Раді Вас бачити!

Ранок в Академії видається напрочуд звичайним — настільки нормальним, що після всіх пережитих жахів у це навіть важко повірити. Широкими кам'яними коридорами лунко крокують курсанти, поспішаючи на перші лекції. Звідусіль чується гомін, сміх, та брязкіт тренувальної зброї.

Їдальня Академії від самого ранку гуде сотнями голосів. Курсанти з різних планет заповнили довгі столи, сперечаючись про вчорашні польоти, майбутні іспити та чергові витівки викладачів. Подекуди лунає регіт, хтось обурено доводить сусідові свою правоту, а біля прилавків утворилися цілі черги за свіжою випічкою та гарячими напоями. Крізь величезні панорамні вікна відкривається краєвид на скелі Драксарії. Удалині кілька драконів виконують тренувальні маневри, а один величезний крилатий красень щойно пролетів настільки близько, що його тінь на мить накрила половину їдальні.

За одним зі столів уже влаштувалася звична компанія. Торік із таким задоволенням наминає величезну пухку булочку з кремом, ніби від цього залежаєить доля всесвіту. Крем залишився навіть на кінчику його носа, але хлопець, захоплений сніданком, цього зовсім не помічає.

— Торіку, ти хоч іноді дихаєш між шматками? — цікавиться Кайрен, спостерігаючи, як друг намагається запити чергову порцію солодким напоєм.

— Не заважай! — бурмотить флоріанець із набитим ротом. — Після вчорашніх тренувань я заслужив нормальну їжу. І взагалі, якщо сьогодні Кровіс знову потягне мене до своїх монстрів, це може бути мій останній сніданок!

Рейнар сміється, а Зіірі зауважує, що ймовірність загинути від надмірного захоплення випічкою в Торіка, мабуть, значно вища, ніж від професорських експериментів.

Кайрен теж сміється, зручніше вмощуючись на лаві. Як же добре знову чути ці безглузді суперечки! Ще зовсім недавно він боявся заплющувати очі, а кожна ніч здавалася початком нового кошмару. Тепер сон більше не був пасткою. Чорний відгукується на найменший ментальний поклик, і хлопець навіть зараз відчуває його спокійну, теплу присутність.

Кайрен відпиває напій й поглядає на метушливу їдальню. За сусіднім столом двоє старшокурсників із запалом сперечаються про складний повітряний маневр, а неподалік якась дівчина з ніжно-блакитною шкірою безуспішно намагається відібрати свій сніданок у багаторукого сусіда. За вікнами знову промайнув дракон, змусивши кількох першокурсників захоплено притиснутися до скла.

Кайрен мимоволі всміхається. Колись усе це здавалося йому неймовірним, чужим і навіть трохи лячним. А тепер він сидить серед друзів, слухає, як Торік погрожує втекти від професора Кровіса на край галактики, і почувається так, ніби нарешті опинився саме там, де й має бути. І навіть на коротку мить хочеться забути про Ехо.

Раптом комунікатор Торіка різко пікає, сигналізуючи про нове офіційне повідомлення. Флоріанець ліниво тягнеться до приладу, активує екран, і вже за секунду завмирає. Очі Торіка повільно округлюються, а обличчя просто на очах блідне, набуваючи хворобливого зеленкуватого відтінку. Здається, щойно він прочитав не звичайне повідомлення від викладача, а власний смертний вирок.

​— Знову Кровіс? — безпомилково здогадується Кайрен, ледве стримуючи смішок.

​— Це вже цілеспрямоване переслідування! — трагічно вигукує Торік, відкидаючи булочку на тарілку так, ніби вона щойно перетворилася на отруту. — Я буду скаржитися! Я вимагаю офіційного захисту від наукового насильства! Ви тільки послухайте: «Курсант Бамбл. Негайно з'явитися до лабораторії професора Кровіса. Спеціальне дослідження. Явка обов'язкова». Обов'язкова! Він знову хоче згодувати мене якомусь монстру!

​— З наукової точки зору це цілком логічно, — поважно заявляє Зіірі. — Професор Кровіс, очевидно, зафіксував у тебе унікальну нейрофізіологічну особливість, яка не вписується в стандартні алгоритми ментального контролю Академії. Ти для нього — незвіданий феномен.

​— Ага, дуже дякую за підтримку, — похмуро бурмоче Торік, здригаючись. — Моя єдина унікальна особливість полягає в тому, що якимось дивом досі живий після всіх його божевільних експериментів. Минулого разу була мантикора розміром із невеличкого дракона! Що далі? Печерний левіафан?

​Кайрен не витримує і починає щиро сміятися. До нього приєднується Рейнар, а потім і Зіірі. .

​— Тобі варто хоча б піти і дізнатися, що він підготував цього разу, — з легкою усмішкою радить Рейнар. — Зрештою, якщо ти справді володієш якоюсь рідкісною емпатією, краще навчитися її контролювати, ніж постійно тікати від кожного гарчання.

​Торік важко зітхає, розуміючи, що вибору в нього все одно немає. Ігнорування прямого наказу викладача — це прямий шлях до відрахування або, що ще гірше, до миття драконячих стійл цілий місяць. І не відрмо, що з цього гірше.

​Попрощавшись із друзями, флоріанець приречено плентається до підземель, де розташована лабораторія Кровіса. Чим нижче він спускається, тим холоднішим стає повітря, а звуки жвавої Академії губляться за товстими кам'яними стінами.

​Зайшовши всередину, Торік обережно зупиняється на порозі, готуючись побачити чергову смертоносну потвору, яка вже шкірить ікла в очікуванні сніданку. Але, на його величезний подив, в центрі лабораторії порожньо.

​Натомість на довгих металевих столах розставлені кілька захищених прозорих контейнерів.

​В одному з них збилися в купку вже знайомі йому ґраси — маленькі пухнасті істоти, які зараз спокійно сопуть, переплівшись хвостиками. У другому контейнері нервово бігають по колу якісь дрібні, довгоногі створіння з величезними очима — вони реагують на кожен шурхіт, миттєво ховаючись під штучне каміння. А в третьому відсіку сидить невеликий хижак, схожий на помісь дикого кота і лускатої ящірки. Звір не виглядає надто небезпечним, але його поза максимально напружена, а жовті очі недобре блищать.

