Раді Вас бачити!

— Це я мав запитати тебе, дівчинко. Що ти робиш у моїй голові?

​Голос лунає не ззовні, а прямо всередині її власного черепа. Вірею паралізує від жаху. Вона навіть не може вдихнути. Хіба пам'ять може розмовляти? Хіба мертвий архів синапсів здатен ставити питання?

​«Ви... ви давно загинули, — відчайдушно формує вона подумки свою відповідь. — Я лише активувала ваш нейрозліпок. Ви — просто запис. Спогад!»

​У безмежному зоряному просторі навколо неї повисає тиша. А потім той самий крижаний чоловічий голос, тепер сповнений темної гіркоти, лунає знову, проте дівчина відчуває це як фізичний удар:

​— Помер? Тоді чому я досі пам'ятаю, як мене вбивали?

​Простір перед очима змінюється, зорі гаснуть, і Вірея провалюється в прірву чужого минулого.

Вона чує неймовірний гуркіт, настільки сильний, що майже втрачає здатність нормально чути. Ніздрі обпікає їдкий сморід паленої плоті й гарячого металу. Вірея кліпає і бачить навколо себе поле бою, опису якого ніколи не зустрічала на жодній із тактичних карт Академії. Інформація про цей бій також не збереглася в офіційній біографії Кассіана Вейна. То що ж це таке?

​Вона спостерігає жахливу картину. З неба, залитого хворим багряним світлом, зриваються гігантські тіні. Дракони падають один за одним, розбиваючись об випалену землю. А навколо чути моторошні крики вершників. Крики чужими, незнайомими мовами. Повітря прошите нещадними спалахами смертоносної магії, що шматує простір навпіл.

​Але найстрашніше не це. Найстрашніше те, що вона дивиться на цей апокаліпсис не своїми очима.

​Вірея відчуває пекучий біль у правому боку, але ж її власне тіло насправді ціле. Вона також відчуває вагу масивних, пробитих обладунків, яких на ній насправді немає. І вже за мить дівчину накриває хвиля чужої, дикої люті та всепоглинаючого відчаю. Це емоції командора, що нещадно затоплюють її свідомість, вимиваючи звідти все інше.

​Вона опускає погляд на землю, всипану гарячим попелом, і помічає перед собою розтрощений шолом із вцілілим шматком візору. Дівчина схиляється над ним, відчайдушно шукаючи рятівне відображення свого блідого, переляканого обличчя...

​Але з уламка скла на неї дивиться чоловік. Дорослий, змарнілий, із глибоко розсіченою скронею, по якій стікає темна кров, та очима, в яких палає приречення.

Від паніки стискається все тіло. Хочеться відкрити рота, щоб закричати від жаху, але цього не відбувається, тому що з її губ зривається хрипкий, глибокий чоловічий рик агонії. Це не її голос. Це не її тіло! Вона намагається вхопитися хоча б за щось справжнє – за своє минуле, за свою ідентичність. І на мить вона забуває себе. Втрачає себе.

​«Згадай! — панічно б'ється думка. — Як тебе звати?! Я... Я...»

​І раптом дівчина завмирає. Замість її імені — абсолютна порожня німа діра. На коротку моторошну мить вона повністю забуває, хто вона така.

​Зліпок не просто показує їй історію. Він витісняє її.

Тим часом у реальності, поки свідомість дівчини блукає випаленими полями чужої пам'яті, у тиші медико-нейронного відділення пронизливо волає сирена. Самовільна активація артефакту такого рівня миттєво запускає протокол найвищого захисту.

​До відділення вриваються фахівці служби нейрорезонансної безпеки — елітний підрозділ у важких захисних костюмах, спеціально навчений працювати з розладами ментальної цілісності та небезпечними артефактами. Вони знаходять Вірею нерухомою біля антигравітаційного п'єдесталу.

​Дівчина стоїть абсолютно прямо, наче лялька, з широко розплющеними очима. Коли фахівці заглядають в її очі, то жахаються, адже зіниці розширені до самої темряви, а сама дівчина не кліпає і ні на що не реагує. Від пульсуючого кристала до її скронь все ще тягнуться сяючі срібні нитки зліпка, які тепер зловісно спалахують в такт її пришвидшеному серцебиттю. Навіть для фахівців це видовище незвичне.

​— Обережно, не торкайтеся ниток! — різко командує керівник зміни, високий чоловік із суворим поглядом, миттєво оцінюючи ситуацію.

