Спочатку:
На сторінку книги
Розділ 8. На поклик мертвих
Свічки загадково блимали. Над запаленим на вугіллі заморським фіміамом вітали ароматні пари, складаючись в загадкові символи, а коштовні кристали на вівтарі містично виблискували. Атмосферу наповнювали флюїди магії та чаклунства. Здавалося, ти можеш протягнути руку і торкнулися дива.
Приблизно такими епітетами барди, поети та письменники, зазвичай, описують магічні ритуали за умовах, що вони ніколи їх не бачили на власні очі. Чаклунство - не дешева справа. Замість вишуканих підсвічників з черепами та трояндами використовували практичні металеві підставки, щоб вогонь та гарячий віск не зіпсували дорогу річ. Ритуальні жертви? Відведи богиня, ми не такі.
Пентаграми, гліфи та руни малювали шматочком крейди, чи вугіллям. Звичайною крейдою, а не освяченою якимось особливим чином на повню. Головне, щоб було видно малюнок. Пахощі обирали найдешевшої якості, бо їх ніколи не напасешся. Без плісняві, не сильно тхнуть, та й добре. Ритуальна музика? Звуки тимпану, кимвали чи цимбали? Це зайве і лише відволікатиме.
Вівтарні скатертини з грубих матеріалів часто-густо були пропалені впавшими свічками, розпеченим вугіллям, та заплямовані різнокольоровим воском. Хто в здоровому глузді буде обирати шовк, парчу чи оксамит для такої роботи? Ще й робити на ньому вишивку з зірок чи символів золотими нитками? Про ритуальний одяг взагалі промовчу. Невігластво та марнотратство. Будь який одяг автоматично стає ритуальним, якщо ти в ньому проводиш ритуал.
Кристали теж брали дешеві: не оброблені самородки чи галтовку. Головне, щоб були насиченого кольору, без зайвих вкраплень та сколів. Гримуари та книги заклинань ніхто постійно з собою не носив. Вони призначені для зберігання знань, а не для повсякденного використання. Якщо будеш тягати їх з собою, то чорнила з малюнками вицвітуть, а сторінки пожовкнуть. Довгі заклинання та обряди на пам’ять ніхто не вчив. Маленький клаптик паперу з нашкрябаним описом ритуалу та рунами до нього був ефективнішим за найкращу пам’ять. Замість кришталевих куль використовували склянки з водою. Ось тут дешевизна обґрунтована. Зайві вензеля чи грані сосуду могли викривити гру тіней та світла, що формують картини майбутнього.
Так, свічки могли раптово спалахувати та плюватися іскрами, що завжди радувало недосвідчених глядачів та виконавців. Це нормально, і залежить від якості воску та гніту. Робота така у свічок – горіти. Вони роблять її, як можуть. Як і всі ми.
Судячи з того, що я побачила на вівтарі цих двох алхіміків – я помилялася. Вони не були новачками в нашій справі. Все було просто та практично, без зайвої мішури чи надмірного декору, що не схоже на їх братію.
- Ми навчилися використовувати небесні явища, щоб наповнити символи їх магією, - розпинався Теареус, - Для вас, справжніх магів, основним джерелом сили є ви самі. Чарівники та відьми вже мають вроджену іскру, яка підсилюється від зовнішніх джерел. Енергія для вас така ж їжа, як м’ясо чи яблука. Ви маєте свідомість, тож можете скеровувати силу, але в багатьох речей в світі свідомість відсутня. Кристали, трави та метали також мають магічну іскру, проте не можуть нею розпоряджатися самостійно. Отже, наша справа - їх до цього підштовхнути.
- Невеликий практичний приклад, - перебив товариша Зігфрід, - Ви знаєте, що це?
Алхімік підняв вгору маленький камінець. Ми з чарівниками розгублено поглянули один на одного без жодної уяви що за предмет нам демонструють. Чорний камінь з металевим блиском міг бути чим завгодно: шматочком вугілля, полірованим моріоном чи морською галькою. Теареус пирхнув від сміху в сиву бороду, забрав в товариша камінь і приклав його до дистиляційного кубу. Чорний камінець прилип до стінки металевого аламбіку, відмовляючись падати вниз, як належить всім предматам, що мають вагу.
- Це магніт, - зрозумів Фредерік, - Моряки використовують магнітні голки для навігації. Вони пристають до всього металевого.
- Абсолютно вірно, юначе, - кивнув Зігфрід, - Пристрій з магнітом дозволяє визначати напрямок, коли зірок або сонця не видно з-за хмар.
- Петрус Перегрінус Де Марікур написав трактат "Послання про магніт", який став першою систематичною роботою, що описує властивості магнітів. Він чітко сформулював поняття магнітних полюсів, закони притягання та відштовхування, а також описав експерименти з ламання магніту на частини, кожна з яких зберігає два полюси, - пафосно продовжив Теареус, піднявши палець догори.
- Знайшовши на них полюси, він відкрив те, що пізніше отримало назву силових ліній, - перебив його нудну промову Зігфрід.
- Якщо є предмети, які реагують на магнітні силові лінії, то можуть існувати інші предмети, що реагують на магічні, - зрозуміла я.
- В яблучко! – кивнув Теареус, - Зігі, яка у нас сьогодні зібралась чудова публіка. Навіть лекцію закінчувати не хочеться.
- Не звертайте увагу на цього буркотливого стариганя. Він не замовкає навіть коли спить. Повірте мені, я живу з цим базікало вже третій місяць. Хоч корок у вуха вставляй, - розсміявся Зігі, - Одного разу, я прокинувся вночі через те, що він сперечався з привидом Олександра Некама, обговорюючи його трактат «Про природу речей». Ви тільки уявіть! З самим Некамом!
