Раді Вас бачити!

Багряне небо тисне на плечі, а густий попіл забиває легені. Кайрен стоїть посеред ілюзорного подвір'я Академії, не маючи куди відступати. Кільце заражених друзів повільно стискається. Рейнар, Зіірі, Торік, Вірея, Дракен — усі вони дивляться на нього суцільними чорними проваллями замість очей.

​Але найстрашніше ховається за їхніми спинами. Там, де простір зливається з абсолютною темрявою, нависає гігантська безформна присутність. Ехо. Воно не має обличчя, проте Кайрен усім тілом відчуває його пронизливий погляд. Воно спостерігає саме за ним.

​«Чому я? — панічно б'ється думка в голові хлопця. — Навіщо витрачати стільки сил, щоб замкнути мене в сновидінні? Невже я настільки небезпечний для нього?»

​Хлопець в розпачі ще раз тягнеться свідомістю туди, де завжди пульсувало гаряче, надійне полум'я його дракона. Потрібно знайти вихід. «Чорний! Ну де ж ти?! Ти так мені потрібен» — кричить подумки. Але ментальний канал мертвий. Відсутність звіра жахає сильніше за моторошні обличчя друзів. Чорний завжди був поруч. Навіть тоді, коли Кайрен не міг покладатися на жодну живу душу. Тепер він розуміє страшну правду про те, що Ехо так і не змогло зламати його розум. Воно не здатне пробити той стародавній захист, про який розповідала професорка Ліора. Але тварюка адаптувалася. Вона створила ідеальну ментальну клітку — місце, де Кайрен повністю відрізаний від власного дракона.

​Якщо його справжнє тіло так і не прокинеться, що тоді?

​— Кайрене! Та що ж із тобою?! Прокинься!

​Голос лунає ніби з-під товщі крижаної води. У реальній кімнаті Торік відчайдушно трясе друга за плечі. Торік по-справжньому боїться втратити друга. Кайрен метається на матраці, хрипло дихаючи й обливаючись потом, проте його очі залишаються міцно стиснутими.Торік б'є по панелі комунікатора, активуючи аварійний виклик медичного відділення.

​— Тримайся, чувак, чуєш? Тільки не здавайся! — кричить він у порожню кімнату, і саме цей відчайдушний голос залишається єдиною ниткою, що хоч якось пов'язує свідомість Кайрена з реальністю.

​Усередині кошмару заражені моторошно тянуться до Кайрена. Вірея простягає до нього бліду руку.

​І раптом простір здригається.

​Під ногами починає вібрувати земля. Спочатку Кайрен думає, що Ехо підготувало нову пастку. Налаштовується, очікуючи на удар.

​Та вібрація повторюється. Глухий, могутній удар.

Коротка пауза.

Другий удар.

​Кайрен завмирає, ледве стримуючи нервовий видих. Він уже чув цей ритм. У своїх перших дивних снах, коли стояв на березі безкрайнього чорного океану, а потім занурювався в його непроглядну товщу. Тоді та невідома присутність страшенно його налякала своїми масштабами, але не завдала жодної шкоди. Вона була інакшою.

​Цей подвійний стукіт звучить знову. Він повільніший, глибший і набагато величніший за монотонний ритм заражених драконів і студентів. Цей звук пульсує абсолютно окремо від темряви Еха.

​З-під бруківки ілюзорного подвір'я починає сочитися чорна вода. Вона стрімко піднімається, заливаючи черевики, сягаючи колін, а потім і пояса.

​Заражені друзі раптом зупиняються. Уперше за весь цей нескінченний кошмар їхня моторошна впевненість зникає. Вони розгублено опускають руки, чорна вода вирує навколо них, збиваючи з ніг. Величезне марево Еха позаду них тремтить, ніби втрачаючи щільність.

​Кайрен не може зрозуміти....Щось у цьому сні кардинально змінилося.

Чорна вода піднімається безжально стрімко. Кайрен відчайдушно намагається втриматися на ногах, але раптова могутня хвиля збиває його, закручує і тягне в темряву. Багряне небо, ілюзорна Академія, моторошні обличчя друзів — усе це миттєво стирається, змивається безжальною течією.

​Він знову опиняється в тому самому чорному океані.

​Але цього разу хлопець не стоїть на безпечному березі. Він висить глибоко під водою, з усіх боків затиснутий мертвою холоднечею. Кайрен відчайдушно смикає ногами й руками, марно намагаючись виплисти на поверхню, проте поверхні просто не існує. Навколо лише нескінченна темрява.

​І тоді десь далеко внизу знову лунає той самий ритм.

​Тук-тук. Тук-тук.

​Від цього глибокого подвійного удару товща води буквально здригається, посилаючи вібрацію по всьому тілу. Кайрен опускає погляд. Там, на неймовірній глибині, під нашаруваннями мороку, щось повільно рухається. Воно не має чітких обрисів, не світиться і не видає жодних звуків. Це лише відчуття колосальних розмірів, незбагненної, прадавньої могутності. Присутність такої сили, поруч із якою навіть найстрашніші хижаки Драксарії здалися б жалюгідними комахами.

​Проте саме в цю мить панічний страх, що сковував Кайрена весь цей час, раптом відступає.

​Він чітко усвідомлює різницю. Ехо було хижою кліткою, воно намагалося поглинути його, утримати, розчавити волю. А ця велична, стародавня сутність… вона не бажає, щоб він тут залишався.

​З глибини несподівано підіймається гігантська течія. Вона не тягне хлопця на дно, а навпаки — підхоплює його, і з неймовірною силою виштовхує нагору. Кайрен летить крізь темряву, і раптом бачить, як високо над ним чорна вода розходиться величезним світлим розломом.

​Звідти, крізь сліпуче сяйво, проривається відчайдушний крик:

— Кайрене!

​З безодні востаннє лунає могутній подвійний удар, і чорний океан зникає.

