Раді Вас бачити!

Опинившись біля будинку Аврори, усі мовчки стояли, не знаючи, що буде далі.Чи прийме вона їх? Чи просто прожене?Єдине, що вони розуміли, — потрібно зробити перший крок.Аліса невпевнено підійшла до дверей і вже хотіла постукати, але тієї ж миті двері різко відчинилися.— Ай!Вона легенько вдарилася чолом об двері й відсахнулася.На порозі стояла молода дівчина з довгим темним волоссям, схрестивши руки на грудях.Кілька секунд усі мовчали.Першою тишу порушила Аврора.— Дітки, вам треба навчитися користуватися мобільними телефонами. Едвіне, я ж спеціально залишила його тобі на такі випадки. Більше того — я сама його тобі купила.Едвін винувато опустив очі.— Я... його розбив.Аврора лише повільно заплющила очі.— Чомусь я зовсім не здивована. Довірити телефон ворону... Геніальна ідея.Вона важко зітхнула, після чого відступила від дверей.— Заходьте. А то сусіди ще подумають, що до мене сироти на вигулі прийшли милостиню просити.Едвін тихо пирхнув.— А можна без образ?— Не можна, — спокійно відповіла Аврора. — Ви приходите до мене тільки тоді, коли світ знову вирішив розвалитися.Опинившись у будинку, всі мовчки сіли на диван. Кілька секунд ніхто не наважувався почати розмову.Тишу порушила Аліса.— Ми всі будемо жити в тебе.Аврора повільно кліпнула очима.— Як... цікаво ти це вирішила.Аліса лише ніяково всміхнулася.— Нас знайшли мисливці. А точніше — моїх батьків. А це означає, що незабаром знайдуть і мене.Аврора мовчки дивилася на неї, після чого важко зітхнула.— Тобто ви вирішили зробити з мого будинку притулок.Вона приклала два пальці до підборіддя й задумливо підняла погляд до стелі.— Логічно.Едвін обережно кашлянув.— Якщо чесно... іншого варіанту в нас не було.— Звісно, не було, — кивнула Аврора. — Бо навіщо спочатку зателефонувати? Краще прийти всім гуртом і повідомити, що тепер житимете в мене.Едвін винувато потер потилицю.— Я ж казав... телефон...Аврора перевела на нього погляд.— Так, пам'ятаю. Ти його розбив.Запала тиша.— Я живу в магічному дурдомі, — тихо пробурмотіла вона.Аліса ледь стримала сміх.— Але... можна?Аврора ще раз важко зітхнула.— Живіть вже. Все одно, схоже, Всесвіт давно вирішив, що в моєму домі має збиратися кожна загублена душа.

