Спочатку:
На сторінку книги
Розділ 22. Молодша донька Фортуни
Мене ніколи не можна було назвати великим знавцем стародавньої міфології, але цей урок я запам’ятала на все життя. Фортуна — це мінлива, стихійна доля, яка може принести як успіх, так і лихо. Цю примхливу діву порівнюють з буревієм, який або принести омріяний дощ та поллє поля, або спалити твій дім блискавкою. «Сліпа» удача, так би мовити. Вона буде з тобою якусь мить, а потім висковзне з рук і розчинитися в безодні хмар диким птахом.
Феліцитата — це свідоме, стабільне щастя. Успіх, як результат доброчесності або прихильності вищих сил. Ніби милосердний поцілунок того, хто піклується про тебе. Остаточно це ніде не задокументовано, але дехто вважає її «молодшою донькою Фортуни», оскільки вона є більш витонченим і виключно позитивним проявом удачі.
Виходячи з цього, в мене залишилося одне питання. Хто додумався назвати найбожевільнішу та найрозумнішу відьму, яку я знаю — Феліцитатою? Її батьки точно не мали дару передбачення. В іншому випадку, обрали би своїй милій донечці більш підходяще ім’я. Мегера, наприклад, або Сцилла. Хоча, ні. Це також не підходить.
За легендами Сцилла була красунею, яку зачарувала через ревнощі стародавня богиня, перетворивши на чудовисько з собачими головами. Фіфа вродою не славилася навіть в молодості. Мегера теж не дуже підходить. Наскільки я пам’ятаю, ця богиня вважалась уособлення заздрощів та гніву, а в народі так називали злих і сварливих жінок. Не дивлячись на всі особливості характеру, Фіфа злою не була і нікому не заздрила. Та назвати її доброю, в мене язик якось не повертався.
Я би все віддала, щоб поміняти свою «стабільну» Феліцитату, яка довгі роки псувала мені кров та вчила чаклунству, на дику і примхливу Фортуну. Хоча, що в мене зараз лишилося? Алкі я втратила, видатну можливість зайняти королівський трон – також, навіть моє руде волосся проміняла на смоляні локони Ілсе. Залишилася в мене лише Феліцитата. Жарт долі, не інакше.
– Ти диви, які гарні цяцьки! Це все він подарував? – пролунав у мене над вухом пронизливий вереск.
Я швидко перевернула своє забите тіло на бік, а потім не без зусиль підвелася на ноги. Кімната здавалася не знайомою. Не першої свіжості біле вапно на стінах подекуди дало тріщини. Однотонний, але практичний килим встилав дерев’яну підлогу, а просте ліжко тулилося до письмового столу з канцелярським приладдям. В цілому, обстановка нагадувала мою колишню кімнату в пансіоні при монастирі. Може на це і був розрахунок? Єдиним, що не виглядало аскетичним, це велика картина у важкій позолоченій рамі. Художник їй дуже полестив, зобразивши в образі морської цариці. На ній вона була ледь старша за мене, та вже мала той самий фірмовий вираз обличчя, за яке і отримала прізвисько – Фіфа.
– Мені пасує? – спитала пристаркувата відьма приклавши собі до вух мої улюблені золоті сережки зі смарагдами.
– Віддай, все одно залишити собі не зможеш, – різко промовила я, протягнувши руку, – Де ми взагалі?
– А можна згадати про ввічливість? – піджала губи жінка, поклавши на мою відкриту долонь прикраси, – Я тут зі шкіри лізу, щоб твою пласку дупу врятувати. І що я отримую? Ніякої вдячності.
– Вибач, тиждень був складний, – прошепотіла я, поглянувши у вікно.
Горизонт затьмарював бурий гірський хребет, до якого вели зелені поля молодої пшениці. Безтурботна тепла весна тут відчувалася сильніше, ніж поруч з морем. За вікном дзвінко співали птахи і лунав настирливий скріп погано змащеного сталевого механізму. Дивлячись на цю красу, неможливо було не здогадатися, що це лише ілюзія. Занадто яскравими були фарби неба, підсвічені промені багряного сонця, занадто насичений ароматами квітів вітерець, що линув в кімнату з відчинених вікон. Ідилічна картина не могла бути справжньою.
– Це не лімб, – похитала я головою, – В лімбі немає сонячного світла, лише блакитний місяць. В рай я не могла потрапити, а на нижній світ це схоже. Тож, де ми?
Фіфа мовчки сіла на застрелену блакитною ковдрою постіль, дивлячись на мене на диво м’яким поглядом. Якщо в ньому і була іскра звичайної пихи, то настільки мала, що я її не побачила.
– Ми в твоєму розумі, – зрозуміла я, – Але, як ти змогла створити такий простір? Для цього голова повинна бути зовсім порожньою довгий час..