​Кайрен різко розплющує очі. Він жадібно хапає ротом повітря, вигинаючись на ліжку так, ніби щойно справді виринув із-під води. Перше, що фіксує його погляд, — бліде, налякане обличчя Торіка.

​— ЖИВИЙ! — несамовито кричить флоріанець, вчепившись у його плечі так сильно, що мабуть залишаться синці. В очах Торіка стоять справжні сльози. — Ти живий! Та я ж думав, що тобі капець!

​Кайрен намагається підвестися, але тіло абсолютно не слухається. М'язи налиті свинцем, руки тремтять, сорочка промокла від холодного поту, а в грудях пече від кожного вдиху. Хлопець озирається, шукаючи заражених друзів, багряне небо і чорну воду, але бачить лише знайомі стіни їхньої кімнати, і самого, справжнього Торіка.

​І тієї ж секунди свідомість прошиває гарячий, знайомий імпульс.

​Чорний.

​Ментальний зв'язок спалахує з такою силою, що Кайрен ледве не захлинається від сліз полегшення. Дракон знову з ним. Зв'язок з ним пульсує в голові дикою, живою енергією. Десь далеко в ангарах Чорний нервово б'є хвостом, гарчить і кидається на стіни, наче загнаний у кут звір, але щойно відчуває відгук свого вершника — миттєво завмирає, посилаючи у відповідь хвилю неймовірного тепла.

​Кайрен із полегшенням відкидається на подушку, розуміючи, що нарешті вибрався.

​За кілька хвилин до кімнати вриваються медики, яких викликав Торік. Вони діють швидко й злагоджено, скануючи курсанта приладами. Лікарі спантеличено хмуряться: жодних ознак стандартного нейронного зараження чи фізичних ушкоджень. Фіксують лише критичне виснаження організму. Проте на ментальному записі діагностичного кристала виявляється дивна аномалія — крихітна перерва, частка секунди, коли свідомість Кайрена ніби просто зникла з цієї реальності.

​Медики засипають його питаннями, але Кайрен мовчить, усе ще намагаючись відновити дихання. Він дивиться на Торіка, потім на екрани приладів і розуміє, що не готовий нічого пояснювати. Тим більше — розповідати про чорний океан і ту колосальну сутність на дні, яку навіть не зміг розгледіти.

Тривожна звістка блискавично долітає до Дракена. Інструктор з'являється у медичному відділенні зі звично непроникним обличчям, проте його кроки занадто різкі, а в крижаних очах плескочеться неприхована напруга. Біля ліжка Кайрена вже стоять Рейнар та Зіірі, яких Торік встиг підняти на ноги.

​— Приблизно в той самий час, коли він прокинувся, я відчув дивний ментальний поштовх, — тихо доповідає Рейнар, похмуро дивлячись на змученого друга. — Але це не було схоже на звичне втручання Еха. Відчуття виникло буквально на мить,а потім безслідно зникло.

​Зіірі роздратовано перевіряє щось на планшеті, марно намагаючись зіставити слова Рейнара з показниками медичних приладів Кайрена. Даних катастрофічно не вистачає.

​Дракен підходить ближче і пильно дивиться на друга.

​— Розповідай усе, Кайрене. До найменших деталей.

​Проковтнувши гіркий клубок в горлі, Кайрен детально описує ілюзорне подвір'я, багряне небо, чорні порожні очі друзів і ту гігантську, безформну присутність, що нависала над Академією. Але найважче даються слова про відсутність Чорного. Коли Кайрен зізнається, що Ехо знову відрізало його від ментального зв'язку з драконом усередині сну, то тіло мимоволі напружується. Дракен згадує й себе в подібному сні.

​Кайрен вагається, але зрештою вирішує розповісти про воду.

​— А потім з'явився чорний океан. Я вже бачив його раніше, у своїх перших снах, після вибуху ядра. Але цього разу... я почув подвійний стукіт у сні, в який мене затягнуло Ехо.

​Він згадує слова професорки Ліори про резервний контур драконів, про те плазмове друге серце, яке неможливо заразити. Проте хлопець інстинктивно відчуває, що сутність під океаном була чимось іще давнішим і масштабнішим. Тому він приховує інформацію про гігантські рухи під водою, обмежуючись лише фактом подвійного ритму, який виштовхнув його з кошмару.

​Дракен уважно слухає, не перебиваючи. Інструктора найбільше турбує саме ізоляція.

​— Тебе не заразили. Твій захист працює, — констатує Торвальд розгублено. — Але Ехо еволюціонує. Воно зрозуміло, що ніяким чином не зможе пробити твій розум напряму, тому створює ідеальну пастку, де ти залишаєшся без підтримки дракона. Сама можливість утримувати вершника в такому сновидінні — це вже смертельна небезпека. Я негайно доповім про це професорам Кровісу та Ліорі.

​Увечері, коли Кайрен нарешті повертається до своєї кімнати, простір раптом здається йому ворожим. Він намагається поводитися природно, але Торік швидко помічає, як друг раз у раз кидає напружені погляди на розстелене ліжко. Кайрен залишає ввімкненим основне освітлення і постійно тягнеться свідомістю до Чорного, перевіряючи, чи зв'язок міцний.

​Торік пробує жартувати, розповідаючи якусь безглузду історію про витівки Зіірі в їдальні, але Кайрен майже не реагує. Зрештою, він сідає на ліжко, і з незвичною вразливістю зізнається:

​— А якщо я зараз засну... і більше ніколи не прокинуся?

​Він уперше озвучує свій найбільший страх. Його жахає не стільки сама смерть, скільки перспектива знову опинитися в тій чорній порожнечі абсолютно самотнім. Без Чорного. Без шансу на порятунок. І в голові постійно пульсує одне й те саме питання: чому Ехо обрало саме його? Серед сотень досвідчених вершників і сильних емпатів, чому воно не полишає звичайного хлопця з Таріс-9?

