Раді Вас бачити!

Аліса ще раз перечитала листа.

Цього разу в ньому було всього кілька рядків.

Вони повернулися.

Інколи магія дозволяла їм залишатися серед живих лише на кілька годин. Інколи — на день чи два. А часом дарувала цілий тиждень.

Аліса усміхнулася.

— Значить, цього разу ви знову тут.

Селена зазирнула їй через плече.

— Схоже на те.

— Цікаво, на скільки цього разу?

— Вони самі не знають, — тихо відповіла Селена. — Просто в якийсь момент магія вирішує, що час повертатися.

Аліса склала листа й обережно сховала його.

— Тоді не будемо витрачати час на здогадки.

Вона взяла пальто.

— Ходімо.

Коли вони дісталися будинку, двері відчинилися ще до того, як Аліса встигла постукати.

На порозі стояли вони.

Такі самі молоді, якими Аліса їх пам'ятала.

Смерть забрала їхнє життя, але не торкнулася їхньої зовнішності. Час для них давно зупинився.

— А ось і наша дівчинка, — усміхнулася прабабуся.

— Я вже не дівчинка, — засміялася Аліса, обіймаючи її.

— Для нас — завжди.

Прадідусь тихо розсміявся.

— І скільки разів ти ще будеш це повторювати?

— Стільки, скільки вона буде сперечатися.

Аліса обійняла і його.

Вона вже знала, що їхнє повернення не назавжди. Але цього разу не хотіла думати про те, коли вони знову підуть.

Якщо магія подарувала їм кілька днів — вони проживуть ці дні разом.

Якщо тиждень — ще краще.

А якщо наступного разу буде менше, вони все одно матимуть спогади про цей.

— Ну що? — запитала прабабуся. — Розкажеш, що ми пропустили?

Аліса усміхнулася.

— О, ви навіть не уявляєте, скільки всього.

— Тоді заходь, — махнув рукою прадідусь. — У нас є час.

Аліса переступила поріг.

І вперше за довгий час їй не хотілося нікуди поспішати.

Аліса провела Лісу та Селіана до свого будинку.

Щойно вони зайшли всередину, з вітальні одразу почулися голоси.

— Ліса! Селіан! — хтось радісно вигукнув.

Здавалося, їхній прихід уже давно став звичною частиною життя цього будинку.

Аліса усміхнулася.

— Бачите? Вас тут уже чекають.

Ліса засміялася.

— Ми навіть не встигли привітатися.

— Це тому, що ви приходите сюди частіше за деяких родичів, — пожартувала Аліса.

Усі зустріли їх із радістю. Хтось одразу почав розпитувати, як вони, хтось запропонував чай, а хтось просто обійняв.

Тільки Діана та Каел стояли трохи осторонь.

Аліса помітила це й одразу покликала їх до себе.

— А ось із ким ви ще не знайомі.

Вона поклала руку Діані на плече.

— Це Діана.

Дівчинка чемно кивнула.

— Дуже приємно.

Ліса усміхнулася.

— І мені дуже приємно. Нарешті ми познайомилися.

Потім Аліса подивилася на Каела.

— А це Каел.

Селіан на мить завмер.

— Каел?.. Той самий?

— Той самий, — усміхнулася Аліса.

Каел трохи розгублено перевів погляд із Аліси на Лісу та Селіана.

— А що таке?

Ліса підійшла ближче.

— Виходить, ми нарешті зустрілися.

— Ми знайомі? — здивувався Каел.

— Особисто — ні, — усміхнувся Селіан. — Але про тебе ми чули.

Ліса тепло подивилася на хлопця.

— Ти наш праправнук.

Каел на секунду замовк.

— Праправнук?

— Так, — засміялася Ліса. — І, здається, тепер я нарешті можу це сказати не просто як факт із родоводу.

Вона обережно обійняла Каела.

— Рада тебе бачити.

Каел спочатку розгубився, а потім усміхнувся й обійняв її у відповідь.

— Я теж радий.

Селіан поклав руку йому на плече.

— А я, виходить, твій пра прадідусь. Хоч звучить це так, ніби я маю бути набагато старшим.

— Ви зовсім не виглядаєте на пра прадідуся, — чесно сказав Каел.

— Нарешті хтось це оцінив, — задоволено відповів Селіан.

Усі засміялися.

Діана вже розглядала Лісу з цікавістю.

— А ви справді приходите сюди з магічними подарунками?

Ліса здивовано підняла брови.

— Хто тобі розповів?

Діана показала пальцем на Алісу.

— Вона.

Аліса невинно знизала плечима.

— Я нічого такого не казала.

— Казала, — одразу заперечила Діана.

Усі знову засміялися.

До вечора будинок став ще гамірнішим.

А коли вже почало сутеніти, у двері постукали.

Селена одразу підняла голову.

— Напевно, це він.

За дверима справді стояв її хлопець. В одній руці він тримав пляшку вина.

— Я не запізнився?

— Саме вчасно, — усміхнулася Селена.

Він привітався з усіма й простягнув пляшку.

— Вирішив не приходити з порожніми руками.

Аліса глянула на вино, а потім на нього.

— Хороший вибір.

— Я старався.

Незабаром усі сіли за стіл.

Вечеря вийшла напрочуд теплою.

Говорили про все підряд: згадували старі історії, сміялися з кумедних випадків, розпитували Лісу та Селіана про їхні справи.

Діана час від часу ставила запитання, а Каел уже зовсім не тримався осторонь і поступово долучався до розмови.

Вечір пройшов весело.

За столом ще довго лунали сміх і розмови, а коли вечеря закінчилася, ніхто навіть не думав залишати весь посуд Алісі.