​Професор Кровіс метушиться між контейнерами, щось швидко занотовуючи у свій блокнот. Він тут як риба в воді, не те, що Торік.

​— А, курсанте Бамбл! Нарешті! — вигукує, помітивши Торіка. — Проходьте, проходьте, не стійте на порозі, у нас сьогодні дуже багато роботи!

​Торік підозріло мружиться, не поспішаючи відходити від рятівних дверей.

— Професоре... а де монстр?

— Який монстр? — Кровіс щиро дивується.

— Ну, той, який сьогодні має спробувати відкусити мені голову. Це що, мене сьогодні справді ніхто не з'їсть?

​Кровіс задумливо потирає підборіддя, дивлячись на лускатого кота, який тихо, але попереджувально гарчить.

— Ну, гарантувати стовідсоткову безпеку я не можу, курсанте, наука — річ непередбачувана...

​Торік ледве не падає, хапаючись за двері.

​— Та жартую я, жартую! — професор задоволено регоче, плескаючи хлопця по плечу і підштовхуючи його ближче до контейнерів. — Сьогодні ми працюємо з дрібними формами. Після вашого контакту з мантикорою я зрозумів одну фантастичну річ. Ваша реакція докорінно відрізняється від класичного Істинного Злиття.

​Професор різко зупиняється і впивається в Торіка поглядом, наче той сам є якимось рідкісним експонатом.

​— Розумієте, Торіку, більшість сильних вершників або телепатів, коли встановлюють зв'язок з істотою, всеодно певною мірою її підкоряють. Часом домінують та можуть змусити виконувати накази. Але ви... ви робите щось абсолютно інше. Ви якимось чином розчиняєте їхній страх і допомагаєте відчути безпеку. І я хочу розібратися, де пролягає межа цього вашого таланту. Почнемо?

Кровіс, не гаючи часу, підходить до сенсорної панелі біля контейнера й запускає звуковий тест. В контейнері лунає короткий, різкий сигнал, від якого ґраси миттєво здригаються.

Маленькі пухнасті створіння підскакують. Вони хаотично метушаться по замкненому простору. Відчувається, що істоти налякані.Торік навіть не задумується. Він інстинктивно посилає їм крізь невидимий ментальний канал теплу, огортаючу хвилю абсолютного спокою.

​«Все добре. Ви в безпеці. Це просто звук», — самими лише емоціями транслює він.

​Ґраси завмирають буквально за секунду. Панічне пищання стихає, вони знову збиваються в пухнасту купку, і один із них навіть довірливо притискається носиком до скла, дивлячись прямо на флоріанця.

​— Блискуче! Швидкість реакції — менше двох секунд! — захоплено бурмоче Кровіс. — А тепер переходимо до складнішого завдання.

​Професор активує третій контейнер. Лускатий хижак, що нагадує дикого кота, миттєво нашорошує вуха. Кровіс трохи опускає зовнішній захисний бар'єр, дозволяючи емоційному фону тварини вільно просочуватися в лабораторію.

​Звір вигинає спину, і з його пащі виривається низьке, вібруюче гарчання. Звір не зводить із Торіка жовтих очей, насторожено повертаючи голову за кожним його рухом.

​— Спробуйте заспокоїти його, курсанте. Зніміть агресію, — наказує Кровіс.

​Торік зглатує слину, підходить ближче і тягнеться до свідомості хижака, намагаючись огорнути її тим самим м'яким, заспокійливим теплом. Але цього разу його емпатія наштовхується на стіну. Розум звіра нагадує клубок колючого дроту. Торік напружується, посилюючи ментальний імпульс, проте реакція виявляється абсолютно протилежною.

​Хижак лютішає. Звір люто б’є хвостом по стінці контейнера, випускає гострі кігті й раз за разом кидається на прозору перегородку, вишкіривши зуби та загрозливо гарчить. Чим сильніше Торік намагається його заспокоїти, тим більше дратується тварина.

​— Досить, він зараз розіб'є собі голову! — Кровіс тягнеться до пульта, щоб повернути бар'єр на місце, але Торік раптом різко піднімає руку.

​— Зачекайте.

​Хлопець завмирає на місці, прикривши очі. Припиняє тиснути. Припиняє нав'язувати свій спокій. Замість цього він дозволяє собі просто... відчути. Пірнає під товщу колючої, лютої агресії, і раптом розуміє, що вона там не головна. Під нею ховається відчайдушний, абсолютно обґрунтований інстинкт. Створіння захищає щось неймовірно важливе.

​Торік розплющує очі й пильно вдивляється в напівтемний куток контейнера. Там, за штучним камінням, ледь помітно ворушиться щось крихітне. Маленьке кубло.

​— Професоре, воно не хоче нападати, — тихо вимовляє Торік, повільно відступаючи. — Істота просто не дозволяє нам наближатися до свого потомства. Дайте йому спокій, ми для нього — загроза.

​Щойно флоріанець відступає і прибирає свій ментальний тиск, хижак миттєво припиняє кидатися на скло. Навіть перестає гарчати. Звір повертається до кубла, обережно обгортає його своїм лускатим тілом і лише уважно спостерігає за людьми.

​Кровіс дивиться на цю сцену так, ніби щойно побачив народження нової зорі.

​— Неймовірно... — пошепки каже, швидко записуючи дані. — Ваша межа. Ми щойно знайшли вашу межу!

​— Що ви маєте на увазі? — обережно перепитує Торік.

​— Якщо істота боїться ірраціонально, без реальної загрози — ви здатні зняти цей страх. Але якщо її агресія обґрунтована базовим інстинктом, наприклад, захистом потомства, ваш вплив стає слабшим. Ви не можете примусово заглушити її волю! — Кровіс розвертається до хлопця, і його очі горять справжнім науковим азартом. — Стародавні методи ментального підкорення, які використовували для контролю над драконами тисячоліття тому, працювали інакше. Їхньою метою було зламати звіра. Змусити його коритися, незважаючи ні на що. А ви робите протилежне. Ви не підкоряєте чужий розум, а намагаєтеся його зрозуміти.