​Тіло Віреї максимально обережно переміщують на спеціальну нейростабілізаційну кушетку, використовуючи для цього левітаційні ноші. Навколо неї за лічені секунди розгортається ціла мережа медичних сканерів. У повітрі спалахують десятки голограм: графіки мозкової активності, рівень фізіологічного стресу, ментальна цілісність.

​Один із нейротехніків, дивлячись у головний монітор, раптом блідне і навіть завмирає над сенсорною панеллю.

​— Командире... погляньте на це!

​На екрані двома різними кольорами — блідо-блакитним та агресивно-багряним — переплітаються складні нейронні візерунки. Але замість того, щоб один візерунок просто зчитував інформацію з іншого, як це має відбуватись при безпечному перегляді пам'яті, вони... борються.

Система фіксує абсолютно неможливу, моторошну аномалію. У мозку дівчини прямо зараз реєструються дві окремі, повністю активні структури особистості. Одна — розмита, хаотична, що поступово згасає під тиском, — належить Віреї. Інша — потужна, непорушна і неймовірно стабільна — на сто відсотків збігається зі збереженим відбитком Кассіана Вейна.

​— Вони обидві демонструють ознаки самостійної реакції, — констатує технік із жахом, кидаючи погляд на дівчину. — Зліпок не просто відтворює минуле. Він намагається витіснити її. Що робити? Розірвати зв'язок примусово?

​Технік уже тягнеться до рубильника екстреного нейронного відключення, але керівник вчасно перехоплює його дію.

​— У жодному разі, — впевнено відповідає. — Їхні синапси вже сплелися в єдину мережу. Якщо ми зараз силоміць вирвемо зліпок, це просто нищівним чином вплине на її свідомість. Залишиться лише порожня біологічна оболонка.

​— Але ж вона втрачає себе!

​— Підтримуйте її життєві показники на максимумі, – керівник переводить важкий погляд на нерухоме обличчя Віреї.

​— Ми нічого не можемо зробити зсередини. Тепер усе залежить тільки від неї самої. Якщо вона достатньо сильна – то впорається.

На комунікатор Дракена надходить сигнал найвищої небезпеки. Там лише кілька слів:

​«Медико-нейронний відділ, критична активація. Суб'єкт: Вірея Соларіс».

​«Не може бути», — спалахує в думках.

​Хлопець миттєво летить порожніми коридорами Академії. Спокій, який він так підтримував останнім часом, кудись дівається. І що ближче він, то неспокійніше на серці. Серце б'ється важко, немов у грудях застряг уламок льоду. Білий дракон підтримує свого вершника, проте поки не зрозуміло, що відбувається з Віреєю, спокою не буде.

​Біля дверей лабораторії його зупиняють. Щільне енергетичне поле блокує вхід, а шлях йому перегороджують двоє охоронців служби безпеки. Дракен уже готовий змести їх з дороги, але назустріч виходить керівник зміни.

​— Пустіть мене до неї, — в голосі вібрує лють.

​Температура в коридорі стрімко падає, і на панелях стін миттєво проступає тонка мереживна паморозь.

​— Це неможливо, Дракене. — Керівник залишається абсолютно непохитним, хоча й помічає крижану магію, що іскрить у повітрі. Знає, наскільки вона небезпечна. Та ситуація з Віреєю теж нестандартна: — Вона перебуває в глибокому активному нейронному трансі, зліпок агресивний. У її свідомості зараз стикаються дві структури особистості. Будь-яке зовнішнє втручання, навіть найменший сторонній ментальний контакт спровокує конфлікт. Якщо ви увійдете, спробуєте до неї достукатись — ви її вб'єте.

​Від цих слів серце Дракена ще більше льодяніє. Він завмирає. Проте за мить лють уже осідає і залишається лише відчай... та надія.

«Вона все ж таки це зробила. Пішла туди сама. Чому? Чому не покликала мене?»

​Свідомо збрехала... промовчала... не дозволила йому допомогти, хоча він обіцяв бути поруч за будь-яких умов. Запитань багато, а відповідей немає. Ця маленька, неймовірно вперта колючка вирішила ризикнути власним розумом, вважаючи, що має зустріти цю темряву наодинці. Невже новина про Моргата так вплинула на це рішення? Не може бути.

​Інстинкти волають розірвати силове поле, заморозити тут усе до біса, прорватися до неї і силоміць витягти дівчинку з того пекла, в якому вона зараз опинилась. Магія вже пульсує на кінчиках пальців, готова зірватися з ланцюга, але хлопець змушує себе заспокоїтися та налаштуватися. Долає неймовірний внутрішній опір, стискаючи кулаки так сильно, що тіло мало не перетворюється на лід.