- Досить теорії! Нам не дисертацію треба захищати, а себе, - не витримала Белла.
- Добре-добре, ваша правда, - замахав руками Зігі, - Принесла амулет, який я для тебе виготовив?
Шкода, що Белла зупинила його. Цікаву тему підняли вчені, я б ще послухала. Особливо про сварку з привидом Некама. Анатоль полюбляв його труди, і постарався, щоб я запам’ятала це ім’я.
Жінка кивнула та поставила на стіл знайому маленьку пляшечку з мідним пентаклем. Алхіміки заворушилися. Теарус почав перебирати записи, а Зігфрід копирсався в чисельних шухлядах на стелажах, поки не витяг простий чорний мішечок.
- Сіль треба розсипати у формі пентаграми — стародавнього знаку рівноваги між стихіями, - сказав він, протягнувши мішечок товаришу, - Після цього потрібно п’ять каменів, кожен з яких буде уособлювати вартового одного з внутрішніх світів.
Поки його колега мовчки сипав на стіл з мішечку, Зігфрід витяг з шухляди перший камінь:
- Флюорит — вартовий розуму, що очищає думки від ілюзій, - поклавши строкатий фіолетово-зелений кристал на стіл, алхімік одразу витяг його братів, - Корнеол — вогонь крові, що дарує мужність і силу. Лабрадорит — дзеркало душі, що приховує від чужих очей істинне єство. Обсидіан — тінь, що поглинає зло і розсікає прив’язки. Та останній — димчастий кварц. Дим часу, що розчиняє страх і закриває двері для недобрих намірів.
- Які високі слова, - подумала я, похитавши головою, - Аби тільки в них був сенс.
Зігфрід закінчив пентаграму та перейшов на шепіт. Далі я могла тільки здогадуватися, що чоловік одними губами промовляв заклинання. Не дивлячись на мій скепсис, в колі щось почало відбуватися. Ні, руни не спалахнули над пентаграмою, обертаючись у повітрі, як зорі над храмом богині. Ніяких іскор, потойбічного вогню чи подиху вітру теж не було. Нічого, що було схожим на фокуси вчених, які і свічку без кольорового диму запалити не можуть.
Я підійшла ближче, щоб роздивитися. Цього не можна було побачити оком, але я відчула - камені з’єдналися між собою та стали єдиним цілим. Магічне коло діяло. Так, воно було не таким яскравим, як я звикла, але це не показник. Головне – ефективність, а не ефектність.
Невидимі потоки від каменів проникали в глибини пляшки і били з нею фонтаном, очищаючи простір. Звуки вулиці та шум моря, які прокрадалися крізь вентиляційне вікно - зникли. Ті, хто стояли поруч, відчули, як їхні серця огортає спокій, а думки — ясність. Я це знала точно, бо також це відчула. От тільки насолодитися мені завадив шлунок, який настирливо натякати, що пора в нього щось покласти.
- Обряд завершено. Істина під захистом, - урочисто промовив алхімік.
- Все таки - це у них в крові. Не можуть без зайвого пафосу, - похитала я головою.
- До наступного місяця, - кивнула йому Белла.
- Що до наступного місяця? – не зрозуміла я.
- Ритуал треба проводити з певною періодичністю, а точніше - раз на місяць. Захисний амулет був виготовлений на момент утворення квадрату Венери та Нептуна. Ми змогли підловити момент їх точного поєднання за допомогою цих каменів, - не вагаючись пояснив алхімік. Чоловік зібрав п’ять кристалів зі столу і показав на долоні:
- Камені увібрали небесну силу і тепер можуть поступово передавати її амулету, таким чином оновлюючи його.
- А якщо не оновити амулет вчасно? – зацікавилася я.
- Магія з часом зникне, - розвів руками Теареос, - Пляшечка стане звичайною бутафорією, яку можна купити на торговельній площі Ре Воллє. Там, мабуть, ще і гарніше знайдете. Щоб око радувало.
- Ось чому Белла не покидає Пенефоріс. А я гадала, що в неї така домовленість з матінкою. Чим вона розплачується з алхіміком за послуги? Жінка стверджує, що гроші його не цікавлять, і інтимні стосунки тут не до чого. Як на мене – відьма бреше. Гроші цікавлять всіх, як і красиві форми, - думала я, дивлячись, як чоловіки прибирають кристали та змітають сіль в мішечки.
- Ми, наче, збиралися декого знайти, - нагадала я, - Чи для цього потрібне інше коло?
- Інше коло та інший час, - не дивлячись на мене, кинув Зігфрід, - Для пошуку нам потрібен Юпитер та Меркурій, а ці хлопці зараз не в дуже гарних відносинах на небосхилі. Треба чекати поки вони утворять трін.
- І скільки чекати? – насупилася я. Чоловіки відволіклися від прибирання стола та серйозно поглянули один на одного:
- Давайте порахуємо: ретроград Меркурія почався два тижні тому в знаку тельця. Він триває приблизно 20-23 дні, без мапи точніше не скажу, - почав вголос роздумувати Теареус.
- Врахуємо ще пару днів застою, поки він буде розвертатися, та маємо - приблизно одинадцять днів, - кивнув Зігфрід та продовжив, - Юпітер його наздожене десь за два тижні. Тож, не раніше двадцять одного дня, а далі вже треба дивитися.
- Двадцять один день!? – вигукнула я, не повіривши його словам, - В мене немає стільки часу!
