Раді Вас бачити!

{"ops":[{"insert":"Розділ 6. Світанок на краю світу"},{"attributes":{"header":2},"insert":"\n"},{"insert":"Минуло три дні, відколи заграва над Сент-Джудом зникла за горизонтом. Океан нарешті заспокоївся, змінивши гнівний свист на лагідний шепіт хвиль об борт «Мари».\nІзабелла стояла на баку, вдихаючи повітря, яке більше не пахло пудрою та застояною водою каналів. Тепер вона носила просту сорочку з напуском, підперезану широким шкіряним паском, а на її пальці виблискував той самий кістяний перстень із розою вітрів. Її шкіра засмагла під тропічним сонцем, а в погляді з’явилася та особлива далекозорість, яка притаманна лише тим, хто бачив край світу.\nЕліас підійшов непомітно, як вміють лише моряки. Він поклав підборіддя їй на плече, дивлячись на золоту доріжку, яку сонце прокладало по воді.\n— Про що думаєш, капітане? — тихо запитав він.\n— Про те, що мій батько, мабуть, уже викреслив моє ім'я з усіх родинних книг, — відповіла вона, не обертаючись. — Для всього світу Ізабелла де ла Крус загинула в ту ніч у хвилях біля «Зубів диявола».\n— Це ціна волі, — Еліас розвернув її до себе. — Тепер у тебе немає минулого. Тільки це судно, цей екіпаж... і я.\n— Це не ціна, Еліасе. Це дарунок, — вона всміхнулася, і в цій посмішці було більше сили, ніж у всіх гарматах форту. — Тепер я не лялька в губернаторському домі. Я та, хто тримає штурвал своєї долі.\nВона дістала з-за пазухи олов’яний футляр. Тепер у ньому не було листів — він був порожній, готовий для нових сторінок. Еліас дістав свою абордажну шаблю і на звороті футляра викарбував два слова: «Mare Liberum» — Вільне море.\n— Куди ми тримаємо курс? — запитав боцман, підходячи за наказом. Команда вишикувалася на палубі, чекаючи слова тієї, що врятувала їхнього капітана і корабель.\nІзабелла поглянула на Еліаса. Він мовчки кивнув, поступаючись їй правом першого наказу. Вона підійшла до штурвала, відчуваючи його силу кожною клітиною тіла.\n— На Тортугу! — вигукнула вона, і її голос рознісся над океаном, підхоплений вітром. — Там, кажуть, сонце встає раніше, а закони пишуть лише ті, хто має відвагу їх порушувати!\nПірати відповіли гучним ревом і свистом. Вітрила «Мари» розгорнулися, наче крила гігантського птаха, і корабель полетів уперед, розрізаючи хвилі.\nНа горизонті старий світ остаточно розчинився в мареві. Попереду не було жодних мап, жодних гарантій і жодного спокою. Але поки вони стояли на одній палубі, тримаючись за руки, жоден шторм не здавався їм нездоланним. Адже найміцніший якір — це не залізо на дні, а клятва, яку двоє людей дають одне одному посеред безкрайньої синяви.\n"}]}