Раді Вас бачити!

Глава 2. Чашка, предназначенная для другого

Маєток Блеквудів, Ешфорд-Белл. Осінь 2026 року.

У будинку, який ще вчора здавався втіленням спокою, сьогодні панували розгубленість, страх і скорбота.

Ніхто не міг повірити, що Емілі Вілсон, молода служниця, яка працювала в маєтку вже кілька років, більше ніколи не з’явиться на кухні, не принесе ранкову каву й не привітається з усіма своєю тихою усмішкою.

Ще кілька годин тому вона була звичайною частиною їхнього життя. А тепер її смерть перетворила розкішний маєток на місце злочину.

Місіс Міла Блеквуд сиділа на дивані у вітальні, стискаючи в руках хустинку. Її обличчя зблідло, а очі почервоніли від сліз. Поруч стояли її доньки — Вікі, Дженні та Сибіл. Вони не могли заспокоїти матір, бо самі ледве стримували емоції.

— Вона ж була зовсім молодою… — прошепотіла Вікі. — Господи, кому могла заважати Емілі? Вона ніколи нікому не робила зла.

— Вона завжди допомагала мені, коли я хворіла, — додала Дженні, опустивши голову. — Навіть тоді, коли я просила її нікому нічого не розповідати. Вона вміла зберігати чужі секрети.

На цих словах Сибіл мимоволі підняла очі на сестру, але нічого не сказала.

У кожної з них були власні таємниці. І жодна не хотіла, щоб вони стали відомі решті родини.

— Досить, дівчатка, — тихо промовила Міла, хоча її голос тремтів. — Ми ще не знаємо всіх обставин. Можливо, це жахлива помилка. Можливо…

Вона не закінчила речення.

Усі розуміли: помилкою смерть Емілі вже не назвеш.

Річард Блеквуд стояв біля каміна, заклавши руки за спину. Він намагався зберігати звичний владний вигляд, але навіть його обличчя видавало тривогу. Цей чоловік звик контролювати все — своїх працівників, фінанси, справи маєтку й навіть життя власних дітей. Проте зараз він не міг повернути час назад і зрозуміти, хто приніс смерть у його дім.

— Я хочу знати, що сталося, — нарешті сказав він. — І хочу знати це негайно.

— Тату, — тихо озвалася Вікі, — Емілі не була нашою ворогинею.

Річард повернувся до доньки.

— Я цього й не стверджував.

— Але всі поводяться так, ніби вона сама винна в тому, що сталося, — відповіла дівчина. — А вона просто виконувала свою роботу.

Міла заплющила очі. Їй було боляче чути ці слова, бо вона й сама боялася, що поліція почне шукати провину в самій загиблій.

Раптом за вікнами почувся шум автомобільних двигунів.

До маєтку під’їхали два поліцейські автомобілі.

— Нарешті, — промовив Річард, випроставшись.

Він не знав, чи принесуть ці люди відповіді, але сподівався, що принаймні вони зможуть знайти того, хто перетворив його дім на місце трагедії.

***

Старший інспектор поліції Томас Гарднер вийшов із першого автомобіля. Це був чоловік років сорока п’яти з коротким темним волоссям, проникливими сірими очима й обличчям, на якому рідко з’являлася усмішка. Він працював у поліції багато років і вже бачив чимало злочинів, скоєних через гроші, ревнощі та помсту.

Його напарник, сержант Деніел Брукс, був молодшим — йому виповнилося тридцять два. Він мав уважний погляд, спокійні манери й звичку помічати дрібниці, які інші часто ігнорували.

Обидва знали прізвище Блеквудів.

У цьому графстві його вимовляли з повагою. Хтось захоплювався багатством родини, хтось заздрив її впливу, а хтось пошепки розповідав про сварки, дивні романи та сімейні скандали.

Гарднер не любив покладатися на чутки. Проте він добре знав: за високими парканами й красивими фасадами нерідко приховуються речі, про які ніхто не хоче говорити.

Він окинув поглядом маєток. Доглянутий сад, старі дерева, акуратно підстрижені живоплоти, доріжки, що вели до конюшні, де стояли дорогі породисті коні.

— Вражає, — зауважив Брукс, зачиняючи дверцята автомобіля. — Якби не виклик, можна було б подумати, що ми приїхали на екскурсію.

— Не плутай красу з порядком, — сухо відповів Гарднер. — Красиві будинки не захищають від убивць.

Вони рушили до головного входу.

На порозі їх зустрів дворецький містер Гарольд, який намагався триматися спокійно, хоча його пальці нервово стискали край піджака.

— Інспекторе, родина чекає на вас у вітальні.

— Спочатку покажіть нам місце, де знайшли тіло.

Дворецький на мить завагався, але повів їх коридором.