​Він не може діяти так сліпо. Керівник був правий. Якщо він зараз піддасться власній паніці й емоціям, то знищить її розум назавжди. І тоді він втратить її, а цього допустити не можна. За будь-яку ціну треба витягти її звідти.

​Притулившись спиною до холодної стіни поруч, він відчуває полегшення. Паморозь на панелях поступово тане.

​— Я залишусь тут. — у голосі лунає непохитна рішучість. — Якщо її стан зміниться бодай на частку відсотка... якщо показники почнуть падати або вона подасть хоч якийсь сигнал, повідомити мені відразу ж. Вам усе ясно?

​Керівник зміни лише мовчки киває, визнаючи його право бути тут, і повертається до лабораторії. Дракен залишається сам на сам зі своїм найгіршим кошмаром — безсило чекати, поки дівчина, яку він хоче захистити від усього світу, веде бій, у якому він не може їй допомогти.

Кайрен тим часом на тренуванні на своєму Бойовому факультеті. Сьогодні небо над центральним полігоном розсікають рвучкі потоки вітру. Кайрен міцніше стискає повіддя, відчуваючи під собою потужний, пульсуючий рух м'язів свого Чорного дракона. Він уже настільки звик до цього зв'язку, що відчуває його навіть на відстані, коли не перебуває поруч зі звіром. І йому це до біса подобається. З кожним днем хлопець почувається все впевненіше.

​Сьогоднішня вправа має назву «Сліпий противник». І, звісно ж, вона виправдовує свою назву на всі сто відсотків. Поблажок для першокурсників тепер немає. Навколо Кайрена в повітряному просторі кружляють Зейран, Кеор та Найра. Вони стали ніби його постійними супутниками: без упину підколюють, вказують на недоліки і лише зрідка можуть скупо похвалити.

​Магічна система полігону працює на межі своїх можливостей, адже їй доводиться постійно та хаотично підмінювати візуальні проекції цілей, генерувати фантомні атаки просто з порожнечі та бити по свідомості курсантів короткими, дезорієнтуючими імпульсами. Курсантам потрібно миттєво відрізняти справжню небезпеку від ілюзії, прикривати спину напарника і при цьому всьому не втратити ментальний зв'язок зі своїм драконом. Це до біса складно.

​Найра діє неймовірно швидко. Її дракон здійснює божевільний віраж, і дівчина атакує раз у раз, безжально провокуючи Кайрена на помилки. Дівчина лише дражливо всміхається, розчиняючись у хибній голографічній проєкції саме тоді, коли Кайрен готується відбити її випад. Кеор, навпаки, нагадує холодну, ідеально налаштовану машину. Він не демонструє зайвих емоцій і не виконує зайвих рухів. Старшокурсник відтинає ілюзії вражаюче точно та бездоганно прикриває фланг.

​Кайрен спочатку губиться. Ментальні перешкоди збивають фокус, руйнуючи тонкий зв'язок із Чорним. Хибна ціль, що несподівано виринає прямо перед носом, змушує його різко смикнути повіддя і втратити дорогоцінну висоту.

​— Ти надто сильно покладаєшся на очі, — лунає в комунікаторі іронічний голос Зейрана. Його масивний дракон плавно проходить над Кайреном, легко відбиваючи справжню атаку, що летіла зліва. — Тут треба не просто діяти, а довіритися тим, хто летить поруч. Відчувай групу. Командна робота — це поки що твоя слабка сторона.

​— Я знаю! — агресивно огризається Кайрен, ледь втримуючи дракона на курсі, щоб уникнути чергового удару. — Але ж ніхто з вас мені в цьому абсолютно не допомагає!

​— А ми й не маємо допомагати, — спокійно відбиває його злість Зейран. — У цьому і вся суть. Якщо постійно допомагати, мало чого навчишся.

​Кайрен стискає щелепи так, що ледь не кришаться зуби. Відкидає власне роздратування і свідомо пірнає у свідомість свого дракона. Чорний відгукується миттєво, наче тільки цього й чекав. Вершник і звір нарешті знаходять спільний, правильний бойовий ритм.

