Раді Вас бачити!

Глава 21. Коли падають останні маски

Дженні складала речі тремтячими руками. На ліжку лежала відкрита валіза, поруч стояли дві дорожні сумки, а на кріслі чекала тепла кофта, яку Томас подарував їй на початку осені. Ще вчора вона мріяла про майбутнє в маєтку Блеквудів, про те, як народить дитину, як Томас уперше візьме малюка на руки й як, можливо, з часом навіть суворий батько навчиться радіти їхньому щастю.

Тепер усі ці мрії розсипалися на друзки.

Річард повірив Мері. Себастьян підтримав її брехню. А Томас, невинність якого Дженні не сумнівалася ні на мить, міг опинитися за ґратами.

Вона витерла сльози рукавом і поклала до валізи кілька суконь.

— Я більше не залишуся тут, — прошепотіла дівчина. — Не дозволю їм знищити мою дитину так само, як вони намагаються знищити Томаса.

— Дженні, не роби цього!

Вікі з'явилася у дверях і швидко підійшла до сестри. Побачивши валізу, вона розгублено зупинилася.

— Ти справді збираєшся поїхати?

— А що мені залишається? — Дженні повернулася до неї. — Батько більше не хоче мене слухати. Він дивиться на Томаса, наче на злочинця, а Мері навіть не намагається приховувати, що хоче нас позбутися. Я не дозволю, щоб моя дитина народилася в будинку, де її батька вважають убивцею.

— Але ти не можеш просто втекти, — тихо сказала Вікі. — Якщо поїдеш зараз, Річард вирішить, що ти боїшся правди.

— Мені байдуже, що він вирішить! Я боюся за Томаса! Боюся, що його заберуть до в'язниці, а ми нічого не зможемо зробити.

Вікі обійняла сестру за плечі.

— Послухай мене. Ксенія не припинить розслідування. Вона не з тих людей, які вірять першому-ліпшому звинуваченню. Вона знайде докази й доведе, що Томас не винен.

— А якщо не встигне?

На це запитання Вікі не мала відповіді.

У дверях з'явилася Шарлотта. Вона тримала в руках чашку теплого чаю, але, побачивши валізу, одразу поставила її на комод.

— Я так і знала, що знайду тебе тут, — сказала вона. — Дженні, люба, не поспішай із рішенням.

— Ви всі хочете, щоб я залишилася й чекала, поки мого чоловіка заарештують?

— Ні. Ми хочемо, щоб ти не залишалася із цим страхом наодинці, — відповіла Шарлотта. — Ти маєш право захищати себе й дитину. Але не дозволяй Мері вирішувати за тебе, яким буде твоє життя.

Дженні опустила голову.

— Я просто хочу, щоб усе стало як раніше.

— На жаль, цього вже не буде, — промовила Вікі. — Але це не означає, що попереду немає нічого доброго.

У коридорі почулися кроки. До кімнати зайшов Едвард. Він уже знав про сварку у вітальні, про звинувачення Томаса й про те, як Річард відмовився слухати власну доньку.

Побачивши Дженні біля валізи, він не став ставити запитань. Просто підійшов і обережно обійняв її.

— Ти не повинна проходити через це сама, — сказав він.

Дженні притулилася до нього й знову заплакала.

— Едварде, будь ласка, допоможи Томасу. Він невинний. Я знаю його краще за всіх. Він не міг отруїти Емілі.

— Я тобі вірю, — відповів Едвард. — І зроблю все, що зможу, щоб допомогти йому.

— Ти обіцяєш?

— Обіцяю. Ксенія з'ясує правду. А поки що не приймай рішень, про які потім шкодуватимеш.

Шарлотта підійшла ближче й обережно взяла Дженні за руку.

— Залишся хоча б до завтра. Дай Ксенії час поговорити з поліцією. Якщо після цього ти все ще захочеш поїхати, ми не станемо тебе зупиняти.

Дженні подивилася на валізу. Їй хотілося негайно залишити маєток, забратися якомога далі від батькового гніву, Меріної жорстокості й нескінченних таємниць. Але вона знала, що Томасові потрібна її підтримка.

— Добре, — нарешті прошепотіла вона. — Я залишуся до завтра. Але якщо батько спробує відправити Томаса до в'язниці без доказів, я піду. І цього разу ніхто мене не зупинить.