​Торік недовірливо кліпає очима, переварюючи цю інформацію.

​— Тобто... мій дар не працює як зброя? Отже, я можу більше не підходити до страшних тварюк? — з надією запитує.

​— Навпаки! — вигукує Кровіс, змахнувши руками. — Це відкриває абсолютно новий напрямок для досліджень! Тепер ми повинні провести ще більше експериментів із найскладнішими формами життя!

​— НУ ЗВІСНО! Я ТАК І ЗНАВ! — стогне Торік, закриваючи обличчя долонями.

​Не зважаючи на розпач курсанта, Кровіс підходить до головного голографічного столу і кількома швидкими рухами змінює проекцію. Замість графіків нейронних хвиль у повітрі спалахує об'ємне зображення планети. Вона світиться насиченим, неймовірно яскравим смарагдовим кольором.

​— Флорія-Прайм, — м'яко констатує професор, спостерігаючи за реакцією Торіка. — Ваша батьківщина.

​Хлопець опускає руки, і його обличчя миттєво змінюється. Страх і роздратування кудись зникають. На голограмі розгортаються прекрасні зелені краєвиди: неосяжні квітучі ліси, гігантські рослини, що сплітаються у химерні мости, і зграйки крихітних створінь, які літають між гілками.

​— У нас немає таких хижаків, як на Драксарії, — голос Торіка стає тихим і мрійливим. — Там усе інакше. Ви ж це і самі знаєте. Наші дракони... вони розміром із птахів. Усе життя там ґрунтується на пристосуванні, а не на бажанні когось поневолити чи з'їсти. Пам'ятаю, коли мій Булижник уперше побачив згадки з моєї планети... то був просто шокований від усвідомлення, що ці крихітні метелики-переростки — його далекі родичі.

​Кровіс уважно слухає кожне слово, вдивляючись у гармонійний, мирний світ на голограмі.

​— Так, Ви виросли в середовищі, де конфлікти не вирішуються силою. Для вашої нервової системи єдиною природною реакцією на чужу агресію є не напад у відповідь, а спроба зрозуміти її причину. Ваше походження пояснює природу вашої емпатії. Але...

​Кровіс вимикає голограму, і лабораторія знову поринає у прохолодну напівтемряву.

​— Але мирне середовище Флорії-Прайм не пояснює, чому ця здібність настільки потужна саме у Вас. Це ваш індивідуальний дар. І я підозрюю, що ця ваша здатність чути без примусу... може виявитися ключем до речей, набагато страшніших за піддослідних тварин.

Професор Кровіс різко відвертається від голограми і вмикає інший, набагато темніший масив даних. Це старі, пошкоджені архіви, текст яких рясніє грифами секретності. Деякі фрагменти відновлені лише частково, але навіть того, що залишилося, достатньо, аби в лабораторії запанувала тиша.

​— Я підняв ці записи після Вашого попереднього візиту, — голос Кровіса втрачає звичний науковий ентузіазм. — Це фрагменти досліджень, які колись фінансували перші Архонти. Вони шукали способи абсолютного ментального підкорення драконів.

​Торік обережно підходить ближче, вдивляючись у складні схеми та жорстокі описи експериментів.

​— Вони намагалися примусово посилити зв'язок між вершником і драконом, — продовжує професор, із відразою гортаючи сторінки. — Пригнічували природний спротив істоти. Для них страх звіра був лише технічною перешкодою, яку потрібно безжально зламати, випалити з нейронної мережі, щоб отримати ідеальну, слухняну зброю.

​— Але ж... вони живі! — Торік відсахується від екрана. — Як можна таке робити з живою істотою? Це ж ламає душу!

​— Саме так. Це ламає саму суть Істинного Злиття, — Кровіс стискає кулаки. — Справжній зв'язок можливий лише за умови добровільної участі обох свідомостей. І я маю дуже стійку підозру... що різниця між добровільним злиттям і примусовим підкоренням набагато важливіша, ніж вважали ці сліпі генії минулого. Можливо, саме в цій різниці ховається наша єдина зброя проти Еха.

​Професор важко зітхає, протираючи перенісся, і киває Торікові на двері.

— На сьогодні досить. Ідіть відпочивайте. Ви дали мені достатньо матеріалу для роздумів.

​Флоріанець із величезним полегшенням розвертається до виходу. Вже навіть мріє про те, щоб опинитися у своєму ліжку, як раптом повітря навколо нього ніби густішає.

​Торік різко зупиняється. Хлопця накриває та сама моторошна, невидима хвиля, яку він відчув під час досліду з мантикорою. Відчуття колосального, спресованого тиску сотень розумів, об'єднаних єдиним ритмом. Але цього разу емоційний фон інакший.

​Серед нескінченного страху та розгубленості заражених курсантів і драконів Торік раптом вихоплює щось абсолютно чужорідне. Хтось усередині цієї масової паніки не відчуває страху. Навпаки, від цієї невідомої свідомості віє крижаною впевненістю. І що найстрашніше — огидним, глибоким задоволенням. Цей хтось насолоджується тим, що відбувається.

​Зв'язок обривається так само раптово, як і виник.

​Торік ледве не падає на коліна, хапаючись за серце. Кровіс миттєво опиняється поруч, його прилади знову показують ідеальну норму, але обличчя хлопця говорить саме за себе.

— Що ви відчули? — напружено вимагає професор.

— Там в мережі... там є хтось іще, — шоковано шепоче Торік . — Хтось, хто зовсім не боїться. Він ... задоволений.

​Кровіс завмирає. Це спостереження змінює все. Якщо в мережі є ті, хто не відчуває страху, отже, Ехо — це вже не просто вірус. Це щось набагато хитріше.

​Тим часом високо над загостреними вежами Академії Рейнар розсікає холодне повітря на спині Ірі. Хлопець свідомо уникає галасливих компаній, намагаючись зосередитися на власних відчуттях. Після того, як він уперше вловив пульсацію Еха, Рейнар навчився слухати ментальну мережу значно глибше.

