Раді Вас бачити!

Тимчасовий лазарет, який розгорнули у вцілілому Західному крилі Академії, активно виконував свою роботу. У повітрі літали запахи паленого каменю, гіркого диму та різких трав'яних настоянок. Високі стрілчасті вікна затягнули мерехтливою магічною плівкою, яка ледь стримувала холодний вітер. Уздовж стін рядами стояли вузькі кушетки. Над деякими пораненими кружляли сріблясті сфери зцілення, розливаючи в напівтемряві м'яке, майже примарне світло.

​Кайрен сидить на незручному дерев'яному стільці. Їх усіх уже оглянули цілителі: впевнилися, що студенти не поранені, і дали випити якісь мутні магічні настої для швидкого відновлення сил. Кайрен по черзі переводить погляд на своїх друзів. Торік сидить прямо на підлозі, обхопивши коліна руками, і тихенько бурчить щось про те, що його улюблені чоботи безнадійно зіпсовані драконячою кислотою. Зіірі стоїть рівно, як на параді, періодично скануючи простір, навіть довгі вуха нервово сіпаються від кожного гучного звуку. Вірея стоїть трохи віддалік, прихилившись плечем до колони. Нервово поглядає на кушетку перед ними, чим видає глибоку тривогу.

​Вони живі. Кайрен повторює це про себе, як мантру, міцно тримаючись за присутність Чорного дракона на краю власної свідомості. Ілюзія Еха залишила в його мозку крижаний опік, і тепер навіть ця відносна тиша здається йому пасткою.

​На кушетці лежить Рейнар. Шкіра має лякаючий, майже напівпрозорий відтінок, темні вени на шиї, які ще кілька годин тому пульсували чорною енергією Еха, тепер виглядають як тонкі, згаслі шрами. Над ним схилилася професорка Ліора Селестін. Вона швидко викреслює у повітрі складні сяючі руни, які миттєво вбираються в груди хлопця. Трохи позаду неї, у тіні, нерухомо стоїть куратор Вейл. Підозріло спокійно. Кайрену все це не подобається.

​Раптом пальці Рейнара здригаються. Усе тіло починає тремтіти.

​— Частота серцевих скорочень об'єкта стрімко зростає, — монотонно порушує тишу Зіірі. — Мозкова активність виходить із критичної фази. Він повертається.

​Торік миттєво підскакує з підлоги, мало не збиваючи з ніг якогось цілителя, що проходив повз.

— Гей, Похмуросте! — нахиляється над кушеткою. — Тільки не кажи, що ти збирався проспати сніданок після того, як ледь не знищив світ!

​Рейнар хрипить і намагається глибоко вдихнути. Різко розплющує очі. Це виходить настільки несподівано, що всі мимоволі жахаються. Очі хлопця здаються якимись суцільними чорними проваллями. Дихати йому доволі важко, тому він панічно озирається навколо, ніби все ще очікує побачити стіни Ядра. Здається, він не при собі.

​— Тихо, Рейнаре, тихо, — м'яко промовляє Ліора та кладе прохолодну долоню йому на лоб. — Ти в безпеці. Еха тут немає. Твій зв'язок із колективною мережею ізольовано.

​Кайрен підходить ближче, відчуваючи, як у грудях згортається тугий вузол.

— Рейнаре, — тихо кличе він. — Ти нас чуєш?

​Той повільно переводить погляд на Кайрена. Кілька секунд він дивиться на нього так, ніби намагається згадати, хто це такий, а потім з його горла вириваються дивні, сухі звуки. Він намагається говорити, але це дається йому важко.

— Вокс... Ти... витягнув мене.

​— Ну, технічно, ми всі тут доклали зусиль, — нервово фиркає Торік, переступаючи з ноги на ногу. — Я, наприклад, дуже переконливо панікував на задньому фоні. Це теж вимагає неабиякої майстерності, знаєш.

​Вірея кидає на флоріанця вбивчий погляд, який миттєво змушує його замовкнути, і підходить ближче до кушетки.