Вікі міцно обійняла сестру.

— Ми не дозволимо тобі залишитися самій.

Та жодна з них іще не знала, що справжня буря тільки наближалася.

***

Унизу, у кабінеті Річарда, Ксенія попросила всіх залишитися. Вона більше не хотіла покладатися на здогадки й випадкові спостереження. Настав час розповісти про те, що вони з Катериною дізналися.

Катерина стояла біля каміна, схрестивши руки на грудях. Її обличчя залишалося спокійним, але в очах читалася втома. Останні дні забрали в неї чимало сил: розслідування двох убивств, безсонні ночі, спогади про війну та усвідомлення того, що навіть за стінами розкішного маєтку люди здатні на найстрашніші вчинки.

Ксенія поклала на стіл записник.

— Я прошу всіх уважно вислухати нас, — почала вона. — У цій родині вже пролилося забагато сліз. І я не хочу, щоб невинна людина постраждала через чужу брехню.

Річард стояв біля вікна. Його обличчя було суворим, а руки за спиною стиснулися в кулаки.

— Ви маєте докази проти Томаса? — запитав він.

— Ні. І саме тому я не дозволю вам вважати його вбивцею лише на підставі слів Мері та Себастьяна.

— То що ви хочете нам сказати?

Ксенія перевела погляд на Катерину.

— Розкажи їм, що ти бачила.

Катерина зробила крок уперед.

— Я спостерігала за Себастьяном. Після того як почула його розмову з Мері, мені стало зрозуміло, що вони приховують щось важливе. Я бачила, як він пішов до старого дуба й закопав там металеву скриньку.

Себастьян різко підвів голову.

— Це абсурд!

— Дозвольте мені закінчити, — холодно сказала Катерина. — Після того як ви пішли, я перевірила місце й знайшла скриньку. Усередині була пляшечка з підозрілою рідиною, а також інші речі, які можуть мати значення для розслідування.

— Ви торкалися її? — запитав Річард.

— Я не відкривала пляшечку й не намагалася досліджувати її вміст. Я зрозуміла, що це може бути небезпечно, тому повідомила Ксенію. Тепер знахідку мають перевірити фахівці.

Ксенія додала:

— Ми також знаємо, що пляшка може бути пов'язана з Танзанією. Але поки що не будемо робити остаточних висновків, доки поліція не отримає результати експертизи.

У кімнаті запала тиша.

Генрі, який стояв біля книжкової шафи, зблід. Його дружина Елеонора помітила це першою.

— Генрі? — тихо покликала вона.

Він не відповів.

— Генрі, що відбувається? — цього разу її голос прозвучав тривожніше.

Чоловік повільно опустив очі.

Ксенія дивилася на нього уважно, пригадуючи, як він торкнувся кишені піджака після сварки у вітальні. Тоді цей рух здався їй випадковим. Тепер вона вже не була в цьому впевнена.

— Генрі, — промовила детективка, — чи знаєте ви щось про цю пляшку?

Він мовчав.

— Відповідай! — наказав Річард.

Генрі провів долонею по обличчю. Його плечі опустилися, а погляд став таким втомленим, ніби він багато років носив у собі тягар, який нарешті став нестерпним.

— Я бачив цю отруту раніше, — нарешті сказав він.

Елеонора відсахнулася.

— Що?

— Генрі, що ти кажеш? — її голос затремтів.

Він подивився на дружину, але не зміг витримати її погляду.

— Я привіз її з Танзанії. Дуже давно.

— Навіщо? — запитала Ксенія.

Генрі не відповів одразу. Усі чекали, а тиша ставала дедалі важчою.

— Спочатку я не хотів говорити про це, — сказав він. — Я думав, що минуле залишиться позаду. Коли повернувся до Англії, я хотів лише побачити родину, попросити вибачення за роки мовчання й спробувати все виправити.

— А отрута? — Річард зробив крок до сина. — Навіщо вона тобі була потрібна?

Генрі стиснув губи.

— Я втратив її ще до від'їзду з Танзанії. Принаймні так я думав. Я не знав, що вона опинилася тут.

— Ти хочеш сказати, що не знаєш, хто її закопав? — уточнила Ксенія.

— Саме так.

— Але ти знаєш, для чого привіз її, — зауважила детективка.

Генрі опустив голову.

Цього мовчання вистачило, щоб у кімнаті знову здійнявся гомін.