​Раніше заражені свідомості здавалися йому суцільним, монотонним хором, в якому неможливо було розрізнити окремі голоси. Безликий натовп, замкнений у пастці. Проте зараз, ковзаючи між хмарами, він заплющує очі й знову налаштовується на ту саму лякаючу частоту.

​І раптом він чує їх.

​Не просто загальний гул. Крізь ментальний шум прориваються окремі, чіткі імпульси. Здається, що хтось відчайдушно намагається зберегти власні думки, не розчиняючись у Безодні. Рейнар мружиться від напруги, відокремлюючи одну емоцію від іншої. Злість. Паніка. Чиєсь гостре, пекуче бажання помсти.

​А потім простір наповнює абсолютно чітка, свідома людська думка:

«Я сам вирішив».

​Рейнар різко здригається, ледве не випадаючи із сідла. Ірі миттєво реагує на шок свого вершника, вирівнюючи політ і тривожно гарчить. Хлопець затамовує подих, відчайдушно намагаючись знову вхопити цей голос. Ментальний ефір тріщить, і крізь нього проривається ще один уривок, наповнений непохитною переконаністю:

«Вони більше не будуть...»

​Далі все обривається. Є лише свист вітру у вухах.

​Рейнар розплющує очі, відчуваючи, як по спині стікає крижаний піт. Це не була бездумна імітація людського голосу, якими Ехо лякало їх у кошмарах. Це була емоція людини, переконаної у власній правоті. Усередині зараженої мережі хтось зберігає власну волю.

​У голові Рейнара блискавкою спалахує найстрашніша здогадка: деякі вершники не були жертвами, яких Ехо захопило силою. Вони приєдналися до нього добровільно.

Через 10 хвилин Рейнар влітає до кімнати так стрімко, ніби щойно тікав від зграї розлючених виверн. Щільніше зачиняє за собою двері й притискається до них спиною. Зіірі невдоволено піднімає очі, але, побачивши бліде обличчя друга, миттєво відкладає всі свої справи.

​— Невже зустрів привида Першого дракона? — обережно зауважує юний аналітик.

​— Гірше, — хрипить Рейнар. Проходить углиб кімнати й опускається на своє ліжко. — Я щойно слухав мережу. Зіірі, там не всі кричать. Не всі благають про допомогу чи повторюють слова Еха. Я чув чітку, ясну думку. Людина сказала: «Я сам вирішив». А потім додала, що «вони більше не будуть»... що б це не означало.

— Це може бути пастка, — Зіірі нервово постукує пальцем по коліну. — Ехо еволюціонує, ми це вже зрозуміли на прикладі Кайрена. Можливо, воно навмисно генерує ілюзію незалежної свідомості, щоб заманити нас глибше? Або ж саме зараження не відразу випалює особистість, залишаючи уривки старих думок.

​— Ні, — Рейнар відчайдушно хитає головою. — Це не було схоже на відлуння чи імітацію. Я відчув емоцію! Той, кому належала ця думка, був переконаний у власній правоті. Там була злість і... задоволення від вибору.

​Зіірі завмирає, переварюючи ці слова. До цього моменту вони розглядали Ехо як сліпу, безжальну хворобу, а всіх заражених — виключно як жертв, яких потрібно врятувати. Але якщо дехто пішов туди сам? Якщо хтось свідомо віддав свій розум Безодні в обмін на обіцянки влади, сили чи помсти Архонтам?

​— Боги космосу... — тихо шепоче Зіірі, і його голос вже зрадливо тремтить. — Якщо Ехо має добровільних послідовників, то ми воюємо не з вірусом. Ми маємо справу з культом.

— Я спробую налаштуватися ще раз. Якщо я зможу відстежити цей голос до конкретного сектора...

​— Навіть не думай! — Зіірі миттєво підскакує і хапає друга за руку. — Ти збожеволів? Згадай Кайрена! Згадай, що ця тварюка ледь не зробила з ним уві сні! Будь-який прямий ментальний контакт — це самогубство. Воно тільки й чекає, щоб ти відчинив двері у свою свідомість.

​Рейнар зціплює зуби, розуміючи правоту друга. Невидима павутина виявилася значно більшою і міцнішою, ніж вони гадали.

​Тим часом Кайрен знову починає помічати дивні речі просто в коридорах Академії. Без страху перед нічними кошмарами його розум стає гострішим, спостережливішим.

​Одного дня після занять він неквапливо йде галереєю Обсидіанового сектора і зупиняється біля вікна. Неподалік стоїть зграйка курсантів з паралельного потоку. Вони поводяться цілком буденно: сміються, щось жваво обговорюють, сперечаються через розклад. Абсолютно нормальна, жива картина.

​Але раптом із-за повороту з'являється професор Фламберґ.

​Тієї ж секунди сміх курсантів обривається, ніби хтось натиснув кнопку вимкнення звуку. Це не та звичайна, шаноблива тиша студентів перед суворим викладачем. За мить їхні обличчя кам’яніють, а погляди стають порожніми й холодними.

Вони проводжають професора поглядами, і щойно його кроки стихають у далині, так само синхронно повертаються до розмови, продовжуючи сміх рівно з тієї секунди, на якій зупинилися.

​Кайрена кидає в піт. У них немає чорних проваль замість очей, їхня шкіра не бліда, вони виглядають абсолютно здоровими. Але в їхній поведінці криється щось глибоко неприродне, якась моторошна штучність.

​Один із курсантів раптом повертає голову і ловить на собі погляд Кайрена. На обличчі незнайомця не з'являється ані гніву, ані тривоги. Лише мертвий, оцінюючий, зміїний погляд, від якого нутрощі згортаються у вузол.

​Кайрен раптом чує через ментальний зв’язок гарчання Чорного. Дракон явно відчуває небезпеку. Ментальної атаки немає, але прадавні інстинкти звіра безпомилково відчувають запах гнилі.

​Увечері Кайрен розповідає про це Рейнару. Склавши всі фрагменти — почутий голос, синхронну поведінку, дивні прогалини в архівах, які знайшов Зіірі, — друзі остаточно усвідомлюють страшну реальність. Ехо більше не ховається. Воно тут, серед них, розмовляє їхніми голосами, носить їхню форму і збирає свою армію просто на очах в адміністрації Академії.