​Тому наступну фантомну атаку, що летить прямо в груди, Кайрен навіть не намагається блокувати. Він повністю довіряється інстинктам свого звіра і безпомилково відчуває, що це пастка. Натомість хлопець різко смикає дракона вбік, звільняючи лінію вогню і дозволяючи Кеору завдати реального, нищівного удару по справжній мішені, що весь цей час ховалася за ілюзією.

​Виходить.

​Уперше за весь час вони починають працювати не як окремі вершники, а як єдиний, смертоносний механізм.

Проте в момент чистого бойового адреналіну стається щось моторошне.

​Один із курсантів Базальтового сектора, що тренується в сусідній зоні, раптом змінює траєкторію. Це зовсім не схоже на помилку пілотування чи невдалий навчальний маневр. Рухи його дракона неприродно агресивні, доволі механічні, але при цьому, можна сказати, точні. Звір розвертається і на шаленій швидкості летить на таран. Курсант навіть не намагається ухилитись чи стримати звіра, а навпаки цілеспрямовано б'є в шию іншого дракона — жорстоко, на ураження. Так, як ніколи не б'ються на тренуваннях.

​Удар виходить настільки сильним, що аж луска тріскається. В повітрі застигає огидний хрускіт. І за мить уже віялом розлітаються краплі крові.

​Лише автоматична магічна страховка на полігоні в останню секунду спалахує щитом і жорстоко відкидає обох звірів, рятуючи їх від фатального зіткнення.

​Кайрен різко натягує повіддя, зупиняючи Чорного просто в повітрі. Зейран і Кеор теж завмирають поруч, вражено спостерігаючи за цією дикою сценою.

​Інструктори миттєво блокують порушника магічними петлями й опускають на землю. Коли до нього підбігають медики, курсант виглядає абсолютно дезорієнтованим. Руки тремтять, він зриває з себе шолом, очі розширені. Здається, він наляканий і відчайдушно хитає головою.

​— Я... я не знаю, — долинає панічний голос, підсилений луною полігону. — Я цього не робив, я взагалі не пам'ятаю цього маневру. Моє тіло просто... ніби смикнули за нитки.

​Кеор примружується, але Кайрен чітко помічає, як старшокурсник кам'яніє від злості.

​Кайрен знову кидає погляд на розгубленого, наляканого хлопця внизу, і по спині пробігає неприємний холодок. Щось невидиме вже проникло сюди. І він знає, що це.

Тренування завершується. У повітрі досі висить напруга. Звірі з вершниками приземляються на тренувальний майданчик. Найра граційно зістрибує з сідла та звично дражливо всміхається, ніби намагається сховати за цією усмішкою відлуння недавньої тривоги.

​— А ти непогано тримався, першокурснику, — недбало поправляє ремінці шкіряних рукавиць. — Я вже думала, ти почнеш кликати на допомогу, коли той ненормальний пішов на таран.

​— Твоя реакція запізнилась на дві секунди, — безпристрасно додає Кеор та навіть не дивиться на Кайрена. Він собі перевіряє кріплення на броні свого дракона. — Якби ціллю був ти, від твого Чорного залишилася б купка поламаних кісток. На реальному полі бою це смерть, тому не позор нас.

​Кайрен миттєво спалахує. Після пережитого адреналіну нерви й так натягнуті до межі. Він уже відкриває рота, щоб різко і грубо відповісти на ці зауваження, але Зейран раптом опиняється між ними, ніби хоче примирити.

​— Охолоньте всі, — іронічно розтягує слова, примружуючи свої чотири ока. — Хлопець сьогодні вперше відчув, що таке справжня командна робота. Дайте йому перетравити цей досвід.

​Найра лише закочує очі і фиркає, а Кеор байдуже знизує плечима. Обоє відвертаються і демонстративно рушають у бік ангарів.

​Зейран проводжає їх поглядом, а потім повертається до Кайрена:

​— Не зважай. Доведеться звикати. Вони так знімають стрес після... подібних нестандартних ситуацій, — багатозначно киває в той бік, куди медики забрали курсанта (зараженого).

​А потім його тон різко теплішає, стає легшим і дружнім:

​— Слухай, я кажу тобі, ти чудово впорався. Тебе не зжерли ні чужі, ні свої... Може, зависнемо ввечері, га? Є трохи справжнього контрабандного елю. Розслабимось, змиємо напругу цього дня.

​Кайрен спочатку трохи мнеться, заспокійливо погладжує гарячу луску Чорного, обдумуючи пропозицію.

— Я не проти, — нарешті відповідає хлопець. — Тільки ти ж знаєш, я живу з Торіком. Не заперечуєш, якщо ми будемо втрьох? Ми з ним дуже близькі. Він, звісно, трохи специфічний і любить скиглити, але загалом класний.