​Торік миттєво серйознішає. Він сідає поруч і твердо каже:

​— Я не вимикатиму світло. І я не спатиму. Буду сидіти тут і стежити за кожним твоїм подихом. Якщо тільки побачу, що ти знову починаєш метатися — виллю на тебе відро льодяної води, клянуся космосом.

​Кайрен уперше за весь цей довгий, виснажливий день щиро усміхається. Підтримка друга додає сил. Торік справді мужньо тримається кілька годин, але врешті-решт його зморює сон. Кайрен іще довго лежить із розплющеними очима, вслухаючись у тихе сопіння флоріанця. Зрештою, виснажений організм бере своє.

​Хлопець провалюється в темряву... і нічого не відбувається. Ні багряного неба, ні чорних очей, ні моторошного шепоту. Звичайна, спокійна ніч. Вранці він прокидається самостійно, не розуміючи, чому Ехо не повернулося. Вирішило зачекати? Чи та невідома сила з океану справді закрила двері до його сновидінь?

​Минає кілька днів. Поки Кайрен з острахом чекає нових атак, яких чомусь немає, Академією починає повзти інша, тиха й моторошна зараза.

​Адміністрація продовжує ігнорувати загрозу, списуючи все на втому курсантів, хоча дивні випадки частішають. Один зі студентів Обсидіанового сектора вранці шоковано роздивляється власні черевики, вкриті густим шаром підземної глини, хоча перед сном він вичистив їх до блиску. Дівчина з паралельного курсу зі сльозами зізнається подрузі, що посеред ночі несподівано опритомніла в холодному технічному коридорі й абсолютно не пам'ятає, як там опинилася. Інший курсант просто посеред лекції раптом завмирає, очі на мить скляніють, він дивиться в порожнечу, а потім кліпає і продовжує відповідати викладачеві, ніби нічого не сталося.

​Система безпеки мовчить. Радари чисті.

​Рейнар і Зіірі починають власне, таємне розслідування. Рейнар усе частіше вловлює в ментальному полі короткі, ритмічні імпульси, від яких по шкірі біжать сироти. Це схоже на відлуння кроків сотень ніг, що марширують в одному моторошному ритмі.

​Зіірі, роздратований до краю, зламує внутрішні журнали переміщень Академії і знаходить незрозумілі системні прогалини. Хтось або щось стирає фрагменти записів. Не довіряючи сучасній техніці, хлопець занурюється у глибокі, напівзасекречені архіви часів перших досліджень. В одному з пошкоджених документів він натрапляє на опис експерименту із короткочасною синхронізацією кількох драконячих сердець.

​Коли Зіірі показує цей запис друзям у їхній кімнаті, Рейнар миттєво згадує той дивний, глибокий резонанс.

​— Вони збираються десь разом, — похмуро робить висновок Рейнар, дивлячись на екран планшета. — Це не просто випадкове зараження. Ехо діє організовано. Воно створює мережу.

​Кайрен слухає їх, а в його пам'яті знову лунає той інший, величний подвійний стукіт із чорного океану. Стукіт, який не мав нічого спільного із зараженими. Питань стає все більше, але жоден із них поки не знає, де збираються заражені.

Поки Кайрен намагається повернути собі бодай крихту втраченого спокою, Моргат готується до зовсім іншого ризику. І цей ризик не має нічого спільного з Ехом чи таємницями Академії.

​Після повернення на Драксарію він чудово усвідомлює, що батькові нишпорки не припинять пошуків. Навпаки, чутки про те, що він міг вижити в тій м'ясорубці, вже почали просочуватися крізь певні канали. Моргат трішки переживає, щоб його майбутнє побачення з Віреєю не перетворилося на смертельну пастку, якщо вороги простежать за кораблем.

​Тому він діє на випередження. Зв'язавшись із генералом Авейлом через таємний канал, Моргат узгоджує деталі хитрої гри.

​Авейл організовує фальшивий маршрут. В інформаційний простір навмисно вкидають дані про транспортник із реєстраційними кодами, якими Моргат користувався раніше. Цей корабель, керований виключно автопілотом, показово вирушає до віддаленого торгового сектора, залишаючи за собою помітний цифровий слід. Водночас у перехоплених каналах зв'язку мигтить натяк, ніби на борту перебуває сам бунтівний спадкоємець. Мисливці правителя клюють на наживку миттєво, стягуючи сили туди.

​Справжній же корабель Моргата отримує тимчасову цивільну реєстрацію нейтральної дослідницької експедиції. 

​— Ви впевнені, що все чисто? — холодно уточнює Моргат, застібаючи темну куртку.

— Абсолютно, — лунає з динаміка голос Авейла. — Але я все ще вважаю це невиправданим ризиком заради... прогулянки.

— Це не обговорюється, генерале. Цього разу я не маю наміру наражати її на небезпеку. Будьте на зв'язку!

​Моргат відключається. Йому подобається, коли навіть вороги стають слухняними пішаками в його грі.

​Тим часом Вірея теж готується до відльоту. Переконавшись після ранкового візиту до медичного крила, що Кайрен справді почувається краще, дівчина нарешті дозволяє собі перемкнути увагу на обіцяне побачення. Моргат заздалегідь попередив, що вони полетять далеко за межі звичних маршрутів. Вірея не вимагала від нього точних навігаційних координат, проте жорстко наголосила, щоб не було ніяких неприємних сюрпризів. На диво, він навіть не сперечався.

​Вона довго роздивляється свій гардероб. Одягати щось надто урочисте чи відверте немає сенсу — зрештою, вони летять у космос. Має бути щось максимально зручне...Тому Вірея зупиняє вибір на стильному, але зручному вбранні: темні облягаючі штани, зручні черевики та елегантна асиметрична куртка глибокого бордового відтінку, яка ідеально підкреслює її фігуру.

​Перед виходом вона зазирає до ангару. Багряний уважно проводжає її поглядом своїх вогняних очей. Вірея м'яко проводить долонею по його гарячій морді.