– Я помираю, люба, – спокійно промовила стара відьма, – Кілька тижнів лежу прикута до ліжка в такій самій кімнаті. Ну, може й не в такій, але в дуже схожій, – криво посміхнулася вона, кивнувши на свій портрет, – Тіло не витримує, але мозок відчайдушно чинить опір Сірій пані. Чим ще мені займатися, як не рятувати улюблену ученицю? – розвела вона руками.
В її голосі не було ані краплі іронії, тіні сарказму чи звичайних верескливих акцентів. Феліцитата говорила правду. Тільки зараз я зрозуміла наскільки вона мініатюрна. В минулі часи її присутність змушувала всіх втиснутися в стіну, звільняючи місце для її роздутого его. Та зараз переді мною постала маленька, втомлена хворобою, тендітна жінка з посивілим волоссям.
– Ось чому перехід був таким болючим, – тихо промовила я, – Я можу чимось допомогти?
– Ти і собі допомогти не можеш, люба. Що вже казати про мене? – махнула вона рукою.
Я з жалістю поглянула на ту, кого все життя вважала занозою в дупі та потайки обожнювала, але отримала лише гнівний погляд.
– Не треба цього! – скрикнула вона, – Я гідно прожила життя і гідно зустріну Смерть. Але зроблю я це на своїх умовах!
– Як і завжди, – посміхнулася я, – Десь в сумці повинні бути підвіски зі червоною шпінеллю. Поміряй. Вони хоча б відтінять твою мишачу сукню.
Фіфа по дівочому посміхнулася і з насолодою почала копирсатися в моїх речах. Коштовним дощем з сумки посипалися прикраси з самоцвітами, золоті ланцюжки та каблучки, які колись для мене мали велику цінність. За останні дні я встигла зрозуміти – все це дріб’язок.
Вона виховала мене, зростила, навчила ремеслу та вивела в світ. Чи змогла Феліцитата стати для мене тою матір’ю, яку я хотіла? Ні, авжеж, ні. Чи заслуговувала вона моєї вдячності? Абсолютно. Більше, ніж будь-хто в світі. Хай побавиться наостанок. Все одно забрати собі не зможе.
– Якщо я тут, то ти знаєш мою історію, – прошепотіла я, дивлячись, як стара наставниця крутиться перед маленьким люстерком, приміряючи прикраси, – Що порадиш?
– Пам’ять мені підказує, що ти не любиш порад, – посміхнулася вона, приклавши до грудей діамантове кольє, – Допоможи, тут складна застібка.
Я покірно підійшла і поправила дрібний замочок на її шиї. Кольє робило її схожою на стару хазяйку борделю та говорити про це не хотілося. Коли ще це все міряти, як не зараз? Фіфа завжди любила все блискуче, як та сорока. Хвилину чи дві, відьма розглядала себе з усіх сторін, крутячи головою, і нарешті попросила його зняти.
– Хочеш знати мою думку?
Я мовчки кивнула, щоб не бовкнути зайвого. Згадувати старі проблеми настрой в мене не було. Водночас прийшло розуміння, ці дріб’язкові дитячі образи, давно вже треба було пережити.
– Ти зробила все правильно, дівчинка моя. Завжди була кмітливою і рішучою, за це я тебе до себе і взяла, – всміхнулася Фіфа, – Довіритися Леоніді і дати себе запроторити на інший кінець світу – це не вихід. Щось моя давня подруга сильно схибила в цій справі, - покривила вона вустами, - Але то вже не їй виправляти. Не можу сказати, що все йде ідеально, проте ти доволі непогано справляєшся з викликами долі.
В мене відібрало мову. Віддана сестра і донька Святого престолу йшла проти наказів матінки. Я гадала, що вона буде кричати на мене, засуджувати, називати дурепою та зрадницею, а натомість – отримала розуміння та підтримку.
– Що? Змогла здивувати тебе стара? – розсміялася стара відьма, – Бачила б ти своє обличчя! Не криви чолом, люба. Зморшки з’являться.
– Сподіваюсь, побачити їх на власні очі, – кисло промовила я, – Щоб я не робила – все приводить в глухий кут.
– Лишенько, що ж тобі робити? – вдавано задумала вона, зробивши драматичний вираз обличчя, – Знайти кінець веселки, звичайно.
– Це такий жарт? – не зрозуміла я.
Стара наставниця сумно поглянула на мене і провела рукою по місцю, де мали бути мої руді коси. Звичайно, що вона бачила мене справжньою. З болем у серці я усвідомила, що зелень її очей, яка затьмарювала нефрити, поблякла від довгої хвороби, та золоту іскру не втратила. Відьма все ще мала чималу силу.