— Що ти пам'ятаєш? — прямо запитує. Намагається не видавати свого хвилювання. — Коли воно... коли воно взяло тебе під контроль. Що ти бачив?

​Ліора хмуриться, збирається зупинити допит, але Рейнар раптом підіймається та спирається на лікті. Його лихоманить, проте хлопець не здається та ошелешує всіх.

​— Голоси... — хрипить, втупившись у порожнечу перед собою. — Їх там тисячі. Вони кричать. Я бачив... я бачив, як розриваються зв'язки. Як дракони відгризають собі крила від болю, коли їхні вершники гинуть. Це не просто монстр. Це... колективна могила. Воно складається з концентрованої ненависті.

​Студенти перезираються. Кайрен відчуває, як Чорний дракон у його свідомості несамовито гарчить, відгукуючись на ці слова.

​— Це залишковий шок від контакту з Безоднею, — професійно констатує Ліора, записуючи щось у свій магічний журнал. — Твоя нейронна мережа прийняла на себе колосальний удар чужої пам'яті.

​— Ні, — Рейнар раптом хапає Ліору за зап'ястя. Хватка доволі слабка, але в очах спалахує справжній жах. — Ви не розумієте. Там були не тільки мертві.

​У лазареті стає моторошно тихо. Студенти перелякано переглядаються. Кожен подумки задає собі питання: Що на них чекає далі?

​— Що ти маєш на увазі? — Кайрен нахиляється ближче, ігноруючи застережливий жест професорки.

​Рейнар ковтає повітря, наче йому не вистачає кисню. Погляд метушиться між друзями.

— Під усіма цими голосами... під мертвими вершниками і драконами... там є ще щось. На самому дні цієї мережі. Воно набагато давніше за саме Ехо. Воно не кричало. Воно... — здригається, ніби від холоду. — Воно спало. І воно бачило мене.

​Кайрен відчуває, як шкірою пробігає мороз. Стародавнє? Щось глибше за Ехо?

​Але перш ніж хтось встигає поставити бодай одне питання, з тіні виступає Архонт Вейл. Цей хитрий чортяка рухається як кіт. Обличчя не виражає абсолютно нічого. 

​— Досить, — обриває всі розмови. Кладе руку на плече Рейнара, і той миттєво відсахується, ніби від опіку. — Студент Ксейл пережив критичне перевантаження сенсорних каналів. Мозок у стані розпаду часто конструює фантомні образи, щоб захистити психіку від абсолютного хаосу. Це класична галюцинація на тлі магічного отруєння.

​Вейл дивиться на Ліору, і та, трохи завагавшись, повільно киває.

— Так, Архонте. Я введу йому седативний еліксир, щоб зупинити спазми.

​— Але я не... — починає Рейнар, проте Вейл різко перериває його, не підвищуючи тону.

— Тобі потрібен відпочинок, Рейнаре. Академія подбає про тебе. Ехо знищено, а його залишки більше не становлять загрози. Усе найгірше позаду.

​Кайрен примружується. Він уважно вивчає обличчя куратора. Слова Вейла звучать правильно, ідеально правильно. Заспокійливо. Як мантра для переляканих дітей.

​Але Кайрен бачить його очі. Вейл не здивований. Він не стурбований словами про «щось стародавнє». Він зреагував надто швидко, надто гладко, ніби місяцями готувався саме до цієї секунди — закрити Рейнару рота, щойно той підійде до справжньої межі.

​«Він бреше», — холодно констатує думка Чорного дракона в голові Кайрена.

​Юнак стискає кулаки, ховаючи їх у кишенях мантії. Отже перша тріщина пішла по їхній новій реальності. Ехо адаптувалося. Але, здається, Архонти адаптувалися ще швидше.

Я розберуся з цим... – обпікає панічна думка.

Вже через годину Велика площа Академії нагадує розритий мурашник. Дим усе ще підіймається над зруйнованими південними ангарами, але паніки більше немає. Тепер усі дисципліновано виконують роботу, кожен на своїй ділянці, яку заздалегідь розподілили між студентами.

​Раптом над площею лунає магічно підсилений голос одного з небагатьох вцілілих Архонтів, який закликає студентів вислухати наступну інформацію.