- Мінімум, - впевнено кивнув Теареос, - Зараз ми можемо зробити тільки точні розрахунки.
- Зігі, любий, - м’яко промовила Белла, - Можна щось придумати? Справа не чекатиме.
Алхіміки незадоволено загомоніли. Зігфрід витягнув сувій з зоряною мапою та розвернув його на столі.
- Бачиш це сузір'я, Белла? – чоловік розгнівано ткнув пальцем в якусь закарлюку, - Вище Малого ковша є ламана лінія - це Кассіопея.
Я ковтнула слину, почувши знайоме слово. Хвилюватися не було про що: «Кассіопея» слугувала назвою не тільки еліксиру, а і сузір’ю на небі. Та й багато жінок це ім’ям носили на півдні. Але все ж було дивним - вже друге за мою долю відповідає міфічна цариця, яку покарав бог морів Посейдон за марнославство. Якщо це якийсь знак від богині, то мені він не сподобався.
- А бачиш цю яскраву зірку? Це не зірка, а Юпітер. Ось він нам і потрібен! І поки він не буде тут, - Зігфрід перевів палець в інше місце зоряної мапи, - Ми нічого не зможемо. Вмієш переміщати планети по небосхилу?
- Ніхто не вміє, - похитала головою Белла, округливши очі.
- Я так і думав, - кивнув Зігі, - Отже, чекаю вас за двадцять один день.
- Не підходить. Стільки часу в нас немає, - не погодилася я, - Якщо ми не можемо добути Юпитер з Меркурієм, то і грець з ними.
- Як це «грець з ними»? – пирхнув Теареус, - Юпітер, це наш Великий Благодійник! Планета, що несе найбільші благословення, удачу та процвітання. Його енергія асоціюється з розширенням, ростом, мудрістю та вищими знаннями. Меркурій відповідає за новини та інформацію. Зараз він в ретрогаді, тобто йде в зворотному напрямку. Нічого нового він здобути не допоможе!
- Ми не такі, як ви, - сумно сказав його колега, - Зрозумійте, не в наших силах змахнути чарівною паличкою і всі бажання вмить будуть виконані. Наша магія полягає в точних розрахунках та підготовці.
- Чарівна паличка – міф. Ніхто ними ніколи не користувався, - відмахнулася Белла, - Що ще можна придумати?
- В магії багато шляхів, треба знайти потрібний. Давайте міркувати творче. Що у нас є зараз на небі? – підтримала я подругу.
Здається, я сильно здивувала алхіміків. Вони переглянулися, почали витягувати кіпи сувоїв та записів, листати книги та обговорювали ідеї.
- Місяць росте у фазі Діани. До повні кілька днів. Це добре, можна використати, - задумливо прошепотів Зігфрід.
- Новий місяць народився — на нові справи годиться. Місяць уповні – відьми на мітлі, - підтримала його Белла.
- Але це дурня, Зігі! - покашляв Теареус, листаючи сторінки, - Поки Меркурій на стане директивним, тобто не змінить свій рух на правильний, він не зможе допомогти з новими знання.
- А якщо нам і не потрібні нові знання? – подумала в голос Белла, - Нас не цікавить майбутнє, інакше б пішли до ворожки. Нам потрібна інформація про минуле. Приставка «ретро» це ж про минуле правда?
- Вірно кажеш, мала,- кивнув алхімік, поглянув на мапу і закляк, - У нас Плутон у восьмому домі!
Я була впевнена, що Белла старша за червонастого Теареуса, але не могла цього довести. Та й кому потрібні умовності коли Плутон у восьмому домі. Залишилося дізнатися, що це означає.
- А що не так з восьмим домом? – не зрозуміла я. Курс астрології був давно і я вже нічого суттєвого не пам’ятала.
- Правитель потойбіччя перебуває у своїх володіннях, - вперше за весь час пролунав голос Фредеріка.
Все таки, він не повністю пішов в свою матір. Я б не могла уявити ситуацію, в якій про Арабеллу Ле’Гардіа можна було б забути. Якби ця відьма стояла мовчки, чи взагалі обернулася на мармурову статую, вона б і доти давила на всіх своєю харизмою. Алхіміки загадково поглянули на хлопця.
- Плутон або Аїд в класичній міфології, є богом підземного світу, - знизав плечима хлопчина.
- Стривайте, - замахала я руками, - Ми ж не збираємося звертатися до старих богів? За це на ешафот можна потрапити швидше, ніж ковтнути еля в шинку.
- Святий Трисмегист, авжеж ні, - відмахнувся Теареус, - Хлопець це сказав образно. На честь стародавнього бога підземного світу назвали планету пов'язану зі смертю, відродженням, глибинними трансформаціями та всім прихованим. Кілька днів тому Плутон повернувся в свій дім, тому зараз перебуває на піку сил.
- На гребні хвилі, так би мовити, - додав з усмішкою Фредерік, - Знак Скорпіона відповідає за теми кінця життя, спадщини, спілкування з духами та перевтілення. Він може дати інформацію про обставини кінця життя, і ретроградний Меркурій йому в цьому допоможе.
- Загинув мій знайомий, треба знайти винного та витягнути з в’язниці несправедливо засудженого, - підсумувала я, - Зірки зійшлися. Гарна ідея, Фредерік
- Чудовий привід піддатися стереотипам, еге ж? - хитро примружив очі Зігфрід, - Шановний пане Теареосе, ви давно спілкувалися зі світом мертвих?