— Невже ти справді хотів отруїти батька? — обурено вигукнув Олександр. — Ти повернувся сюди після стількох років, удавав, що хочеш примирення, а сам привіз із собою отруту?

— Ні! — Генрі різко підвів голову. — Ти не розумієш!

— То поясни! — відрізав Олександр. — Бо зараз усе виглядає саме так!

Елеонора дивилася на чоловіка широко розплющеними очима. Її обличчя було блідим, а руки тремтіли.

— Генрі, скажи, що це неправда. Скажи, що ти ніколи не збирався завдати комусь шкоди.

Він простягнув до неї руку, але Елеонора відступила.

— Не торкайся мене, поки не поясниш, що відбувається.

— Я не хотів, щоб ти про це дізналася, — тихо сказав він.

— Не хотів? — її голос зірвався. — Ми з тобою одружені. У нас є донька! Ти повернувся сюди разом із нами, а тепер я дізнаюся, що ти привіз отруту, яка могла стати знаряддям убивства? Як я маю тобі вірити?

Генрі заплющив очі.

— Коли я жив у Танзанії, я був іншим. Я злився на батька, на цю родину, на те, що роками почувався чужим у власному домі. Я думав, що мене ніколи не приймуть, що для них я завжди залишатимуся невдахою, який не виправдав очікувань.

Річард стиснув щелепи.

— Не перекладай на мене відповідальність за свої вчинки.

— Я не перекладаю! — Генрі вперше підвищив голос. — Я визнаю, що колись дозволив ненависті керувати мною. Так, у мене були думки, за які мені соромно. Я хотів, щоб ти відчув, як це — втратити все, що вважаєш своїм. Але я не повернувся сюди, щоб убити тебе!

— Тоді чому не сказав правду відразу? — запитала Ксенія.

— Тому що боявся, що ви не повірите. Я думав, що зможу довести, що змінився, перш ніж хтось дізнається про моє минуле.

— А Емілі? — запитала Катерина. — Що ти знаєш про її смерть?

Генрі розгублено подивився на неї.

— Нічого. Я навіть не знав, що отрута могла бути використана в маєтку, доки ви не почали про неї говорити.

— Ти розумієш, як це виглядає? — тихо сказала Ксенія. — У маєтку померла молода служниця. Іншу служницю вбили пізніше. Тепер ми знаходимо отруту, пов'язану з тобою, а твоя сестра намагається звинуватити Томаса. Ти справді очікуєш, що ми просто повіримо тобі на слово?

— Ні, — прошепотів Генрі. — Я не очікую, що мені повірять. Але я прошу дати мені можливість довести, що я не вбивав Емілі.

Річард дивився на сина з глибоким розчаруванням.

— Я хотів вірити, що ти повернувся заради родини. Що ти нарешті зрозумів, як багато втратив за ці роки. А ти, виявляється, привіз із собою те, що могло знищити всіх нас.

— Батьку, я справді хотів усе виправити!

— Замовкни! — крикнув Річард. — Я більше не хочу чути твоїх виправдань.

У дверях з'явилася леді Агата. Старенька спиралася на тростину, а поруч стояла Міла, яка допомогла їй дістатися до кабінету. Агата почула останні слова й тепер дивилася на онука з таким болем, ніби її знову змусили пережити втрату, яку вона колись ледве пережила.

— Генрі, — прошепотіла вона. — Скажи, що це непорозуміння.

Він подивився на бабусю, і в його очах блиснули сльози.

— Бабусю…

— Я пам'ятаю тебе маленьким хлопчиком, — продовжила Агата. — Ти приносив мені квіти, ховався від шумних прийомів у моїй кімнаті, просив розповідати історії. Я завжди знала, що ти маєш добре серце. Не змушуй мене тепер сумніватися в усьому, що я про тебе пам'ятаю.

Генрі не зміг відповісти.

Агата похитала головою.

— Я не можу повірити, що наша родина дійшла до такого. Ми сваримося, обманюємо одне одного, ховаємо правду, а тепер ще й говоримо про отруту та вбивство. Що з нами сталося?

Міла підійшла до неї й обережно підтримала за лікоть. Навіть вона, яка роками намагалася втримати родину разом, не знала, що сказати.

Річард випростався.

— Генрі, ти маєш залишити цей будинок.

Елеонора зблідла ще більше.

