Раді Вас бачити!

На Драксарію опустилася глуха ніч, зануривши більшість студентів Академії у важкий, мовчазний сон. Лише вітер завиває між темними стінами, а з боку стійл вібрує низьке дихання гігантських драконів. Сама ж Академія височіє серед скель, наче стародавній сплячий звір, чиї темні мури ледь підсвічуються холодним пульсуванням масивних енергетичних контурів.

​Раптом у темряві одна за одною з'являються самотні постаті. Всі в стандартній академічній формі з різних факультетів. Тут є і курсанти з Обсидіанового сектора, є і з Базальтового, та й з інших, але рухаються вони зовсім не як звичайні студенти, що вирішили порушити комендантську годину. Ніхто не ховається, патрулів чомусь немає. Курсанти навіть не реагують на крижаний нічний вітер, який кусає оголені ділянки тіл. Ідуть рівно та механічно.

​Ззовні всі виглядають абсолютно нормально, тому на перший погляд немає нічого страшного. Але якщо уважніше заглянути в їхні обличчя: час від часу курсанти кліпають, і на коротку мить очі стають суцільно чорними, а потім знов повертаються до нормального стану.

​Всі мовчать. Вони йдуть якимось зрозумілим тільки їм шляхом до занедбаного підземного комплексу.

Цей бункер колись використовувався для перших стародавніх досліджень драконячого резонансу, а тепер вхід до нього прихований під шаром моху і каміння. Його навіть немає на сучасних схемах Академії. Усередині величезної печери на них уже чекають. Кілька гігантських драконів височіють у цілковитій темряві абсолютно нерухомо, опустивши масивні голови. Маріонетки в очікуванні свого хазяїна.

​Курсанти повільно наближаються до звірів, піднімають руки і одночасно торкаються долонями гарячої пульсуючої луски. За мить усі присутні завмирають. Темрява в їхніх очах розповзається, затоплюючи погляди остаточно. В очах драконів відбувається те саме — вертикальні зіниці повністю розчиняються в безодні.

​Далі починається моторошне шоу. Під склепіннями печери лунає тихий, але глибокий звук, схожий на стукіт. Це серцебиття драконів. Спочатку кожен звір має свій власний ритм, але з кожною секундою ці удари підлаштовуються один під одного, ритм вирівнюється. Інші серця лускатих гігантів відгукуються, породжуючи настільки потужну ментальну вібрацію, що стіни печери починають світитися примарним червонуватим сяйвом.

Курсанти стають півколом навколо драконів. Усі вони одночасно промовляють різними голосами: хлопчачими, дівчачими, низькими, дзвінкими, але інтонація абсолютно однакова. Нежива.

​— Ми чуємо. Ми пам'ятаємо. Ми чекаємо.

​А потім на ці голоси накладається інший — глибокий, багатоголосий, сповнений первозданного, стародавнього болю. Від нього крижаніє повітря та закладає вуха. Це голос Еха, яке ніби збирає розкидані шматки самого себе, налаштовуючи заражених на єдиний частотний ритм.

​У центрі зали, прямо над головами курсантів, простір викривляється. Виникає темне пульсуюче марево. Воно здається безформним, клубочиться, наче чорний дим. Але вже за мить із цієї пітьми проступають сотні спотворених облич, які беззвучно кричать, аби одразу ж знову розчинитися.

​Голос Еха лунає зсередини свідомості:

​— Ви більше не будете самі. Скоро кожен із них почує нас.

​Після цих слів марево зникає. Вібрація обривається. Усі заражені одночасно здригаються і розплющують очі. Темрява миттєво покидає їхні тіла та повертає їм звичайні людські погляди.

​Розгублені студенти відсахуються від драконів, розглядаючись навкруги. У погляді кожного — щире нерозуміння і страх.

​— Що... Де ми? — хрипко шепоче хлопець з Обсидіанового сектора, обхоплюючи себе руками від раптового пронизливого холоду.

— Як я тут опинилася? — панікує дівчина поруч, відступаючи до стіни, а далі дивиться на власні руки так, ніби бачить їх уперше. — Я ж... я ж лягла спати у своїй кімнаті.

​Дракони теж тривожно ворушаться і гарчать, бо, здається, звірі так само не розуміють, чому опинилися зараз у цьому підземеллі. Ніхто не пам'ятає ні ритуалу, ні того, як вони сюди потрапили. Спогади про марево й голоси розчинилися. Усі дезорієнтовані.

​Однак високо над ними, далеко за межами підземного комплексу, у нічному небі залишається слабкий, майже невловний резонанс, що беззвучно розповзається над територією всієї Академії, шукаючи нові розуми.

​Уранці Кайрен прокидається від того, що власне тіло здається йому неймовірно важким і чужим. Сівши зручніше на ліжку, хлопець розтирає обличчя долонями й марно намагається пригадати, що саме йому приснилося цієї ночі. Та й чи снилося щось узагалі? Жодних образів не спливає, проте є якесь дивне відчуття порожнечі та холоду, що в'їлося в саму свідомість.

​Кайрен інстинктивно тягнеться через ментальний зв'язок до Чорного, шукаючи звичної підтримки. Зв'язок є, проте дракон відгукується чомусь напрочуд неохоче. Його присутність у голові Кайрена нагадує насторожене гарчання звіра, якого загнали в кут.

​«Ти теж це відчув? Щось тут не так», — подумки запитує хлопець, відчуваючи, як кам'яніють м'язи.

​Чорний надсилає у відповідь лише розмитий образ темної води, від чого з'являється роздратування. Звір теж щось відчуває, проте наразі пояснення не існує.

​«А можливо, він не хоче зі мною цим ділитися?» — насторожується Кайрен.

