Раді Вас бачити!

{"ops":[{"insert":"Розділ 3. Золота клітка та залізна воля"},{"attributes":{"header":2},"insert":"\n"},{"insert":"Форт Сент-Джуд нагадував величезного кам’яного звіра, що вчепився кігтями в скелі. Ізабеллу замкнули в її власній спальні на верхньому поверсі губернаторської вежі. За дверима стояли двоє гвардійців, а ключ був особисто у її батька.\nВона не плакала. Сльози були занадто дорогим ресурсом, який зараз не допоміг би розбити кайдани Еліаса. Дівчина підійшла до вікна й подивилася вниз, на внутрішній двір цитаделі. Там, біля ганебного стовпа, теслярі вже збивали дерев’яний поміст. Стукіт молотків відлунював у її серці, наче зворотний відлік.\n— Ви думаєте, що стіни можуть зупинити море? — прошепотіла вона, дивлячись на далеку чорну смугу горизонту.\nРаптом у двері тихо постукали. Це не був грубий стукіт охорони. Це був умовний сигнал — три коротких удари, які вона знала з дитинства.\n— Маріє? — Ізабелла підбігла до дверей. — Тихо, панно, — почувся голос її старої няні. — Адмірал святкує перемогу в головній залі. Випив уже три пляшки найкращого рому вашого батька. Охоронці теж отримали свою дозу... з невеликим додатком від мене.\nЧерез хвилину почувся звук падіння важких тіл — сонне зілля в елі спрацювало швидко. Замок клацнув, і двері відчинилися. Марія стояла в коридорі, тримаючи в руках темний плащ і зв’язку ключів.\n— Кажуть, його кинули в «Мокру яму», — швидко заговорила стара. — Туди, де під час припливу вода доходить до горла. Якщо не витягнеш його за годину, він просто потоне в кайданах.\n \nТим часом у підземеллі форту пахло пліснявою та безнадією. Еліас висів на ланцюгах, прикутий до слизької кам’яної стіни. Крижана морська вода вже лоскотала його коліна. З кожною хвилею, що просочувалася крізь решітки в підлозі, рівень води підіймався.\n— Ти обіцяла мені шанс, сирено, — прохрипів він, спльовуючи солону воду. — Сподіваюся, ти знаєш, як відчиняти замки краще, ніж я — як мовчати під тортурами.\nКроки на сходах змусили його напружитися. Це не могли бути вартові — вони ходили важко, брязкаючи зброєю. Ці кроки були легкими, майже невагомими.\nУ слабкому світлі смолоскипа з’явилася постать у темному плащі. Ізабелла скинула капюшон. Її обличчя було блідим, але в очах горів такий вогонь, якого Еліас ніколи не бачив навіть під час абордажу.\n— Я принесла не тільки ключі, — промовила вона, підбігаючи до нього. З-під плаща вона дістала невеликий ніж та пороховий ріг. — У порту почалися пожежі. Твоя команда не пішла в океан, Еліасе. Вони чекають сигналу в бухті за Скелястим мисом.\nВона почала гарячково підбирати ключі до його кайданів. Руки тремтіли, вода вже була йому по пояс.\n— Як ти пройшла повз Адмірала? — запитав він, відчуваючи, як онімілі пальці нарешті звільняються від заліза.\n— Я сказала йому, що погоджуся на шлюб, якщо він дозволить мені передати тобі останнє закляття, — вона гірко всміхнулася, і останній замок клацнув. — Він занадто самовпевнений, щоб підозрювати в мені піратку.\nЕліас підхопив її на руки, ледь вона встигла сховати ключі. \n— Ти не піратка, Ізабелло. Ти — те, заради чого пірати шукають скарби все життя. Але зараз нам треба йти. Якщо нас спіймають тут, нас не вішатимуть окремо.\n— Тоді нехай вішають разом, — відповіла вона, стискаючи його руку. — Але спочатку ми спалимо цей форт дотла.\n"}]}