Спочатку:
На сторінку книги
Попіл осідав на плечі, мов брудний, сірий сніг.
Після того, що сталося в Ядрі, Драксарія нагадувала розтрощений вулик. Верхні яруси потонули в хаосі: закривавлені мантії, крики медиків, глухе ричання контужених драконів, що поступово приходили до тями. Десь у кінці коридору, там, де нашвидкуруч розгорнули пункт допомоги, професорка Ліора та куратор Вейл уже чаклували над непритомним Рейнаром.
Кайрен Вокс ішов крізь цей натовп, не відчуваючи власного тіла. Всередині нього утворилася діра розміром із цілу галактику. Він пам'ятав усе надто чітко. Холодну шкіру Торіка і той клятий зелений паросток у його мертвій руці. Скляні, нерухомі очі Зіірі, які він сам закрив. І Вірею... зламаного Торвальда над її тілом.
«Нехай знає», — сказав він тоді Безодні.
Але тепер, коли адреналін спав, відчувався лише мертвий вакуум. Кайрен зупинився біля обваленої колони, спершись на неї плечем.
Раптом у його свідомості, мов удар важкого дзвона, пролунав голос Чорного дракона. Дракон не гнівався. Проте прозвучали дивні слова.
«Дивись уважніше, вершнику. На тобі чужий слід. Твій розум чистий, але твої очі...»
Кайрен не встиг запитати, що це означає.
З-за рогу почулося знайоме, до болю обурливе бурчання:
— Я вам ще раз кажу, це не моя кров! Я просто впав на якогось некроманта, а він лопнув, як перестиглий томат!
Юнак завмер. Серце пропустило удар. Цього не може бути.
Хитаючись рушив уперед і побачив.... Зіірі стояв біля стіни, монотонно диктуючи цілителю свої показники пульсу. Але варто було Кайрену кліпнути, як поверх живого інопланетянина на мить наклалася моторошна, напівпрозора текстура: розтрощений череп, чорна кров, безвільні вуха. Зображення сіпнулося, як голограма з пошкодженим кодом, і знову стало нормальним Зіірі.
А потім із натовпу виринув Торік. Брудний, побитий, з розірваною мантією, але абсолютно живий і роздратований.
Кайрен відсахнувся, ніби від удару струмом. Перед його очима рука флоріанця знову стиснулася на мертвому паростку, але марення миттєво розвіялося.
— О, Кайрене! — радісно вигукує Торік, помітивши друга. — Ти живий! А я вже думав, що доведеться шукати нового сусіда...
Договорити він не встигає. До них швидкою, бездоганно рівною ходою наближається Вірея. Сріблясте волосся все в попелі, на щоці красується свіжа подряпина, але у погляді палає незламний вогонь. Вона не мертва. І не було Торвальда, що кричав від горя.
Кайрен дихає так, ніби щойно пробіг марафон. Він різко кидається вперед, хапає Вірею за зап'ястя і з силою натискає двома пальцями на вену.
— Гей! Ти що робиш?! — обурюється дівчина, намагаючись вирвати руку, але Кайрен тримає мертвою хваткою.
Пульс є. Швидкий, гарячий, справжній.
Він миттєво відпускає її, розвертається до Торіка, хапає його за обличчя обома руками і безцеремонно відтягує повіки, вдивляючись у зіниці. Шкіра тепла.
— Та що з тобою в біса коїться?! — Торік намагається відбитися, але Кайрен уже мацає його шию.
Юнак маніакально шукає докази того, що це не нова ілюзія. Що вони справді тут, у реальному світі.
Флоріанець важко зітхає, закочуючи очі, і нарешті обережно прибирає руки друга від свого обличчя.
— Слухай, Кайрене... — протягує, відступаючи на крок. — Якщо ти ще раз мене помацаєш, я почну дуже неправильно розуміти нашу дружбу.
У коридорі западає тиша. Вірея скептично піднімає тонку брову, а Зіірі вже відкриває рота, очевидно, щоб видати якусь статистику про відсоток гомосексуальних контактів після сильного стресу.
І тут Кайрен починає сміятися. Несамовито. Сміх нагадує брязкіт розбитого скла, але це полегшення. Велетенська, нестерпна гора розсипається на пил. Вони живі.
Але його тріумф триває рівно секунду.
Голос Чорного дракона в голові лунає тихо і беземоційно, як смертний вирок:
«Воно не змогло увійти в тебе, Кайрене. Тому воно змусило тебе повірити власним очам».
Сміх обривається. Кайрен дивиться на своїх живих друзів, відчуваючи, як по спині стікає крижаний піт. Ехо не просто било наосліп. Воно адаптувалося. Воно навчилося підміняти саму реальність.
Кайрен моргає, виринаючи з холодного трансу, який накинув на нього Чорний дракон. Перед ним стоять його друзі. Живі, теплі, вкриті пилом, але абсолютно реальні.
Торік поправляє розірваний комір своєї мантії, обережно відступаючи ще на пів кроку.
— Чувак, я тебе теж безмежно люблю, — флоріанець виставляє вперед долоні в захисному жесті. — Але давай домовимося: на сьогодні ліміт пристрасних обіймів і мацання вичерпано. Моя тонка душевна організація не витримає ще одного такого емоційного сплеску, я ж не залізна статуя.