Маленька чорна кішка самотньо сиділа в старій картонній коробці біля магазину.Цілий день вона нічого не їла.Вона терпляче чекала, коли хтось винесе бодай якісь залишки їжі.Її рубінові очі уважно стежили за перехожими.Та насправді вона була не звичайною кішкою.Колись давно вона була людиною. Але одна необережна помилка змінила все. Давнє закляття перетворило її на кішку, і відтоді вона мандрувала світом, знаходячи собі нових господарів і приховуючи своє справжнє походження.Заплющивши очі, вона на мить задрімала.Раптом її підняли на руки.— Мамо! Мамо! Можна ми заберемо її? Вона така гарненька!Кішка розплющила очі й побачила усміхнену дівчинку років восьми.— Сонечко, ми не можемо просто так забрати її. Можливо, у неї є господарі.— Але вона живе в коробці! І, мабуть, давно нічого не їла. До того ж ти обіцяла, що на день народження виконаєш будь-яке моє бажання.Жінка важко зітхнула.Вона чудово знала доньку. Якщо та щось вирішила — переконати її майже неможливо.— Добре. Але доглядатимеш за нею сама. А зараз поїдемо й купимо все необхідне.Обличчя дівчинки засяяло від щастя.— Дякую, мамусю!"От халепа..." — подумала кішка. "Діти — це суцільний клопіт. Але що поробиш... Їсти теж хочеться."Опинившись у новому будинку, вона ліниво потягнулася, застрибнула на м'яку лежанку й задоволено згорнулася клубочком.Забувши про обережність, кішка пробурмотіла:— Сподіваюся, годують тут чимось кращим, ніж сухим кормом...У дверях завмерла дівчинка.Її очі стали круглими від подиву.— Ти... говориш?Кішка завмерла.За секунду вона повільно повернула голову й максимально невинно промовила:— Мяу.Дівчинка примружилася.— Ні-і... Я точно чула, що ти щось сказала."Ну все..." — подумала кішка. "Маскування тривало рівно п'ять хвилин..."Дівчинка побігла до своєї мами.— Мамо, мамо! Кішка розмовляє!— Сонечко, тобі здалося. Кішки не розмовляють."Знала б ти, хто я насправді, такого б не сказала. Перетворила б тебе на мишу... хоча ні. Мені й одного прокляття достатньо." — подумала кішка, невдоволено смикнувши хвостом.Наступні кілька днів минули спокійно.Та одного вечора, лежачи на підвіконні, вона помітила дивний силует на даху сусіднього будинку.Чоловік у темному плащі уважно дивився на дім.На його руці блиснув знайомий символ.Серце кішки завмерло.— Мисливці...Вона вже бачила цей знак багато років тому.Якщо вони тут, значить вони шукають...— Алісу.Кішка різко зіскочила з підвіконня.— Ні... Цього разу я не запізнюся.Вона швидко забігла до своєї кімнати й відкрила стару дерев'яну скриньку, яку ніхто з господарів ніколи не міг відчинити.Усередині лежало одне-єдине перо метелика, що мерехтіло фіолетовим світлом.— Я присягалася більше не користуватися цією магією...Кішка заплющила очі.— Але іншого вибору немає.Фіолетове світло огорнуло перо.За мить кімнату заповнили десятки магічних метеликів.Вони кружляли навколо аркуша паперу, поки на ньому самі собою не почали з'являтися слова...

Будинок Аврори огорнула незвична тиша. За великими вікнами шумів вітер, гойдаючи верхівки дерев, а всередині було тепло й затишно. У каміні тихо потріскували дрова, наповнюючи кімнату приємним запахом дерева.

Уся компанія нарешті могла хоч трохи перепочити.

Аліса сиділа на дивані, гріючи долоні об чашку з гарячим чаєм. Поруч мовчки читала книгу Аврора, зрідка поглядаючи на гостей. Ліліт задумливо дивилася у вікно, а Діана, втомлена після останніх подій, вже майже дрімала, загорнувшись у теплий плед. Едвін у подобі ворона сидів на спинці крісла, уважно спостерігаючи за всім, що відбувалося.

Після всіх небезпек цей день здавався дивно спокійним.

Ніхто не поспішав порушувати мовчання.

— Мабуть, уперше за довгий час можна просто посидіти, — тихо сказала Аліса, зробивши ковток чаю.

— Не поспішай радіти, — спокійно відповіла Аврора, не відриваючи погляду від книги. — Спокій часто приходить перед новою бурею.

Її слова зависли в повітрі.

І саме в цю мить до кімнати через прочинене вікно повільно залетів білосніжний метелик.

Він зовсім не був схожий на звичайного.

Його крила ніби світилися м'яким сріблястим світлом, а за ним залишався тонкий слід із золотавого пилку.

Метелик зробив кілька кіл над столом і повільно опустився просто перед Алісою.

Усі завмерли.

Аврора повільно закрила книгу.

— Знову... — тихо промовила вона.

Метелик завмер лише на мить.

А потім його крила почали розчинятися у світлі...

«Тому, хто ще не втратив людяність.

Якщо цей лист опинився у ваших руках, значить, магія ще не згасла.

Допоможіть мені.

Я не можу назвати свого імені. За мною стежать.

Якщо не прийдете до заходу сонця, буде надто пізно.

Шукайте будинок біля висохлого озера.

Не довіряйте дзеркалам.

І якщо дорогою побачите чорного метелика — не йдіть за ним.»

— Я піду сама, — тихо промовила Аліса.

— Ні, я не можу цього допустити, — заперечив Едвін.

Аліса на мить замислилася, а потім зітхнула.

— Добре. Але тримайся на відстані. Не хочу, щоб хтось тебе помітив або щось запідозрив.