— Я помию, — сказала Діана, забираючи зі столу свою тарілку.

— А я допоможу, — одразу додав Каел.

— Тоді й ми не будемо сидіти без діла, — усміхнулася Ліса.

За кілька хвилин кухня перетворилася на маленький сімейний конвеєр.

Хтось мив посуд, хтось витираль, хтось прибирав зі столу. Селіан навіть спробував допомогти, але швидко отримав від Аліси рушник.

— Вам доручено найвідповідальніше.

— Витирати тарілки?

— Саме так.

— Тоді я постараюся не підвести родину.

Усі засміялися.

Незабаром кухня знову стала чистою.

Поступово гості почали розходитися.

Селена взяла свою сумочку й попрощалася з усіма.

— Дякую за вечір.

— Приходь ще, — усміхнулася Аліса.

— Обов'язково.

Аліса ще кілька секунд дивилася їй услід, а потім повернулася до вітальні.

І саме тоді помітила книгу, яка лежала на столику.

Аліса взяла її до рук.

На обкладинці було написано:

«Те, чого я собі не дозволяла»

Аліса завмерла.

Вона одразу згадала їхню розмову.

«Це буде для тебе сюрприз».

— Ось воно що...

Аліса усміхнулася й провела пальцями по обкладинці.

Цікавість перемогла.

Вона сіла на диван, зручно вмостилася й відкрила книгу.

Перша сторінка.

Аліса почала читати.

Спочатку її обличчя залишалося абсолютно спокійним.

Потім брови трохи піднялися.

Вона перегорнула сторінку.

Ще одну.

А потім тихо пробурмотіла:

— Оце так сюрприз...

Аліса продовжила читати книгу, сівши перед тим у крісло-кокон.

Аврора сиділа навпроти й чекала, коли психологиня зверне на неї увагу.

— Аврора?

— Так.

— Я Аліса. Рада знайомству.

Її голос був спокійним.

Без нав'язливої привітності.

Без оцінювання.

Аврора сіла навпроти.

— Розкажіть, що вас привело.

Аврора на секунду замовкла.

— У мене проблеми у стосунках.

Аліса не поспішала щось записувати.

— Які саме?

— Ми з чоловіком давно разом. І я його люблю.

— Але?

Аврора опустила погляд.

— Пропав запал.

Аліса ледь нахилила голову.

— Між вами?

— Так.

— Ви перестали хотіти його?

— Не зовсім.

Аврора замислилася.

— Просто... раніше все було інакше. Я могла дивитися на нього й відчувати метеликів у животі. А тепер дивлюся й думаю, що треба не забути купити молоко.

Аліса тихо засміялася.

— Звучить знайомо.

Аврора теж усміхнулася.

І саме в цей момент щось дивне сталося.

Вона подивилася на Алісу.

Трохи довше, ніж потрібно.

На її усмішку.

На очі.

На те, як вона поправила волосся, перш ніж знову переглянути записи.

Серце раптом забилося швидше.

Аврора відвела погляд.

Ні.

Вона не знала, що це було.

Такого з нею ще не траплялося.

Не з жінкою.

Аліса продовжила читати книгу.

Перегорнула сторінку.

Зупинилася.

Її погляд пробіг по кількох рядках, а потім вона перечитала їх ще раз.

На обличчі з'явилася ледь помітна усмішка.

— Цікаво...

Аврора підняла погляд.

— Що?

Аліса перегорнула ще одну сторінку.

І раптом подивилася на Аврору.

— Треба показати тобі.

Вона підвелася з крісла й підійшла ближче.

— Авроро, дивись.

— Що там?

Аліса розгорнула книгу на потрібній сторінці.

— Дивись, що про нас пишуть.

Аврора завмерла.

— Про нас?

— Ага.

Аліса взяла книгу зручніше й почала читати вголос.

— «Іноді людина приходить у твоє життя зовсім не для того, щоб змінити його. Вона просто показує тобі те, чого ти раніше не помічав у собі...»

Аврора мовчала.

Аліса перегорнула сторінку й продовжила:

— «Ти можеш роками любити одну людину, бути щасливою поруч із нею, а потім раптом зустріти когось, хто змусить твоє серце битися зовсім інакше».

Аврора різко підняла на неї погляд.

Аліса це помітила.

Але не зупинилася.

— «Найстрашніше — не саме почуття. Найстрашніше — визнати, що воно справжнє».

Вона повільно опустила книгу.

Між ними запала тиша.

Аврора дивилася на Алісу, не знаючи, що сказати.

Бо цей уривок був занадто схожим на те, що відбувалося з нею останнім часом.

— Ну? — тихо запитала Аліса.

— Що?

— Схоже?

Аврора нервово усміхнулася.

— Дуже.

Аліса теж усміхнулася.

— Я так і подумала.

Вона знову подивилася на сторінку.

— Особливо ось це.

— Що саме?

Аліса прочитала ще один рядок:

— «Іноді ти починаєш помічати в людині найменші дрібниці. Її голос. Усмішку. Погляд. Рухи рук. І чим більше помічаєш, тим складніше переконувати себе, що це нічого не означає».

Аврора завмерла.

Саме це вона й робила.

Помічала голос Аліси.

Її усмішку.

Її очі.

Навіть те, як вона тримала книгу.

Аліса закрила книгу.

— Тепер я розумію, чому цей уривок мене зачепив.

Аврора тихо запитала:

— Чому?

Аліса подивилася їй просто в очі.

— Бо він дуже схожий на нас.

Аврора не відвела погляду.

І цього разу Аліса теж.

Між ними не було жодного зізнання.

Жодного дотику.

Лише погляд.

Але обидві вже розуміли трохи більше, ніж кілька хвилин тому.