Зіірі тут же монотонно додає:
— Пульс Кайрена наразі становить сто сорок ударів на хвилину. Зіниці розширені. Ймовірність того, що він зазнав гострої слухової чи візуальної галюцинації — дев'яносто вісім відсотків.
— Та годі вам, — Вірея схрещує руки на грудях. Тримається вона, як завжди, з королівською витримкою. Дівчина прискіпливо вдивляється в бліде обличчя друга. — Кайрене, що з тобою в біса сталося? Ти ніби побачив привида.
Кайрен збирається з думками. Треба розповісти друзям правду.
— Гірше, — хрипить. — Я бачив вас усіх мертвими.
У коридорі повисає важка тиша. Навіть фонові крики цілителів і гуркіт уламків ніби відходять на другий план.
Торік кліпає великими круглими очима, а потім його обличчя витягується.
— Чекай. Мертвими? У сенсі... зовсім мертвими? — нервово смикає себе за руде пасмо. — Слухай, а я хоч виглядав героїчно? Ну, знаєш, з пробитим серцем, або на купі повалених ворогів?
— У тебе в руці був маленький зелений паросток, — тихо відповідає Кайрен, дивлячись прямо йому в очі.
Торік обурено пирхає, сплескуючи руками:
— Паросток?! Серйозно?! Ми пережили кінець світу, Ядро вибухнуло, дракони збожеволіли, а мій драматичний фінал у твоїй голові — це подохнути з бур'яном у руці?! Ну ні, Ехо має жахливий смак!
— Статистично кажучи, — миттєво втручається Зіірі, абсолютно ігноруючи емоційний контекст, — флора з твоєї рідної планети має високу здатність до проростання в біологічних залишках. Тож візуалізація Кайрена була з наукової точки зору цілком достовірною.
— Зіірі, я тебе благаю, — Торік закочує очі. — Вимкни свій голосовий модуль хоча б на п'ять хвилин, інакше в наступній галюцинації Кайрена мертвим будеш тільки ти.
Вірея ігнорує перепалку хлопців. Підходить ближче до Кайрена, в її очах з'являється небезпечний, гострий блиск.
— Розкажи нормально. Як саме ти нас бачив? Де? — вимагає .
Кайрен спирається спиною об холодну кам'яну стіну, відчуваючи, як досі тремтять ноги.
— Ехо не змогло пробитися в мій розум. Мій дракон мене втримав, — повільно починає, збираючи думки докупи. — Але воно... воно змінило саму реальність навколо мене. Підмінило картинку. Я торкався тебе, Торіку, і ти був холодним. Я власними руками закрив очі Зіірі. А потім... — Кайрен затинається і переводить погляд на Вірею. — Потім я бачив Торвальда. Він сидів на колінах серед руїн і тримав твоє мертве тіло.
При згадці про Дракена обличчя Віреї на мить кам'яніє. Вона здригається, але миттєво бере себе в руки, та міцніше стискає щелепи.
— Значить, воно вирішило вдарити туди, де болить найбільше, — холодно констатує. — Воно не могло заразити тебе, тому спробувало зламати твою волю. Створило для тебе персональне пекло.
— І в нього майже вийшло, — зізнається Кайрен, опускаючи погляд на свої долоні, які досі пам'ятають ілюзорний холод їхньої шкіри.
Торік раптом підходить впритул і абсолютно серйозно кладе руку йому на плече.
— Слухай сюди, — в його голосі вперше за день немає жодної іронії. — Наступного разу, коли ця космічна пліснява вирішить показати тобі мою смерть, запам'ятай: я маю бути в епічному плащі, з вибухом на фоні, і щоб навколо плакали мінімум три красиві ельфійки. Домовилися?
Кайрен піднімає очі. Торік дивиться на нього з такою простою, незграбною щирістю, що клубок у горлі нарешті зникає.
— Домовилися, — посміхається та хоче обійняти другана, проте стримується.
— Чудово! — Торік миттєво повертається до свого звичного тону і ляскає в долоні. — А тепер, якщо ніхто більше не планує мацати мій пульс чи вмирати, я б дуже хотів знайти в цих руїнах хоч щось їстівне. Рятувати світ на порожній шлунок — це взагалі не в моєму стилі.
Любі читачі!
Вітаю вас у другій книзі циклу «Драксарія»! 🐉
Якщо ви раптом ще не знайомі з початком історії, запрошую спочатку прочитати першу частину — «Драксарія: Ехо Безодні». А вже потім обов'язково повертайтеся сюди, історія чекатиме на вас!
Попереду на нас з героями чекають неймовірно цікаві пригоди, нові таємниці та навіть щедра порція гумору, незважаючи на те, що наш жанр — містика та жахи. Обіцяю, нудьгувати точно не доведеться!
Дякую, що ви зі мною! ❤️ Додавайте книгу до бібліотеки, щоб не пропускати оновлення. Буду дуже вдячна за ваші лайки та коментарі — ваша підтримка та думки неймовірно надихають писати далі!