​Зейран весело хмикає, і на його обличчі з'являється широка щира усмішка.

​— Той самий флоріанець-панікер, який якимось дивом змусив паразита підкоритися? Вся Академія про це гуде. О, це буде беззаперечно цікаво — послухати його власну версію, як він це зробив. Не бачу жодних проблем. То що, у вас в кімнаті влаштуємо вечір шалених історій?

​— Так, давай у нас в кімнаті. Чекаємо на тебе.

Поки Академія продовжує жити своїм життям — курсанти тренуються, а Дракен міряє кроками коридор, — у свідомості Віреї відбувається своя руйнівна катастрофа.

​Чужі спогади більше не змінюються послідовно. Вона провалюється з одного часу в інший, втрачаючи будь-яке відчуття реальності. Вірея бачить криваві перемоги, стрімкі польоти, жорстокі смерті і сотні чужих облич. Чує, як сама віддає різкі військові накази, відчуває під собою рухи гігантського незнайомого дракона. Якимось чином пам'ятає назви та траєкторії найскладніших бойових маневрів, яких ніколи в житті до цього не вивчала і навіть не здогадувалась про них.

​«Це не моє... Це не моє життя!» — відчайдушно пульсує її думка, коли вона намагається вирватися з чергового спогаду.

​— Хіба? — лунає низький, спокійний чоловічий голос, що резонує звідусіль. — Але ж ти точно знаєш, як тримати цю зброю. Ти відчуваєш смак попелу на губах, як і я.

​«Я — Вірея Соларіс! Я курсантка!» — дівчина з останніх сил чіпляється за залишки свого розуму.

​— Ще трохи, дівчинко, і ти сама перестенеш у це вірити.

​І найстрашніше — поступово ці спогади стають настільки природними, настільки рідними, що дівчина плутає їх із своїми. Межа між першокурсницею Віреєю Соларіс і легендарним командором стирається.

Та вже за мить хаос видінь різко припиняється. Вірея опиняється у величезному, абсолютно порожньому приміщенні. Замість стін тут височіють сотні високих дзеркал, що губляться в нескінченній непроглядній темряві. Навколо абсолютна тиша. У вухах дзвенить.

​Дівчина ступає вперед і розгублено розглядається навкруги. У кожному дзеркалі, куди б вона не кинула погляд, бачить Кассіана Вейна. Сотні відображень дорослого, суворого чолов'яги у важких обладунках, який точно і невідворотно повторює кожен її рух.

​Паніка знову накочує. Вірея починає бігти вздовж дзеркального лабіринту. Відчайдушно шукає хоча б найменший натяк на себе справжню. Хоча б щось справжнє. Чи є тут таке?

​І раптом зупиняється, ледь не падаючи. Там, у самому кінці цього нескінченного ряду, лише в одному єдиному дзеркалі вона бачить знайомий силует. Маленьку розгублену дівчинку зі зляканими очима. Власне обличчя здається чужим.

​Проте полегшення приходить несподівано. Вірея кидається до свого відображення, простягаючи руку до холодного скла. Хоче вхопитися за цей образ, зафіксувати його в пам'яті, довести собі, що вона досі існує.

​Та коли її пальці майже торкаються гладкої поверхні... дівчинка в дзеркалі повільно повертається до неї спиною.

​Вірея завмирає, так і не торкнувшись скла. Серце болісно калатає в грудях. Повітря закінчується в легенях.

​Тієї ж миті низький владний голос Кассіана лунає прямо за її спиною, заповнюючи собою всю порожнечу:

​— Якщо ти забереш мої спогади, дівчинко, то що залишиться від твоїх?

​— Я не збираюся їх забирати, — шепотом відповідає вона, ковтаючи сухе повітря. — Я просто хочу знайти вихід.

​— Виходу з пам'яті не існує, — незворушно відлунює голос від сотень скляних поверхонь. — Коли моє минуле стане твоїм сьогоденням, ким ти будеш?

​— Я... я Вірея Соларіс! — голос зривається на відчайдушний крик, намагаючись пробити цю стіну тиші.

​Але відображення мовчать. І тільки після цього, дивлячись на власну спину в дзеркалі, Вірея розуміє, що вона може не повернутися. Там, у глибині своєї свідомості, розуміє це.