​— Шановні студенти, хочу повідомити вам, що Ехо існує, — лунає над руїнами. — Академія визнає його існування і свої помилки.

​Ці слова, які століттями були під суворою забороною, тепер назавжди змінять історію Драксарії. При цьому Архонт стоїть на вцілілому балконі й говорить так, щоб ніхто навіть не сумнівався в правдивості його слів.

​Далі він офіційно оголошує про надзвичайну реорганізацію Академії. Повідомляє про те, що частина Ради загинула в Ядрі, а частина зникла безвісти, і зараз адміністрація розпочала внутрішнє розслідування. Також наприкінці промови додає, що відтепер навчальна програма кардинально зміниться: студентів вчитимуть розпізнавати вплив Безодні, захищати свій розум, протистояти ментальному зараженню та іншим необхідним навичкам. Більш детально всю нову інформацію кожній групі розкажуть їхні куратори.

​Кайрен стоїть у натовпі студентів, слухаючи цю промову, проте в голові зовсім інші думки.

​«Що ви задумали?» — промайнуло в його голові.

​Зовні він виглядає абсолютно спокійним, але всередині кипить холодна рішучість. Вони знову кажуть лише зручну напівправду, майстерно приховуючи власні злочини. Але цього разу Кайрен не відчуває розпачу.

​«Я це так не залишу», — лунає його власна, тверда думка, з якою миттєво і повністю погоджується Чорний дракон. Адже тепер він чудово знає правила їхньої гри.

​Після офіційної частини студентів нарешті погодували, а потім розподілили на нові робочі групи відповідно до нових завдань. Академію потрібно було буквально відкопувати з-під завалів.

Кайрен, Вірея та Торік опиняються біля руїн головної бібліотеки. Вони допомагають розчищати шлях цілителям та викладачам, левітуючи уламки каменю і потрощені стелажі. Робота доволі важка, тож руки швидко вкриваються подряпинами і пилом, але фізична праця дивним чином допомагає їм провітрити голову. Зараз це доволі необхідно.

​Раптом Вірея завмирає, опускаючи черговий уламок. Кайрен простежує за її поглядом і ледь не випускає з рук важку балку.

​«Тільки не це».

​За якихось двадцять метрів від них, біля обваленої колони, працюють Дракен Торвальд і Моргат. Удвох. Пліч-о-пліч.

​«Не може бути», — аж подумки присвистує Кайрен.

​Це виглядає настільки нереально, що юнак спочатку підозрює чергову ілюзію Еха. Але ні, все відбувається насправді. У Торвальда обличчя нагадує висічену з льоду маску. Він короткими, точними помахами рук заморожує нестабільні перекриття, щоб вони не обвалилися на молодших студентів. Тим часом Моргат випускає з пальців тіньові щупальця, якими фіксує і витягує найважчі кам'яні брили, розчищаючи прохід. Моргат якийсь похмурий і зосереджений. Таким його доволі рідко можна було побачити. Тож це саме по собі космічне чудо.

​Між ними немає ні іскор магії, ні спроб вбити один одного. Вони мовчать і напружено та злагоджено працюють на своїй ділянці. Також організовують інших, допомагають пораненим і діють як справжні лідери своїх секторів.

​Обидва одночасно помічають Вірею.

​Дракен завмирає. На секунду опускає руки. У блакитних холодних очах спалахує складний коктейль емоцій: від відчайдушного полегшення до глибокого застарілого болю. За звичкою повітря навколо нього іскрить холодом. Він намагається стримати себе. Нібито він хотів наблизитись до неї, але зупинив себе силою думки. Видно, що він стискає щелепи і змушує себе не рухатись.

​«Схоже, між ним і Моргатом щось відбулось. Вони чи помирилися, чи що взагалі сталося? Цікавенько», — розмірковує Кайрен.

​Моргат же реагує на те, що побачив Вірею, інакше. Щупальця на мить розсіюються, а звична нахабна та самовпевнена усмішка старости навіть не з'являється на його губах. Він дивиться на Вірею темним, пронизливим поглядом, у якому читається відвертий голод і незвична хижа обережність. І він теж не робить жодного кроку їй назустріч.

