Спочатку:
На сторінку книги
Розділ 29. Куди веде клубок
В очах ще мерехтіли хвилюючі спогади про той вечір, але я розуміла – минуле навічно залишилося позаду. Двері зачинені і ключ навіки засипали піски часу. Чарівний Алкі більше ніколи не посміхнеться мені, а натовп багатіїв не потішить роздуте его водоспадом оплесків.
В моєму теперішньому нічого суттєво не змінилося. Становище, в яке ми по дурості потрапити разом з Актавшан, залишалося безпросвітним. Хоча чого це? Сонячні промені, які проникали крізь розломи в стелі, нас поки не покинули, хоча і змінили своє розташування. Вочевидь, сонце значно посунулось, і вони ковзнули з підлоги на порослу бурим лишайником стіну. Повернення в спогади забрало більше часу, ніж я очікувала.
– Ти як? – схвильовано спитала ронська жриця, допомагаючи мені підвестися.
– Краще, – несподівано для себе, відповіла я.
Це була чиста права – настрій в мене значно поліпшився. Шлунок нагадував про голод, але це був звичайний людський голод від нестачі їжі, а не щось потойбічне. Біль зникла, розчинилася у вирі світлих спогадів, залишивши крихту надії, що я не згину в цій клятій темряві. І я зараз не про катакомби.
– Знайти світло в собі, велике досягнення, – підморгнула мені жриця, – А тепер швидше виводь нас з цих богинею забутих підземель, а то вже масло у ліхтарі закінчується.
– Легше сказати, ніж зробити, – покривила я вустами, поглянувши на мінливе світло маслянки.
– Чого розсілася? Піднімай свій зад! – вигукнула вона, – Чи ти думаєш, я дарма купу часу на тебе витратила?
– Не треба зайвих емоцій, – скривилася я від крику жінки, – Емоції це також енергія, правильно? Якщо емпат працює, як камертон, то я маю вловити щось поруч.
Я закрила очі і зробила глибокий вдих, очистивши розум від думок. Монотонне дріботіння крапель більше не відволікало. Воно виконало роль білого шуму, крізь яке почали пробиватися бляклі кольорові нитки. Товща землі не змогла стати заслоном від життя, яке вирувало назовні. Мабуть, вгорі над нами була багатолюдна площа, де зараз юрбилося тьма–тьмуща народу.
Ось помаранчева нитка старої бабці, що купляє рибу. Вона неочікувано розквітла маленькою хризантемою, розрадивши моє внутрішнє око. Жінка отримала чималі гроші за весільні рушники для якоїсь молодої пари, і тепер завзято набивала кошик їжею. Не дивина. Більшість пар прагне влаштувати весілля в період весняних свят, щоб отримати благословення богині. Я також мала бути серед них.
А ось жовта, наче яскрава кульбабка, поруч з нею. Це був дзвінкий дитячий сміх. Не знаю, що саме побачив хлопчисько, але він був щасливим. Жовта нитка перетнулася з коричневою і вибила іску:
– Батько, – прошепотіла я, – Він побачив батька.
– Хто побачив? – не зрозуміла Актавшан. Я відкрила очі і здивовано глянула на жрицю.
– Неймовірно! Я їх відчуваю. Вони сміються, радіють, живуть своє життя, – видихнула я, і якось по дурному посміхнулася, – Ви не повірите! Одна з торговок прямо зараз зухвало обвішує постійну клієнтку.
– Яке цінне вміння – дізнатися, що в Тельфері тебе обманули на базарі, – в’їдливо відрізала ронка, – Я тобі і без магії могла б сказати, що в Пенефорісі кожна друга торговка ще та..
– Ви не розумієте, – перервала я її, округливши очі, – Я тепер знаю, чому вона це робить! Молодший син вирушає в море і потрібно зібрати грошей йому в дорогу. Він ніколи так далеко не ходив і вона хвилюється.