​Вийшовши у внутрішній двір Академії, де ранкове повітря радує памороззю, Кайрен стикається з Рейнаром. Хлопець сьогодні теж доволі напружений і, здається, думками перебуває десь далеко.

А Зіірі невідступно слідує за Рейнаром. Здається, тепер ця парочка — як нерозлийвода.

​— Рейнаре, ти що, всю ніч розв'язував божевільні рівняння Зіірі? — намагається пожартувати Кайрен, коли зупиняється поруч.

​Проте Рейнар навіть не всміхається. Дивно. Коли він розвертається до Кайрена, то вся легкість кудись вивітрюється.

​— Знаєш, Кайрене, я щось чув уночі.

​— Чув? Це якось пов'язано з Ехо?

​— Не впевнений, — Рейнар хмуриться, підбираючи слова. — Криків не було, але був... шум. Якийсь такий нав'язливий, дуже-дуже глибоко в ментальному полі, набагато глибше, ніж я відчував його раніше. Здавалося, наче безліч однакових пульсацій несподівано злилось в один величезний потік. А потім усе скінчилося. Мій дракон відреагував теж, але поки що не ясно, що це.

​— Але ж це якась абсолютна нісенітниця! — лунає роздратований голос Зіірі. — Я перевіряв усі графіки сканування периметра за останні дванадцять годин. І нічого. Ніяких аномалій.

​— Зіірі, ти вже й до датчиків підключився? Ти неможливий, — пирхає Рейнар. — У тебе з кожним днем усе більше й більше розваг. І знаєш що? Я не міг придумати цей резонанс. Він був надто чітким і надто... організованим.

​— Але ж усі ці датчики налаштовані на необхідні закони, а не лише на чиїсь відчуття, зокрема твої! — обурюється Зіірі. Хоча, здається, він теж тривожиться. Можливо, його навіть лякає те, що Рейнар може мати рацію. А це означає, що всі ці прилади — до одного місця. Їх можна викинути.

​Тим часом в іншому кінці Академії, на одному з оглядових майданчиків для інструкторів, своїми справами займається Дракен Торвальд. Пронизливий вітер куйовдить його світле волосся, але інструктор, здається, теж на своїй хвилі. Пильно розглядає свого Білого дракона. Могутній звір тягнеться поглядом у напрямку віддалених скель, що ховаються за сірим туманом. Дракен підходить ближче, кладе долоню на луску й відчуває якусь дивну вібрацію. Його пронизує залишковий відголосок нічного напруження, якого не мало бути в їхньому ідеальному зв'язку.

​«Отже, мені не здалося», — похмуро констатує Дракен, згадуючи при цьому моторошний спільний кошмар, у який Ехо примудрилося затягнути Кайрена та Рейнара.

​Стиснувши щелепи, Дракен лютує. Він відчуває, що Ехо еволюціонує. Тварюка змінила тактику і знайшла новий, невидимий спосіб проникнення в ментальну мережу. І поки що жоден із них не має уявлення, наскільки глибоко ця зараза вже встигла пустити коріння. Але принаймні тепер вони знають, що ворог діє просто в них під носом.

​Вірея ж, крокуючи коридорами Академії, стискає в руках стопку конспектів, але усвідомлює, що мозок безупинно та навіть якось маніакально аналізує простір. Старовинні мармурові колони? Ідеальне укриття від плазмового вогню. Високі стрілчасті вікна? Шлях для екстреної евакуації. Група третьокурсників, що безтурботно сміється біля сходів? Потенційні цілі. Якщо вдарити першою, можна вивести з ладу найвищого, а інші розгубляться на критичні долі секунди.

​Дівчина зціплює зуби і трусить головою, відганяючи ці моторошні, доволі криваві чужі розрахунки. Це стає нестерпним. Крім того, що зліпок Вейна розширює її бойові можливості, він безжально втручається в її сприйняття реальності, змушуючи бачити поле бою там, де його немає. Він немовби переписує цю реальність.

​Вона якраз повертає у перехід до іншого сектора, коли назустріч виходить студент... Звичайний хлопець у мантії Базальтового сектора. Вірея якось машинально ковзає по ньому поглядом — і раптом серце починає дивно битися. Вона аж завмирає на місці. Очі хлопця, що на мить зустрічаються з її поглядом, спочатку виглядають нормальними, але вже за секунду на неї дивиться не людина, а суцільна, непроглядна чорнота. Виникає відчуття, немовби вона зазирнула в могилу. І навіть здається, ніби за цими очима пульсує мертва, голодна безодня. Вірея відсахується, стискаючи руки в кулаки, немовби готова вдарити, захищатися.

​Але за кілька секунд хлопець моргає, марево розсіюється, наче його й не було. І на неї дивляться звичайні, трохи втомлені карі очі студента, який просто поспішає на заняття.

​— Вітаю, — ввічливо, навіть трохи байдуже кидає він, минаючи її в коридорі.

​Кроки курсанта повільно стихають удалині. Вірею накривають дивні відчуття. Притиснувшись до стіни, дівчина відчуває тремтіння в тілі. Що це, в біса, було? Невже залишкова галюцинація від нейрозліпка? Реакція перевтомленого мозку? Чи... Вона справді щойно зазирнула в очі чомусь іншому? Відповіді немає.

​Проте ввечері, після занять, коли вона здійснює короткий самостійний виліт, тривога лише посилюється. Багряний, який до цього плавно ловив висхідні потоки прохолодного повітря, раптом різко смикається, і Вірея ледь не вилітає із сідла. У повітрі дракон сіпається так, наче намагається відігнати невидиму загрозу, і дивно гарчить. Луска під долонями настільки гаряча, що аж обпікає.

