Раді Вас бачити!

Вечір настав непомітно.

Аліса востаннє перевірила, чи все взяла Діана, після чого поправила їй волосся.

— Подарунок Келар?

— У сумці.

— Зубна щітка?

— Теж.

— Піжама?

Діана важко зітхнула.

— Мамо, я йду на одну ніч, а не переїжджаю.

Едвін, який стояв біля дверей, тихо засміявся.

— Не сперечайся. Твоя мама може скласти список навіть для походу на кухню.

Аліса кинула на нього погляд.

— Ти хочеш перевірити?

— Ні, дякую. Я вже засвоїв урок.

Діана засміялася, а Аліса взяла сумку.

— Тоді ходімо. Скайвуди нас уже чекають.

Едвін відчинив двері, пропускаючи їх уперед.

Цього вечора вони йшли в гості не просто компанією друзів.

Вони йшли сім'ями.

За годину сім’я Вінтерів стояла перед дверима Скайвудів.

Едвін поправив комір сорочки й востаннє оглянув своїх рідних, переконавшись, що всі виглядають належно.

Він постукав.

Не минуло й кількох секунд, як за дверима почулися кроки.

Двері відчинилися, і на порозі з’явилася Ліветта.

— О, ви вже тут! — з усмішкою промовила вона. — Проходьте, ми на вас чекали.

— Дякуємо за запрошення, — чемно відповів Едвін.

Ліветта відступила вбік, пропускаючи гостей до будинку.

— Не стійте на порозі. Почувайтеся як удома.

Першим зайшов Едвін, за ним решта родини. Ліветта привітно зустріла кожного, обмінюючись короткими люб’язностями.

З вітальні почувся голос Нервіна:

— Ліветто, це вони?

— Так, — відповіла вона, повертаючись до чоловіка. — Вінтери вже приїхали.

Нервін вийшов їм назустріч і одразу простягнув руку Едвіну.

— Раді вас бачити. Проходьте.

— Навзаєм, — усміхнувся Едвін.

— Ми вже почали думати, що ви заблукали, — пожартував Нервін.

— Ледь не заблукали, — засміявся Едвін. — Але, на щастя, дісталися.

Ліветта тихо засміялася й запросила їх далі.

У будинку було тепло й затишно. У вітальні вже був накритий стіл, а на ньому стояли напої та невеликі закуски.

— Сідайте, — сказала Ліветта. — Не хочу, щоб ви почувалися нашими офіційними гостями.

— Після такого прийому це навряд чи можливо, — усміхнувся один із Вінтерів.

Нервін посміхнувся й зачинив двері.

Здавалося, вечір обіцяв бути спокійним.

Хоча ніхто з них ще не знав, наскільки швидко ця зустріч перетвориться на звичайну дружню розмову, жарти.

Діана простягнула Келар акуратно загорнуту в подарунковий папір коробку.

— Це тобі.

Келар здивовано подивилася на подарунок, а потім на Діану.

— Мені?

— Авжеж. Відкривай.

Келар швидко розгорнула папір і відкрила коробку.

Її очі одразу загорілися.

— Ого! Діано!

Всередині лежав колекційний набір фігурок із їхнього улюбленого аніме.

— Ти знайшла їх?!

— Так.

— Я ж стільки разів шукала цей набір!

Келар обережно дістала фігурки одну за одною й почала розставляти їх поруч.

— Подивись! Вони всі тут!

— Я знала, що тобі сподобається.

— Він неймовірний!

Келар раптом відклала фігурку й міцно обійняла Діану.

— Дякую тобі!

Діана засміялася й обійняла її у відповідь.

— Будь ласка.

Дівчатка ще кілька секунд стояли в обіймах, а потім Келар знову повернулася до коробки.

— А ця має стояти посередині.

— Чому?

— Бо вона моя улюблена.

— Тоді все чесно.

Неподалік дорослі спостерігали за ними з усмішками.

Ліветта тихенько нахилилася до Нервіна:

— Вони так швидко подружилися.

— Мені здається, вони вже давно поводяться так, ніби знайомі все життя.

— І це прекрасно.

Нервін усміхнувся, дивлячись, як Келар щось захоплено пояснює Діані.

— Думаю, цей подарунок вони ще довго згадуватимуть.

Хтось із дорослих непомітно дістав телефон і почав знімати.

Ліветта помітила це й тихо засміялася:

— Знову сімейний архів?

— Звичайно. Такі моменти не можна втрачати.

Діана й Келар навіть не звернули уваги на камеру.

Вони сиділи поруч і разом розставляли фігурки, сперечаючись лише про те, хто з персонажів має стояти в центрі.

А дорослі просто дивилися на них і усміхалися.

Аліса дістала із сумки кілька контейнерів і поставила їх на стіл.