Червононосий алхімік розсміявся і пішов нишпорити по підвалу в пошуках потрібного приладдя. Я не дуже зрозуміла привід для веселощів, але може це в них якісь забобони. Наприклад, як в нас польоти на мітлі чи чарівні палички. Про алхіміків теж ходить багато чуток в народі. Хтось каже, що вони можуть викликати духів та демонів заради бажаних знать, перетворювати метали на золото чи робити людей безсмертними. Як на мене, це такі ж нісенітниці, як і те, що відьми крадуть новонароджених та п’ють кров молодиків. Дурні вигадки, не більше.
- Це буде не просто, - пролунав голос Теареуса з глибин підвалу, - Про пентакль виклику духів багато пишеться в стародавніх трактатах, та, на жаль, мало путнього. Наші попередники не залишили нам точних формул виготовлення, лише літературні описи та купу порожньої містифікацій.
- Якісь знання губляться, якісь змінюються настільки, що неможливо відділити істину від загальних філософських роздумів. Таке буває, - розвів руками його колега, ніби вибачаючись перед нами за минулі покоління вчених.
- Та й грець з ними. Ми не гірші за них, - покривила я вустами, - Ви ж займаєтесь експериментами? Зробимо ще один.
Белла обережно поглянула на мене, потім на сина, і напружилася. Відьма здогадалася кого я хочу використати.
- Бачу, пане «грець з ними» має що запропонувати, - посміхнувся Зігфрід.
- Доєднаємо до ваших знань нашу силу і отримуємо досконалий результат.
Кожна година моїх пошуків ставала годиною у в’язниці для Ілсе. Він цього не заслуговував. Хто б що не казав, а тюремної романтики в природі не існує. Її придумали бовдури, які ніколи не бували за металевими гратами казематів.
По вигляду обох алхіміків, моя ідея їм не аби як сподобалася. Чоловіки почали перебирати шухляди, витягувати книги та сувої з зоряними мапами, щось пошепки обговорюючи.
- Ти що надумала? – змією прошипіла Белла, схопивши мене за руку.
- Випробую твого сина. Голова в нього ніби варить, це я в вже побачила. Тепер треба зрозуміти, на що він спроможний на практиці і з’ясувати чому помилилася Паті, - знизала я плечима.
- Патриція недалекоглядна стара дурепа! Ось що! - ледь стримувала себе від крику Белла.
- В будь-якому разі, ані ти, ані я, не можемо приймати активну участь. Сама розумієш наслідки. А Фредеріка ніхто не шукає, матінці на нього байдуже.
- Створимо коло з чорних свічок. Місяць зростаючий, тому візьмемо срібну пластину, - нарешті вирішив Зігфрід, - На ній викладемо камені у формі восьмикутної зірки — символу восьмого дому. І ще потрібні камені Плутона. От тільки які взяти? Гранати чи обсидіани?
- Може чорний турмалін? – відгукнувся з-за стелажів Теареус, - Я десь тут бачив один.
- Ні! – вигукнула я, - Не треба Місяць та срібло.
Чоловіки здивовано поглянули на мене. Вочевидь, алхіміки не знають, що срібло на нас погано впливає. Так повинно залишатися і надалі. Місячний метал нічого особливого не зробить мені чи Беллі, просто викличе неприємний дискомфорт. Але її сину буде важко з ним працювати. Фредерік теж це розумів.
- Мій друг Мадж має на увазі, що звичайний Місяць не підійде для контакту з духами, - сказав молодий чарівник, - Селена - Білий Місяць, апогей нічного світила, ліве око богині. Вона не в силах прокласти шлях до світу загублених душ. Потрібен Чорний Місяць, Ліліт.
- Зараз не та фаза, хлопче, - похитала головою Белла.
- Він не про фазу, мала, а про перигей, - зрозумів Теареус, - Деякі науковці в своїх розрахунках використовують фіктивну точку. Це не планета чи фаза. Це момент максимального віддалення Місяця від Землі який є своєрідним антиподом Світлому Місцю. Його і називають Чорною Ліліт.
- Щось погано у вашої братії з фантазією. Зі стількох міфів та легенд, які встигли написати за сторіччя, ви тільки і робите, що використовуєте одні й ті самі імена та назви. Ну от, як можна розібратися у всіх видах Ліліт? - скривилася я. Почувши мої доводи, алхіміки гучно розсміялися.
- Якщо планета фіктивна, то який матеріал брати для пентакля? – посміхаючись спитав Зігфрід.
- Треба взяти те, що вже не існує. Те, що втратило свою форму, суть та значення, - впевнено сказала я, дивлячись на їх реакцію, - Попіл, наприклад.
- Або дзеркало, - покривив вустами чоловік, - Воно теж ніби і справжнє, а ніби і ні.
- Незвичайний підхід, але мені подобаєтесь. Нестандартно та водночас креативно. Все, як ми любимо, - посміхнувся Теареус, - А який попіл потрібен? Чи підійде з будь-якого каміну? І чому ми раніше ніколи не співпрацювали з чарівниками? Це ж так весело.
В мене не було відповідей, та вони вже нікому не були потрібні. Алхіміків вкусила підступна муза натхнення і вони на деякий час забули про наше існування. Чоловіки перешіптувалися, малювали складні схеми на шматках пергаменту, починали суперечки та швидко їх закінчували. Кіпа зім’ятих аркушів поруч з ними росла, воліючи перетворитися на кучугур.
Фредерік шкрябав нотатки в маленькому записничку, дослухаючись до алхіміків. Белла сиділа на підлозі з прикритими очима, спершись на стіну, і відверто нудьгувала. А я набралася нахабства і, поки ніхто не бачить, гризла шматок в’яленої риби, яку знайшла на кухні. Шлунок скиглив так, ніби я не їла щонайменше тиждень. Солонувате сухе риб’яче м’ясо було не тим, що хотілося покласти до рота, але це було краще ніж нічого.