— Сьогодні в тебе вихідний, красеню, — жартує. — Відпочивай. А я спробую не вбити нашого інструктора до ранку.

​Моргат уже чекає на неї біля невеликого посадкового майданчика. Замість звичної форми на ньому дорогий темний одяг вільного крою. Свіжі шрами на обличчі й шиї ще помітні, але вони зовсім його не псують, радше навпаки — додають зовнішності якоїсь небезпечної, хижої суворості.

​Побачивши Вірею, він на мить забуває слова. Погляд ковзає по фігурі дівчини, спалахуючи відвертим захопленням, яке завжди змушувало її серце битися трохи швидше. А потім на губи повертається звична зухвала усмішка.

​— Квіточко, ти випадково не планувала звести мене з розуму ще до відльоту? — муркоче.

​Вірея закочує очі, хоча все ж всміхається.

— Не перебільшуй. Ти чудово даєш раду своєму божевіллю і без моєї допомоги.

​Моргат тихо сміється і простягає їй руку. Вірея завмирає на секунду. Згадує, як раніше він хапав її, тягнув за собою, примушував, порушував кордони, не залишаючи вибору. Але зараз усе інакше. Моргат стоїть нерухомо, та не робить спроби схопити її чи притягнути ближче. Він просто пропонує руку і терпляче чекає.

​І Вірея, відчувши цю свободу, сама впевнено вкладає свою долоню в його.

​Корабель плавно відривається від майданчика, залишаючи Драксарію позаду. Вірея стоїть біля крісла пілота, спостерігаючи, як знайомі контури Академії тануть у хмарах, а величезна планета поступово перетворюється на прекрасну сяючу кулю на тлі безмежного космосу.

​Моргат веде судно самостійно. Попри нещодавні серйозні поранення, робить це дивовижно точно та впевнено. Проте Вірея, як найкраща курсантка курсу пілотування, просто не може втриматися від коментарів.

​— Ти трохи завалюєш кут на виході з атмосфери. Якби підтягнув праві двигуни на два відсотки, ми б уникли цієї зайвої вібрації, — зауважує вона, спершись на спинку його крісла.

​Моргат кидає на неї удавано обурений погляд.

— Ти серйозно? Плануєш і на побаченні читати мені лекції з аеродинаміки? Я взагалі-то твій інструктор.

— Хорошому пілоту ніколи не пізно вчитися, — незворушно додає Вірея, гордо піднявши підборіддя.

​Вони продовжують обмінюватися дошкульними жартами, поки корабель готується до гіперстрибка. Проте, коли за вікнами змазуються зорі, розмова поступово стає спокійнішою.

​— Куди ми летимо? — нарешті запитує дівчина.

​Моргат відкидається на спинку крісла, не випускаючи штурвала.

— Я відкрив це місце декілька років тому. Тоді я ще мав можливість подорожувати галактикою без цілої свити батьківських радників, які дихали мені в потилицю, — його голос звучить незвично задумливо. — Про нього майже ніхто не знає. Це один із небагатьох куточків у Всесвіті, де я можу дозволити собі просто забути про престол, інтриги й нескінченну гризню за владу.

​Вірея здивовано дивиться на його профіль. Дівчині вкрай важко уявити цього амбітного, безжального хлопця в пошуках звичайної тиші.

— Не думала, що тобі взагалі потрібен такий відпочинок, — тихо зізнається.

— Навіть найбільші негідники іноді втомлюються бути негідниками, квіточко, — підморгує їй. — Приготуйся. Ми виходимо.

​Корабель виринає з підпростору, і Вірея мимоволі затамовує подих.

​Перед ними розкинувся Небесний архіпелаг Аелар. Це не просто планета, це справжнє порушення всіх відомих законів фізики. Над бездонним, сліпучо-білим океаном хмар велично ширяють сотні скелястих островів. Деякі з них зовсім крихітні, розміром із будинок, інші ж нагадують цілі гірські хребти, вирвані з землі і підвішені посеред неба якоюсь невидимою магією гравітації.

​Між цими літаючими скелями тягнуться тонкі, мов срібні нитки, водоспади. І найдивовижніше те, що не всі вони падають униз. Підхоплені химерними гравітаційними течіями, деякі водяні потоки б'ють угору, перетворюючись на сяючі стрічки, що танцюють у повітрі.

​Схили островів рясно вкриті масивними напівпрозорими кристалами. Місцева зоря якраз починає сідати, і в її світлі кристали оживають, починаючи м'яко світитися зсередини — глибоким блакитним, ніжним бузковим, сріблястим та теплим рожевим відтінками.

​Вірея стоїть біля вікна, не в змозі відірвати погляд від цієї фантастичної краси. Вона бачила багато розкішних світів, але це місце видається чимось абсолютно первозданним, недоторканим.

​Моргат стає поруч, милуючись не стільки краєвидом, скільки відблисками кристалів у її розширених зіницях.

— Це лише початок, — тихо обіцяє та обіймає однією рукою за талію.

​Повернувшись до керування – обережно спрямовує корабель до одного з найбільших островів. Судно м'яко опускається в природну кам'яну нішу, надійно сховану від сторонніх очей. Тут є тільки безмежне небо, кришталева тиша, дивовижна природа і сяючі острови навколо.

​Саме тут Моргат планує провести з нею цю ніч.

Після м'якої посадки вони виходять із корабля. Повітря тут напрочуд тепле, наповнене тонким, солодкуватим ароматом незнайомих нічних квітів і незвичайною свіжістю небесних водоспадів.

​Моргат впевнено веде Вірею вузькою стежкою, що в'ється між велетенськими кристалічними масивами. Дорогою дівчина помічає дивовижні місцеві рослини — їхні напівпрозорі пелюстки повільно, немов потягуючись після довгого сну, розкриваються назустріч темряві. Каміння вздовж стежки мерехтить, вказуючи шлях.

