Раді Вас бачити!

Щойно Рогнар і Ліанея переступили поріг, як остання, побачивши Анабет, із розпачливим криком кинулася до доньки.

— Як так сталося?! Чому Аліса померла?! Як?!

Анабет навіть не встигла нічого відповісти.

Ліанея вчепилася в її плечі, дивлячись на неї очима, повними сліз. Поруч стояв Рогнар. Прадідусь Аліси не приховував свого горя: його очі почервоніли й набрякли від плачу, а обличчя було таким змученим, ніби за останні години він постарів на кілька років.

Вони обоє плакали.

Побачивши це, Аліса не витримала й підійшла ближче.

— Я жива.

— Алісо, зараз не до тебе! — різко відповіла Ліанея, навіть не повернувши голови. — Ти не бачиш, що я питаю, як ти померла?!

Аліса завмерла.

Серйозно?

Ліанея раптом замовкла.

Повільно повернувши голову, вона подивилася на правнучку. Її обличчя зблідло ще дужче. Жінка зробила крок до Аліси й несміливо торкнулася її щоки, наче боялася, що перед нею лише примара.

— Жива?

Аліса примружилася.

— Це погроза?

— Ні-ні! — Ліанея нервово похитала головою. — Нам прислали листа! Там було написано, що ти померла!

Аліса зітхнула.

— Я таки померла, але мене врятувала Адель.

Запала тиша.

Рогнар повільно підняв голову.

Ліанея кліпнула кілька разів, намагаючись осмислити почуте.

— Тобто… ти справді померла?

-Так.

Але зараз жива?

— Як бачиш.

Ліанея знову торкнулася її щоки, цього разу обережніше.

— Ох, дитино…

Вона міцно обійняла Алісу, а Рогнар, який досі намагався триматися, теж не витримав і притиснув правнучку до себе.

Аліса опинилася затиснутою між двома схвильованими родичами й навіть не встигла нічого сказати.

— Більше ніколи так нас не лякай! — схлипнула Ліанея.

Аліса повільно перевела погляд на Анабет.

— Я, здається, пропустила момент, коли встигла їх налякати.

Анабет лише прикрила обличчя долонею.

— Алісо, прошу тебе…

— Що? Я ж нічого не зробила!

— Ось саме це мене й лякає, — пробурмотіла Анабет.

Вітальня була заставлена квітами й різноманітними маленькими подарунками. Здавалося, ніби тут одночасно відзначали день народження й справляли поминки.

Коли Алісу нарешті відпустили з обіймів, вона озирнулася довкола. Здавалося, у будинку не залишилося жодного вільного місця, куди б хтось не поставив черговий пакунок.

— А це хто все приніс? — розгублено запитала дівчина.

— Люди, які тебе знають і яким ти допомагала, — відповіла Аврора, помішуючи чай. — Нам тепер кілька місяців нічого купувати не доведеться. Приносять абсолютно все: від продуктів до магічних засобів. Навіть мені фарби подарували!

Вона з усмішкою поглянула на коробку, що стояла неподалік.

Аліса повільно перевела погляд із коробки на гори подарунків.

— Тобто я мало не померла, а ви тепер забезпечені на кілька місяців?

— Не зовсім так, — невинно відповіла Аврора. — Якби ти справді померла, подарунки, мабуть, приносили б ще довше.

Аліса красномовно подивилася на неї.

— Аврора!

— Що? Я просто міркую логічно!

Дівчина прикрила обличчя долонями.

Схоже, після власного воскресіння їй доведеться пережити ще чимало випробувань. І, судячи з усього, найстрашніші з них чекали на неї не в потойбічному світі, а у власному будинку.

Помітивши коробку з м’якими іграшками, Аліса миттю забула про все навколо й побігла до неї.

Вона присіла біля коробки та почала діставати іграшки одну за одною, уважно розглядаючи кожну. На її обличчі з’явилася така щира радість, що Аврора, побачивши це, лише усміхнулася.

Саме в цей момент до будинку зайшли ще троє гостей — Лія, Альберт і Селена.

Побачивши Алісу серед іграшок, Лія тепло всміхнулася.

— Сонечко, я ж знаю, як ти їх любиш! Тому вибрала найрідкісніші й відправила тобі кур’єром. Сподіваюся, вони тобі сподобаються.