Час тягнеться як густа патока. Дракен не зводить важкого погляду з дверей лабораторії. Кожна хвилина невідомості витягує з нього всі сили. Краще б це був якийсь виснажливий бій.

​Невідомо, скільки часу минає, коли двері нарешті розсуваються, і в коридорі знову з'являється керівник зміни. Чоловік виглядає доволі втомлено. Обережно знімає захисну маску з обличчя.

​— Показники стабільні, наскільки це можливо в її стані, — твердо мовить. — Це може тривати годинами. Вам треба йти відпочивати. Немає необхідності сидіти тут під дверима.

​Дракен миттєво напружується. В очах знову спалахує небезпечний крижаний блиск.

​— Я звідси нікуди не піду.

​— Підете, — спокійно заперечує керівник, витримуючи його погляд. — Ви тепер не просто курсант, а інструктор. Завтра зранку заняття. На вас чекають налякані курсанти. Неорганізовані, яким потрібен командир зі свіжою головою, а не виснажений привид, який стирчить тут під дверима. Тут і зараз ви нічим їй не допоможете. Тільки заважатимете працювати, створюючи цей тиск.

​Дракен скригоче зубами, проте приймає це. Слова звучать логічно, хоч як би сильно він не хотів опиратися. Навчання нікуди не поділося. І Ехо не чекає, і він справді буде потрібний завтра курсантам.

​— Добре, — сам дивується, як спокійно звучить його голос. — Але з однією умовою. Якщо її стан зміниться хоча б на якийсь відсоток... Якщо вона подасть бодай найменший знак чи показники раптом почнуть змінюватись, надішлете мені людину, яка повідомить про це. Особисто. Я маю знати відразу. Даєте слово?

​— Даю слово, — серйозно киває керівник.

Змусивши себе відвернутися від дверей, Дракен крокує порожніми коридорами до кімнати. Відчуває неймовірну втому, але мозок категорично відмовляється вимикатися. І саме в цей момент, у моменти роздумів, на зап'ясті інтенсивно вібрує комунікатор.

​Це незвичайний сигнал. Не може бути. Зашифрований канал Служби безпеки, доступ до якого мають тільки викладачі та інструктори. Вже в кімнаті він торкається екрана, і в повітрі розгортається напівпрозоре текстове повідомлення. Звіт щодо подій на Неварі.

​Дракен швидко ковзає рядками сухих фраз, але з кожним прочитаним словом дихання сповільнюється.

​«Повторне сканування сектора завершено. Ознак біологічних залишків цілі не виявлено. Зафіксовано сліди стороннього транспортного засобу та втручання невідомої групи вже після завершення бою. Імовірність загибелі об'єкта Моргата не підтверджена. Є вагомі підстави вважати, що його евакуювали в критичному стані».

​Отже, він може бути живим.

​Дракен шоковано опускає руки. Будь-який інший на його місці відчув би досаду чи злість. Моргат — контрабандист. Крім того, крутить незаконні справи в Академії, а ще — його постійний головний біль і суперник, що постійно крутиться біля Віреї, змушуючи їх ризикувати. Зникнення такого конкурента здавалося б подарунком долі.

​Але Дракен, заплющуючи очі, відчуває... полегшення. Глибоке, щире полегшення.

​Він уже уявляє, як Вірея прокидається і дізнається, що Моргат загинув у тій засідці. Відчуття провини та біль зламали б її, можливо, сильніше, ніж будь-який чужий нейрозліпок. А Дракен не хоче бачити її розбитою. Більше ні. Навіть якщо це означає, що Моргат знову повернеться в її життя.

​Інформація ще не підтверджена до кінця, і треба знайти джерело, щоб зрозуміти, хто його забрав. Це по-перше. А по-друге, спочатку Вірея повинна повернутися до нього. Живою і неушкодженою. Собою справжньою.

Після невеличкої імпровізованої вечірки, яка вдалася на славу, Кайрен і Торік розбрелися по ліжках. Торік розімлів від кількох келихів та охоче поділився деталями свого недавнього безумства з паразитом, а Зейран слухав його з таким щирим захопленням, наче засідав у першому ряду в театрі. Кайрену сподобалося, як вони провели час, але близько півночі втомлені хлопці швидко провалилися в глибокий важкий сон.

​Та межа між реальністю і сном стирається остаточно. Ніч накрила Академію не звичайною темрявою, а щільною імлою, що просочується крізь стіни спалень, крізь зачинені двері та міцно заплющені повіки. Одночасно в абсолютно різних точках Академії трьох хлопців накриває одна й та сама дивна ілюзія, незрозуміла сила.