Ближче до вечора, коли руки вже гудуть від утоми, а спина відмовляється розгинатися, адміністрація Академії оголошує про переселення студентів. Тих, чиї гуртожитки постраждали найбільше, в тому числі й першокурсників, переводять до нещодавно відновленого житлового крила.

​Кайрен, переступаючи поріг своєї нової кімнати, буквально завмирає на місці. Торік ввалюється слідом і від несподіванки теж ледь не впускає з рук свій вцілілий горщик із папороттю. Вони ошелешено розглядаються. Кімната доволі простора і світла — зовсім не така, як у них була раніше, з левітуючим ліжком, холодними стінами і без жодних додаткових меблів. Тут доволі високі стелі, велике вікно, два широких ліжка з товстими м'якими матрацами. У кутку навіть видніються двері до душової кабіни.

​Душова кабіна прямо в кімнаті. Нічого собі. Звідти тягне приємним теплом.

​— Кайрене... — пошепки каже Торік, повільно наближаючись до ліжка. Одним пальцем торкається ковдри, ніби боїться, що вона зараз вкусить його за руку. — Скажи мені, що це не чергова ілюзія Еха. Бо якщо так, я добровільно здаюся в полон цій космічній плісняві.

​— Якщо це ілюзія, то я залишаюся тут жити назавжди, — так само приголомшено відповідає Кайрен. Юнак скидає брудну мантію і йде в душ. — Я перший, потім і ти йдеш.

​Після душу хлопець просто падає на м'який матрац. Спина миттєво і вдячно відгукується на підтримку. Після суворих умов першого курсу цей комфорт здається справжньою магічною аномалією. Він вкривається легкою ковдрою, і вона миттєво огортає його неймовірним теплом і спокоєм.

​«Знову якісь магічні штучки», — за мить вже розслабляється, дозволяючи собі видихнути.

​Невдовзі з кабіни виходить Торік, абсолютно задоволений тим, що нарешті освіжився.

— Ох, як добре, — протягує, витираючи мокре волосся. — Тепер би ще щось смачненького закинути в рот.

​— Скоро підемо, — відзивається Кайрен, не розплющуючи очей. — Цікаво, що нас чекає в столовій. Чи будуть там якісь зміни?

​У сусідній кімнаті ситуація розгортається не менш цікаво. Рейнара заносять і обережно кладуть на його нове ліжко. Зіірі вже стоїть над ним і гранично уважно його вивчає.

​— Температура твого тіла нижча за норму на два і чотири десятих градуса, — монотонно констатує інопланетянин. — Я відрегулюю систему магічного опалення у твоїй зоні. Крім того, твій пульс свідчить про критичне виснаження. Я контролюватиму фази твого сну, щоб уникнути нічних спазмів і можливого рецидиву.

Рейнар похмуро зиркає на нього. Відкриває рота, очевидно, збираючись відправити цього ходячого аналізатора куди подалі. Але потім дивиться на абсолютно серйозне, беземоційне обличчя Зіірі... і просто здається.

​— Роби що хочеш, — бурмоче, відкидаючись на подушку.

​Сперечатися із Зіірі — це як сперечатися з кам'яною стіною, тільки стіна не видає точну статистику твоїх страждань.

​А от у кінці коридору лунає цілком реальне обурення. Вірея стоїть на порозі окремої, значно більшої кімнати. У кімнаті є величезне вікно з видом на відновлені ангари, широчезне ліжко, особиста купель — не просто якась душова кабінка, та ще й спеціальні стійки для льотного спорядження.

​— Я вимагаю пояснень! — верещить, дивлячись на куратора-голема, який привів її сюди. — Чому для мене такі особливі умови? Чому в кімнаті я одна і без сусідки?

​— Особливі умови утримання після тяжкого ментального ураження, — механічно брязкає голем. — Адміністративна директива номер сім. Ізоляція необхідна для стабілізації вашої нервової системи, студентко Соларіс.

​Вірея аж кам'яніє.