— Річарде, прошу вас…

— Ні, Міло. Я більше не дозволю, щоб ця родина жила в страху. Генрі, ти повернешся туди, звідки приїхав. І забереш свою дружину та доньку.

— Батьку, не роби цього! — вигукнув Генрі. — Я не хочу знову втрачати родину!

— Ти сам її втратив, коли вирішив приховувати від нас правду.

— Я не вбивав Емілі!

— Тоді доведи це поліції. Але до того часу я не хочу бачити тебе в цьому домі.

Агата приклала руку до грудей.

— Річарде, ти не можеш просто вигнати його. Він твій син.

— І саме тому я давав йому шанс за шансом, — відповів Річард. — Але тепер досить.

Ксенія мовчала. Вона не могла виправдати Генрі, проте й не мала підстав оголошувати його вбивцею. Отрута справді була пов'язана з його минулим, але ще належало з'ясувати, хто викрав її, хто приніс до маєтку й чому Себастьян намагався приховати пляшечку.

Одна річ була очевидною: Мері знала більше, ніж розповідала.

І, можливо, Генрі не був єдиним, кого вона намагалася врятувати.

***

У коридорі Мері стояла біля сходів і прислухалася до голосів із кабінету. Коли двері відчинилися й вона побачила Генрі, Елеонору та їхні зібрані речі, її обличчя на мить спотворилося від страху.

Вона зрозуміла, що все пішло не за планом.

— Генрі… — почала вона.

— Не наближайся до мене, — холодно сказав він.

Мері завмерла.

— Я намагалася тобі допомогти!

— Ти звинуватила Томаса, щоб відвернути увагу від мене. Але ти не спитала, чи хочу я, щоб ти брехала заради мене. Ти зробила все лише гіршим.

— Я не могла дозволити їм зруйнувати твоє життя!

— А ти подумала про мою дружину? Про Роуз? Ти хоч розумієш, що тепер вони дивляться на мене й не знають, ким я є?

Елеонора мовчки стояла поруч, притискаючи до себе невелику сумку. Вона не плакала. Її біль був глибшим за сльози.

— Я хочу почути правду від тебе, Генрі, — сказала вона. — Не від Ксенії, не від Річарда й не від твоєї сестри. Від тебе. Коли ми поїдемо, ти розповіси мені все. І якщо виявиться, що ти справді намагався комусь зашкодити, я не знаю, чи зможу залишитися поруч.

Генрі опустив голову.

— Я розумію.

Мері простягнула руку, але брат відступив.

— Не треба. Ти вже зробила достатньо.

Вона залишилася стояти посеред коридору, спостерігаючи, як Генрі й Елеонора йдуть до сходів. Уперше за багато років Мері відчула, що втрачає контроль над власним життям.

Але ще не збиралася здаватися.

***

У вітальні Себастьян намагався пройти повз Ізабеллу, та вона перегородила йому дорогу.

— Ти нікуди не підеш, поки не поясниш мені, що відбувається.

— Ізабелло, я втомився від цих сцен.

— А я втомилася від твоєї брехні!

Вона дивилася на чоловіка, якого колись кохала всім серцем. Колись їй здавалося, що Себастьян — людина, якій можна довірити будь-яку таємницю. Тепер вона не знала, чи було в їхньому шлюбі бодай щось справжнє.

— Ти зраджував мене з Мері? — запитала вона.

Себастьян відвів погляд.

Це була відповідь.

Ізабелла затулила рот долонею. Її плечі затремтіли, а очі наповнилися слізьми.

— Скажи, що я помиляюся. Скажи, що все це лише непорозуміння!

— Я можу пояснити…

— Ні! Я не хочу більше слухати твої пояснення!

Вона замахнулася й дала йому ляпаса.

Себастьян відступив, притиснувши долоню до щоки.

— Ти зганьбив мене перед усією родиною! — вигукнула Ізабелла. — Ти брехав мені, зраджував мене й допомагав Мері звинувачувати невинну людину! Як ти міг?

— Ти не знаєш усіх обставин!

— Тоді розкажи! — сльози текли її обличчям. — Розкажи, що ти робив біля старого дуба. Розкажи, чому Мері покладалася на тебе. Розкажи, що ще ти приховуєш!

Себастьян мовчав.

Ізабелла гірко всміхнулася.