​Стежка виводить їх на широкий природний оглядовий майданчик, обрамлений гострими піками кристалів, що світяться. Звідси відкривається вид на бездонний океан із хмар. І саме тут починається головне видовище.

​Спочатку Вірея помічає лише кілька десятків крихітних світляних цяток. Вони хаотично снують між скелями, нагадуючи жменю розсипаних живих зірок. Та вже за хвилину їх стає сотні. Потім — тисячі. І здається, що навіть - мільйони.

​З нижніх, густіших шарів атмосфери стрімко підіймаються гігантські хмари біолюмінесцентних істот. Вони зливаються у справжні сяючі ріки, що протікають просто по небу. Ці створіння не схожі на птахів чи комах — їхні тіла напівпрозорі, крила тонкі, як павутина, а за собою вони лишають довгі світлові шлейфи. Зграї рухаються неймовірно злагоджено, утворюючи в повітрі гігантські світлові спіралі, хвилі та фантастичні пульсуючі візерунки.

​Час від часу міріади істот пролітають настільки близько, що Вірея бачить, як їхні крихітні тільця переливаються десятками відтінків. Одна з них, спалахнувши теплим золотавим світлом, раптом плавно опускається дівчині на відкриту долоню. Вірея завмирає, та боїться навіть дихати. Створіння м'яко світиться, лоскоче шкіру, а потім розгортає прозорі крильця і знову злітає в небо. 

Я не сплю? Ця краса існує насправді?

​Моргат стоїть поруч. Він майже не дивиться на міграцію живих вогників — його погляд прикутий до Віреї, до її здивованого обличчя, яке зараз освітлюється золотим сяйвом.

​— Моргате... — тихо видихає вона, повертаючись до нього. — Це неймовірно. У мене немає слів...

​Хлопець відводить її трохи далі, до краю кам'яного виступу. Там, у затишній ніші, на них уже чекає невеликий столик із легкою вечерею, напоями та кількома незвичайними місцевими фруктами. Безкрайній краєвид сам по собі зачаровує, а вечеря в такому місці і поготів.

​— Ти часом не захворів? — жартує Вірея, сідаючи. — Я очікувала щонайменше намет розміром із палац, оркестр і десяток слуг, які будуть обмахувати нас віялами.

— Я міг би організувати й таке, — усміхається Моргат, наливаючи їй напій. — Але тоді ми навряд чи змогли б побути наодинці. Не хотів, щоб хтось заважав мені слухати твій голос. – пожирає поглядом і широко всміхається.

— Мені приємно, що ти для мене так постарався. 

— Ти гідна найкращого. Та й...я маю по-справжньому завоювати твоє сердечко. Хочу, щоб ти добровільно була моєю...– простягає руку через стіл, і коли Вірея вкладає в неї свою – злегка стискає пальці, а тоді нахиляється і цілує руку.

​Вони вечеряють, сміються і, несподівано для обох, починають згадувати перші дні в Академії. Моргат ділиться тим, якою нестерпною і впертою здавалася йому Вірея. Дівчина ж обурено нагадує, що він сам поводився як найгірший, найзухваліший негідник у галактиці. Коли місцева зоря остаточно ховається і температура повітря дещо падає, Моргат мовчки піднімається, бере теплий плащ і дбайливо накидає їй на плечі. Вірея хоче за звичкою віджартуватися, що не змерзла, але слова застрягають у горлі. Вона просто кутається у тканину, приймаючи його турботу.

​Після тривалого, комфортного мовчання атмосфера стає глибшою. Моргат дивиться на бездонний океан хмар, і обличчя серйознішає.

​— Я ріс серед людей, які ніколи не бачили в мені дитини, Віреє, — раптом тихо починає. — Вони бачили лише спадкоємця. Змалечку мене вчили командувати, безжально приховувати власні слабкості і миттєво знаходити чужі. Мій батько... він вимагав абсолютного підкорення. Він вбив мені в голову, що будь-які стосунки — це боротьба. Ти або контролюєш ситуацію, або тебе знищать.

​Вірея уважно слухає, не перебиваючи.

​— Після Неваріса все змінилося, — продовжує він, і в його голосі прослизає темна, болюча нотка. — Я зрозумів, що мій власний батько готовий убити мене, навіть не вислухавши. Я усвідомив, як швидко можу втратити абсолютно все. І знаєш, про що я думав, поки валявся поранений у тому проклятому бункері, стікаючи кров'ю?

​Він повертає до неї голову і дивиться прямо в очі.

— Я боявся, що більше ніколи не почую твого сміху. Що більше не побачу твого зухвалого погляду, коли ти намагаєшся поставити мене на місце. Я боявся... втратити тебе.

​Віреї стає важко дихати від цієї відвертості. Непросто повірити, що за бронею неперевершеної самовпевненості цього хлопця ховається стільки страху. Але вона також не забуває, що він геніальний маніпулятор. Ця внутрішня обережність усе ще б'ється в ній.

​Все ж вона теж вирішує відкритися, скинувши власні щити. Вірея розповідає йому про нейрозліпок Кассіана Вейна. Про те моторошне відчуття, коли у твоїй голові оселяється чужий, безжальний розум. Описує свій недавній поєдинок із Дракеном — ту секунду, коли чужий бойовий імпульс вимагав не просто перемогти, а вбити суперника.

​Моргат помітно напружується. Очі темнішають — сама лише думка про те, що невідома ментальна сила здатна керувати її волею, викликає в ньому лють.

​— Найстрашніше, Моргате, не те, що я можу програти бій, — тихо зізнається дівчина. — Найстрашніше — це одного дня подивитися в дзеркало і не зрозуміти, де закінчуюсь я, а де починається Кассіан Вейн.

​Він довго мовчить, стискаючи щелепи. А потім обережно бере її за руку.