Так пройшла година, дві чи більше. В підвалі не було вікон, крім вентиляційного, через яке не потрапляло світло. Визначити час було неможливо. Ти часом, у домі хтось з’явився. Спочатку скрипнули двері, а потім почувся стукіт підборів. Мабуть, хтось зі слуг, що допомагають пану Зігфріду вести господарство, поки він пропадає в підвалі.
Фредеріку остогидло бути стенографистом алхіміків. Хлопець витяг крихітну люльку та розпалив її. Підвал відразу наповнився клубами ароматного диму. Чоловіки не звернули на це уваги, а ось Беллі це не сподобалося. Вона мовчки жбурнула в сина камінець, який підняла з підлоги. Молодий чаклун невдоволено зойкнув, відійшов від неї, але люльку не загасив. Сушена риба частково перебила голод, та втамувати його повністю не змогла. Підніматися нагору в пошуках провізії не хотілося. Прийдеться пояснювати прислузі хто я, та що роблю в цьому домі. Голод, втома та темрява підвалу навіяла на мене апатію.
- Дай мені спробувати, - сказала я Фредеріку, вказавши на люльку. Він знизав плечима та протягнув її мені.
Ніколи не палила, та зараз, мабуть, вдалий час. Делія іноді любила вдихнути ароматного тютюну, але не робила це постійно. З її слів, люлька допомагала їй відволіктись від роздумів, зняти напруження та відпочити. Ну, що ж – спробуємо. Зробивши перший вдох, я закашлялася.
- Міцна махорка, - посміхнувся Зігфрід, на мить піднявши погляд від записів, - Там водичка в глечику. Промочи горлянку, хлопче.
- Дякую, не треба, води. Мені б не завадило чогось міцнішого, але не зараз, - відповіла я зі сльозами на очах та зробила ще одну затяжку.
Як я і гадала, далі пішло легше. Не думаю, що це мені сподобається, або увійде в звичку. Якщо в нас нічого не вийде і мене стратять, то хоч не буду шкодувати на тому світі, що так і не скуштувала тютюну.
- Одразу кажу: часу ви нам дали мало і це тільки чернетка, - крізь дим пролунав голос Зігфріда, - Будемо сподіватися, ваша магія компенсує недоліки.
- Дайте мені глянути, - сказала Белла, відбираючи аркуш з руки алхіміка.
Жінка закусила губу, швидко пробігла очима по тексту та кивнула. Потім покрутила пергамент, розглядаючи малюнки, зробила кілька виправлень пером і протягнула мені:
- Нормально, з цим можна працювати. Бачила і гірші роботи, які вдавалися. Головне, що є логіка, а отже надія на успіх існує.
Ну, раз Арабелла задоволена їх роботою, то і справді можна спробувати. В будь-якому випадку, вибору у мене не було.
Чоловіки налили червоного вина в келих, запалили полин і поставили його на стіл. Особисто я більше люблю білу шавлію, але тільки через її м’який аромат. Полин хоч і тхне гірше за тютюн, проте краще за інші рослини очищає простір перед магічними ритуалами.
Зігфрід витягнув одну димлячу гілку полину та загасив, зануривши у вино. До їдкого диму тютюну і трав додався запах червоного альяніко, п’янкого сорт винограду, яке розливали на півдні під гучною назвою «Кривавий лицар». В моїй уяві, підвал алхіміків почав здаватися одним з багатьох барів Тельферу, про які я так багато чула. Тільки замість молодих танцівниць, у нас було два пристаркуватих алхіміка, не дуже молода відьма з сином і я. Гарна компанія для розваг, нічого сказати.
Поки я вітала в своїх думках, хтось намалював коло з пентаклем на скляному дзеркалі. Белла зібрала з каміну попіл, насипала його в маленьку пляшечку і поставила по центру вівтаря. Теареус розставив чорні свічки колом, та простягнув коштовні самоцвіти товаришу.
- Так, що ми тут маємо? - сказав Зігфрід, розглядаючи оксамитово-чорний кристал на світлі ліхтаря, - Обсидіан — камінь тіні, що відкриває двері до потойбіччя. Дуже добре.
- Стійте, стійте, - замахала я руками, - Фредерік самостійно повинен виконати ритуал, від запалення свічок до самого кінця.
Хлопець крадькома поглянув на матір. Белла кивнула і він впевнено підійшов до столу.
- Це план проведення ритуалу, просто читай з аркушу. Ти робив побідне безліч разів, тому немає про що хвилюватися, - прошепотіла йому жінка. Після цих слів, всю впевненість з молодого чарівника, як корова язиком злизала.
- Белла, донна! Хіба так можна з чоловіками? Особливо з молодими. Коли ти вже зрозумієш, що не можна вести себе з сином, ніби ти імператриця, яка віддає накази? - подумала я, з жалем дивлячись на Фредеріка.
Хвилину хлопець розгублено дивився на аркуш, та нарешті зашепотів, викладаючи самоцвіти на дзеркало:
- Гранат — кров і вогонь, символ життєвої енергії, що не згасає після смерті. Лабрадорит — сяйво між світами, відкрий нам прохід. Чорний турмалін — захисти від хаосу, стань опорою.
- Навіщо це казати? Без цих слів камені не згадають своє призначення? – прошепотіла я у вухо Беллі і одразу отримала від неї ліктем по ребрам.
- Цить, невгамовна! – шикнула воно на мене, - Це афірмація для концентрації.