– Як це може допомогти нам вибратися звідси? – холодно поглянула на мене жінка, – Дар або приносить користь своєму власнику, або не треба витрачати на нього свій час. Життя занадто коротке, щоб розмінюватися на манівці.
Почувши її слова, я остаточно зрозуміла Беллу. Кожен дар має свою цінність, в незалежності приносить він гроші або іншу матеріальну користь, чи ні. Ти не можеш просто сховати його кудись та забути. Це як відрізати руку чи ногу, або в даному випадку – серце. Знаходячись глибоко під землею в майже суцільній темряві, я відчувала всіх тих людей зовні. Я не бачила їх обличчя і не знала бідні вони, чи багаті, але розуміла їх. Не заздрила, не осуджувала – просто сприймала такими, які вони є. Яким чином, маючи такий дивовижний дар, клірики старої віри перетворилися на кровожерливих монстрів? В голові не вкладається.
– З чого ви взагалі взяли, що саме я можу нас врятувати? – примружила я очі.
– Мені так сказали духи, – буркнула собі під носа віщунка.
– Гарна відмовка. Підходить на всі випадки життя, – кивнула я, покрививши вустами, – Ви на мить нагадали мені матінку. Леоніда також казала: «На все воля богині», коли давала складні завдання або строїла безглузді плани, які не можливо було виконати.
– Гадаю, що не всі її плани були такими, – примружила очі жінка.
– Бувало по різному, – відмахнулася я, – Наша матінка складна особистість.
Якщо бути чесною, то плани голови Святого престолу рідко завершувалися без якого–небудь успіху. В неї завжди вони були багатогранні і за одним шаром інтриг ховалося мереживо інших. Якщо з одного боку вона зазнавала поразки, то з іншого Леоніду завжди чекала удача. Зі сторони це було схожим на пишну спідницю, де під яскравою парчею виднілася побита життям підкладка.
– Серце – найкращій компас, люба, – кивнула мені Актавшан, – Прислухайся до нього, і воно вкаже шлях.
– Як поетично, – розвела я руками, – Гарний компас чи поганий – в будь–якому разі, іншого в нас зараз немає.
– Візьми себе в руки та починай працювати, – з втомою в голосі кинула мені жриця.
Я примружила очі. Занадто вже знайомо прозвучали металеві нотки влади у зазвичай легкому та емоційному голосі жінки. Якби я не була впевнена, що матінка жива, то подумала би, що Леоніда встигла померти і заволодіти тілом нещасної ворожки.
Нові спроби використати новий дар не принесли результату. Нитки струїлися барвистими стрічками, спліталися в клубки та розквітали яскравими квітами. Це не допомагало знайти щось під землею. Просидивши так чверть години – я здалася.
– Тут занадто голосно, – зробила я висновок, – Треба змінити локацію.
– Не думаю, що це гарна ідея, дорогенька, – покривила вустами ронка, – Тут природнє джерело світла і магічне коло. Якщо щось трапиться, то ми хоча б будемо під захистом.
Я скептично поглянула на неї, потім на коло, магію якого я майже повністю використала під час свого душевного зцілення, та похитала головою:
– Над нами багато людей, вони збивають з пантелику. Кожен з них щось відчуває: хвилюється, радіє чи тішить себе сподіваннями. Я не можу сконцентруватися! Чекати поки настане ніч і площа закриється – не варіант. І так багато часу втрачено дарма.
– Робота над собою ніколи не буває дарма, – патетично заявила Актавшан, – Відчути дар, це тільки перший крок. Без практичного застосування – діла не буде.
– Постійне розв’язання ниток – достобіса виснажує, – не здавалася я, – Як швидко я зможу знову працювати з нитками, коли знесилюся – я не знаю. Якщо не хочемо тут застрягнути, то треба переміститися в спокійніше місце.
– Вмовила, веди, – нарешті погодилася вона та допогла мені підвестися.
