катерино. Це добре. Дуже добре для детективки.

Вона поклала рукавички собі на коліна.

— Річ у тім, що останнім часом я помічаю дещо дивне. Біля маєтку частіше з'являються незнайомі автомобілі. Служниці в місцевій крамниці стали нервовими. А вчора ввечері я бачила, як до воріт під'їхав чорний автомобіль, хоча в таку пору там зазвичай нікого не буває.

Ксенія випросталася.

— І ви знаєте, хто був усередині?

— Ні. Вікна були затемнені.

— Можливо, це просто гості, — припустила Катерина.

— Можливо. Я не стверджую, що там сталося щось погане. Просто… — Агнес знизила голос. — Мені здається, що в Блеквуді щось змінилося.

Ксенія повільно закрила книгу Агати Крісті.

Нарешті в розмові з'явилося щось цікаве.

— А ви не пробували запитати когось із родини?

Старенька подивилася на неї так, ніби та запропонувала постукати у двері до самого короля.

— Дорога моя, родина Блеквудів не любить сторонніх запитань. Особливо тих, на які не хоче відповідати.

— Але ж якщо нічого приховувати, то й боятися нічого, — зауважила Ксенія.

Агнес тихо засміялася.

— Ох, якби світ працював за такими правилами, детективи залишилися б без роботи.

Агнес Вітмор нарешті підвелася з крісла, поправила своє темно-зелене пальто й узяла парасольку.

— Що ж, любі мої, не затримуватиму вас. Дякую, що вислухали стару жінку. Знаєте, іноді мені просто хочеться поговорити з кимось, хто ще не втомився від моїх історій про місцевих жителів.

Ксенія ввічливо усміхнулася.

— Завжди раді вас бачити, місіс Вітмор. Якщо вам знадобиться наша допомога, ви знаєте, де нас знайти.

— Обов'язково, люба. А ви, дівчата, не втрачайте надії. Хто знає, можливо, одного дня у вашому агентстві з'явиться справа, про яку говоритиме все селище.

— Будемо сподіватися, — відповіла Катерина.

Старенька засміялася, попрощалася й вийшла на вулицю. Дзвіночок над дверима тихенько дзенькнув, сповіщаючи про її відхід.

Ксенія підійшла до вікна й подивилася, як місіс Вітмор повільно крокує тротуаром, оминаючи купки пожовклого листя.

— Ну що, — промовила вона, повертаючись до подруги, — тепер ми знаємо майже все про родину Блеквудів.

Катерина здивовано підняла брови.

— Майже все? Ксеніє, ми знаємо лише те, що в них є маєток, коні, гроші та кілька членів родини зі складними характерами.

— Для початку непогано.

— І ще ми знаємо, що наша клієнтка, якщо колись узагалі стане нашою клієнткою, любить розповідати чужі історії.

— Вона ще не наша клієнтка, — нагадала Ксенія. — І, чесно кажучи, я сумніваюся, що родині Блеквудів узагалі знадобляться послуги двох детективок-початківців.

— Сподіваюся, ти маєш рацію. Мені не хочеться мати справу з багатими аристократами, які вважають себе господарями всього світу.

Ксенія засміялася й повернулася до свого столу.

— А мені хотілося б хоча б раз розслідувати щось цікавіше за зниклого кота.

— Не поспішай із бажаннями. Іноді вони мають неприємну звичку здійснюватися.

— О, припини! Ти звучиш як героїня готичного роману.

— А ти поводишся так, ніби вже отримала запрошення на бал до англійського лорда.

Подруги розсміялися.

За вікном життя Ешфорд-Белла текло своїм звичним шляхом. Біля пекарні черга з покупців чекала на свіжі булочки, місцевий листоноша розносив пошту, а неподалік двоє сусідів сперечалися через гілки старого яблуневого дерева, що звисали через паркан.

Усе було спокійним, затишним і таким передбачуваним, що Ксенія знову взяла до рук роман Агати Крісті.

— Знаєш, Катю, — промовила вона, відкриваючи книгу, — іноді мені здається, що ми даремно сюди приїхали.

Катерина на мить відклала роботу.

— Ти справді так думаєш?

— Ні. Просто мені хочеться, щоб наша мрія нарешті стала реальністю. Щоб ми комусь допомогли, розкрили справу, знайшли правду там, де інші її не бачать.

Катерина уважно подивилася на подругу.

— Ми ще встигнемо, Ксеніє. У нас усе життя попереду.

— Сподіваюся.

Ксенія повернулася до читання, а Катерина знову взялася за документи. Вони навіть не здогадувалися, що за кілька миль від їхнього скромного офісу, у величному маєтку Блеквудів, уже сталася трагедія.

Емілі Вілсон була мертва.

Але новина про її загадкову смерть іще не дійшла до селища. Поліція тільки починала розбиратися в обставинах трагедії, а мешканці маєтку намагалися усвідомити, що сталося за зачиненими дверима службової кімнати.

Ксенія тим часом читала про черговий злочин, вигаданий Агатою Крісті, навіть не підозрюючи, що незабаром їй доведеться зіткнутися зі справжньою смертю.

Вона ще не знала імені майбутньої жертви.

Не знала, хто такий Річард Блеквуд насправді.

І не знала, що одного дня опиниться в старовинному маєтку, де кожна усмішка приховуватиме брехню, а кожен член родини матиме власну таємницю.

Того осіннього дня дві подруги просто мріяли про цікаву роботу.

Вони ще не знали, що їхня перша велика справа вже чекала на них.

І що після неї їхнє життя ніколи не буде колишнім.