- Крапля вина, як жертва, - прошепотів він, наливши трохи вина з горнятка у пляшечку з попелом, - Відкрийтесь двері пам’яті, щоб я почув голоси тих, хто був до мене.
Свічки яскраво спалахнули і одразу згасли, затягнувши димом вівтар. Беру свої слова назад: іноді вони так роблять від певної концентрації сили. Не можу сказати, що рідко, але й не часто.
- Час відкрити книгу пам’яті, - прошепотів Фредерік підзивая мене підійти ближче, - Мадж, напиши ім’я, символи чи образи того, про кого ми запитуємо від духів.
- Що ж написати? – подумала я, взявши перо зі шматком чистого аркуша, - Зазвичай, я просто концентрувалася на відчуттях та промовляла пошукове заклинання. Описати силу таємничого чаклуна на папері в мене слів не вистачить. Ім’я вбивці теж не відомо. Якщо б я його знала, то вся ця вистава була б не потрібна. То, що ж робити?
Мить подумавши, я швидко намалювала кілька символів та склала папір навпіл.
- Готово. Що далі?
- Підпали його та змішай попіл від аркуша з попелом в пляшці, - сказав Фредерік.
- Добре. Попіл до попелу, прах до праху, - прошепотіла я, підпалила куточок аркушу і поки він ще горів, занурила в пляшку. Рудий вогник швидко згас, торкнувшись вологих від вина стінок сосуду і пішов димом.
- Здається ти поспішив і аркуш не встиг догоріти, - задумливо прошепотів хтось з алхіміків.
Я торкнулася пляшки, щоб витягнути залишки аркушу, і ще раз їх підпалити, але не встигла. Стіл підстрибнув. З жахливим гуркотом скляне дзеркало тріснуло і розкололося на безліч частин. Пляшечка з попелом та кубок перевернулися. Червоне, наче кров, вино розлилось химерною плямою, повільно змиваючи попіл з розбитої дзеркальній поверхні. Десь в темряві нервово закашляв Теарус.
- Бите дзеркало, то не до добра, - прокрехтів він, - І навіщо ми його обрали? Я ж казав - треба брати закопчений над вогнем срібний диск.
- Це так заплановано? – скривилася я, не розуміючи спрацював обряд чи ні.
- А мені звідки знати? – знизав плечима Фредерік, - Сказали зробити по схемі - я зробив.
- Чудово, - гучно видихнула я, - В когось з присутніх є ідеї що робити далі?
- Гадаєш нічого не вийшло? – схвильовано запитав Зігфрід.
- Хтось бачить ефект? Може духи вилізли з потойбіччя чи з’явилася чиясь померла бабуся? – іронічно спитала я, піднявши руки догори.
- Я чув, що деякі обряди починають діяти поступово. У сон може прийти видіння чи знак з’явитися, - м’яко припустив Теареус, - Може вівтар залишити на якийсь час?
- Треба прибрати все зі столу. Такий гармидер зробили, ще й насмерділи. Дихати нічим, - пролунав в’їдливий жіночий голос.
- Щоб ти, Белло, так гармидером переймалася в своїх занедбаних схованках, - прошепотіла я, змітаючи попіл з битого дзеркала. Краще не стало. Попіл змішався з червоним вином, перетворившись на багнюку.
- А я тут до чого? - пролунав здивований голос Белли. Я різко розвернулася. Чарівниця дивилася на мене великим очима.
- Завжди знала, що ти відьма. Говорила всім, та ніхто не вірив. Чи може нормальна жінка стільки їсти і не товстіти? - зноу відгукнувся в’їдливий жіночий голос, - Ніхто мене не слухав. Ще й старою дурепою називали. І хто тепер дурепи? А?
- Хто це сказав? – вигукнула я, вдивляючись в темряву підвалу.
На мене мовчки дивилося чотири пари здивованих очей. Алхіміки почали тихо перешіптуватися, але мені ніхто не відповів.
- Що ти чув? – прошепотів Фредерік.
- В якому сенсі “що”? Хтось назвав мене відьмою!
Не витримавши, я підбігла до отвору в стіні, яка слугувала вентиляцією, і прислухалася. Звичайний шум вітру та моря. Ніяких голосів.
- Може це згори пролунало? – здогадалася я, - Зігфрід, хто ще є в домі?
- Кухарка, певно, повернулася з продуктами. Але я не чув її голосу, - не розуміючи забелькотів аліхік.
- Як це не чув? – вигукнула я, - Спочатку мені наказали прибрати з вівтаря, а потім назвали відьмою, бо я не товстію!
- Нісенітниці. Ти ровесник мого онука, - розсміявся Зігфрід, - Мій Азіз теж постійно їсть і ніяк не може набрати вагу. Це нормально для молодого організму.
- Ну, ти не перегинай старий, - знову прошамкала невидима жінка, - Свою молодість це пихате стерво вже давно відгуляла. Треба і про старість почати подумати.
- Ось! Ось! Чули зараз? – закрутила я головою в пошуках джерела голосу, - Хтось мене назвав стервом!
- Та не крути головою, наче перелякана тупа курка, - посміхнувся голос, - Глянь краще в дзеркало.
- Стервом? Ну, тоді ця людина тебе точно добре знає, Мадж, – примружила очі Арабелла, - А що вона ще сказала?
- Здається, мене тільки-но назвали тупою куркою, - поскаржилася я, - І сказали поглянути в дзеркало.
Алхіміки з Беллою миттю підбігли до стола, де все ще лежало брудне потріскане дзеркало і пильно почали в нього вдивлятися.