​Тієї ж миті Вірею накриває щільною невидимою хвилею. Хвилею емоцій, які вриваються в груди чужорідним потоком. Спочатку — просто тривога. Потім — гострий біль, від якого перехоплює подих і сльозяться очі. За ними приходить роздратування, і насамкінець відчувається огидне задоволення. Міцніше вчепившись за дракона, вона налаштовується на спільний ритм, поки цей ментальний шквал не відступає так само раптово, як і навалився. Вітер знову свистить у вухах, небо залишається чистим. Вслухаючись у шалений гуркіт власного серця, їй вдається повернутися в момент «тут і зараз».

​Вірея не впевнена, чи можна про це комусь розповідати. Спочатку самій потрібно розібратися, знайти закономірність, зрозуміти, чия саме темрява щойно торкнулася її розуму — мертвого командора чи Еха, що причаїлося в тінях.

​У цей момент Моргат готується до повернення. Опіки ще не затягнулися. Одягаючись, він сичить від болю. Шкіру стягує, проте хлопець уперто ігнорує слабкість тіла.

​— Транспортник готовий. Реєстраційні коди змінили на вантажний рейс із постачання руди, — рівно доповідає генерал Авейл, хоча йому це відверто не подобається. — Але я ще раз наголошую: це невиправданий ризик. Крім того, лікарі заборонили вам навіть мінімальні пересування. Що вже говорити про гіперстрибок. Та й шукачі від вашого батька нишпорять сусідніми секторами.

​— Нехай нишпорять, — холодно відрізає Моргат, перевіряючи кріплення на поясі. — Я втомився дихати цим повітрям і чекати, поки за мною сюди прийдуть. Драксарія — єдине місце, де мій батько не зможе діяти відкрито.

​— Але ж якщо він дізнається, що ви вціліли, він знайде спосіб вдарити навіть там.

​Моргат нарешті зиркає на нього. У погляді спалахує знайомий хижий вогонь.

​— То в мене поки буде час. Але нехай не думає, що я не вдарю у відповідь. Переховуватись я не буду, а Ви залишайтесь тут. Координуйте наших людей. Я вирушаю сам, і це не обговорюється.

​Моргат прибуває на Драксарію вдень, коли основні заняття вже закінчилися. Він навіть не переймається, де саме пришвартувати свій корабель. Тому робить це неподалік одного з оглядових майданчиків, де якраз переводять подих курсанти, що ледве тримаються на ногах після виснажливих симуляцій. Торік натхненно скаржиться Кайрену на професора Кровіса та його нездорову любов до хижих створінь, коли раптом замовкає на півслові.

​Потерши очі рукавом, він повільно хапає Кайрена за лікоть, здавлюючи так сильно, що той ледве не скрикує.

​— Е-е... чувак? Скажи, що ти теж це бачиш. Бо інакше доведеться визнати, що в мене почалися галюцинації.

​— Що ти вже там побачив? — роздратовано відгукується Кайрен, розвертаючись.

​Рейнар і Зіірі, які стояли неподалік, теж завмирають. З технічного коридору виринає постать у роздертій мантії. Чоловік накульгує, ступає обережно — одразу видно, що йому добряче дісталося. Проте ця зухвала постава до болю знайома. Всі миттєво впізнають Моргата.

​— Матінко-заступнице... Це ж не привид? — пищить Торік, задкуючи. — Мертві мають залишатися мертвими! Я читав про таке. Це якийсь фантом Еха!

​Кайрен не відповідає. Здається, він теж відмовляється вірити власним очам, аж поки Моргат не підходить ще ближче.

​Їхній інструктор виглядає так, ніби побував у м'ясорубці. Обличчя змарніло, а на шкірі красується доволі глибокий свіжий шрам, що тягнеться аж до самої шиї. Та попри все, він демонструє їм свою знамениту, самовпевнену усмішку.

​— Сподіваюсь, поки мене не було, з моєї кімнати нічого не зникло? — лунає від нього насмішкувато. — Бо я повідриваю руки й ноги, якщо дізнаюся, що хтось там нишпорив.

​Курсанти аж завмирають від такої заяви.

​— Отже, ти вижив, — видихає Кайрен, уважно роздивляючись інструктора. — Спочатку Академія приховувала, куди ти подівся і що взагалі відбулося. Потім стало відомо, що ти зник під час надсекретного завдання. Але ми з самого початку знали правду. Дракен поділився з нами секретною інформацією.

— Як бачите, мене не так просто позбутися, — він недбало змахує щось із плеча, хоча неозброєним оком видно, що цей простий рух дається йому нелегко. — Сподіваюсь, мій Багряний Різак у порядку і про нього подбали. То що, мишенята, ви тут нічого не вчворили, поки мене не було? Академія ціла? — Моргат скоса поглядає на Кайрена.

​Хлопці лише нервово сміються.

​— Ну добре, мені треба йти, маю купу справ.

​Проте Моргат не встигає дістатися навіть до своєї кімнати, як назустріч уже крокує Дракен. Новина про повернення рознеслася коридорами за лічені секунди. Торвальд виглядає звично зібраним. Він зупиняється за кілька кроків, і в його погляді майорить щире полегшення. Якщо раніше вони не втрачали жодної нагоди зчепитися словесно, а інколи й фізично, то тепер усе інакше — колишні суперники просто спокійно дивляться один на одного.

​— Виглядаєш доволі паршиво, — зрештою вичавлює із себе Дракен.

​— Зате мій стиль досі бездоганний, на відміну від твоєї форми. І шрамів побільшало. А, як відомо, шрами прикрашають чоловіка. Не те, що ця твоя гладенька дівчача шкіра, — Моргат усміхається так зухвало, що йому аж хочеться врізати. — І ще я радий бачити, що ніхто не розвалив Академію за моєї відсутності.