— Знаєш, що найстрашніше? Я досі сподівалася, що ти скажеш щось, що врятує нас. Що я почую правду й зможу зрозуміти, чому ти став таким. Але ти навіть зараз не здатен бути чесним.

Вона відступила й витерла сльози.

— Забирайся з моєї кімнати. Я не хочу бачити тебе сьогодні.

— Ізабелло…

— Геть!

Себастьян хотів щось сказати, але, зустрівшись із її поглядом, передумав. Він розвернувся й вийшов, залишивши дружину саму серед тиші.

Ізабелла опустилася на диван і закрила обличчя руками. Вона не знала, що буде з її шлюбом. Не знала, чи зможе колись знову довіряти чоловікові. Знала лише, що втрачає людину, яку вважала найближчою.

***

Мері чекала біля сходів, поки Себастьян не з'явився в коридорі.

— Що тепер? — прошипіла вона. — Ти обіцяв, що все буде під контролем!

— Не кричи на мене.

— Через тебе вони почали ставити ще більше запитань! Ксенія знайшла пляшку, Катерина бачила, як ти її ховав, а тепер Генрі виганяють із маєтку!

— Я не знав, що Катерина стежить за мною.

— Ти завжди так говориш! Ти нічого не знаєш, нічого не помічаєш, але завжди опиняєшся там, де все йде шкереберть!

Себастьян схопив її за руку.

— Досить. Якщо ти хочеш урятувати себе, припини говорити про те, чого не можеш довести.

Мері вирвала руку.

— Не смій мені наказувати!

— Тоді перестань поводитися так, ніби всі навколо тебе дурні. Вікі вже розкопала твоє минуле. Ізабелла знає про нас. Ксенія підозрює, що ми приховуємо щось про Емілі. Ти справді думаєш, що зможеш вибратися з цього, просто звинувачуючи інших?

Мері зблідла.

— Я не дозволю їм мене зламати.

— Тоді придумай щось розумніше, ніж чергова брехня.

Він відпустив її й пішов коридором, навіть не озирнувшись.

Мері залишилася сама. Уперше вона відчула, що Себастьян може виявитися не союзником, а небезпечним свідком, який заради власного порятунку готовий перекласти всю провину на неї.

Вона стиснула кулаки.

— Ви ще пошкодуєте, — прошепотіла вона.

***

Ксенія вийшла з кабінету саме тоді, коли Вікі поверталася від Дженні. Дівчина була сердита, а очі її почервоніли від сліз.

— Як вона могла? — вигукнула Вікі, побачивши детективку. — Мері звинувачує Томаса, хоча сама приховує стільки страшних речей! А батько… Я ніколи не думала, що він здатен так поводитися з Дженні.

— Коли люди бояться втратити владу або викриття, вони часто роблять помилки, — тихо відповіла Ксенія. — Але ми не повинні дозволити чужому страху визначати, хто винен.

Вікі глибоко вдихнула.

— А Генрі? Він справді міг отруїти Емілі?

— Я поки що не знаю. Його минуле викликає запитання, але цього недостатньо, щоб звинуватити його у вбивстві. Ми маємо встановити, хто заволодів отрутою після того, як Генрі її втратив, і чому Себастьян закопав її біля дуба.

— А Мері?

— Вона явно намагається щось приховати. Але я не хочу робити висновки лише тому, що її поведінка підозріла.

Вікі замислилася.

— Є ще дещо, про що я не розповідала. Коли я дізналася про її чоловіка та дітей, мені здалося, що вона злякалася не стільки викриття, скільки того, що хтось із її минулого може приїхати сюди.

Ксенія уважно подивилася на неї.

— Це важливо. Ти знаєш, чи підтримувала вона з ними зв'язок?

— Ні. Але тепер я не впевнена, що знаю про Мері бодай щось.

— Тоді не намагайся розгадати її самотужки. Якщо згадаєш подробиці тієї розмови з Джеймсом, розкажи мені.

Вікі кивнула.

— Я лише хочу, щоб наша родина перестала руйнувати сама себе.

Ксенія не стала відповідати. Вона теж хотіла цього, але розуміла: поки вбивця Емілі залишається невідомим, ніхто в маєтку не буде в безпеці.

Раптом у коридорі з'явився Едвард. Він зупинився перед Ксенією, ніби збирався сказати щось важливе.

— Можна поговорити з тобою наодинці?