- Не гайте часу, - сказав Фредерік, пропустивши матір на своє місце, - Тільки той, хто викликав духа його побачить.
- Не згодна, - похитала головою Белла, провівши рукою по дзеркальним уламкам, - Всі чарівники можуть бачити потойбічних створінь тонких матерій. Духи та привиди не виключення.
- Дайте і мені глянути, - не витримала я, та грубо посунула від стола гладкого Теареуса.
Бруд з червоними плямами не зникли. Вино ще більше змішалося з попелом, ставши схожим на нутрощі потрошеної риби. Я очистила один зі шматочків дзеркала. З його глибин на мене поглянуло зморшкувате обличчя моєї колишньої покоївки Соломе.
- Що за чортівня! – вилаялась я, - А ти тут звідки взялась?
- Я ж кажу - тупа курка! – прокрехтіла стара жінка, - Сама, як гадаєш?
- Тобто, ти померла? – не повірила я, - Але коли? Ще вчора була така ж заноза в дупі, як і завжди.
- Що сталося? Кого ти бачиш? – прошепотіла Белла.
- Одну стару шкапу, яка нарешті вирішила відправитися на той світ, - криво посміхнулася я.
- Спрацювало! – радісно прошепотів Зігфрід, - А що ще вона каже? Може розкриває таємниці всесвіту?
- Як була брудною селючкою, так і залишилася, - піджала тонкі губи стара жінка, - Я попереджала її світлість королеку Вів’єн, що треба тебе прибрати подалі від принца Алкінестра. Та хто буде слухати стару мудру жінку.
- Старість і мудрість не завжди ходять поруч. Це саме той випадок, - відповіла я алхіміку, - Стара жаба може розказати хібо що про те, як швидко та вправно складати та застеляти постіль. До речі, а як ти померла? Комусь, нарешті, остогидло вислуховувати твої повчальні історії?
- Аби б я знала, - скривилася Соломе, - Ви з принцем поїхали, я проводила карети поглядом з вікна твоєї кімнати, сіла на диван та почала пити чай. Потім, все стало як в тумані, поки я не почула твій мерзенний вереск. Спочатку я подумала, що заснула і ви встигли повернутися, а тут – якийсь брудний стіл і дим стоїть, що нічого не розгледіти.
- Немає ніякого потойбіччя, - крадькома кинула я алхімікам. Їх очі розчаровано округлилися, а брови поповзли догори.
- Це дух таке сказав? – здивовано закашлявся Теареус.
- Як це немає? - перебив його Зігі, - А звідки тоді прийшов дух? З небуття?
- З моєї старої спальні, - відрізала я, і зрозуміла, - Точно! Після ранкового чаю сон не дарма схопив мене в кареті. А я вже гадала, що завагітніла, якщо мене так зморило в дорозі. Як добре, що Ілсе вчасно прийшов!
- Ви якісь дивні речі кажете, юначе. Чоловіки не можуть завагітніти, як би вони не старалися. Це доведений факт, - обережно прошепотів Зігфрід.
У Белли перелякано округлилися очі. Фредерік відкрив рота, щоб щось сказати, але я швидко знайшла пояснення.
- Це я духа цитую. Жінку отруїли чаєм. Вона заснула і не пам’ятає, що було далі, поки ми її не викликали.
- Тоді логічно, - кивнув алхімік, - Якщо вона нічого не пам’ятає, то який з неї зиск у вашій справі?
- Від неї і за життя було не багато користі, - розвела я руками, - Стара вириця тільки і вміла, що одежу привести до ладу, ванну приготувати чи принести чай. В останній раз він виявився ще й смертельним. Мало мені було її отруту кожен день вислуховувати, так вона вирішила її підлити в напій.
- Я гадаю, якби вона хотіла когось отруїти, то сама б чай пити не стала, - обережно промовила Белла.
- Я ж кажу – тупа сільська курка! – задоволено кивнула Соломе.
- Може вона спеціально це зробила? Хотіла прийняти невелику дозу, щоб відвести від себе підозру, але захопилася, - не здавалася я.
- Скільки чаю залишилося у філіжанці, коли ти закінчила його пити? – зацікавилася Белла.
- Не знаю, - знизала я плечима, - Філіжанка була крихітна, порцелянова, по типу тих, що недавно почали привозити з-за моря. Я випила ковток чи два, не більше.
- Якщо від пару ковтків тебе вирубило на годину, отрута була міцною, - зробив висновок Фредерік, - Чарівники легше справляються з отрутами, ніж звичайні люди. Не вірю, щоб стара жінка, яка все своє життя працювала покоївкою, не вміла розраховувати правильно дозу.
- Теж правда, - кивнула я, - Вибач Соломе, помилася. Хоч ми і не були друзями, мені шкода, що ти теж загинула.
- В якому сенсі «теж»? Хіба помер ще хтось? – здивувалася жінка, - Я бачу: ти як була здоровою кобилякою, так нею і залишилася. Навіть патли руді не повилазили.
- Вона бачить мене справжню. Без личин, чи магії, - зрозуміла я і проказала, - Хіба не в курсі? Ви ж мали зустрітися з ним перед брамою чи на пристані, звідки човен везе на той бік. Чи, що там ще кажуть в святому письмі?
- Яка брама? Який човен? Що ти верзеш? – не розуміла мене Соломе, - Я ж вже казала: весь цей час я спала і не знала, що померла, поки ти мене не покликала. Клята відьма, такий гарний сон через тебе не додивилася.