Едвін мовчки кивнув.

---

Опинившись біля будинку, Аліса ще раз поглянула на аркуш із адресою.

«Хто ж ти?..» — промайнуло в її думках.

Будинок здавався звичайним, але щось у ньому насторожувало. Навколо панувала неприродна тиша.

Дівчина обережно озирнулася, намагаючись помітити хоч якийсь рух.

Раптом щось м'яко приземлилося їй на плече.

— Ах! — скрикнула Аліса, здригнувшись від несподіванки.

Повернувши голову, вона побачила чорну кішку зі смарагдово-зеленими очима, які дивилися на неї надто розумно.

Від несподіванки Аліса завмерла на кілька секунд.

— Не лякайся, — спокійно промовила кішка. — Це я покликала тебе.— Прикинься моєю господинею, — швидко сказала чорна кішка. — За легендою ти нещодавно переїхала до цього міста й випадково загубила мене.

У лапах Сейбл невідомо звідки з'явився невеликий ветеринарний паспорт.

— Ось. Це доказ того, що ти не брешеш.

Аліса здивовано взяла документ.

— До такого життя мене точно не готували...

— Мене теж, — фиркнула кішка. — А тепер поквапся. На мене вже вийшов мисливець. Поки він мене шукає, ти маєш забрати мене звідси й не залишити жодних підозр.

— Справді... Хто я така, щоб відмовити говорючій кішці? — із сарказмом усміхнулася Аліса.

Сейбл примружила зелені очі.

— У мене є кігті. І я вмію ними користуватися. Не буди в мені звіра.

— Добре-добре, зрозуміла.

Аліса обережно взяла кішку на руки.

У ту ж мить перед очима спалахнули дивні спогади.

Маленька дівчинка...Тепле сонце...І чорне кошеня, яке весело бігало поруч.

Аліса завмерла.

«Невже... це був не сон?»

Вона уважно подивилася на кішку.

— Сейбл... Це справді ти?

Кішка ледь усміхнулася.

— Так. Давно не бачилися.

Аліса хотіла поставити ще десятки запитань, але Сейбл її перебила.

— Решту обговоримо пізніше. Спочатку забери мене.

Аліса глибоко вдихнула, підійшла до дверей і постукала.

За кілька хвилин двері відчинила молода жінка.

— Добрий день. Вам чимось допомогти?

— Добрий день. Розумієте... здається, ви прихистили мою кішку. Під час переїзду вона випадково загубилася.

Аліса простягнула ветеринарний паспорт.

— Ось її документи. Тут є всі щеплення.

Жінка уважно переглянула паспорт.

У цей момент до дверей підійшла маленька дівчинка.

Вона сумно подивилася на Сейбл.

— Значить... у тебе справді є господиня... — тихо промовила вона, гладячи кішку. — Я рада, що ти знайшла свою сім'ю... Хоч і сумуватиму за тобою.

Аліса відчула, як серце стислося.

— Вибачте за незручності. Я із задоволенням відшкодую всі витрати, які ви мали.

Жінка лише тепло усміхнулася.

— Не треба. Ми щасливі, що ця красуня повернулася додому. І знаєте... якщо ви справді нещодавно переїхали, заходьте до нас у гості. Я добре знаю, як важко опинитися в новому місті без знайомих.

Вона дістала телефон.

— Запишіть мій номер. Венді дуже прив'язалася до Сейбл, тож будемо раді вас бачити.

— Матусю, дякую, — усміхнулася Венді.

Аліса розгублено всміхнулася. Вона зовсім не очікувала, що незнайомі люди поставляться до неї з такою теплотою.

— Дякую вам. І... якщо матимете час, приходьте до мене. Я пригощу вас своїм фірмовим тортом.

Вона швидко записала на аркуші свою адресу й номер телефону та простягнула його жінці.

— Будемо раді, — відповіла та.

Попрощавшись і обмінявшись теплими словами, Аліса взяла Сейбл на руки та рушила назад до будинку Аврори.

Попереду

на них чекало набагато більше запитань, ніж відповідей.

🐾 Сейбл: «Алісо, я тебе люблю. Але якщо ти ще раз назвеш мене маленькою кицею — я вкушу тебе за ніс.»