– Ти знайшла чорне дзеркало на цвинтарі Аєрама, чи не так? – вже більш серйозно проказала вона, – Це був один зі склепів Ре Альє. Сім кольорів згадуються лише в їх дивізі. Чула про такий рід?
– Всі чули. Великий герцог півдня, все таки, – знизала я плечима, – Ти думаєш, він пішов проти корони і організував вбивство Алкі?
– Гадаю, що вони тут ні до чого, але викрутитися не вийде, – жінка похитала головою, – З тисяч склепів Пенефоріса дзеркало було саме там. Це вже про дещо говорить.
– Змова? – підняла я брови.
– Безумовно, – задумливо проказала вона, кинувши погляд на розкладені по ліжку прикраси, – Тут була річ, яку подарував принц при першому знайомстві. Де вона?
– Обміняла на допомогу хазяйці цвинтаря, – знизала я плечима, – Навіщо вона тобі?
– Завжди хотіла приміряти чорні діаманти, – розчаровано пурхнула вона, – Добре, обійдемося без цього маленького задоволення. Що ти пам’ятаєш про той вечір?
– Все пам’ятаю, – кивнула я, – Що саме треба згадувати?
– А яке зілля ти прийняла перед знайомством з ним, ти пам’ятаєш? – продовжила жінка, вглядаючись в мене.
– Я вже тисячу разів повторювала, що не причаровувала Алкі, – не витримала я, – «Кассіопея», це не приворотне зілля, а еліксир…
– Що дає можливість роздивитися харизму та всі виразні риси характеру людини. Я пам’ятаю його властивості, – перебила мене стара відьма. Вона до чогось вела, але як завжди, я не розуміла напрям її думки.
– І? – не витримала я.
Фіфа набрала повні груди повітря і повільно видихнула. Вона завжди так робила, щоб повернути самовладання, коли ми з Делією її сильно дратували.
– Що ти побачила в принці Алкінестрі того вечора? – гучно видихнула жінка.
– Нічого незвичайного, – знизала я плечима та посміхнулася, – Навіть переплутала з пересічним пажем. Уявляєш?
– Отож бо! – вигукнула жінка, піднявши палець догори, – Якщо еліксир дає можливість розглянути яскравий бік особистості людини, а ти нічого не побачила, то це означає..
– Не кажи дурниць, – відрізала я, – Чи ти хочеш сказати, що Алкі був не виразною особистістю?
– Послухай мене уважно, – промовила вона, схопивши за руки, – Я не хочу сказати, що твій коханий не був особливим. Всі близькі люди для нас особливі. В тому, чи іншому розумінні. Але для майбутніх монархів, цього замало.
– Про правителя сусіднього королівства такого зовсім не скажеш, – іронічно додала я, – Кловіса Третього можна переплутати з сірою мишею, якщо зняти тафту та корону. Бачила його один раз на прийомі. Сумне видовище.
– А в нього був харизматичний брат? Кого мати схоче бачити на троні: мрійника зі своїм баченням світу, чи амбіційного розбишаку, який слухається лише її? – загадково примружила очі стара жінка. Я з силою стиснула її руки.
– Ти думаєш, що королева могла зробити гамбіт з рідними синами?
– Ти цього не відчуваєш, бо ще молода, – похитала головою Фіфа, – Вітер сповнений запахом мерців, що будуть тліти зеленими полями. Скоро почнеться війна, моя люба. Святий престол і корона вже готуються до осади.
– Дідько! – не витримала я, схопившись за голову, – Але чому вбили Алкі? Чим він гірше за Віла?
– Принц Алкінестр почав переговори з протилежною стороною за допомогою зв’язків Ре Альє. Вони не флот збиралися будувати, а відносини, – сухо промовила жінка, – Король не довго протягне і Вів’єн це розуміє.
– Вона хвора, – прошепотіла я, – Божевільна зла Мегера! Гравілон ще підліток, він не в силах вести війну!
– Краще бути регентом короля-підлітка, ніж того, хто має свої плани, люба, – похитала вона головою, – Всіх подробиць не знаю, та розклад очевидний: Алекінестр не запросив любу матусю за стіл переговорів, і вона вирішила його замінити.
– Я в це не вірю, – захитала я головою, ніби навіжена, – Яка б вона не була, вона ж мати..
– Вона мати для всього королівства, – відрізала відьма, – Чи ти забула, як поступила Леоніда з твоїм фамільяром?
– З ким? Чому ти так називаєш Ілсе? – обурилася я, – Я здогадувалася, що він тобі не до вподоби, але ображати його не дозволю! Тільки через його відданість я тут і можу з тобою розмовляти.
– Про яку відданість ти кажеш, Маджері? – в’їдливо посміхнулася Фіфа, – Це ніяка не відданість, а його єдиний варінт існування. Який ще шанс вижити має істота, яка може використовувати магію інших, не володіючи власною?