​Спершу уві сні це відчувається як легке запаморочення. Потім крізь сон хлопці відчувають запах паленого. Дракен, який виснаженим провалився в сон після подій із Віреєю, відчув це першим. Гулке відлуння далеких барабанів і скрегіт металу.

​Кайрен побачив розпечене криваво-червоне небо. Здавалося, що сама кров стікає простором, гарячою хвилею омиваючи все тіло.

​Рейнар теж відчув незрозумілий поштовх, ніби невидима гігантська рука висмикнула його з ліжка і закинула кудись у самісіньке серце чужого жаху.

​Сон став пасткою. Сон тепер не відпочинок. Усі троє водночас опиняються на межі свідомості.

Вони падають у якесь нескінченне провалля, де небо падає на землю, а навколо кричать чужі дракони. Реальність зникає. Залишається лише спільний кошмар.

Провалля закінчується раптово, коли хлопці падають і вдаряються об землю. Попіл здіймається в повітря, осідаючи на шкірі сірим снігом. Криваве небо пульсує, наче відкрита рана.

​Дракен першим зводиться на ноги, інстинктивно тягнучись хоч до якоїсь зброї... якої немає. Далі він помічає дезорієнтованих Кайрена та Рейнара. Він чітко розуміє, що це сон, але як вони опинилися тут усі троє? Спільний жах діє однаково сильно на всіх.

​З-за горизонту насувається темрява. Земля дрижить від важких кроків. З отруйного туману виринають силуети. Десятки, потім сотні заражених. Рухаються неприродно, як маріонетки, яких смикає за нитки невидимий божевільний ляльковод. Пусті очі дивляться крізь живих. І ось вони вже тягнуть свої чорні руки до хлопців, всміхаючись дикими, неприродними посмішками.

​— Нарешті ми дісталися до вас... — шепочуть мерці в один голос.

​Ця жахлива, моторошна фраза проїдає мозок хлопцям. Та закричати ніхто не може. Раптом вони відчувають, що намертво вростають у землю — поворухнутися теж ніхто не здатен. Це не просто хаос. Це безжальне, сплановане знищення.

​Тварюки наближаються, роззявляючи пащі прямо на них. Обабіч із небес спускаються такі ж заражені дракони з суцільно чорними очима. З пащ виривається чорний дим, і несамовитий рев заражених звірів наповнює простір.

Здається, що виходу немає. І руки заражених ось-ось дістануться до їхніх горлянок. Та за мить якась невидима сила висмикує всіх трьох зі сну.

​Дракен прокидається наскрізь мокрий. Холодний піт стікає, немов би він вийшов із води. Це був не просто сон. Зараз навіть тіні в кутках здаються загрозою. Ворог уже тут. Просочується в їхні голови, ламає захист, заражає всіх. Ця інфекція розповзається, мов чума.

​— Академія в небезпеці! — несподівано викрикує сам до себе Дракен.

​«Треба захистити Білого, захистити всіх. Усі під прицілом», — пульсує в думках.

​Холодна, безжальна ясність витісняє залишки кошмару. Він починає обдумувати ситуацію. Стандартні тренування більше не мають сенсу. Якщо заражені діють як єдиний, підпорядкований чужій волі механізм, то поодинці вони приречені на смерть.

​Він швидко приймає рішення: відсьогодні все зміниться. Потрібно ввести професійну бойову підготовку в процесі злиття. Необхідно навчити студентів виконувати найскладніші бойові маневри. І тільки в такому стані, в абсолютному злитті, фізично сильні пари здатні стати єдиною нероздільною смертоносною зброєю, яка зможе протистояти зараженню, протистояти Еху.

​«Ехо... чи що ти там, чорт забирай, за давня сутність», — злісно думає він про цього ворога.

​Інакше кривава імла зі сну дуже скоро стане їхньою останньою реальністю.

Вранці, щойно в Академії починається звична метушня, Дракен поспішає організувати свій задум. У нього немає часу на сумніви — нові правила бойової підготовки мають запрацювати негайно.

А Вірея досі не повернулася в реальність.

​Вона продовжує знаходитися в дзеркальному лабіринті. І ось уже він невблаганно звужується. Сотні відображень Кассіана синхронно стискають простір, заганяючи її в щільне кільце. Здається, вона вже навіть чує глухий похоронний дзвін. Чужа свідомість жорстоко втискається в неї, намагається остаточно розчавити, розчинити в собі маленьку, тендітну іскру її власного «я». Вірея відчуває, як холодні, чужі думки проникають у найдальші куточки її мозку. Злиття переходить у критичну, незворотну фазу.