— Ментальне ураження? Я абсолютно здорова! Хто віддав наказ?

​— Директива затверджена на вищому рівні. Бажаємо приємного відпочинку, — голем незграбно розвертається та швидко іде геть.

​Вірея сердито пирхає. Вона далеко не наївна дівчинка. Адміністрації Драксарії завжди було глибоко начхати на комфорт студентів, особливо першокурсників, а тут раптом — «особливі умови» і найкраща кімната в усьому крилі. Вона нутром відчуває, що тут щось нечисто.

​Це або Дракен, або Моргат. Без варіантів. Ніхто інший не зміг би так тихо вибити для неї цей привілей.

​Дівчина стоїть на порозі, міцно стискаючи кулаки. Їй до нестями хочеться піти і жбурнути цю подачку їм прямо в обличчя, довівши, що вона більше не потребує їхньої опіки. Ніколи. Але водночас... після всього пережитого жаху, після постійної боротьби та тотального контролю, думка про власні, надійно зачинені двері здається неймовірно спокусливою.

​Тож Вірея сердито хитає головою, заходить у свою розкішну кімнату та зачиняє за собою двері. Нарешті вона наодинці.

У кімнаті Вірея набирає собі купель. Вона з великим задоволенням залазить у неї. Тут навіть є якась пахуча піна. Дівчина фиркає, розуміючи, що це хтось із хлопців, але все ж таки бере її, насолоджується процесом, а потім м'яко падає на розкішне ліжко, розкинувши руки, і поринає в думки:

​«Нахаби...Думають, що я їх пробачу і допущу до себе. От вже ж ні. Все, я сконцентруюсь тільки на тому, щоб стати найкращим пілотом. Більше жодних чоловіків в моєму житті. Пішли обидва до біса. Ніхто з них мене не захистив в результаті. Тільки пусті балачки. Скористалися мною і тепер навіть бояться підійти. Ну я вам ще влаштую. Тільки спробуйте підійти до мене».

Увечері наші студенти заходять до їдальні. І тут на превеликий подив пахне справжньою смачною їжею. Сьогодні тут немає ні кислотного желе, ні сумнівних водоростей. На довгих столах парують тарілки із запеченим м'ясом, гарячим хлібом та різноманітними овочами. Здається, після катастрофи адміністрація вирішила розблокувати стратегічні запаси, щоб хоч якось підняти моральний дух своїх студентів.

​Торік зупиняється перед столом, та в очах з'являється майже релігійний трепет. Обережно бере виделку, наколює шматок м'яса, кладе до рота і повільно заплющує очі. На обличчі абсолютний екстаз. Ніби він щойно пізнав усі таємниці Всесвіту.

​— Святі папороті! — стогне. — Це справжня їжа! Вона така смачна!

​Кайрен сідає поруч та накладає собі повну тарілку.

«Здається, я зараз з'їм навіть стіл, якщо його полити підливкою», — розмірковує, відчуваючи, як шлунок зводить від голоду.

​Тим часом Торік змітає їжу зі швидкістю зголоднілого хижака, паралельно активно розмахуючи виделкою.

— Слухай, якщо для того, щоб в Академії почали нормально готувати, треба було розвалити половину Академії і ледь не влаштувати кінець світу, — розмірковує з набитим ротом та відправляє наступний соковитий шматок м'яса до рота. — То, можливо, нам варто було б зруйнувати це місце трохи раніше? Я б сам допоміг Еху, якби знав, що на вечерю подадуть картопляне пюре і таке смачнюче м'ясо. Соковите! М-м!

​Кайрен не витримує і починає щиро сміятися.

​До їхнього столу підходять Рейнар, Зіірі та Вірея. Рейнар виглядає, ніби його щойно переїхав віз. Але він все рівно слухняно сідає за лаву. Зіірі миттєво присуває до нього всі тарілки.

​— Твоя добова норма калорій після магічного виснаження повинна складати не менше 4000 калорій, — монотонно інформує інопланетянин, дивлячись на Рейнара та навіть не кліпає. — Їж! Я рахуватиму кожен шматок. Тобі треба відновити всі сили.