​На тлі цієї невидимої загрози, стосунки Віреї та Моргата після повернення з Небесного архіпелагу Аелар стають єдиним яскравим, гарячим острівцем. Між ними спалахнула нова близькість, яка іскрить у кожному погляді та слові.

​Наступного ранку після лекцій Вірея виходить із ангара, затримавшись, щоб перевірити кріплення. Моргат недбало притулився плечем до стіни, сховавши руки в кишені. Побачивши Вірею, він трохи підводить брову, а на губах з’являється його звична нахабна усмішка. Із таким виглядом він міг би прикрашати рекламні плакати Академії, якби не мав звички доводити всіх навколо до сказу.

​— Квіточко, ти змусила мене чекати цілу вічність, — демонстративно зітхає, відштовхуючись від стіни і наближається. — Я вже збирався бити на сполох і оголошувати міжгалактичний розшук.

​Вірея скептично вигинає брову, зупиняючись за крок від нього.

— Наступного разу – оголошуй одразу. Може, хоч трохи будеш зайнятим, замість того, щоб підпирати стіни.

​Моргат тихо сміється, очі темнішають від задоволення. Він не залишає їй простору для маневру — плавно, але впевнено скорочує відстань і обіймає її за талію, притягуючи до себе. Ще місяць тому Вірея миттєво б відштовхнула його, виставивши колючки. Але зараз вона дозволяє собі піддаватися цьому тяжінню. Дівчина кладе руки йому на груди і впевнено усміхається, притуляючись ближче.

Моргат постійно дивує її, і, на відміну від минулого, робить це тонко. Одного вечора він привів її на закриту для інших курсантів терасу Академії. Вони сиділи на м'яких подушках, пили еліксир і спостерігали, як у нічному небі над Драксарією світяться вогні нічних драконячих патрулів.

​Іншого разу він потягнув її до старої обсерваторії у Срібній вежі. Поки Вірея заворожено роздивлялася крізь масивні лінзи сліпучі кільця далекої планети, Моргат обіймав її позаду, і губами ніжно пестив лінію шиї, змушуючи дівчину забути про всі сузір'я галактики.

​Часто вони просто проводять час у його кімнаті. Між ними вирує флірт, постійні дошкульні жарти і пристрасть, яка спалахує за секунду. Вірея все частіше залишається в його обіймах до самого ранку, засинаючи під стукіт його серця.

​Вона поступово звикає до цієї турботи. Дівчині подобається його запах, його сила і те, як він дивиться на неї. Проте Вірея досі помічає дрібні, майстерні маніпуляції. Помічає, як він непомітно, але міцно відрізає її від спілкування з іншими, як майстерно переводить теми, коли розмова заходить про незручні для нього речі, і як прагне тримати кожну ситуацію під власним контролем. Моргат не став ідеальним хлопцем, проте він і не сильно обіцяв. Ревнощі і владність нікуди не зникли, він просто навчився ховати їх за оксамитом ніжності і чарівності. І десь на самому дні душі Вірея розуміє, що гра з цим вогнем усе ще може закінчитися опіками. Також стає трохи шкода Дракена. Все-таки не хотілося зробити йому боляче. І Моргат постійно натякає, що проти їхнього спілкування, окрім як на заняттях звісно. 

Одного дня, після виснажливого заняття з бойового пілотування, Дракен виходить на відкритий оглядовий майданчик. Вітер куйовдить його світле волосся, м'язи ще гудуть приємною напругою від польоту на Білому. Дракен збирався просто подихати крижаним повітрям, як раптом його погляд чіпляється за дві знайомі фігури біля широкого вікна в кінці галереї.

​Вірея та Моргат.

​Вони стоять зовсім близько одне до одного, відгороджені від решти Академії якоюсь невидимою, інтимною стіною. Дракен завмирає, не в змозі відвести погляд. Він бачить, як Моргат нахиляється і щось тихо шепоче дівчині на вухо. Вірея раптом сміється — щиро, безтурботно — і жартома штовхає його кулаком у плече. Моргат навіть не намагається ухилитися. Замість цього він нахабно притягує Вірею до себе, і цілує. Дівчина завзято відповідає.

​У грудях спалахує гострий, отруйний укол. Хочеться все розтрощити.

​Він чудово знає, що Вірея сама зробила цей вибір. Ще й обіцяв їй поважати це рішення, відступити і бути просто інструктором, який допоможе їй стати найкращою вершницею. Дракен — людина честі, він звик тримати слово. Проте знати щось розумом і спокійно спостерігати за цим на власні очі — виявилося нестерпно різними речами.

​Раптом Моргат піднімає голову та помічає Дракена на іншому кінці майданчика.

​На обличчі супротивника миттєво розквітає хижа і самовдоволена усмішка. Очі кричать гучніше за будь-які слова: «Бачиш? Вона зі мною». Це погляд переможця, який щойно забрав найцінніший трофей.

​Дракен лютує. Інстинкти вимагають підійти туди. Стерти цю нахабну посмішку з обличчя Моргата. Але Торвальд лише глибоко вдихає...та відвертається. Він не влаштовуватиме сцен. Відпустити дівчину виявилося набагато важче, ніж він міг собі уявити.

​Кілька днів потому Моргат сам знаходить нагоду перекинутися з ним кількома словами.

​Це стається біля драконячих стійл. Дракен якраз перевіряє кріплення на збруї Білого, коли за його спиною лунають неквапливі, самовпевнені кроки.

​Моргат перебуває в чудовому настрої і навіть не думає цього приховувати. Від нього так і віє тією особливою, лінивою розслабленістю людини, яка отримала все, чого бажала.

​— Щось ти останнім часом надто похмурий, — протягує Моргат, зупиняючись поруч. — Тобі б варто було більше відпочивати. Академія не розвалиться, якщо ти хоч іноді спатимеш.

​Дракен повільно розвертається, пропалюючи поглядом.

​— А тобі варто менше заважати курсантам навчатися, — знову повертається до ременів.

​Моргат тихо сміється.

— Не переймайся. Я напрочуд талановито вмію поєднувати приємне з корисним.