- Отже, ти не в курсі, - прошепотіла я, ковтнувши гірку слину. Серце швидко забилося в грудях і захотіло вискочити. Я повільно видихнула, взяла себе в руки і змусила промовити це в голос, - Він помер разом з іншими у весільному кортежі. Нас накрила лавина з каміння на шляху до літнього замку. Вижило кілька людей, включно зі мною.
- Він? – спочатку не зрозуміла жінка, а потім заголосила і заплакала одночасно, - Він загинув через тебе, відьма проклятуща! Як ти могла його не вберегти? Чому? Хотіла нашкодити королівству?
- Бачить богиня, його смерті, я бажала менше за все на світі, - прошепотіла я, дивлячись на муки померлої покоївки, - А на королівство мені взагалі плювати.
Ось вона, справжня вірність короні. Соломе і оком не повела, коли дізналася, що померла. А за Алкі вбивається, як не в себе. Так повинна була страждати я по коханій людині. Та чомусь, ще не знайшла слів та часу.
- Що вона каже? – прошепотіла у моє вухо Белла, з цікавістю вдивляючись в брудні шматки дзеркала.
- Нічого путнього, - похитала я головою, - Ридає та шле прокляття на мою голову.
- Я чув, що прокляття померлих - страшна річ, - перелякано прошепотів Теареус, та ніби випадково відступив на крок від нас.
Я сумно поглянула на стариганя і не стала розповідати, що це ще одни людський забобон. Якби померлі могли проклинати і це б мало наслідки, то живих залишилося би не багато.
- Вона не подумала, навіщо її викликати, якщо вбивство на твоїй совісті? – спитав Фредерік, примруживши очі.
- Думати, це не про неї. Її вчили тільки вклонятися, догоджати та підкорятися, - похитала я головою, - Пішли краще поїмо, шановне панство. Від старої дурепи ніякої користі, а так хоч шлунок порадуємо. Мабуть, запит до потойбіччя потрібно було коректніше формувати. А так: яке їхало – таке і здибало.
Фредерік взяв ліхтар і мовчки пішов нагору. Алхіміки бідкалися, буркотіли собі під носа, та за пару хвилин попрямувати за ним. Грюкнули двері і ми з Беллою залишилися на самоті з несамовито стораждаючою Соломе.
- Вона точно нічого важливого не сказала? – схвильовано прошепотіла Арабелла, - Не міг же ритуал привести бозна-кого. Може якісь загадки, образі фрази чи натяки? Духи можуть напустити диму в свої розповідях.
- Які образні фрази, Белла? – сумно посміхнулася я, - Стара шкапа не знала, що сама померла. Тим паче не знає нічого про долю Алкі. Ми спробували. Вдалося, але не допомогло. Треба далі думати, як шукати його вбивцю.
Белла пригорнула мене та міцно обійняла. В очах підступно з’явилися гіркі сльози розчарування, жалю та скорботи. Дуже вчасно, нічого не скажеш. Я зробила глибокий вдих. Від чарівниці пахло так само, як і від Фредеріка: флердоранж та мускус, але без морської солі. На диво, це мене підбадьорило. Давши собі мить заспокоїтися, я зібралася з духом і відсторонилася від подруги.
- Нічого, це тільки перша наша спроба, - кивнула вона мені, - І не з такої дупи вибиралися. Не вішай носа, Марж.
Я була не згодна, що відьма була в такому ж небезпечному становищі, як я зараз. Святий престол з розгніваною матінкою можна було порівняти з мстивою королевою Вів’єн, але ситуації в корені відрізнялися. Арабеллі треба було лише повернутися, впасти на коліна перед Леонідою і просити вибачення. З Вів’єн таке не спрацює. Чорнява відьма посміхнулася мені, взяла руку і повела до сходів.
- Стій! Ти ще тут, відьмо? – прокричали з розбитого дзеркала.
- Якщо хочеш сказати черговий прокльон, то мене вже тут немає, - втомлено відрізала я.
Вислуховувати чорнороту Соломе без якоїсь користі, в мене не було ані сил, ані настрою. Тай взагалі: який сенс сваритися з померлими?
- Мої прокляття нічого не змінять, - вже спокійніше продовжила мертва жінка, - Я була вірна короні все життя і залишилася вірною після смерті.
- Так допоможи знайти винних! Твою стару дупу не дарма привів до мене ритуал! Довгі роки ти працювала при дворі, знаєш безліч таємниць, та бачила більше, ніж будь-хто з живих! – не витримала я, зірвавшись на крик.
- Ти справді не вбивала його? – недовірливо прошепотіла Соломе.
Я мовчки похитала головою. Було не важливим, що вона не могла цього побачити, бо вівтар, де лежало дзеркало, був далеко. Якщо Соломе впевнена, що я винна, то мої слова нічого не варті. Немає сенсу її вмовляти чи просити про допомогу.
- Я допоможу знайти вбивцю, - раптово погодився дух покоївки, - Не впевнена хто саме його вбив. Завжди було багато охочих позбавити принца Алкінестра життя. Але, думаю, ти розберешся.
- Хто це? Назви мені імена!
Я підбігла до столу та схопила уламок дзеркала. Гострий край скла впився мені в руку, споровши шкіру, та мені було байдуже на біль.
- Я можу зробити краще, - загадково посміхнулася Соломе, - Я покажу тобі.
Дзеркальний уламок луснув, розкришившись в моїх рука на срібний порошок. Невидимий вітер дмухнув мені в обличчя і колючі сріблясті голки скла запорошили очі. Я почала терти їх, воліючи позбутися, але світ вже почав темніти. Белла, щось кричала, трясла мене за плечи та кликала Зігфріда. Це було вже не важливим. Я стрімко падала в темряву небуття.