— А може ти відчепишся від мене? Я сам знаю, скільки мені потрібно їсти.

​— Ні. Я краще знаю, — продовжує свердлити його поглядом Зіірі.

​Рейнар важко зітхає, дивиться на Кайрена поглядом, повним абсолютного відчаю, ніби благає врятувати його від цього ходячого калькулятора.

​«Вибач, друже, тут навіть Чорний дракон безсилий», — подумки співчуває йому Кайрен, продовжуючи жувати.

​Рейнар приречено бере виделку і починає їсти під суворим наглядом Зіірі.

​Вірея помічає за столами старшокурсників Моргата та Торвальда. Вони сидять уже не разом, але в одному секторі. Знову мовчки зиркають на неї. А вона лише пирхає та максимально відвертається.

​Торік не витримує і вставляє своїх п'ять копійок.

— Слухай, Віреє, вони ж від тебе не відчепляться. Знову будуть тебе домагатися. Що ти плануєш з ними робити?

​— Я сама знаю, Торіку, не влазь у це. Дам їм такого відсіча, що мало не покажеться. І більше не захочуть ображати жодну дівчину. Вони не на ту натрапили.

​Після ситної вечері Кайрен і Торік нарешті повертаються до своєї комфортної кімнати. За вікном уже майже ніч. Кайрен вмощується на своєму м'якому ліжку, заклавши руки за голову, і ковзає поглядом по стелі.

​З сусіднього ліжка не замовкає Торік. Він уже хвилин двадцять безперервно просторікує про те, як правильно доглядати за папоротями в умовах підвищеної магічної радіації і чому новий матрац позитивно вплине на його ауру.

​Кайрен повертає до нього голову.

— Знаєш, Бамбл? — тихо промовляє. — Ще сьогодні вранці я був абсолютно переконаний, що ти мертвий. Стояв серед руїн і думав, що віддав би все на світі, аби ще раз почути твій голос.

​Торік миттєво замовкає, здивовано кліпає очима, зворушений такою відвертістю.

— Ох, Кайрене, це так мило. Не знав, що я тобі такий дорогий.

​— Так. Але зараз, — безжально продовжує Кайрен. — Я вже серйозно розглядаю варіант придушити тебе цією прекрасною новою подушкою, якщо ти не замовкнеш і не дасиш мені поспати.

​Торік обурено пирхає, натягуючи ковдру аж до носа.

— Ніякої поваги до дивом вцілілих. На добраніч, жорстока людино.

​— На добраніч, Торіку, — з усмішкою відповідає Кайрен, заплющуючи очі.

​Та миттєво провалюється в глибокий сон.

Але цього разу уві сні він не відчуває ні болю, ні криків. Немає чорних провалів, які переслідували його раніше у снах. І немає моторошного голосу, який обіцяв, що він стане відлунням. Кайрен стоїть на березі безмежного чорного океану. Вода абсолютно нерухома, нагадує густе темне скло. Навколо панує абсолютна ідеальна тиша. Немає ні драконів, ні мертвих вершників, ні тисячі голосів, що зливаються в один крик. Тільки він і ця чорна гладь.

​«Де всі?», — думає, обережно ступаючи вперед.

​І раптом далеко-далеко за горизонтом він чує дивний звук. Він схожий на повільний, неймовірно глибокий вдих. Вода легенько здригається. Потім ще один вдих, повільний і розмірений, ніби дихає сама планета. Під усім цим безмежним чорним океаном спить щось величезне. Щось настільки стародавнє і могутнє, що від одного усвідомлення його розмірів Кайрену стає важко дихати. Воно не мертве, воно просто чекає.

​Кайрен різко розплющує очі, сідаючи на ліжко. Серце шалено б'ється об ребра. У кімнаті темно. На сусідньому ліжку мирно і трохи кумедно сопе живий Торік. Усе добре. Вони в безпеці.

​Але десь дуже далеко в його свідомості, там, де проходить межа з безоднею, залишається чітке крижане відчуття.

«Ехо не зникло. Воно просто затихло».