​Повітря між ними наелектризовується. Дракен чудово розуміє цей прозорий натяк. Моргат відверто провокує його. Він хоче реакції. Хоче, щоб Дракен зірвався, показав свої ревнощі, вступив у боротьбу за «приз». Для Моргата, який усе життя сприймав стосунки як війну, це єдиний зрозумілий сценарій.

​Але Дракен не збирається грати за його правилами.

​Він закінчує перевіряти застібку, випрямляється і спокійно дивиться прямо в очі своєму супернику.

​— Твої ребра ще не до кінця відновилися після того, як тебе ледь не вбили, — холодно нагадує. — Не перенавантажуй себе. Буде дуже прикро, якщо під час наступного польоту ти знепритомнієш і розіб'єшся через власну дурість.

​Він розвертається і спокійно йде до виходу з ангара.

​Вони досі суперники. Моргат усе ще відчайдушно прагне довести свою беззаперечну перевагу. А от Дракен більше не вважає Вірею трофеєм, який потрібно відвойовувати. Він поважає дівчину достатньо, щоб не ділити її силою. Та, Моргата, здається, це дратує.

Далеко від похмурих скель Драксарії, в одному з розкішних маєтків Елізіум-Прайм, розгортається зовсім інша гра.

​Батько Віреї в своєму кабінеті перевіряє фінансові звіти, і з кожною секундою все більше шаленіє. Після катастрофи під Академією та загибелі трьох Верховних Архонтів його ідеальна імперія впливу зазнала серйозних змін.

​Частина масштабних дослідницьких проектів, у які роками вливався капітали його родини, опинилася під загрозою закриття. Міжпланетний фінансово-торговельний консорціум вимагає нових гарантій, а кредитори нервують, натякаючи, що без впливових союзників його позиції похитнуться. До того ж, із тіней почали виходити ті вцілілі Архонти, які не вважають Ехо катастрофою, а навпаки — вбачають у ньому нову, небезпечну можливість. І їхні плани абсолютно не враховують інтересів звичайних інвесторів.

​Чоловік сердито змахує голограми. Йому терміново потрібен потужний політичний союз, здатний перекрити всі ці втрати. Яким же полегшенням було дізнатися, що Вірея вижила. Саме зараз його єдина донька, яка так відчайдушно грається в незалежність на Драксарії, стала найціннішим активом. Знову.

​Двері кабінету відчиняються. З'являється його друга дружина — молода, вродлива жінка, яка нещодавно увійшла до їхньої родини. Постать уже помітно округлилася від вагітності.

​— Лікарі щойно надіслали результати ранкового обстеження, пане, — простягає йому інфокристал.

​Він бере кристал, але обличчя залишається непроникним. Чоловіка не цікавить самопочуття дружини, її настрій чи страхи. Його цікавлять лише цифри і прогнози.

— Спадкоємець розвивається нормально? — сухо уточнює він, переглядаючи дані. — Жодних генетичних відхилень, які могли б вплинути на його майбутні політичні права?

— Все ідеально... хлопчик буде абсолютно здоровим, — жінка намагається видавити з себе теплу усмішку, але, наштовхнувшись на його діловий, холодний погляд, швидко опускає очі. Вона чудово розуміє: для цього чоловіка її вагітність — це не диво народження, а просто вдала інвестиція в майбутнє роду.

​Коли молода дружина виходить у коридор, вона стикається з іншою жінкою. Мати Віреї — перша дружина, яку цей жорстокий чоловік колись справді щиро кохав і досі по-своєму любить, — стоїть біля своєї кімнати. Вона тримається рівно, з гідністю, яку не здатні зламати жодні обставини. Жінки обмінюються короткими поглядами. Мати Віреї не відчуває ненависті до цієї дівчини, адже знає, що та така ж безправна істота в системі координат їхнього чоловіка, як і всі інші. Але поява другої дружини боляче нагадує їй про власну безпорадність і про те, як жорстоко їхнє суспільство розпоряджається жіночими долями.

​Того ж вечора в маєтку відбувається таємна, надзвичайно важлива зустріч.

​До закритої зали переговорів, де стіл сервіровано найдорожчими екзотичними стравами, заходить лорд Сарвек Норр. Це неймовірно впливовий представник могутньої родини з далекого світу, що контролює ключові торговельні маршрути. Проте зовнішність викликає відразу: високий, масивний гуманоїд із сіруватою, майже восковою шкірою та химерними кістяними наростами біля скронь. Він неквапливо підходить до столу й опускається в крісло. Взявши келих, проводить довгими пальцями, унизаними масивними перснями, по його краю, уважно розглядаючи співрозмовника.

​— Ваш шлюб із моєю донькою відкриє для вашого роду прямий доступ до найвищих аристократичних кіл Елізіум-Прайм, — холодно констатує батько Віреї, наливаючи гостю напій. — Натомість я очікую, що транспортні контракти та підтримка в консорціумі допоможуть мені стабілізувати ситуацію після... певних непорозумінь на Драксарії.

​Сарвек повільно схиляє голову, примружуючи очиська. Навіть батьку Віреї моторошно розглядати цього огидного гуманоїди. Проте справи – понад усе.

— Мене влаштовує такий обмін. Ваша донька стане гідною окрасою мого дому.

​Розмову перериває помічник, який безшумно з'являється за спиною господаря і кладе перед ним червоний інфокристал — термінове повідомлення від шпигунів з Академії.

​Батько Віреї активує запис, і обличчя миттєво кам'яніє. У звіті детально описано всі події, пов'язані з донькою. Зафіксовано її постійне спілкування з Дракеном Торвальдом та Моргатом. Згадано їхній таємний, незареєстрований політ на іншу планету, навчальні успіхи. Сказано, що вона спочатку зустрічалася з одним, а тепер з іншим. Очевидно, що спілкування не було лише платонічним.

​Усередині чоловіка закипає холодна лють. Донька не просто ігнорує його накази — вона створює власні зв'язки, залучаючи на свій бік впливових людей галактики.

​Він різко вимикає кристал і, не змигнувши оком, розповідає все Сарвеку.