Від сидіння на мокрій підлозі підземелля в мене закляли ноги. Я сперлася на руку жінки, і кульгавими кроками ми попрямували в темряву. Чим далі наша мовчазна процесія віддалялися від місця нашої зупинки, тим більше мене накривала тиша та страх. Я розуміла, що це нормально – піддаватися примітивній людський реакції на темні замкнуті приміщення, але не думала, що буде настільки важко боротися з почуттям безвиході.
Ризикована ідея блукати темрявою в пошуках місця, де б я змогла відчути щось крім зовнішнього світу, вже не здавалася такою геніальною. Але що було робити? Залишитися там, в надії, що нас хтось колись знайде? Швидше кістяне страховисько до нас нагряне, ніж хтось з місцевих шибайголов спуститься під землю.
– Кістяний дракон, – прошепотіла я собі під носа, – Як гадаєте, він бездушний мрець чи навпаки – синергія душ, останки яких складають його тіло?
– А що пишуть у ваших книгах з цього приводу? – запитала жриця.
– Хіба б я пам’ятала, – бролекотіла я, – Ніхто не бачив це створіння багато десятиріч. Святий престол витратив чимало сил, щоб запобігти їх появі.
– Правильно зробили, – безкомпромісно сказала жінка, – Я знаю одне – ці химери небезпечні.
– Може й так, – задумалася я, – Але Белла розповідала, що Фредерік знайшов з ним спільну мову. Як в нього це вийшло?
– Цікавий у Белли синочок, нічого не скажеш, – прокрехтіла Актавшан.
– А якщо і в мене вийде? – подумала я і зупинилася, – Тут вже значно тихіше. Це місце мені підходить.
– Тут? – здивувалася вона, – Ми ж стоїмо посеред проходу!
– А яка різниця? – розвела я руками, – Чи ми тут зупинимося, чи ще годину будемо блукати? Головне, що я не чую тут людей з поверхні, а на інше – байдуже.
Не дочекавшись відповіді, я зручно вмостилася на умовно чистому клаптику підлоги та почала вдивлятися в простір. Правду кажуть, якщо почнеш дивитися в темряву, то темрява обов’язково зверне на тебе свою увагу. З надр катакомб, ніби щупальці метвої медузи, до мене потягнулися нитки. Вони не були яскравими чи кольоровими, як ті, що я бачила раніше.
Першим до моїх ніг підкотився блідо сірий клубок. Я взяла його в руки та відчула пронизливий розпач. Хто б це не був, він вже давно спочивав тут, але спокоєм цей вічний сон було назвати важко. Я спробувала потягнути за нитку, але та затремтіла розипалася на попіл.
– Дідько! – розчаровано вигукнула я в порожнечу.
Наступна нитка була вже міцніша, але і більш гнітюча. Колір венозної крові був змішаний з чорною смолою, і випромінював таку сильну злобу та страх залишитися тут навічно, що я відчула кричуще бажання роздерти землю руками, щоб вибратися на поверхню. Від відчуття лютої туги в мене затремтіли руки. Клубок вислизнув з долонь, загубившись в темряві.
– Це важче, ніж я очікувала, – прошепотіла я, пробуючи заспокоїти тремор в кінцівках.
– Зрозуміла, що в світі існує не тільки щастя? – в’їдливо посміхнулася Актавшан, – Це ще нічого, все тільки починається.
– А звідки ви..? – почала я і зрозуміла.
Вона також їх відчувала, але по своєму. З рота Актавшна йшла пара. Ронська ворожка куталася в чорну шаль, ніби зараз був пік лютої зими. Так, я не могла заперечити, що під землею було холодно, як в домовині, але жінку бив справжній озноб.
– Догралася? Він вже тут, – ледь змогла промовити вона, дивлячись на мене великим від жаху очима.
Масляний ліхтар перелякано затремтів під скляною колбою, відчувши могутню темну силу, але не згас. Я навіть не питала кого саме вона мала на увазі, дивлячись, як з бічного коридору визирнула тінь, що була темніша за ніч.