​Дракен роздратовано киває.

​— Ну що ж, ти як завжди на своїй хвилі. Відпочивай, бачу, що сили тобі ще знадобляться. Може, розповіси, що сталося?

​— Тільки не зараз, маю купу справ.

​— Добре. Але я готовий вислухати. Особливо, якщо Академія в небезпеці.

​Торвальд знову киває і залишає його самого.

​Вірея дізнається про повернення Моргата трохи згодом. Дівчина саме перевіряє кріплення на своєму драконі, коли всередину ангара влітає захеканий Торік із виряченими очима.

​— Віреє! — кричить, ледве не падаючи. — Там... він. Привид. Тобто не привид! Моргат. Він повернувся!

​Вірея не вірить власним вухам, проте серце радісно тріпоче. За мить вона кидає те, що робила, і зривається з місця. Не розуміючи чому, біжить коридорами Академії, не відчуваючи під собою ніг. Думки плутаються: «Цього не може бути. Невже справді з ним усе гаразд?»

​Коли вона підлітає до його кімнати, бачить, що він стоїть біля вікна в коридорі, спершись плечем на одну з колон. Навколо нього та сама зухвала й самовпевнена аура, яка завжди її заводила. Але щось у ньому змінилося. Підійшовши ближче, дівчина помічає виснаженість і свіжі шрами. А він тим часом просто пропалює її поглядом і, здається, готується видати чергову самовпевнену фразу про те, як сильно вона за ним сумувала.

​Але Моргат не встигає відкрити рота, як Вірея кидається на нього та міцно обіймає. Він справжній. Живий.

​Проте вже наступної секунди вона так само різко відштовхує його, відступаючи вбік. У ній спалахує злість.

​— Бачу, ти вижив, — у голосі вібрує вибухова суміш полегшення і люті. — І навіть не сповістив мене. Я ж не отримала жодного повідомлення від тебе! Це нормально? 

​— Квіточко, послухай... — робить спробу знову наблизитися.

​— Ні, це ти послухай! — Вірея тицяє пальцем йому в груди, не зважаючи на його стан, хоча й помічає, що обійми далися йому непросто. — Ми думали... я думала, що тебе вбили. І ще я думала...

​Слова застрягають у горлі. Дівчина відвертається, щоб не видати емоцій.

​Проте і вся зухвалість Моргата вмить випаровується. Він обережно бере її за руку і тягне подалі від чужих очей — до своєї кімнати.

У кімнаті він опускається на ліжко, обхопивши голову руками.

​— Мене намагався вбити мій батько, — тихо починає він.

​Дівчина завмирає біля дверей. Лють, що кипіла в її венах, миттєво відступає.

​— До нього нарешті дійшли чутки, що частина його еліти готує заколот, бо хочуть бачити мене на престолі, — продовжує Моргат, усе ще дивлячись у підлогу. — І замість того, щоб просто все з'ясувати напряму зі мною... він відправив найманців. Своїх найманців, звісно. Я не міг надіслати повідомлення, бо це б залишило слід у підпросторі, а на той момент я взагалі не міг рухатись і захищати себе повноцінно. Вони б знайшли нас і вбили б усіх. І я не хотів, щоб використали тебе проти мене.

​Вірея опускається на підлогу поруч із ним. «Батьки, які ладні знищити власних дітей заради контролю», — гірко пульсує в її голові. Як же це болісно і знайомо. Її власний батько теж ніколи не бачив у ній живу людину, лише інструмент.

​— Коли мені доповіли, що ти все ж використала нейрозліпок... — нарешті Моргат піднімає голову, і Вірея бачить у його очах справжній страх. — Коли я дізнався, що ти ледве виринула з його спогадів, я не зміг залишатися там. Відразу кинувся сюди.

​— Знаєш, я якось впоралась, — дівчина відводить погляд.

​Не дуже хочеться розповідати йому про моторошні відголоски Еха і чужі бойові рефлекси, принаймні не зараз. Зараз вона просто рада, що він тут, і не може пояснити це собі. Ще тиждень тому цих відчуттів не було. Здається, вони стільки всього мають сказати одне одному, але минулі невдачі досі стоять між ними стіною.

​— Твоє повернення... воно багато для мене означає, — продовжує Вірея, підсуваючись ближче. — Але те, що було між нами раніше, все ж наклало відбиток на наші стосунки.

​Моргат напружується, готуючись до захисту.

​— Я пам'ятаю твої ревнощі і як ти використовував мене й примушував до певних рішень. І я ніколи, чуєш, ніколи не забуду той випадок із космічним пилом. — Здається, вона може навіть поранити голосом. — Ти забрав у мене контроль, порушив моє право вирішувати за себе.

Вірея чекає, що Моргат почне виправдовуватися, проте серйозний вираз обличчя хлопця не змінюється. Повільно провівши долонею по обличчю, він промовляє доволі незвичні для неї слова:

​— Визнаю, я був неправий. – і, здається, це звучить щиро. — Я звик брати те, що хочу, силою, але з тобою це не спрацювало. Тому мій страх втратити тебе... моя параноя... не виправдовує, звісно, того, що я зробив. Але я вже мільйон разів пошкодував про це. Ти дивно на мене впливаєш, змінюєш мене. Це не означає, що я буду пай-хлопчиком, але зі мною ти будеш у безпеці. І я більше не буду контролювати твоє життя.

​Він уже нахабно всміхається і торкається її руки.

​— І мені дуже подобається, що ти зраділа моєму поверненню. Отже, я не такий пропащий і маю шанси. Навіть якщо ти зараз почнеш це заперечувати.