— Мушу попередити, що моя донька, ймовірно, вже вступила в інтимні стосунки з іншим чоловіком, – з острахом повідомляє. — Її воля зараз не підкоряється моїм прямим вказівкам.

​Батько чекає, що ця інформація може зірвати угоду. Але Сарвек лише моторошно розтягує губи в усмішці, оголюючи дрібні зуби.

​— Мені абсолютно байдуже, кому вона всміхалася чи кого впускала до своєї кімнати раніше, — хрипко відповідає гуманоїд, байдуже змахуючи рукою. — Мене не цікавить її романтичне минуле, її незайманість чи прихильність. Мене цікавить союз. Головне, щоб після підписання нашої домовленості вона слухняно виконувала свою роль.

​— Вона буде її виконувати, — обіцяє батько.

​Після того, як Сарвек залишає маєток, чоловік повертається до свого кабінету, щоб поставити фінальну крапку. Він зв'язується з представниками Ради Академії, вимагаючи негайного відрахування доньки. Він готовий застосувати всі свої фінансові важелі, перекрити їм кисень, змусити їх...

​На екрані з'являється офіційний документ із печаткою Драксарії. Відмова.

​Чоловік вчитується в текст, і шаленіє ще більше. Академія не просто захищає свою курсантку, яка перевищує всі пілотажні нормативи на двадцять відсотків. Рада посилається на медичний та нейрорезонансний нагляд.

​«...у зв'язку з активацією та частковою інтеграцією нейрозліпка Кассіана Вейна, курсантка повинна залишатися під безперервним контролем Академії до повного підтвердження її ментальної стабільності».

​— Кассіан Вейн? — пошепки вимовляє батько Віреї, і в його голосі вперше прослизає справжня тривога. Він занадто багато знає про старі програми Архонтів, щоб не розуміти, наскільки небезпечним є це ім'я. — Хто дозволив їй торкатися цього артефакту?!

​Він різко обертається до свого найближчого довіреного слуги, який завмер у тіні.

— Якщо вони не віддадуть її добровільно... ми заберемо її самі. Знайди маршрути. Вивчи розклади. Перевір охорону Академії. Підготуй усе так, щоб ми змогли вивезти її з Драксарії. І з'ясуй, яку саме інформацію вона могла отримати від цього проклятого нейрозліпка.

​Слуга мовчки схиляє голову.

​Вони не помічають, що двері до кабінету були прочинені. Мати Віреї, яка стояла в коридорі, почула кожне слово.

​Вона рішуче штовхає двері і входить усередину. Погляд не обіцяє нічого хорошого.

— Ти не зробиш цього! — намагається стримати сльози і гнів. — Наша донька — не товар, яким можна розрахуватися за твої політичні провали! Вона жива людина, яка має власні мрії!

​Чоловік важко зітхає. У його очах навіть промайнув біль — він не любить бачити її такою.

— Я забезпечую майбутнє нашої родини. І твоє також. Вірея повинна це розуміти, — підходить ближче, намагаючись торкнутися її руки, але вона різко відсмикує. — Не втручайся в це. Це не жіночі справи.

​Він відвертається, вважаючи розмову закінченою. Але він не бачить її очей. Жінка не збирається мовчки спостерігати, як цей чоловік руйнує життя їхньої єдиної дитини. Повернувшись до своїх покоїв, вона негайно викликає давню служницю, яка колись допомагала виховувати Вірею.

​— Слухай мене дуже уважно, — пошепки наказує. — Ти маєш слідкувати за кожним кроком його охорони. Збери всю інформацію про те, як і коли вони планують її перевезти. Я повинна попередити Вірею... поки не стало надто пізно.

Увечері того ж дня в напівтемному кабінеті професора Кровіса збираються троє. 

​Рейнар щойно закінчив розповідати про чітку, свідому думку, яку він уловив у ментальній мережі. Зіірі розгортає на головному екрані старі, частково відновлені архівні записи про експерименти Архонтів із синхронізацією драконячих сердець.

​— Отже, підіб'ємо підсумки, — майже пошепки говорить професор. — Торік під час паніки піддослідних фіксує чужу свідомість, яка не відчуває страху, а навпаки — насолоджується ним. Рейнар чує в мережі Еха голос людини, яка пишається власним вибором. А архіви доводять, що Архонти століттями намагалися підкорювати драконів силою, викликаючи в них лише біль і спротив. Ми помилялися, вважаючи Ехо просто вірусом, що перетворює всіх на маріонеток. Воно діє набагато розумніше. Архонти ламали волю. А Ехо... Ехо її купує. Воно шукає тих, хто має власні причини ненавидіти Раду. Тих, хто вважає Академію несправедливою. Воно пропонує їм силу, помсту або свободу, перетворюючи на своїх свідомих, відданих союзників. Вони не жертви, хлопці. Вони — армія, яка вірить у те, що робить.

​Тим часом в кімнаті Моргата панує інша атмосфера. Хлопець невагомо цілує Вірею в шию, та тихо сміється, жартуючи, що вона останнім часом приділяє занадто багато уваги своїм польотам і занадто мало — йому.

​Проте сьогодні Вірея налаштована серйозно, адже Кайрен поділився останніми новинами.

​— Моргате, пам'ятаєш нашу розмову про кристал із Вейларіса? — голос звучить абсолютно серйозно. — Ти якось сказав, що забрав у Архонтів повідець для Еха. Ти стверджував, що зумів домовитися із самою Безоднею. Я хочу нарешті почути всю правду. Що ти насправді задумав?

​Моргат спочатку завмирає. Пробує перевести все на жарт, але, зустрівшись із її непохитним, крижаним поглядом, розуміє — цього разу ухилитися не вийде. Тому жестом пропонує їй сісти навпроти.

​— Гаразд, квіточко. Ти хочеш правди? Слухай, — тон стає діловим. — Коли я привіз той кристал із Вейларіса, я продав його замовникам з ректорату. Але я не ідіот. Я змусив тоді вас допомогти мені витягти засекречені документи з архівів Архонта. Те, що я там побачив... це була четверта фаза проєкту «Ехо». Архонти планували інтегрувати свідомість Еха в драконячу мережу, щоб отримати абсолютний, тотальний контроль над усіма драконами Драксарії. Я зрозумів, що саме привіз. Цей кристал був ключем. Тому я викрав його назад, — самовдоволено всміхається Моргат. — А ти думала, я дозволю цим старим маразматикам отримати таку владу, навіть не спробувавши скористатися нею сам?