— Так як з нас десерти… — вона хитро усміхнулася. — Я тут дещо зробила.

Келар одразу зацікавлено повернулася до неї.

— Що саме?

— Таємно дізналася в тебе, хто що любить, — Аліса відкрила перший контейнер. — І приготувала все.

— Все? — перепитала Ліветта.

— Ну… майже все, що встигла.

Аліса почала діставати десерти й перекладати їх на тарілки.

Келар одразу впізнала один із них.

— О, це ж татове улюблене!

Нервін здивовано підняв брови.

— Моє?

— Так.

— А звідки вона знає?

Келар невинно усміхнулася.

— Я розповіла.

— А я думав, у нас із тобою секрети.

— Не такі важливі.

За столом тихо засміялися.

Ліветта тим часом помітила свій улюблений десерт і тепло усміхнулася.

— А це ти теж про мене випитувала?

Аліса кивнула.

— Хотілося приготувати щось, що вам справді сподобається.

— Тоді, здається, Келар недарма тебе здала, — засміялася Ліветта.

— Я взагалі дуже корисна, — гордо заявила Келар.

Діана, яка стояла поруч, тихо засміялася.

— Особливо коли справа стосується солодкого.

— Оце точно.

Аліса поставила на стіл останню тарілку й задоволено оглянула результат.

— Ну от. Тепер можна їсти.

— «Можна»? — Нервін подивився на стіл. — Після такого вигляду я вже не впевнений, що зможу себе стримати.

— Не треба, — усміхнулася Аліса. — Я саме для цього й готувала.

Келар уже потягнулася до одного з десертів.

— А цей можна?

— Келар, — Ліветта глянула на доньку з усмішкою, — дай хоча б усім сісти.

— Я просто перевіряю якість.

— Звісно, — Нервін кивнув. — Дуже відповідальна робота.

Келар задоволено взяла десерт.

— Хтось же має це робити.

Усі знову засміялися, а за столом стало ще тепліше й затишніше.

Вечір непомітно перейшов у ніч. Найменших уже вклали спати, а дорослі, вмостившись на дивані з келихами вина, нарешті залишилися в тиші.

— Скоро вже школа, — тихо промовила Ліветта. — Якщо не проти, можемо разом сходити за всім необхідним.

Аліса зробила ковток вина й усміхнулася.

— Я якраз хотіла про це запитати. Ми в місті ще не так давно й толком нічого тут не знаємо.

— Тоді домовилися, — усміхнулася Ліветта. — Я покажу вам, де що є. І заодно допоможу не купити половину магазину.

Аліса тихо засміялася.

— Це вже звучить як корисне знайомство.

— Повір, — втрутився Нервін, зручно вмощуючись у кріслі, — вона знає всі магазини краще, ніж дороги додому.

— Бо магазини хоча б не змінюють маршрут без попередження, — спокійно відповіла Ліветта.

Едвін тихо засміявся, а Аліса похитала головою.

— Добре. Тоді я точно йду з тобою.

— Мені завжди було цікаво… а як ви проводите час удвох, коли у вас є дитина? — Аліса налила собі ще вина. — У нас немає друзів із дітьми, тому я не знаю, як це правильно робити. Діана ще маленька, їй потрібно багато уваги, але я не хочу, щоб через неї ми з Едвіном перестали приділяти час одне одному. Як вам вдається поєднувати дитину і шлюб?

Ліветта на мить задумалась, крутячи келих у руці.

— Думаю, найголовніше — не чекати, поки з'явиться вільний час. Його просто не буде стільки, скільки раніше.

Аліса уважно подивилась на неї.

— Тобто?

— Треба створювати його самим. Навіть якщо це лише година ввечері, коли дитина вже спить. Вечеря удвох, прогулянка, розмова… Щось, що належить тільки вам. — Ліветта усміхнулась. — Іноді достатньо просто сісти поруч і поговорити не про дитину, не про справи й не про те, що треба зробити завтра.

— А якщо дитина потребує уваги саме в цей момент?

— Тоді дитина перш за все. Завжди. Але це не означає, що про чоловіка треба згадувати лише тоді, коли дитина виросте.

Аліса задумливо покрутила келих.

— Мені саме цього й не хочеться… Я люблю Діану. Дуже. Але я не хочу одного дня прокинутися й зрозуміти, що ми з Едвіном стали просто батьками Діани.

Ліветта тепло усміхнулась.

— Тоді не дозволяй цьому статися. Ви можете бути батьками й водночас залишатися чоловіком і дружиною. Просто тепер для ваших стосунків потрібно трохи більше свідомості.

— Для цього є школа, — додав Неріон. — Ви обоє працюєте з дому, тож зможете налаштувати графік так, щоб удень у вас залишався час одне для одного. Не обов'язково чекати вечора. Можна разом пообідати, прогулятися чи просто посидіти вдвох, поки Діана в школі.

