Раді Вас бачити!

Дорога була достатньо довгою, але маленька Діана жодного разу не поскаржилася.

Нарешті перед ними з'явилася печера. Промені сонця, що пробивалися крізь тріщину у склепінні, створювали живий стовп світла, який повільно ковзав по кам'яній підлозі.

Темні вологі стіни мерехтіли відблисками від крапель води, що стікали по них. Повітря було наповнене свіжістю та тонким солодким ароматом.

Килими з ніжних білих і блакитних квітів вкривали кам'яну підлогу. Їхні стебла обвивали старі кам'яні колони та виступи, ніби сама природа вирішила заховати це місце від усього світу. Пелюстки сяяли в напівтемряві підземного залу, наче маленькі зірки.

Тишу порушував лише тихий звук крапель води, які падали в маленьке підземне озеро.

Усе це зачарувало Діану. Вона завмерла, вдивляючись у дивовижну красу навколо. У цей момент їй здалося, що вона потрапила у справжню казку - місце, де жили магія, спокій і стародавні таємниці.У глибині печери Діана побачила чоловіка, який зовсім не відповідав образу старого дідуся, якого вона уявляла.

Він виглядав молодим, майже так, ніби час не мав над ним влади. Його обличчя було спокійним, без слідів старості, а в погляді, коли він відкрив очі, відчувалася мудрість людини, яка прожила набагато більше, ніж можна було подумати.

Його волосся мало сріблястий відтінок, а навколо нього ледь помітно пульсувала магія. Вона не здавалася небезпечною - навпаки, була схожа на частину його самого.

Його сила зберігала його тіло молодим, не дозволяючи часу залишити на ньому свої сліди. Але в його очах залишалися спогади довгих років, знання та досвід, які неможливо приховати жодною магією.- Вибач, що так давно була в тебе, але я стараюся. Я обов'язково тебе визволю. Стільки всього сталося за цей час...

Аліса обережно торкнулася дідуся кінчиками пальців, ділячись із ним частиною своєї магії. Тепло її сили повільно розійшлося навколо, ніби нагадуючи, що вона все ще поруч.

- І те, що ти дізнаєшся, може розбити тобі серце... Але, знаючи бабусю, вона, мабуть, уже розповіла тобі про це через метелика.

Аліса замовкла на півслові. Її погляд змінився, а сльози, які ще мить тому стояли в очах, повільно зникли. Легкий вітерець торкнувся її обличчя, ніби хтось намагався заспокоїти її.

Вона усміхнулася.

Навіть серед болю залишалося щось тепле - нагадування, що вона не сама.Діана тихенько підійшла до Аліси й, наче маленьке кошеня, притулилася до неї, обіймаючи дівчину.

- Все буде добре, - прошепотіла дівчинка.

Аліса на мить завмерла, відчуваючи її маленькі руки. У цьому простому жесті було стільки щирості й тепла, що навіть важкий тягар на її серці став трохи легшим.

Вона обійняла Діану у відповідь, обережно притискаючи її до себе. І вперше за довгий час дозволила собі просто повірити цим словам.Едвін підійшов до дівчат і, не сказавши ні слова, підняв Діану на руки, легко покрутивши її в повітрі. Дівчинка засміялася від несподіванки, а потім він обережно поставив її на землю.

Діана, все ще не стримуючи сміху, подивилася на нього й промовила:

- Едвін, це нечесно... Такий момент був!

Вона намагалася виглядати серйозною, але усмішка все одно видала її.

Едвін лише усміхнувся у відповідь. Навіть у найважчі хвилини він умів знайти спосіб нагадати їм, що поруч є не тільки біль і втрати, а й маленькі моменти радості.- Я прийшов відвідати, а не сльози лити, - відповів Едвін із легкою усмішкою.

Він поглянув на Алісу, намагаючись розрядити напруження, що залишилося після важкої розмови.

- Я впевнений, що Вортекс засмучений такій кислій міні.

Аліса не змогла стримати усмішки. Навіть у такі моменти Едвін залишався собою - трохи насмішкуватим, але завжди поруч.

Його жарти не означали, що йому байдуже. Навпаки, це був його спосіб підтримати тих, кого він любив.До них прилетів метелик, який належав бабусі Аліси.

