Спочатку:
На сторінку книги
Я думав, що моє життя вже закінчилося.
Ми з мамою втекли від батька.
Він пив.
А потім бив нас обох.
Через усе.
Через те, що мама не так подивилася.Через те, що я не так відповів.Через те, що їжа була холодною.Через те, що я просто дихав поруч із ним.
Я не звинувачую маму.
Її з дитинства вчили бути зручною для чоловіка.
Терпіти.
Прощати.
Мовчати.
Я бачив, як вона поступово переставала бути собою.
Якщо б я нічого не зробив, вона, можливо, так і залишилася б із ним.
А можливо, одного дня він би її вбив.
Я більше не міг на це дивитися.
Тому одного вечора сказав:
— Або ми йдемо разом, або я тікаю сам.
Мама пішла за мною.
Ми опинилися в незнайомому місті.
Без грошей.
Без житла.
Без речей.
Навіть переодягнутися не було в що.
Ми сиділи на вулиці й не знали, що робити далі.
Було страшно.
Але вперше за довгий час я не боявся людини, яка стояла поруч.
Ніхто не кричав.
Ніхто не бив мене за те, що я неправильно стою чи сиджу.
Ніхто не казав, що я неправильно дихаю.
Я просто жив.
І свіже повітря виявилося таким прекрасним.
Особливо тоді, коли вдихав його без думки про те, що зараз буде боляче.
Мама одного дня просто сіла на лавку й заплакала.
Я не знав, що робити.
Я ніколи не бачив її такою.
Але поступово зрозумів — їй це було потрібно.
Вона нарешті відчула себе живою.
Мій дідусь колись убив бабусю через те, що вона приготувала не ту їжу.
Я пам'ятаю це.
І мені досі сумно.
Є такі чоловіки.
Але я не стану таким.
Саме тому ми й утекли.
Одного дня я сидів на тій самій лавці.
І тоді побачив її.
Дівчину з довгим чорним волоссям.
Я завмер.
Сонце освітлювало її волосся так, що на мить вона здалася мені ангелом із тих книжок, які я колись читав.
Я просто дивився.
Зачаровано.
А потім вона побачила мене.
Худого.
Виснаженого.
У старому одязі.
І могла пройти повз.
Але не пройшла.
Вона підійшла.
— Привіт.
Я навіть не знав, що відповісти.
Мені не вірилося, що вона справді заговорила зі мною.
Нам було по п'ятнадцять.
Але вона здавалася сильнішою за всіх людей, яких я знав.
Не тільки силою.
У неї було якесь неймовірне серце.
Вона не питала, чому ми опинилися на вулиці.
Не вимагала пояснень.
Не обіцяла врятувати весь світ.
А просто зробила те, що могла.
Вона привела нас до гостьового будинку.
Дала нам їжу.
Показала, де можна помитися.
Принесла новий одяг.
Просто...
Допомогла.
Невже бувають такі люди?
Я тоді ще не знав відповіді.
Тепер знаю.
Бувають.
Аліса саме така.
Вона не говорить багато.
Не дає сотні обіцянок.
Якщо бачить, що може допомогти — просто допомагає.
А якщо вже сказала, що щось зробить...
Вона йде й робить.
Ліліт тоді допомогла нам загоїти рани.
І саме з того дня я вирішив, що захищатиму їх обох.
Скільки зможу.
Навіть якщо доведеться віддати за них усе.
Бо вони стали першими людьми, поруч із якими я зрозумів, що життя може бути не страхом.
Воно може бути домом.
І тепер, коли я дивлюся на будинок, який ми з мамою можемо назвати своїм...
Я думаю про Алісу.
І про Аврору, яка допомогла їй здійснити це.
Я обов'язково подякую їм.
Не тому, що вони подарували нам будинок.
А тому, що колись вони подарували нам дещо набагато важливіше.
Відчуття, що ми більше не самі.