— Я впізнаю тебе, — твердо каже він. — Навіть якщо ти сама почнеш сумніватися в собі, я знатиму, хто ти.

​Вірея слабо усміхається, проте не відводить погляду і тихо запитує:

— А якщо ти одного дня вирішиш, що знаєш краще за мене, хто я така?

​Моргат завмирає та міцніше стискає її долоню, а потім злегка послаблює хватку. Він чудово розуміє натяк. Вірея все ще не забула його спроб контролювати її життя. 

Розмова про чужий контроль несподівано підіймає з глибин пам'яті Віреї ще одну тривожну деталь.

​— До речі, про контроль і чужий вплив, — дівчина пильно дивиться на Моргата, поки в її очах красиво відбивається світло кристалів. — Тоді, раніше... ти якось обмовився про домовленість з Ехом. Це здавалося мені божевіллям. Але зараз, після того, як я сама зазирнула в чужу свідомість... Ти справді з ним домовлявся?

​Моргат на мить відводить погляд, напружуючись, він явно не хоче псувати цей вечір важкими спогадами, проте Вірея не відступає, чекаючи відповіді.

​— Так, — нарешті чітко підтверджує. — Я не брехав тобі, Віреє.

​Дівчина здригається, незважаючи на теплий плащ.

— Але як це взагалі можливо? Як можна укласти угоду з тим, що просто вірусом поширюється через свідомості драконів і перетворює курсантів на маріонеток?

​— Ехо набагато складніше, ніж здається Раді Академії, — Моргат переводить погляд на бездонний океан хмар. — Воно не просто луною повторює чужі думки чи наслідує голоси, щоб налякати. Воно здатне слухати. Розуміти найпотаємніші бажання. І... пропонувати те, чого людина прагне найбільше.

​Вірея насторожується, відчуваючи, як по спині пробігає неприємний холодок.

— І що воно запропонувало тобі?

​Моргат довго мовчить, спостерігаючи, як удалині спалахують нові зграї біолюмінесцентних істот.

— Ця історія ще не закінчена, квіточко, — зрештою ухиляється він, даючи зрозуміти, що зараз він більше не скаже ні слова.

​Вірея чудово розуміє, що він знову щось приховує, залишаючи частину правди під власним контролем. Але найголовніше відкриття вже відбулося: Ехо — це не просто інфекція. Воно має власний розум і здатне усвідомлено торгуватися.

​— Ходімо, — Моргат м'яко торкається її ліктя, змінюючи тему. — Я хочу показати тобі ще дещо.

​Вони залишають оглядовий майданчик і підіймаються на вузький природний кам'яний міст, що дугою з'єднує два ширяючі острови. Унизу — прірва океану із хмар, над головами — мільярди яскравих зірок. А просто перед ними розгортається фінальний, найвеличніший акт нічної міграції.

​Мільйони сяючих істот одночасно змінюють напрямок. Вони стрімко здіймаються високо над архіпелагом, і їхні напівпрозорі тіла сплітаються у гігантську, пульсуючу світлову спіраль, що пронизує зоряне небо. Кристали на скелях миттєво відгукуються на це неймовірне сяйво, спалахуючи з новою силою. Простір навколо них неначе оживає, вібруючи магією та світлом.

​Вірея стоїть на самому краю мосту, затамувавши подих і закинувши голову. Моргат підходить ззаду. Він обережно обіймає її за талію. Вірея з полегшенням видихає і довірливо притуляється спиною до його міцних грудей. Тілом розтікається приємне тепло.

​Вони довго стоять мовчки, огорнуті світлом і теплом одне одного.

​— Подобається? — лоскоче шию дівчини своїм диханням.

— Це найкрасивіше місце, яке я коли-небудь бачила, — щиро зізнається Вірея.

— Тоді я ще не зовсім безнадійний, — у голосі чується м'яка усмішка.

​Дівчина тихо сміється, розвертається, і обвиває руками його шию.

​Коли світлова ріка поступово віддаляється, розчиняючись у космосі, на міст знову опускається інтимна тиша. Моргат лагідно прибирає пасмо сріблястого волосся з обличчя Віреї. Пальці на мить затримуються на її щоці, погладжуючи ніжну шкіру. Він дивиться на неї так, ніби бачить уперше, і в його очах немає ані краплі тієї звичної, хижої зверхності. Здається, хлопець не знає, як поводитися без зухвалості, і ця його розгубленість несподівано глибоко зворушує Вірею.

​Моргат повільно нахиляється ближче, але не поспішає, залишаючи їй простір для вибору. І Вірея сама скорочує цю відстань.

​Поцілунок починається неймовірно ніжно, і нагадує обережне, п'янке дослідження одне одного. Проте ця ніжність триває недовго — іскра миттєво перетворюється на полум'я. Поцілунок стає глибшим, палким, відчайдушним. Моргат жадібно притискає її до себе, а Вірея відповідає з таким самим шаленим бажанням. На цю коротку мить для них зникає все: Академія, Ехо, інтриги, минулі образи. Залишається лише жар їхніх тіл.

​Раптом Моргат здригається і сичить — різкий рух відгукнувся гострим болем у ребрах. Вірея миттєво відсторонюється, з тривогою поглядаючи на хлопця.

​— Ти ще не одужав, — докоряє, обережно торкаючись його грудей. — Ми могли прилетіти сюди й пізніше.

— Дурниці, квіточко. Поруч із тобою я взагалі не відчуваю болю. А ще я не хотів гаяти час. — намагається віджартуватися, але Вірея суворо хитає головою і не дозволяє йому продовжувати, наполягаючи на поверненні до корабля.

​У спальному відсіці транспортника панує напівтемрява, але крізь величезне вікно видно далекі сяючі острови архіпелагу.

​Вірея знімає плащ, підходить до скла і кілька хвилин мовчки дивиться на зорі. Серце б'ється так гучно, що, здається, це лунає на весь відсік. Моргат зупиняється позаду неї. Між ними знову іскриться те саме непереборне тяжіння, але цього разу Вірея не відчуває потреби вибудовувати стіни.