Це був особливий білий метелик із тонкими золотими лініями на крилах. М'яке світло, що оточувало його, робило створіння напрочуд елегантним і майже неземним.

Метелик сів на руку Аліси й за мить перетворився на лист.

На ньому з'явилися знайомі слова:

«Дорога Алісо.

Вибач, що так довго не писала. У нашому світі сталося багато переполоху після смерті Олівії та Грега. Я відправила свого помічника, щоб він організував похорони, але твоя безпека для мене важливіша за все.

За дідусем доглядають метелики, тому не переймайся. Він у безпеці.

Моя дорога внучко, я дуже сумую за тобою. Я впевнена, що скоро ми знову побачимося.

Напиши мені листа як найшвидше. Я дуже переживаю за тебе, і твоя відповідь подарує мені хоча б трохи спокою.

Я дізналася про Каела. Незважаючи ні на що, я приймаю його в нашу сім'ю. Я хочу побачити його особисто, і твій дідусь теж(я так думаю). Я знаю його, тому нехай дитина не хвилюється.

Бережи себе і своїх друзів.

Бабуся».

Прочитавши лист уголос, Аліса ще кілька секунд тримала його в руках. Потім папір засвітився м'яким золотим світлом і знову перетворився на білого метелика.

- Передай бабусі це, - тихо сказала вона.

Метелик сів поруч і почав записувати її слова золотистим сяйвом.

«Бабусю.

У мене все добре. Я зустріла багато нових людей, і вони стали для мене дуже близькими.

Я зустріла Сейбл - кішку, яку, як мені здавалося, я вже ніколи не знайду. Пам'ятаєш, як ми її шукали?

Я теж дуже за тобою сумую. Розлука з тобою і дідусем для мене важка, але я тримаюся.

Коли все владнається, я хочу навідати маму і тата. Сподіваюся, що до того часу вони вже будуть разом із вами.

Каелу я все передам. Дякую за теплі слова на його адресу.

Люблю тебе.

До зустрічі у твоєму світі.

Аліса».Обернувшись до дідуся, Аліса ще кілька секунд мовчки стояла поруч.

Потім вона дістала зі своєї сумки фотографію мами й тата та обережно поклала її біля нього.

Її пальці ще на мить затрималися на краєчку фото, ніби їй не хотілося відпускати цей момент.

- Мені пора йти...

У її голосі відчувався сум, але разом із ним була й рішучість.

Аліса подивилася на дідуся востаннє й тихо додала:

- Я ще повернуся.

Вона знала, що зараз не може змінити все, але ця обіцянка була не просто словами. Вона зробить усе, щоб одного дня вони знову зустрілися.За деякий час у будинку Аврори прийшов лист із підтвердженням зарахування Діани до онлайн-школи.

Аліса відкрила його, пробігаючи очима по рядках, але раптом завмерла.

У графі «мати» було написано її ім'я.

Дівчина спочатку подумала, що неправильно прочитала. Можливо, пропустила якусь букву або просто втомилася.

Але ні.

Там чітко було написано:

Аліса Вінтер та Едвін Вінтер - батьки Діани Вінтер.

Кілька секунд вона просто дивилася на ці слова, не знаючи, що сказати.

Потім підняла погляд на Едвіна і з легкою усмішкою промовила:

- Виходить, ти взяв моє прізвище.

У її голосі не було докору. Навпаки - там звучало тепло й легке здивування.

Едвін лише усміхнувся у відповідь, ніби це було найприродніше рішення у світі.- З таким видатним дідусем це тільки честь - взяти твоє прізвище, - відповів Едвін із легкою усмішкою.

Аліса на мить здивовано подивилася на нього, а потім не змогла стримати усмішки.

У його словах була не просто жартівливість. Для Едвіна це означало набагато більше. Він прийняв не лише прізвище - він прийняв свою роль у її житті та житті Діани.

І хоча їхній шлях не був простим, у цей момент у них з'явилося щось дуже схоже на родину.- Вибач, що змінила ім'я, Аврора, але... - Аліса замовкла, не знаходячи правильних слів.

Їй хотілося пояснити, але жодне слово не здавалося достатнім.