— Ліє! — Аліса підняла на неї захоплений погляд. — Вони неймовірні!

Дівчина вже взяла до рук одну з іграшок, коли помітила, що Лія дивиться кудись убік.

Там стояла Ліанея.

Усмішка на обличчі Лії повільно згасла. Вона випросталася, поправила одяг і вже збиралася вийти з кімнати, коли почула голос матері.

— Ліє, зачекай.

Лія зупинилася, але не обернулася.

Ліанея на мить замовкла, ніби збираючись із силами.

— Вибач мені, доню. За те, що тоді я тебе не підтримала.

Лія повільно повернула голову.

— Я була неправа, — продовжила Ліанея. — І тепер бачу, що в тебе чудова сім’я.

Вона подивилася на Альберта, потім на Селену й знову перевела погляд на доньку.

— Мені шкода, що я не змогла побачити цього раніше.

Лія мовчала.

Стільки всього можна було сказати. Стільки слів, які вона колись хотіла почути від матері.

Але зараз вони нарешті прозвучали.

І Лія не знала, що відповісти.

Двері будинку раптово розчинилися, і всередину влетіла Ліорія.

Важко дихаючи після поспіху, вона завмерла на порозі й почала розглядати вітальню.

Квіти.

Подарунки.

А посеред усього цього — фотографія Аліси.

Обличчя Ліорії зблідло. Вона зробила кілька невпевнених кроків, а тоді опустилася на коліна й гірко заридала.

Усі присутні завмерли.

Аліса, яка саме розглядала чергову м’яку іграшку, повільно обернулася. Побачивши тітку, вона відклала подарунок і підійшла до неї.

— Тітонько, я жива.

— Алісо, не заважай мені горювати за тобою!

Дівчина завмерла.

— Перепрошую?

Ліорія раптом замовкла. Здається, лише тепер до неї почало доходити, що голос, який вона щойно почула, належав не привиду.

Вона підняла голову.

Побачила Алісу.

Кілька секунд просто дивилася на неї, а потім різко підвелася й міцно обійняла племінницю.

Настільки міцно, що в Аліси, чиє тіло й без того боліло після пережитого, від обіймів заболіло ще сильніше.

— Тітонько… боляче…

Але Ліорія, здавалося, не чула.

— Ти жива! Ти справді жива!

Усі присутні мовчки спостерігали за цією сценою.

Хтось ледь помітно усміхнувся, хтось витер сльози, а хтось, мабуть, уже почав замислюватися, чи не варто було одразу розіслати всім уточнення, що Аліса таки вижила.

Саме тоді до кімнати зайшла Рейна.

Вона окинула поглядом Ліорію, яка досі стискала Алісу в обіймах, і племінницю, яка, здавалося, подумки вже прощалася з власними ребрами.

Рейна усміхнулася.

— Сестричка нарешті вибралася зі своєї бібліотеки, — зауважила вона. — Але перебільшувати — це все-таки наша сімейна риса.

— Треба розіслати родичам повідомлення, що я жива. Бо є ймовірність, що цей день я не переживу, і тоді мене таки доведеться ховати.

Лія опустила голову й тихо промовила:

— Селена мала доручення розіслати новину родичам, але під час написання відволіклася, не дописала повідомлення, а потім зробила копії й відправила всім. Мені дуже шкода.

У вітальні запала тиша.

Усі повільно повернули голови до Селени.

Та лише невинно всміхнулася.

— Вибачте.

Аліса заплющила очі й глибоко вдихнула.

— Селено, ти розіслала всім звістку про мою смерть…

— Я не спеціально!

— Я навіть не сумніваюся, — пробурмотіла Аліса. — Саме це й лякає.

Рейна прикрила усмішку долонею, а Аврора раптом дуже зацікавилася своїм чаєм.

Здавалося, ніхто не хотів першим озвучити очевидне: у цій родині навіть випадкова помилка могла зібрати всіх родичів швидше, ніж будь-яке свято.

Ліанея повільно підійшла до Лії та обійняла доньку.

На мить Лія завмерла, а тоді обійняла матір у відповідь.

Вони нічого не сказали одна одній. Та в цих обіймах було більше, ніж можна висловити словами.

Ліанея нарешті отримала відповідь, на яку сподівалася, а Лія без жодного слова дала зрозуміти, що пробачила її.