​— А я і не буду заперечувати, — дівчина теж усміхається. — Та я хочу, щоб ти закарбував собі на носі: я ніколи й нікому не дозволю визначати моє життя. Навіть якщо цей хлопець — майбутній правитель цілої планети.

​Новий емоційний потяг між ними іскриться в повітрі. Та тепер правила гри змінилися.

​— То що тепер, Віреє? — тихо запитує Моргат. — Ти даси мені шанс довести, що я можу бути поруч, не намагаючись посадити тебе в золоту клітку? Тільки Дракен більше не буде біля тебе ошиватися, попереджаю відразу. Це наше хитке перемир'я легко можна перекреслити.

​— Думаю, так. Але і я попереджаю: один невірний крок — і тобі хана.

​— Та що ти кажеш, квіточко? — він притягує її до себе і, незважаючи на біль у ребрах, впивається в її губи відчайдушно м'яким і ніжним поцілунком.

​Наступного ранку Вірея почувається по-іншому. З'являється якась легкість, якої не було останній тиждень. Навіть Дракен це помічає. На тренуванні, коли він уважно спостерігає, як дівчина порається біля кріплень свого дракона, інструктор відчуває її емоції, і зайві слова не потрібні. Здається, він розуміє, що причиною цього є Моргат.

Коли курсанти розходяться після відпрацювання маневрів, Вірея не поспішає залишати полігон і цілеспрямовано прямує до Дракена.

​Дракен зустрічає її спокійним, непроникним поглядом, хоча всередині палають ревнощі. Проте він зусиллям волі гасить це в собі. Власні почуття більше не стануть перешкодою для її свободи.

​— Дракене, — Вірея зупиняється поруч. Вона ще вчора вирішила серйозно й відверто з ним поговорити. — Я маю тобі дещо сказати. Це стосується Моргата.

​— Слухаю тебе, Віреє, — у його голосі не відчувається роздратування.

​— Після повернення Моргата ми поговорили. І я вирішила... прийняла рішення дати йому... дати нам шанс, — обережно підбирає слова. — Я не знаю як, але раптом почала відчувати потяг до нього. Поки що не можу сказати, до чого це призведе і чи взагалі щось із цього вийде. Та я хочу спробувати.

​Дракен мовчить. Він занадто поважає дівчину, щоб нав'язувати їй власну правду.

​— Це справді твій вибір? — єдине, що він тихо запитує, пильно розглядаючи її. — Він не тиснув на тебе? І це не через відчуття якоїсь провини чи боргу? Я ж не знаю, що між вами відбувається. Від нього можна очікувати чого завгодно.

​— Так, це мій власний вибір, — твердо відповідає дівчина.

​Дракен злегка киває.

​— Тоді я приймаю його, — підбадьорливо усміхається. — Проте незалежно від того, з ким ти вирішила бути, мої двері завжди відкриті для тебе. Якщо знадобиться допомога, порада чи будь-що... ти знаєш, де мене знайти.

​Вірея відчуває, як у грудях розливається щира вдячність. Вона помічає, наскільки кардинально змінився цей хлопець. Він поставив її щастя вище за власне его. Тепер вона справді відчуває до нього глибоку повагу. Але хоч як би раціонально не було обрати його, серце чомусь потягнулося до Моргата.

​Тим часом Торік уже прямує до лабораторії професора Кровіса. У підземеллях панує звична моторошна атмосфера.

​— Професоре Кровісе, я вас дуже поважаю, але це чисте божевілля! — лементує Торік, втискаючись спиною у двері.

— Дурниці, Торіку, це наука, я краще знаю! Дозволяю тобі довіритись мені, — натхненно вигукує Кровіс, готуючись до експерименту.

​Торік помічає, як маніакально виблискують очі професора.

​— Після успіху з грасами та Гріксом ми просто зобов'язані перейти до складніших форм нейронного симбіозу. Минулого разу ти просто стояв поруч із сплячою мантикорою. Тепер переходимо до дій.

​Торік здригається і нервово переводить погляд у центр кімнати, де за магічним бар'єром метається доросла мантикора. Величезне створіння розміром із двох буйволів люто б'є по силовому полю шипастим хвостом. Левова паща скалить гострющі ікла, а м'язи під шерстю перекочуються, наче тугі сталеві канати.

​— Вона ж мене зжере і навіть кісток не виплюне! — відчайдушно скиглить Торік, намацуючи дверну ручку в явній спробі втекти. — Мої здібності — це випадковість. Грікс просто не очікував такого викиду страху, а ті маленькі істоти взагалі занадто милі!

​— Зосередьтеся, курсанте, бар'єр витримає. Підходьте сюди! — Кровіс хапає його за руку і тягне ближче до бар'єра. — Відчуйте її!

​Торік мружиться, розуміючи, що професор від нього не відчепиться. Серце гупає десь у горлі, долоні миттєво пітніють від жаху. Мантикора помічає це і кидається просто на бар'єр. Поле агресивно іскрить синім світлом. Торік мимоволі виставляє руки вперед, ніби захищаючись.

​І раптом... щось перевертається в його свідомості. Крізь власну паніку він на диво відчуває іншу емоцію. Вона тече від розлюченого створіння. Хлопець розуміє, що мантикора не просто хоче вбивати. Вона... дезорієнтована, перебуває в чужому місці, в полоні, і їй до нестями... лячно.

​Жах хижака виявляється настільки гострим і щирим, що Торік навіть припиняє тремтіти. Власна паніка відступає, на її місце приходить співчуття. Хлопець ще ближче підсувається до бар'єра. Замість того, щоб бачити перед собою монстра, він бачить просто налякану живу істоту.