Усередині все було пронизане розкішшю: високі стелі, старовинні картини, важкі люстри, дорогі вази й темні дерев’яні панелі. Проте тепер ця краса здавалася майже недоречною. Біля сходів стояла покоївка, яка беззвучно плакала, а неподалік двоє працівників похоронної служби готувалися винести тіло Емілі.

Брукс зупинився на мить.

Він бачив загиблих раніше, але щоразу його охоплювало неприємне відчуття: чиєсь життя обірвалося, а всі навколо ще намагалися збагнути, як таке могло статися.

— Коли її знайшли? — запитав Гарднер.

— Сьогодні вранці, сер, — відповів дворецький. — Місіс Шарлотта Александрівна… тобто місіс Шарлотта Блеквуд, дружина містера Александра, пішла перевірити, чому Емілі не виконує своїх обов’язків. Вона знайшла її в кімнаті.

— Хто заходив туди до поліції?

— Місіс Шарлотта, містер Александр і лікар. Інші слуги залишалися в коридорі.

— Добре. Ніхто більше не повинен заходити до кімнати без нашого дозволу.

Гарднер обмінявся поглядом із напарником. Він уже знав, що смерть Емілі не була схожа на звичайний нещасний випадок. Лікар запідозрив отруєння, а біля загиблої знайшли чашку, яка могла стати ключем до розгадки.

І найважливішою деталлю було те, кому спочатку призначався чай.

***

У вітальні панувала напружена тиша, коли інспектор Гарднер і сержант Брукс увійшли до кімнати.

Александр Блеквуд стояв біля своєї дружини Шарлотти, обіймаючи її за плечі. Вона була бліда й розгублена. Жінка раз у раз заплющувала очі, ніби перед нею знову поставала страшна картина, яку вона побачила вранці.

Трохи далі стояв Едвард. Поруч із ним була його наречена Мія. Вона тримала чоловіка під руку й дивилася на присутніх із дивним спокоєм.

Надто дивним, як на думку економки місіс Грейс, яка стояла біля дверей.

Мія не плакала. Не питала, як усе сталося. Не висловлювала співчуття родині загиблої. Вона лише час від часу переводила погляд на Річарда, а потім відводила очі.

Економка нічого не сказала, але подумки відзначила цю деталь.

— Містере Блеквуд, — звернувся Гарднер до господаря, — прийміть наші співчуття. Проте я мушу попросити всіх присутніх відповісти на кілька запитань.

— Звісно, — відповів Річард. — Ми готові співпрацювати. Знайдіть людину, яка це зробила.

— Ми зробимо все можливе. Але мушу попередити: поки що ніхто не може залишати маєток без дозволу поліції.

Міла підняла голову.

— Ви вважаєте, що вбивця серед нас?

— Я вважаю, що злочинець міг мати доступ до будинку, — обережно відповів інспектор. — А це означає, що нам доведеться перевірити свідчення всіх, хто перебував тут.

Річард стиснув щелепи.

— Ви можете допитувати моїх слуг, але я не дозволю перетворити мою родину на натовп підозрюваних.

— Містере Блеквуд, — спокійно промовив Гарднер, — ваша родина не стоїть над законом. Якщо хтось намагався вас убити, ми повинні це з’ясувати.

У кімнаті запала тиша.

Річард повільно повернувся до інспектора.

— Що ви сказали?

— Чашка чаю, яку знайшли біля Емілі, спочатку призначалася вам. За попередніми даними, лікар підозрює отруєння. Ми поки що не маємо остаточного лабораторного висновку, але обставини змушують нас розглядати можливість навмисного вбивства. Імовірно, отрута була призначена не служниці.

Міла прикрила рот рукою.

— Ні… Невже хтось хотів убити Річарда?

Вікі зблідла, Дженні схопила сестру за руку, а Сибіл відступила до вікна.

Едвард повільно випростався.

— Ви хочете сказати, що хтось із нашої родини міг це зробити?

— Я нічого не стверджую, — відповів інспектор. — Поки що ми лише встановлюємо факти.

— Я не розумію, — Річард провів рукою по обличчю. — Емілі принесла мені чай, але я не мав часу його випити. Я попросив її забрати чашку. Вона виконувала свої обов’язки. Чому вона опинилася мертвою?

— Саме це ми й намагаємося з’ясувати, сер.

Гарднер дістав блокнот.

— Хто готував чай?

— На кухні працювала місіс Грейс, наша пекарка. Вона передала піднос Емілі.

Інспектор повернувся до жінки, яка стояла біля дверей.

— Місіс Грейс, розкажіть усе, що пам’ятаєте. Не пропускайте навіть найменших деталей.

Пекарка нервово поправила фартух.