— У мене теж є питання, — Ліветта обережно взяла руку Аліси й повернула її долонею догори, роздивляючись каблучку. — Де ти купила таку красиву? Я такої ще не бачила.

Аліса опустила погляд на каблучку й ледь усміхнулася.

— Це подарунок Едвіна.

— Подарунок? — Ліветта уважніше придивилася до прикраси. — Вона виглядає не так, ніби її просто купили в магазині.

— Бо він сам її вибирав. — Аліса провела пальцем по тонкій оправі. — Сказав, що побачив її й одразу подумав про мене.

— Ох, це вже дуже мило, — Ліветта усміхнулася. — Він часто робить тобі такі подарунки?

Аліса тихо засміялася.

— Не часто. Едвін взагалі не з тих, хто постійно щось дарує. Але якщо вже щось вибирає, то вкладає в це багато думок.

— Тоді ця каблучка, мабуть, особлива.

— Дуже. — Аліса на мить замовкла, дивлячись на неї. — Я навіть не знала, що він так добре мене знає.

Ліветта відпустила її руку й тепло усміхнулася.

— Схоже, вам із Едвіном пощастило одне з одним.

— Мені теж так здається, — тихо відповіла Аліса.

Неріон, який до цього мовчки слухав розмову, зробив ковток вина.

— А я вже починаю підозрювати, що сьогодні ми дізнаємося про ваш шлюб більше, ніж планували.

— Сам запропонував залишитися на вечерю, — спокійно відповіла Ліветта.

— І не шкодую, — усміхнувся Неріон.

Аліса договорила й опустила погляд на свою каблучку, несвідомо проводячи пальцем по тонкій оправі.

Едвін кілька секунд просто дивився на неї. У його погляді було стільки тепла, що Аліса відчула це ще до того, як він торкнувся її.

Він нахилився ближче, обережно поклав долоню їй на щоку й ніжно поцілував.

Не поспішно. Лише короткий, тихий поцілунок, у якому було більше почуттів, ніж у будь-яких словах.

Коли він відсторонився, його лоб на мить торкнувся її чола.

— Я теж дуже тебе люблю, — тихо прошепотів він.

Аліса усміхнулася й заплющила очі, на секунду притулившись до його руки.

— Знаю.

Едвін погладив її великим пальцем по щоці.

— Тоді не сумнівайся в цьому.

Аліса розплющила очі й подивилася на нього з тією самою теплою усмішкою.

— Я й не сумніваюсь.

На кілька секунд вони просто залишилися так — зовсім близько одне до одного, забувши про розмову, вино й присутність інших.

Ліветта тихо усміхнулася, спостерігаючи за ними.

— Добре, — прошепотіла вона Неріону. — Тепер я точно розумію, чому Аліса так переживає за їхній шлюб.

Неріон зробив ковток вина й ледь помітно усміхнувся.

— Судячи з усього, переживати тут варто найменше.

Сівши ближче, Едвін притулив Алісу до себе й обійняв за талію, зручно поклавши голову їй на плече.

Аліса ледь усміхнулася й накрила його руку своєю, переплітаючи пальці з його пальцями.

Едвін тихо видихнув, розслабляючись у її обіймах. Йому подобалося просто бути поруч із нею — без розмов, без поспіху, без потреби щось доводити.

У кімнаті панувала особлива тиша. Не та, що змушує шукати слова, а та, в якій було добре мовчати.

Вогонь тихо потріскував у каміні, на столі мерехтіло тепле світло свічок, а келихи з вином час від часу тихо дзвеніли, коли хтось робив ковток.

Ліветта сиділа навпроти, загорнувшись у плед, і з теплою усмішкою спостерігала за Алісою та Едвіном. Неріон сидів поруч із нею, ліниво відкинувшись на спинку дивана.

Ніхто не поспішав додому.

Ніхто не хотів переривати цей вечір.

Було просто тепло. Спокійно. По-домашньому.

І на якусь мить здавалося, що за стінами цього будинку не існувало ні турбот, ні проблем, ні всього того, що чекало на них завтра.

Тільки четверо людей, які сиділи поруч, пили вино, тихо розмовляли й насолоджувалися тим, що могли просто бути разом.

Аліса трохи повернула голову й торкнулася щокою волосся Едвіна.

— Знаєш… мені подобаються такі вечори, — прошепотіла вона.

Едвін ледь усміхнувся, не піднімаючи голови з її плеча.

— Мені теж.

Ліветта підняла келих.

— Тоді за такі вечори.

— За такі вечори, — підтримав її Неріон.

Аліса усміхнулася й підняла свій келих, а Едвін, не відпускаючи її, зробив те саме.

Келихи тихо зустрілися.

І в цю мить усі четверо відчули одну просту річ — їм було добре.

По-справжньому добре.