​— Все добре, — шепоче, посилаючи крізь ментальний простір хвилю абсолютного спокою та безпеки. — Тобі ніхто не нашкодить. Я не дозволю.

​Він не знає, звідки ллються ці слова, та вони виходять із нього вільним потоком. Мантикора раптом припиняє бити хвостом, нашорошується і повільно прислухається. Хижі очі кліпають, і створіння ще ближче підсовується до бар'єра, принюхуючись до енергетики хлопця.

​— Вражаюче... неймовірно, — захоплено шепоче Кровіс та швидко щось занотовує. — Діапазон вашої емпатії ламає всі відомі мені закони...

​Але професор не договорює.

Раптом Торік різко хапається за голову. Коліна підгинаються, усмішка вмить зникає з обличчя, а шкіра блідне. Це відбувається за долі секунди. У його свідомість, яку хлопець щойно відкрив, щоб заспокоїти істоту, безжально вривається дещо інше — щось колосальне, крижане й нескінченно моторошне.

​«Що це? Схоже на чужий страх», — встигає подумати Торік. Але насправді це страх не однієї істоти. Це спресований жах сотень розумів одночасно, об'єднаних одним-єдиним моторошним ритмом. Немов хтось невидимий стиснув їхні душі крижаними лещатами.

​Мантикора теж це відчуває і різко нашорошується. Вона відвертається від Торіка, дивиться крізь стіну кудись у напрямку скель, і з її пащі виривається панічне скиглення.

​— Що з тобою, Торіку? — професор кидається до курсанта, сильно струшуючи його за плечі.

​— Я... я відчув. — хлопець тремтить так сильно, що аж чути стукіт зубів. В очах — абсолютне нерозуміння і жах. — Щось коїться, професоре. Хтось боїться. Їх дуже багато. І вони... вони кричать. Але голос німий.

​Вражений цим зізнанням, професор завмирає і теж переводить погляд на стіну, куди досі дивиться налякана мантикора. Кровіс усвідомлює, що особливий дар цього незграбного юнака може виявитися набагато глибшим і небезпечнішим, ніж він міг собі уявити.

​— На сьогодні досить. Тобі потрібно відпочити, — Кровіс відпускає Торіка.

​Торік плентається до своєї кімнати, ледве переставляючи ноги.

​Протягом наступних кількох днів незрима напруга над Академією лише густішає, важко осідаючи на плечі всіх присутніх. Дивні прояви, які спочатку здавалися випадковістю, частішають і стають моторошною закономірністю.

​Студенти все частіше завмирають, прислухаючись до чогось невловимого — монотонного гулу десь на самій межі свідомості. Це відчувається як постійний ритмічний тиск, від якого ниє у скронях. Особливо гостро це відчувають Рейнар, Кайрен, Вірея, Торік, Зіірі та, звісно, Дракен.

​Кайрен помічає дивні зміни й у поведінці свого дракона: Чорний раз у раз гарчить, поглядаючи на хмари, і відмовляється літати в певні зони. Дракен теж не ігнорує ці тривожні знаки, спостерігаючи таку ж незвичну поведінку свого Білого дракона. Схоже, дракони фіксують невидиму загрозу, якої не помічає система безпеки. Тому всі, хто це усвідомлює, посилюють власне спостереження за іншими курсантами. Проте від Академії не надходить жодних офіційних заяв. Звісно ж, як завжди тягнуть до останнього, поки не почнуть страждати студенти.

​Вірея періодично ловить себе на тому, що нові бойові рефлекси супроводжуються неприродним внутрішнім неспокоєм. Коли під час польоту вона прораховує траєкторію удару, до холодної логіки Кассіана домішується гіркий присмак чужої злоби, від якої нудить. Торік, після пережитого в лабораторії Кровіса, теж продовжує вловлювати дивні чужі відчуття та думки.

​Увечері вони збираються разом у кімнаті Торіка та Кайрена. Зіірі вкрай роздратовано міряє кроками підлогу, безупинно перевіряючи щось на планшеті.

​— Це нелогічно. За всіма законами магічної фізики це повна маячня! — обурюється він, ледве не тицяючи екраном в обличчя Рейнару. — Я все проаналізував, звів разом усі дані стосовно наших відчуттів, зміни температури, реакції драконів і навіть реакції інших істот, про які розповів Торік. Алгоритми чітко вказують на масовий ментальний вплив. Але Академія мовчить, нібито їхні радари абсолютно чисті й нічого не фіксують.

​— А звідки ти це знаєш?

— Звідки-звідки? Підключився до таємної мережі керівництва Академії, де вони все обговорюють. І не виявив там жодної цікавої інформації. – шокує цим всіх.

​— Значить, Ехо навчилося обходити їхні радари, — похмуро констатує Кайрен, підпираючи обличчя рукою. — Той спільний кошмар, у який затягнуло мене з Рейнаром і Дракеном... Це був не просто напад. Я вважаю, це було попередження від Еха. Воно нас... випробовувало.

​— І, здається, зараз воно випробовує щось інше, — додає Вірея, притулившись плечем до стіни.

​Усі напружені та водночас розгублені, адже поки що в них немає жодного чіткого плану. Ніхто з них навіть не здогадується, що тепер щоночі, в один і той самий час, глибоко під землею десятки заражених курсантів і драконів синхронізують свої свідомості, сплітаючись у єдину безмовну мережу Еха. І щоночі ці лави поповнюються.