— Я приготувала чай, сер, і поклала на піднос кілька тістечок. Емілі сама понесла його містеру Блеквуду. Згодом я бачила, як вона повернулася на кухню. Чашка була на підносі. Наскільки я пам’ятаю, чаю в ній залишалося майже стільки ж, скільки й раніше.

— Ви бачили, як вона пила з тієї чашки?

— Ні, сер. Не бачила. Вона нічого не сказала, тільки виглядала схвильованою.

— Схвильованою? — перепитав Брукс.

— Так. Я запитала, чи все гаразд, але вона відповіла, що просто втомилася. Потім забрала піднос і пішла.

— Куди саме?

— Не можу сказати напевно. Я повернулася до роботи.

Гарднер записав її слова.

— А ви, місіс Грейс? — звернувся він до економки. — Чи помітили щось незвичне?

Економка вагалася.

— Емілі останнім часом була не такою, як завжди. Здавалася наляканою. Ніби хотіла комусь щось розповісти, але боялася.

— Кому саме?

— Цього я не знаю.

— А чашку ви бачили?

— Я бачила піднос, коли Емілі поверталася з ним. Не можу присягнути, що вона не пила чаю. Але не бачила, щоб вона це робила.

— Отже, ніхто з вас не може підтвердити, що Емілі випила отруєний чай?

— Ні, сер, — відповіла пекарка.

— Але чашку знайшли біля неї, — додав Брукс. — І це важлива обставина.

Гарднер на мить замислився.

Якщо чай справді призначався Річарду, то хтось мав знати, що господар п’є саме цей напій. Хтось міг розраховувати, що він залишиться на самоті й вип’є все до останньої краплі. Проте Річард відмовився, а Емілі опинилася на його місці.

Але чи була її смерть випадковістю?

Чи вона знала щось, через що стала небезпечною для вбивці?

— Я хочу поговорити з кожним окремо, — заявив інспектор. — Спочатку з вами, містере Блеквуд. Потім із вашою дружиною та дітьми. Також нам знадобляться свідчення всіх працівників маєтку.

— Як забажаєте, — холодно відповів Річард.

Александр міцніше обійняв Шарлотту, яка знову почала плакати.

— Заспокойся, люба. Ти ні в чому не винна.

— Але я знайшла її, — прошепотіла Шарлотта. — Я могла зробити щось раніше. Могла покликати лікаря…

— Ти не могла знати, що побачиш, — відповів Александр. — Не звинувачуй себе.

Мія тим часом дивилася на них із незрозумілим виразом обличчя. Коли Едвард нахилився до неї й тихо запитав, чи все гаразд, вона швидко усміхнулася.

— Звичайно, коханий. Просто я ніколи не бачила нічого подібного.

Її голос звучав переконливо. Майже.

Та місіс Грейс, яка багато років працювала в цьому будинку й навчилася розрізняти щирі емоції від удаваних, помітила дещо інше.

Коли інспектор вимовив слова «отруєний чай», на обличчі Мії на коротку мить з’явилася усмішка.

Ледь помітна. Така швидка, що її легко було сплутати з тінню.

Але економка побачила її.

І тепер не могла забути.

***

Пізніше, коли інспектор Гарднер почав перші індивідуальні допити, родина Блеквудів розійшлася по різних кімнатах.

Річард залишився з поліцією. Міла пішла до спальні, де доньки намагалися її заспокоїти. Александр не відходив від Шарлотти, а Едвард повів Мію до зимового саду.

Ніхто не хотів вірити, що вбивця міг перебувати поруч із ними.

Проте кожен уже починав згадувати власні образи, сварки й таємниці.

Хтось боявся, що поліція дізнається про заборонене кохання. Хтось — про прихований шлюб. А хтось мав причини ненавидіти самого Річарда Блеквуда.

У цьому будинку було надто багато людей, яким було що приховувати.

Інспектор Гарднер зупинився біля вікна й подивився на осінній сад.

— Дивна справа, — промовив він.

— Через те, що отруїли не ту людину? — запитав Брукс.

— І через це теж. Але мене турбує інше. Якщо Емілі не випила чаю в присутності Річарда, то коли саме вона це зробила? І хто міг знати, що чашка опиниться в її кімнаті?

Брукс задумливо подивився на блокнот.

— Ви думаєте, вона випадково стала жертвою?

— Я поки що нічого не думаю. Я хочу докази.

За вікном вітер зірвав із дерева кілька жовтих листків і поніс їх до старої конюшні.

Маєток Блеквудів залишався таким самим прекрасним, як і завжди. Та за його стінами вже народжувалася недовіра.

І поки поліцейські шукали відповіді, одна людина в цьому будинку знала більше, ніж хотіла показати.

Можливо, саме вона й чекала, коли всі нарешті перестануть ставити запитання.

Але вбивця зробив одну помилку.

Він забув, що навіть найменша деталь може видати найбільшу таємницю.