​Вона повільно обертається і сама підходить ближче. Піднявши руку, дівчина невагомо торкається його обличчя, обережно проводячи кінчиками пальців уздовж свіжого шраму. Моргат миттєво перехоплює її долоню, притискається до неї губами, цілуючи кожен пальчик, і дивиться на Вірею розпеченим поглядом.

​— Я досі іноді боюся тобі довіряти, — пошепки зізнається вона, дивлячись прямо йому в очі.

— Я знаю, — так само тихо відповідає він, не відпускаючи її руки. — Але сьогодні ти мені нічого не винна, Віреє. Абсолютно нічого.

​І саме ці слова, саме ця абсолютна свобода стають останньою краплею.

​Вірея підводиться навшпиньки і сама впивається в його губи.

​Моргат не стримується, і владно притягує її до себе, вминаючи в свої груди. Поцілунки стають жадібними, палкими. Відчуття такі, немовби вони вмирали від спраги все своє життя і нарешті знайшли джерело.

​Вірея тихо стогне прямо в його губи, коли гарячі долоні Моргата ковзають по її спині, спускаються нижче і владно притискають її стегна до своїх. Хлопець відривається від її губ, і пристрасно спускається поцілунками нижче — по лінії щелепи, залишаючи обпікаючі, вологі сліди на її чутливій шиї, від чого дівчина мимоволі відкидає голову назад. Руки хлопця нетерпляче блукають тілом Віреї, вивчаючи кожен вигин, та розпалюють всередині справжню пожежу.

​Вірея теж проявляє активність, і сміливо ковзає долонями під його куртку, відчуваючи гарячу шкіру, обережно оминаючи рани. Тепер між ними лише абсолютне, взаємне божевілля. І цієї ночі Вірея добровільно пірнає в нього.

Поцілунками Моргат намагається випити всі страхи і сумніви дівчини, щоб залишилося лише чисте бажання. Дівчина різко видихає, коли він спритно підхоплює її на руки, та несе її до ліжка, жодної миті не розриваючи поцілунку. Вони падають на м'які простирадла, сплітаючись у суцільний клубок емоцій, та відчайдушної ніжності. Вірея нетерпляче стягує з нього куртку, відкидаючи її кудись подалі. Долоні ковзають по його плечах, вивчаючи рельєф м'язів, відчуваючи, як шалено гупає його серце.

​Раптом Моргат завмирає, нависаючи над нею. В темних очах — вогонь. Він ніяк не може вирівняти дихання вдивляючись у її розпалене обличчя, й губи, припухлі від поцілунків.

​— Ти впевнена, квіточко? — звучить хриплий голос. — Бо якщо ми продовжимо... я вже не зможу зупинитися.

​Дає їй цей останній шанс. Уперше у своєму житті цей владний, нестерпний хлопець не бере те, що хоче, силою чи маніпуляціями. Він просто чекає на її рішення.

Усередині дівчини не залишається ані краплі страху чи бажання захищатися. Вона обхоплює його обличчя долонями і, притягнувши до себе, палко шепоче:

​— Не хочу зупинятися.

​Її відповідь зриває останні бар'єри. Моргат знову впивається в її губи з шаленою пристрастю. Одяг стає зайвим, заважає, летить на підлогу, звільняючи розпечену шкіру. Поцілунки стають іще глибшими, поки руки блукають тілом. Ця близькість наповнена справжнім божевіллям, іскрить довірою та магнетизмом, що накопичувався місяцями. Вони розчиняються одне в одному, поки за величезним вікном мільйони біолюмінесцентних істот продовжують свій нескінченний танець над небесним архіпелагом.

​Вірея прокидається від м'якого, теплого світла, яке несміливо пробивається крізь вікно. Розплющивши очі – завмирає, вражена красою нового дня. За склом розгортається фантастичний світанок над Аеларом. Безкрайній хмарний океан унизу забарвився в розкішні золотаві, персикові та ніжно-рожеві кольори, а масивні кристали на ширяючих скелях поступово згасають, віддаючи залишки нічного сяйва вранішньому сонцю.

​Дівчина повертає голову. Моргат усе ще міцно спить поруч, закинувши одну руку їй на талію. Вірея деякий час мовчки роздивляється його. Без звичної нахабної усмішки, з абсолютно розслабленими рисами обличчя і темним волоссям, що безладно розсипалося по подушці, він виглядає зовсім інакше. Шрами більше не здаються символом небезпеки. На якусь неймовірну, крихку мить їй здається, що перед нею лежить не маніпулятор, який звик грати іншими. Перед нею просто Моргат. Жива, вразлива людина, яку вона ледь не втратила.

​Вірея згадує минулу ніч. По тілу розливається приємне тепло, і вона розуміє, що анітрохи не шкодує про своє рішення. Проте її розум залишається ясним. Одна прекрасна, шалена ніч не здатна магічним чином стерти все, що було між ними раніше. Вона дала йому шанс, але не збирається розчинятися в ньому і втрачати власну незалежність.

​Відчувши її пильний погляд, Моргат повільно розплющує очі. Кілька секунд він просто сонно дивиться на неї, а потім куточок його губ звично повзе вгору.

​— Знаю, що я неперевершений, квіточко, але якщо ти продовжиш так на мене дивитися, ми ризикуємо ніколи не повернутися в Академію, — ліниво муркоче, притягуючи її ближче до себе.

​Вірея тихо пирхає, хоча не намагається вирватися з його обіймів.

— Не тіш своє і без того величезне его. Я просто шукала сиві волосини на твоїй голові. З твоїм характером вони мали б уже з'явитися.

— Поруч із тобою я швидше посивію, це точно, — гучно сміється, залишаючи легкий, лоскотливий поцілунок на її скроні.