​Попри зростаючу тривогу, життя в Академії триває. І для Віреї воно набуває нових, несподіваних барв. Після відвертої розмови з Моргатом їхні стосунки переходять на інший рівень. Жорсткі суперечки припинилися, хоча інколи їхні діалоги досі залишаються доволі гострими. Вони не соромляться перед іншими кидатися одне в одного єхидними репліками настільки влучно, що Торік, опинившись поруч, воліє просто непомітно злитися зі стіною. Проте Моргат однозначно більше не тисне і поважає особистий простір дівчини.

​Наступного дня, після важкого тренування, Вірея повертається до своєї кімнати абсолютно виснаженою. Коли Вірея чує стук у двері, то навіть не сумнівається, що це Моргат. Відчинивши, дівчина лише впевнюється в цьому.

​Хлопець уже виглядає набагато краще: шрами потроху затягуються, він майже не накульгує, а зараз ще й буквально іскриться азартом.

​— Сподіваюсь, ти не планувала провести цей вечір за зубрінням аеродинаміки, квіточко? — у його голосі з'являється знайома хриплувата нотка.

​— А що? Пропонуєш відірватися від навчання заради чергової грандіозної дурниці? — Вірея лукаво піднімає брову, пропускаючи його всередину.

​Моргат прослизає в кімнату, навмисно близько притискаючись до неї. І одразу перехоплює її за талію, притягуючи ближче до себе, водночас впевнено зачиняє двері ногою, й, одразу ж припадає до її губ у солодкому поцілунку.

​— Здається, ти погодилася зі мною зустрічатися, — м'яко вимовляє він, неохоче відриваючись від її губ. — Якісь дивні в нас стосунки, не знаходиш? Вважаю, що нам час почати ходити на побачення. І щодо твого питання... — Моргат ніжно проводить пальцями по її щоці, спускаючись нижче, до шиї. — Я волію розширити твій кругозір. Ти ж дала нам шанс, тож тепер я маю тебе дивувати.

​Вірея недовірливо мружиться. З огляду на його репутацію, ця заява може означати що завгодно: від викрадення космічного корабля до нелегальних перегонів на драконах.

​— Сподіваюсь, ми не полетимо ловити космічний пил чи грабувати піратську схованку?

​Моргат щиро сміється, і від цього сміху серце Віреї починає битися трохи швидше.

​— Жодного екстриму, обіцяю, — у його очах танцюють теплі вогники. — Небезпеки не буде, і стрілянини теж. Але я хочу показати тобі місце, якого ти не знайдеш у жодному, навіть найдорожчому туристичному каталозі нашої галактики. Це щось абсолютно унікальне. Тільки ти, я і трохи міжгалактичної магії.

​Вірея пильно роздивляється його, жартома шукаючи підступ, та бачить лише щире очікування. На її губах сама собою розквітає усмішка.

​— А це не пастка?

​— Навіть якщо й так, то це буде найкраща пастка у твоєму житті, — він нахиляється ближче, і його низький голос проникає, здається, під саму шкіру. — То що скажеш? Згодна? — шепоче це їй просто на вухо, ще міцніше притискаючи дівчину до себе.

​Вірея злегка пирхає і трохи відсувається від нього, намагаючись приховати рум'янець, який так невчасно спалахнув на щоках.

​— Гаразд. Я згодна.

Попри всі сумніви, Вірея справді чекає на цей вечір, і від цього передчуття серце солодко стискається. Їхні стосунки дійсно перейшли на новий рівень, де більше не потрібно заганяти себе в жорсткі рамки. Відчуття дивної свободи та, звісно ж, азарту наповнює дівчину до вінця. З Моргатом навряд чи колись доведеться сумувати.

​Він забирає її до своєї кімнати, і цей вечір вони проводять за вечерею та несподівано відвертими бесідами. Моргат навіть розповідає дещо про своє дитинство. Зрештою, втомлені, вони засинають разом. Вірея відверто шокована тим, що Моргат зовсім не намагається її спокусити, шануючи її особисті кордони. Ба більше, він узагалі засинає першим.

​«Ну і дивина з цими хлопцями, — думає вона, дивлячись на його спокійне обличчя. — Що ж на них так вплинуло? Ти диви, які всі навколо стали правильними. Хм... Побачимо, чи це не чергові ігри».

​Тим часом Кайрен теж повертається втомленим. Торік ніяк не може вгамуватися, емоційно переповідаючи деталі свого останнього візиту до лабораторії Кровіса.

​— Кайрене, ну це просто жесть! Ця мантикора — розміром із невеликого дракона! — бідкається. — Вона шкірила на мене здоровенні ікла, а Кровісу хоч би що! Він просто занотував щось у свій блокнотик, ніби ми вивчали будову метелика. Жеееесть! Я більше до нього ні ногою. Що далі? Яких ще монстрів він до мене притягне?

​Кайрен нарешті стягує черевики й падає на ліжко.

​— Якщо Кровіс продовжить у тому ж дусі, він скоро зробить із тебе найнебезпечнішого емпата в усій Академії, — спокійно відгукується Кайрен. — Будеш приборкувати диких монстрів одним поглядом.

— Бачу, тобі дуже смішно, — ображено бурмоче Торік, натягуючи ковдру аж під підборіддя. — Наступного разу візьму тебе із собою. А поки можу сказати, що моя єдина надздібність — це просто виживати після занять цих божевільних викладачів. Усе, я спати, бо завтра невідомо, що ще змусить робити Дракен.

​Кайрен довго крутиться і не може заснути. Торік же, попри пережитий стрес, засинає напрочуд швидко.

​Коли Кайрен нарешті провалюється в сон, спочатку він здається абсолютно звичайним. Хлопець опиняється на знайомому подвір'ї Академії. Навколо тихо, споруди стоять неушкодженими, а високо в небі велично ширяють силуети драконів. Кайрен дихає на повні груди, навіть не усвідомлюючи, що спить.