​Вірею обурює його абсолютна легковажність.

— Через твої ігри ми ледь не загинули! — різко кидає вона. — Ця тварюка тоді вбила стільки студентів! Але навіщо ти взагалі почав із нею домовлятися? Ти ж бачив документи, ти розумів, наскільки це небезпечно!

​— Саме тому я й почав діяти! — Моргат нахиляється ближче, і в його очах спалахує темний вогонь. — Я бачив їхні експерименти з драконячим болем. Я чудово розумів, що ці самовпевнені ідіоти намагаються підкорити силу, природи якої навіть не здатні осягнути. Їхній план був приречений на катастрофу. Якщо Ехо мало вирватися і встановити нові правила для всієї Драксарії, я хотів отримати власне місце за столом переговорів.

​— А решта? — голос Віреї дрижить від стримуваного гніву і розчарування. — Інші курсанти? Дракони? 

​Моргат незворушно знизує плечима, наче йдеться про заміну деталей у двигуні корабля.

— Ти знаєш про мого батька із моїх розповідей, Віреє. Я все життя боровся за право вирішувати власну долю. Думаєш, після цього я б добровільно став маріонеткою якоїсь стародавньої тварюки чи загинув разом із натовпом? Ні. Я подбав про себе. І, наскільки міг, про тебе.

​Ця егоїстична логіка боляче б'є Вірею. Він справді міг знати про катастрофу, але замість того, щоб попередити інших, пішов виторговувати собі корону на руїнах.

​— Але ж Архонти помилилися, — безжально влучає дівчина в найвразливіше місце. — Вони активували осередок, але Ехо поглинуло енергію і вирвалося. Протокол контролю не спрацював. Твій дорогоцінний кристал... він зараз хоч щось означає?

​Моргат напружується. Це перша серйозна тріщина в його бездоганній самовпевненості. Кілька секунд обмірковує слова. Кристал був лише інструментом. А от переговори...

​— Ти справді досі думаєш, що можеш керувати Ехом? — не відступає Вірея.

​— Я ніколи не казав, що воно мені підкоряється, — цього разу в його голосі немає ні краплі зухвалості. — Я хотів мати на нього вплив. Це різні речі.

— І ти впевнений, що воно дозволить тобі цей вплив зберегти? Що воно не використало тебе так само, як ти використовуєш інших?

​Моргат стискає щелепи. Його мовчання говорить Віреї значно більше за будь-які виправдання. Він не знає. Вперше у своєму житті цей геніальний маніпулятор не впевнений, хто саме веде гру.

​— Що ви узгодили, Моргате? — вона нахиляється до нього, намагаючись зазирнути в саму душу. — Що Ехо пообіцяло тобі? І що ти запропонував натомість?

​Він відводить погляд.

— А ти знову намагаєшся залізти туди, де навіть мені самому не все подобається, квіточко, — ухиляється від відповіді.

​Вірея повільно підводиться з крісла. Усередині неї борються почуття, які спалахнули до цього хлопця, і гостре усвідомлення того, що його таємниці можуть убити всіх, кого вона любить.

​— Я не вимагаю, щоб ти раптом став героєм. Я чудово знаю, який ти. Але якщо твої ігри та секрети знову поставлять під загрозу мене чи моїх друзів, наші стосунки тебе не врятують. Ти розповіси все, що знаєш про четверту фазу. Дракену, Кровісу і Ліорі. Або між нами все скінчено.

​Моргат довго дивиться на неї. Самовпевнена усмішка повільно повертається.

— Я й не сподівався, що з тобою буде легко. Гаразд. Я розповім їм про все.

​Наступного дня Дракен, Кайрен, Рейнар, Кровіс та Ліора мовчки слухають суху інформацію від Моргата. Зіставивши її з відчуттями Рейнара, архівами Зіірі та результатами емпатії Торіка, вони усвідомлюють страшну реальність.

​Ехо дійсно вербує.

— Ті курсанти, які раптом почали дивно поводитися... Вони не просто інфіковані. Ехо знайшло тих, хто ненавидить систему, і дало їм мету, — похмуро констатує Торвальд.

​Кайрен мимоволі торкається грудей, згадуючи ту колосальну, стародавню присутність на дні чорного океану, яка врятувала його від кошмарів. Колись Чорний пояснив, чому обрав саме його. На Таріс-9 ніколи не існувало драконів, а отже, її мешканці не успадкували того генетично закладеного зв'язку з драконячою свідомістю, який поколіннями формувався на інших планетах. Саме це захищало Кайрена від зараження Ехом, і вони вже переконалися в цьому на власному досвіді. Але тепер усе змінилося. Не зумівши підкорити його через драконячу мережу, Ехо знайшло інший спосіб дістатися до нього — замкнуло у власному кошмарі. І якби не та невідома сила, що прокинулася в глибинах чорного океану, він міг би звідти й не вибратися.

Наприкінці виснажливого тижня відкритий полігон вирує життям: під командуванням Дракена десятки курсантів відпрацьовують складні повітряні маневри. Вірея на Багряному виконує безжальні бойові петлі, Рейнар з Ірі демонструють дивовижне передбачення траєкторій, а Торік нарешті досягає м'якої злагоди з Булижником. 

Раптом тривожно горланить сирена. На полігоні спалахують червоні маячки, а в комунікаторі лунає напружений голос диспетчера, який марно вимагає від невідомих вершників на своїх драконах ідентифікувати себе. Та вони вперто ігнорують усі попередження.

​У небі зависає відчуття неминучої катастрофи. Рейнар відчуває холодний, агресивний ментальний імпульс абсолютно свідомого наміру, а Чорний під Кайреном гарчить, ніби готується до смертельного бою. Дракен наказує курсантам негайно відлетіти до захисних контурів. А потім бачить як крізь сірі хмари виринає суцільний клин темних силуетів. Вони насуваються....