​Трохи згодом, коли вони вже закінчують легкий сніданок, лунає сигнал комунікатора. Моргат миттєво серйознішає. Він тягнеться до приладу, активуючи прилад, де бачить повідомлення від генерала Авейла.

​Очі хлопця швидко пробігають по зашифрованому тексту. Фальшивий маршрут спрацював ідеально. Мисливці батька клюнули на приманку і зараз перевіряють абсолютно інший, віддалений сектор галактики. Шлях до Драксарії відкритий, вони можуть повернутися тим самим прихованим коридором.

​Напруження поступово відступає.

​— Усе гаразд? — Вірея уважно спостерігає за зміною його настрою.

— Так. Жодних проблем, — недбало кидає він, повертаючи їй усмішку.

​Він не каже їй усієї правди. Моргат надто добре знає свого батька, щоб вірити в остаточну перемогу. Але зараз, дивлячись на Вірею у світлі вранішнього сонця, він вирішує, що ця інформація почекає. Сьогодні він просто хоче бути з нею, та повернути дівчину до Академії в цілковитій безпеці.

Зворотний шлях до Драксарії відчувається зовсім інакше. Сріблясті водоспади й сяючі кристали Аелара залишаються далеко позаду, але між Віреєю та Моргатом продовжує вібрувати нова, незрима близькість, якої раніше просто не існувало.

​Проте вони залишаються собою. Коли корабель виринає на орбіті Драксарії після гіперстрибка, Вірея знову починає дошкульно підколювати Моргата за його надмірну самовпевненість, а він із явним задоволенням провокує її на суперечки. Дівчина ловить себе на думці, що їй неймовірно подобається як розвиваються стосунки між ними.

​Але він так і не розповів, які саме умови мав його давній договір з Ехом. Ця недомовленість непокоїть Вірею, дряпає свідомість легким попередженням.

​Перед самою посадкою в ангарах Драксарії вона повертається до нього.

— Ти так і не сказав мені правду, — прямо каже, пильно дивлячись у його темні очі. — Ти збираєшся колись пояснити, про що саме домовився з цією тварюкою?

— Збираюся, квіточко, — м'яко, проте безапеляційно відповідає він. — Але не сьогодні.

​Вірея невдоволено мружиться. Їй зовсім не подобається така відповідь, проте вона вирішує поки не наполягати. Це маленьке, але яскраве нагадування: Моргат змінився, він навчився поважати її кордони, але він не перестав бути людиною, яка обожнює тримати найважливішу інформацію під власним контролем. Здається, попереду на них чекає ще безліч таємниць.

​Тим часом Кайрен поступово усвідомлює дивну й несподівану закономірність: кошмари справді відступили.

​Перші кілька ночей після того страшного сновидіння він майже не стуляв очей, і з жахом чекав, що стіни кімнати знову розчиняться, перетворившись на багряне небо та попіл. Але наставав ранок, і нічого не відбувалося. Кожна наступна ніч минала спокійно. І ще одна.

​Відчуття холодної, мертвої порожнечі, яке переслідувало його після атаки Еха, поступово розсіялося. Ментальний зв'язок із Чорним - міцний.

​Одного вечора, лежачи в ліжку, Кайрен навіть навмисно намагався пригадати той безкрайній чорний океан і глибокий подвійний стукіт. Потягнувся туди думками, шукаючи величну сутність на дні. Але у відповідь — лише тиша сну. Ні води, ні стародавньої присутності.

​Хлопець не розуміє, чому страшні видіння припинилися саме після тієї ночі. Іноді йому здається, що всередині, на самому дні його свідомості, з'явилося щось нове. Це не чужий голос і не окрема сутність, а радше якась незвична внутрішня стійкість, ніби хтось невидимий звів навколо його розуму додаткову стіну. Проте це відчуття настільки тонке, що Кайрен не може описати його навіть собі. Зрештою, він припиняє ламати голову, з полегшенням видихає і просто продовжує навчання. Загадка залишається нерозгаданою, але головне — він нарешті може спокійно спати.

​Далеко від похмурих скель Драксарії, в одному з розкішних маєтків Елізіум-Прайм знаходиться батько Віреї, високий чоловік із крижаним, безжальним поглядом, який прямо зараз стоїть біля вікна. Перед ним — голографічний екран із звітом. Йому доповіли, що донька жива, досі перебуває в Академії та продовжує навчання.

​— Вона успішно проходить підготовку, пане, — тихо й шанобливо доповідає помічник, що стоїть за кілька кроків позаду. — Останні результати її польотів перевищують стандартні нормативи на двадцять відсотків.

​Чоловік роздратовано змахує голограму. У його очах донька завжди була і залишається виключно політичним активом, зручним інструментом для зміцнення родинних позицій, а не живою людиною з власним майбутнім.

​— Мене не обходять її нормативи, — холодно відрізає він. — Які в нас є важелі впливу на керівництво цієї так званої Академії?

​Помічник миттєво активує інший кристал.

— Ваша родина фінансує кілька масштабних проєктів, безпосередньо пов'язаних із діяльністю Архонтів на Драксарії. Їхні дослідницькі програми значною мірою залежать від наших траншів.

​Ця інформація нарешті привертає увагу чоловіка. Він повільно обертається.

— Підготуй мені повний, детальний перелік усіх наших фінансових зобов'язань. Я хочу знати імена. Хто саме з Ради Академії залежить від наших грошей і здатен ухвалити рішення щодо відрахування Віреї.

​Помічник схиляє голову і безшумно залишає кабінет.

​Батько Віреї знову повертається до вікна, розглядаючи ідеально сплановані сади свого маєтку. Він не збирається влаштовувати гучних скандалів чи діяти відкрито. У нього достатньо грошей, впливу і терпіння, щоб втілити свій план.

​— Якщо моя донька вирішила, що якась Академія здатна захистити її від мене... — з крижаною посмішкою промовляє він у порожнечу кімнати, — значить, вона ще дуже погано мене знає.