​Але поступово картинка змінюється. Здається, що навіть повітря важчає. Світле небо стрімко темнішає, набуваючи хворобливого багряного відтінку. Кайрен піднімає голову й відчуває, як на щоку падає щось холодне. Він проводить рукою по обличчю. Це не дощ і не сніг. У повітрі кружляє густий сірий попіл, що повільно осідає скрізь.

​Звідусіль починають виходити курсанти. Крокують повільно, не розмовляючи. Спочатку вони здаються Кайрену звичайними студентами. Проте, коли наближаються, хлопець відчуває, як напружується тіло. Усі вони дивляться прямо на нього. Обличчя без емоцій. Замість очей — суцільні чорні провалля.

​Кайрен різко відступає. Розвертається, щоб кинутися навтьоки до ангарів із драконами, і відчайдушно тягнеться свідомістю до свого звіра:

​«Чорний, де ти?»

​Але відповіді немає. Ментальний канал не просто мовчить — замість нього порожнеча, ніби дракона ніколи не існувало, як і зв'язку з ним.

​Хлопець біжить темними коридорами, шукаючи хоч когось живого. Попіл залітає до рота, обпікаючи горло. Раптом попереду виростає знайома постать. Рейнар. Хлопець стоїть посеред переходу, опустивши руки вздовж тулуба.

​— Рейнаре! — Кайрен із полегшенням кидається до друга. — Хвала космосу! Ти...

​Та Рейнар піднімає голову, і в Кайрена впиваються чорні безодні очі, в яких немає життя. З тіні поруч виступає Зіірі. Його руки теж безвільно звисають, а погляд такий самий мертвий і заражений. Незабаром з'являється і Торік. Тут і зараз він більше не панікує, не тремтить і не сипле безглуздими жартами. Дивиться на Кайрена з неприродною байдужістю.

​Останньою з туману виходить Вірея. За її спиною височіє масивна туша Багряного дракона. З пащі звіра замість вогню чи пари вириваються густі клуби чорного диму. Очі дівчини також заражені темрявою. Піднявши руку, вона простягає її до Кайрена.

​— Не бійся, — голос звучить одночасно і як її власний, і як шепіт сотень інших істот. — Тепер ми всі разом.

​Кайрен відсахується назад, дихання збивається, а серце ледве не виламує ребра. Він розвертається, щоб утекти, але наштовхується на перешкоду. Перед ним стоїть Дракен Торвальд, позаду якого височіє Білий дракон, розгорнувши крила. Проте льодяні очі Дракена тепер суцільно чорні. Навіть могутній звір дивиться на курсанта порожнім зараженим поглядом.

​Кайрен опиняється в кільці. Хлопець намагається закричати, але крик застрягає десь глибоко в горлі. Намагається простягнути руки, щоб вдарити, та вони не слухаються.

​«Це сон», — раптом яскравим спалахом усвідомлює хлопець. — «Я ж просто сплю. Треба прокинутись. Прокинься!» — намагається розбудити сам себе.

​Там, уві сні, він заплющує очі й відчайдушно наказує своєму тілу скинути це марево, цей кошмар, виринути в реальність. Та коли він знову розплющує очі, нічого не змінюється.

​Багряне небо. Попіл. Чорні погляди.

​Що сильніше він намагається вирватись, то густішою стає темрява навколо нього. Вона тисне, не дозволяючи дихнути на повні груди. І тоді всі заражені — Вірея, Рейнар, Зіірі, Торік, Дракен — відкривають роти і промовляють в один голос:

​— ТИ БІЛЬШЕ НЕ ВТЕЧЕШ.

Тим часом у справжній кімнаті під ранок Торік підскакує на ліжку. Його будить дивний хрип. Хлопець спросоння кліпає і роздивляється. На сусідньому ліжку Кайрен метається по матрацу, вчепившись у простирадло. Обличчя вкрите рясним потом, а губи ворушаться, хоч він нічого й не вимовляє. Дихає хрипло, наче йому не вистачає повітря.

​Торік підбігає до друга і міцно хапає за плече.

​— Кайрене! Гей, прокинься, тобі щось сниться. Та прокинься ж ти! — Сильно трясе друга, але тіло Кайрена не реагує. — Кайрене, чуєш мене? — Торік не полишає спроб розбудити друга.

​Зазвичай від такої тряски прокинулися б навіть мертві, але чомусь Кайрен не реагує. Його очі досі міцно заплющені.

​Усередині сновидіння Кайрен раптом чує, що його кличуть. Голос лунає звідкись згори, крізь товщу багряного неба. Здається, це голос справжнього Торіка. Він кличе його з реальності.

​Кайрен хапається за цей крик, намагаючись прорватися крізь натовп заражених. Проте його друзі повільно змикають тісне кільце навколо нього, відрізаючи шлях до голосу. Ехо не проникло в його свідомість, але надійно замкнуло його в клітці сну.

​І тоді хлопець бачить найстрашніше. За спинами заражених, там, де простір зливається з абсолютною темрявою, проступає величезна безформна присутність. Від неї віє таким стародавнім жахом, що свідомість Кайрена буквально тріщить. Це Ехо. І воно тут не просто для того, щоб його лякати. Воно пильно спостерігає за ним і не збирається його відпускати.

​— КА-А-АЙРЕНЕ-Е-Е! — відчайдушно лунає голос Торіка десь дуже-дуже далеко.

​Кайрен востаннє намагається простягнути руку назустріч цьому крикові, але темрява навалюється на нього з усіх боків, ховаючи під собою і багряне небо, і чорні очі друзів, і залишки його власної волі.

​Він розуміє, що не зможе прокинутися.