Вікі здивовано подивилася на нього, але потім усміхнулася.

— Я піду перевірю, як Дженні. Ви поговоріть.

Коли вона зникла за дверима, Едвард глибоко вдихнув.

— Я чув, що сталося. З Генрі, з Мері, із Себастьяном. Мені шкода, що тобі доводиться розбиратися з усім цим.

— Це моя робота, — відповіла Ксенія, намагаючись приховати втому.

— Ні. Це більше, ніж робота. Ти намагаєшся захистити людей, навіть коли вони самі не знають, кому можна довіряти.

Вона відвела погляд.

— Не всі тут невинні, Едварде.

— Я знаю. Але я також знаю, що ти не звинувачуватимеш людину без доказів.

Він помовчав, а тоді зробив крок ближче.

— Саме тому я хочу, щоб ти знала: для мене ти вже не просто детективка, яка приїхала розслідувати смерть Емілі. Ти стала людиною, яку я не хочу втратити.

Ксенія завмерла. Вона відчувала, як серце почало битися швидше, але не знала, що відповісти.

— Едварде…

— Я не прошу тебе зараз відповідати. Я лише хотів, щоб ти знала правду. У цьому будинку надто багато брехні, і я не хочу бути ще одним чоловіком, який приховує свої почуття.

Ксенія подивилася на нього. У його очах не було ані гри, ані розрахунку — лише щирість, якої їй так бракувало останніми днями.

— Ти не уявляєш, наскільки важко мені зараз думати про щось, окрім розслідування, — тихо сказала вона.

— Я розумію. Я чекатиму стільки, скільки потрібно.

Він не намагався її поцілувати чи змусити до відповіді. Лише обережно взяв її за руку й на мить стиснув пальці.

І цього виявилося достатньо, щоб Ксенія відчула: серед хаосу, підозр і чужих таємниць є людина, поруч із якою їй не потрібно постійно бути сильною.

— Дякую, — прошепотіла вона.

Едвард усміхнувся.

— Не дякуй. Просто дозволь мені бути поруч.

Вони не помітили, що за поворотом коридору стояла леді Агата. Старенька бачила їхні обличчя, помітила, як Ксенія не відсмикнула руку, і вперше за весь день її суворий погляд пом'якшав.

— Нарешті в цьому домі з'явилося щось хороше, — тихо пробурмотіла вона й рушила до своєї кімнати.

***

Надвечір Генрі та Елеонора зібрали речі. Роуз, яка не розуміла, чому дорослі раптом стали такими сумними, тримала в руках маленького плюшевого зайця.

— Мамо, ми їдемо додому? — запитала вона.

Елеонора присіла перед донькою й поправила їй комір пальта.

— Так, люба. Ми трохи поїздимо, а потім усе владнаємо.

— А бабуся Агата? А тітка Вікі? А тітка Дженні?

Елеонора на мить заплющила очі, стримуючи сльози.

— Ти ще побачиш їх, сонечко. Обіцяю.

Генрі стояв біля дверей із валізою в руці. Він хотів попрощатися з Агатою, але не наважувався піднятися до її кімнати. Йому було соромно дивитися їй в очі.

Коли вони вийшли на подвір'я, Вікі стояла біля сходів. Дженні залишилася нагорі, надто виснажена, щоб виходити на холод. Вона дивилася у вікно, обіймаючи себе за плечі.

— Генрі, — покликала Вікі.

Він зупинився.

— Я не знаю, що з тобою сталося в Танзанії. І не знаю, чи кажеш ти нам усю правду. Але якщо ти справді хочеш налагодити стосунки з родиною, почни з чесності. Не змушуй Роуз колись дізнаватися про все це від чужих людей.

Генрі кивнув.

— Ти маєш рацію.

— І якщо ти не вбивав Емілі, доведи це. Не для батька. Для себе й своєї сім'ї.

Він подивився на доньку, яка тримала його за руку, й тихо відповів:

— Я зроблю все, що зможу.

Вікі відступила, даючи їм пройти.

Автомобіль чекав біля воріт. Водій відчинив багажник, допоміг завантажити валізи, а потім родина сіла всередину. Генрі ще раз озирнувся на маєток, де минуло його дитинство й куди він повернувся з надією почати все спочатку.

Тепер цей будинок залишався позаду, а разом із ним — остання можливість поговорити з батьком без свідків.