Аврора лише тепло подивилася на неї й лагідно відповіла:

- Не переймайся. Я все розумію.

У її голосі не було ні образи, ні докору. Лише спокій і підтримка.

Вона знала, що іноді ім'я - це не просто слова. Іноді це спосіб дати дитині новий початок, захистити її та подарувати відчуття дому.

А для Аліси це рішення було не про те, щоб забрати чиєсь минуле, а про те, щоб дати Діані майбутнє.- Поки в тебе канікули, - сказала Аврора, схрестивши руки на грудях, - але про навчання не треба забувати.

Вона зробила невелику паузу, дивлячись на Діану з легкою усмішкою.

- Тому з завтрашнього дня ми вчимо не тільки магію, а й звичайні уроки.

Діана на мить завмерла, усвідомивши, що навіть у чарівному будинку правила все одно існують.

Аврора ж лише спокійно додала:

- Сильна відьма має знати не тільки закляття. Знання теж є частиною сили.- Так точно, мем, - з легкою посмішкою сказала дівчинка.

Діана трохи замислилася й продовжила:

- Коли батьки були на зйомках, мене залишали з нянею. Вона не знала, чим мене зайняти, тому багато зі мною займалася.

У кімнаті на мить запанувала тиша.

Кожен із них подумав про одне й те саме:

«Яка ж вона мила і самостійна...»

Діана говорила про це так просто, ніби нічого особливого не сталося. Але для дорослих було зрозуміло: за цією самостійністю стояла дитина, яка рано навчилася звикати до змін і знаходити собі місце в будь-якій ситуації.

Тим часом Еліона була в книжковому магазині.

Дівчина мовчки стояла біля вітрини з книгами. Вибір був величезний, і їй хотілося взяти кожну з них. Вона поринула у власні думки, настільки глибоко, що майже ніхто не міг би порушити цей спокійний момент.

Але раптом її увагу привернула одна книга.

Обкладинка була дивно схожа на Алісу. Еліона здивовано потягнулася до неї, але в ту ж мить відчула іншу руку.

Вона рефлекторно забрала свою й повернула голову.

Поруч стояв високий хлопець у чорних джинсах і білій футболці. Його образ доповнювали сережки у формі хрестів, які додавали йому особливого стилю.

- Вибачте... Ви теж її хотіли? Просто на обкладинці зображена дівчина, схожа на мою подругу, і я дуже здивувалася.

- Все добре, - спокійно відповів хлопець. - Це авторка дуже відома. Гвінет почала писати ще зі школи, але свою першу книгу опублікувала одразу після випуску. А ця дівчина на обкладинці - її головна муза.

Він трохи усміхнувся.

- Не подумайте нічого такого. Просто ми вчилися в одній школі, а вона ще й однокласниця моєї двоюрідної сестри.

Хлопець простягнув руку.

- До речі, мене звати Селесіан. А вас?

- Еліона, - відповіла дівчина, потиснувши його руку з легкою усмішкою.

- Якщо дозволите, я запрошу вас до нашого книжкового клубу. Я раніше вас не бачив. Ви не місцева?

- Через деякі обставини я переїхала жити в це місто, але від запрошення не відмовлюся.

Еліона дістала блокнот і простягнула його хлопцю.

- Запишіть адресу, день і час зустрічі. Я із задоволенням прийду.

Селесіан без вагань записав потрібну інформацію, а потім додав свій номер телефону.

- Наступна зустріч буде через декілька днів. Було приємно з вами поговорити. Якщо вам потрібен буде автограф авторки, я допоможу.

Він узяв іншу книгу, оплатив її та вийшов із книгарні.

Еліона ще кілька секунд дивилася йому вслід.

«Який приємний молодий чоловік... Треба з ним подружитися», - подумала вона.А Селесіан, уже вийшовши на вулицю, зупинився біля дверей книгарні.Він подивився на книгу в своїх руках, а потім ледь помітно усміхнувся.- Цікаво... - тихо промовив він.Його погляд

на мить повернувся до вікна магазину, де залишилася дівчина з подовженим світлим волоссям.Деякі зустрічі здаються випадковими лише на перший погляд.

🐾 Сейбл: «Алісо, я не маленька. Я просто компактна.»