​— Твій опір безглуздий, дівчинко, — лунає суворий голос Кассіана Вейна відразу з усіх дзеркал. — Моя особистість сильніша, мій досвід — колосальний...

​А потім стається моторошна деталь: голос Кассіана починає повторювати власні слова з невеличким запізненням. Нібито говорить хтось іще. Глухий відголос повторює його голос з моторошною точністю. 

​Вірея завмирає, дихання перехоплює від жаху. Вона насилу ковтає сухе повітря і запитує тихо, з помітним тремтінням у голосі:

​— Кассіане... тут є хтось, окрім нас?

​І настає тривала тиша. Жодне дзеркало не відповідає, жодне відображення не ворушиться. Тиша тисне на вуши, наче ще мить – і вибухне.

​Потім справжній голос командора звучить зовсім близько, і доволі напружено.

​— Не озирайся.

​А другий, абсолютно ідентичний голос шепоче прямо з-за її спини, обдаючи потилицю мертвотним холодом:

​— Озирнися, Віреє.

​Цей шепіт пробирає до самих кісток. Ідеально гладкі поверхні дзеркал раптом вкриваються чорною, як смола, павутиною тріщин. З-за спин сотень Кассіанів починає просочуватися густа, жива темрява. Це вже не пам'ять командора. Це щось прадавнє, що ховалося на самому дні його інфікованих спогадів — Ехо. Дві потужні, ворожі сили зіштовхуються просто в її голові, розриваючи свідомість дівчини на шматки, намагаючись поглинути не лише її розум, а й залишки особистості легендарного вершника.

Вірея відчуває, як у її свідомості чужі спогади змішуються з власними. Тепер вона стоїть серед уламків стародавнього корабля. Навколо розкинулася сіра пустка забуття. Дівчина вже не може пригадати ні свого віку, ні звідки вона. Лише пам'ятає в найменших деталях десятки кривавих битв Кассіана. Вона розуміє, що вона — не він, проте не може пригадати нікого і нічого з власних спогадів.

​І тоді невідомий голос зусібіч запитує:

— Хто ти?

​Вірея відкриває рота, відчайдушно хоче відповісти, але не знає як.

​Та раптом крізь непроглядну імлу вона бачить свого Багряного дракона. Він стоїть не у випалених спогадах Кассіана, а десь далеко-далеко, за самими межами цієї ворожої свідомості. Вірея завмирає, коли відчуває знайомий, рідний пульс.

​Її дракон просто чекає. Непохитно і віддано.

​Цей тихий зв'язок стає рятівним колом у морі темряви. І поступово до неї повертаються власні спогади: Елізіум-Прайм, її перший день в Академії, Торік із його ненажерливістю, дошкульні жарти Кайрена та Рейнара, Дракен, самовпевнений Моргат, Зірі, її власні перемоги та поразки.

​Вірея нарешті згадує, хто вона.

​«Я — Вірея Соларіс», — спалахує рішуча думка, мов яскраве полум'я.

Чужий голос наполегливо заперечує, люто намагається перекричати її власні думки. Тепер він кричить, що вона ні Вірея, ні Кассіан. Але дівчина більше не бореться за владу над чужим розумом. Вона просто категорично відмовляється віддати свій. Міцніше хапається за ментальний зв'язок із Багряним і знаходить шлях назад.

​Тим часом у реальному світі, в лабораторії, різко спрацьовують аварійні сигнали, а медичні показники стрімко падають. Персонал у паніці готується до найгіршого. Раптом срібні нитки нейронного зліпка, під'єднані до її скронь, одна за однією іскрять та розриваються. Монітори фіксують неймовірне — повернення її власної свідомості.

​За мить Вірея різко розплющує очі та жадібно вдихає стерильне повітря. Прокліпавшись, вона озирається та впізнає приміщення. Чітко пригадує своє ім'я, розуміє, де перебуває і чому вона тут. Дівчина повернулася. Вона залишилася собою.

​Персонал із полегшенням видихає та від'єднує від неї всю апаратуру. Та все ж один фахівець обережно запитує, чи пам'ятає вона щось із занурення.

​А дівчина, подивившись йому прямо в очі, відповідає:

​— Так. І я, здається, знаю дещо про смерть Кассіана Вейна, чого не повинна була дізнатися.