Машина рушила довгою алеєю.

Ксенія стояла на ґанку поруч із Катериною й дивилася, як задні вогні автомобіля зникають за деревами.

— Ти думаєш, він винен? — запитала Катерина.

— Я думаю, що він приховує щось важливе, — відповіла Ксенія. — Але чи пов'язане це зі смертю Емілі, поки що невідомо.

— А пляшка?

— Вона може бути ключем. Якщо експертиза підтвердить, що в ній саме та речовина, якою отруїли Емілі, ми зможемо встановити, чи має Генрі до цього стосунок. Але навіть тоді нам доведеться з'ясувати, хто мав доступ до скриньки й навіщо Себастьян її закопав.

Катерина зітхнула.

— Усе це нагадує клубок, який неможливо розплутати.

— Клубки розплутуються, якщо не смикати за всі нитки одночасно, — усміхнулася Ксенія. — Нам потрібна одна правда за раз.

Та саме в цю мить за воротами почувся гучний звук автомобільного двигуна, а потім — різкий, протяжний сигнал клаксона.

Обидві жінки одночасно повернули голови.

На дорозі, що вела від маєтку до села, раптом спалахнули яскраві фари. За кілька секунд пролунав оглушливий гуркіт металу, а тоді все стихло.

— Боже мій! — вигукнула Катерина.

Ксенія кинулася до воріт. На повороті, де дорога звужувалася між старими деревами, здіймалася хмара пилу. За нею виднівся автомобіль, який з'їхав із дороги й урізався передньою частиною в дерево.

— Викликайте швидку! — крикнула Ксенія, уже біжучи до місця аварії.

Катерина дістала телефон і набрала екстрену службу.

Коли вони наблизилися, Ксенія побачила, що передня частина машини була сильно пошкоджена. Скло розлетілося на дрібні уламки, а двері з боку водія заклинило.

— Генрі! Елеоноро! — гукнула вона, зазираючи всередину.

Відповіді не було.

На задньому сидінні лежав плюшевий заєць Роуз. Його вухо зачепилося за ремінь безпеки, а поруч на підлозі валялася маленька дитяча рукавичка.

Ксенія відчула, як холод пройшов уздовж спини.

— Тут дитина, — прошепотіла вона.

Катерина вже говорила з диспетчером, повідомляючи точне місце аварії та кількість людей у машині.

Ксенія обережно спробувала відчинити задні дверцята, але вони не піддалися. Усередині було темно, і крізь розбите скло вона не могла розгледіти, чи хтось рухається.

— Тримайтеся! Допомога вже їде! — крикнула вона, не знаючи, чи чує її хтось.

Десь удалині завила сирена.

Ксенія відступила на крок і подивилася на дорогу. На асфальті виднілися сліди гальмування, але поруч із поворотом вона помітила ще дещо: темні смуги, що тягнулися від узбіччя, ніби автомобіль почав втрачати керування ще до того, як врізався в дерево.

Вона присіла й уважно придивилася до слідів.

Чи водій не впорався з керуванням на слизькій дорозі? Чи сталася технічна несправність? А може, хтось навмисно втрутився в роботу автомобіля?

Ксенія підвела голову й поглянула на маєток, що виднівся між деревами.

Ще кілька годин тому Генрі з родиною залишив Блеквудів після гучного скандалу. Тепер їхня доля висіла на волосині.

Вона не мала права робити поспішні висновки. Але після всього, що сталося, випадковість здавалася надто страшним збігом.

Сирена наближалася. Катерина стояла поруч, бліда й мовчазна.

Ксенія знову подивилася на розбиту машину.

— Будь ласка, тільки не це, — прошепотіла вона.

Усередині автомобіля щось ледь помітно ворухнулося.

Ксенія затамувала подих і кинулася до дверцят.

— Ви мене чуєте? — крикнула вона. — Хто-небудь, дайте знак!

Але у відповідь долинув лише тихий тріск пошкодженого скла.

І коли перші рятувальники нарешті прибули на місце аварії, Ксенія ще не знала, чи вдалося комусь у машині вижити.

Вона знала тільки одне: якщо ця аварія була не випадковою, то вбивця Емілі міг бути готовий на все, аби його таємниця назавжди залишилася похованою.

А десь у маєтку Блеквудів людина, яка знала правду, могла вже готувати наступний крок.