Раді Вас бачити!

Розділ 21. Глибше в нору за білим кроликом

Ронська жриця змогла мене здивувати. За декоративною дерев’яною стінкою торговельного залу знаходилось ще одне приміщення. Це все ще не було схожим на храм, та вже починало нагадувати ритуальну кімнату в південному стилю. Судячи з усього, Актавшан була родом з-за моря Нанджи або його островів. У матері Анатоля був подібний вівтар для спілкування з духами. Ми зустрічалися з нею лише раз, та таке неможливо ні з чим переплутати.
Поки був малий, він постійно торочив, що коли виросте, зробити такий самий вівтар. Пам’ятаю, як ми довго гуляли столичними базарними площами та обирали оздоблення, розглядали килими та бронзові підсвічники. Грошей в нас тоді майже не було, тому обирати ми могли лише очима. Святий престол не балує молодь грошима.
На розшитому ритуальними орнаментами вовняному килимі стояв низький дерев’яний столик. За таким працювати можна лише сидячі на колінах. Про зручність подбали, розклавши по підлозі барвисті подушки та строкаті ковдри. Вочевидь, саме тут жриця робила сеанси для особливих клієнтів. Чи можна було мене вважати цінним клієнтом? Ще б пак! Коштів, отриманих з продажу моєї золотої обручки з сапфіром, вистачило б не тільки на капітальний ремонт цієї розвалини, а й ще одну можна було б купити в більш престижному районі. В торгових кварталах Аєрама, наприклад. Хоч до моря далеко, зате прибутків від іноземних купців більше.
Не зважаючи, що великі вікна були відчинені у крихітний внутрішній дворик, в приміщенні нестерпно тхнуло фіміамом. Не моїм улюбленим.
– Жасмин і амбра. Дорого і безглуздо, – прошепотіла я, потираючи ніс, щоб не чхнути.
– Це, щоб такі як ти, не крутили панськи носи, – скривилася жриця, – Всім квіточки подавай, ніби лайно кожного пахне трояндами.
– Можете загасити, – відмахнулася я, – В мене не панський ніс, я звикла до більш простих ароматів.
Актавшан здивовано підняла чорні брови, та накрила мідну жаровню з пахощами інкрустованою кришкою. Насичений дим перестав ширитися кімнатою і ніс нарешті розклало.
– Ненавиджу жасмин у будь–яких його проявах. Краще вже звичайні трави запалювати, або смоли, – подумала я, зловивши себе на думці, що в старому склепі на цвинтарі аромат був кращим.
– Диви, щоб не передумав, – не повіривши моїм словам, похитала вона головою, – Мої ритуальні пахощі мають доволі екзотичний для цих місць запах. Приходиться запалювати ще щось, щоб відбити сморід. Якщо втратиш свідомість, то пам’ятай, що сам відмовився. Ти хоч і чаклун, але одразу видно, що з королівського палацу.
Я тільки махнула рукою. Більшість думає, що життя в палаці сповнено лише приємних, ніжних або смачних ароматів. Чергова дурня, яку вигадав простий народ. Від деяких панів смердить гірше, ніж від свиней, скільки парфумів на них не лий. В Пенефорісі не все так погано, бо поруч тепле море, а в столиці, де вельможі не звикли сильно піклуватися про гігієну, просто жах, якщо чесно. Та й не панянкою я народилася, щоб крутити носом від смороду.
Актавшан дістала з невеликої шафки бронзову тарілку, налила в неї води з глечика і поставила на низький столик. Я з цікавістю споглядала, як повільними рухами вона малює на столику шматочком крейди якийсь символ та запалює по черзі свічку в підсвічниках. На якусь мить мені здалося, що у тріску свічок я почула якийсь знайомий голос. Чи це з вулиці так звук лунає?
– Ти вже практикував колись перехід в лімб, любчику? – спитала вона, набираючи гарячого вугілля в жаровню для фіміамі.
– Було діло, – кивнула я, – Та ми це по іншому робимо – закляття, або руни для переходу. Все залежить від потреби та смаку.
– Отже шлях ти знаєш, – всміхнулася вона, – Методів багато, та головне – розуміти суть. Працював колись з кришталевими кулями?
– Ні, – похитала я головою, роздивившись навкруги, – Але тут їх і не видно, наче.
– Дивитися у воду майже теж саме, що і в кришталеву кулю, – посміхнулася жриця.
– Чого ж тоді кулю не використовуєте? Виглядало б респектабельно. Чи грошей не вистачило? – в’їдливо спитала я. Жриця скептично підняла чорни брови та відповіла:
– Я люблю працювати з живим елементом. Кришталь гарно підходить для чогось простого. Ворожки його використовують, не тільки для краси, щоб ти собі не думав. Видіння у кришталевій кулі прості, лаконічні та незмінні. І в цьому їх проблема: не можливо відвернути те, що показала тобі кришталева порода віком в кількасот тисяч років, – промовила вона оксамитовим голосом, – А вода – це постійний рух. Вона тече, змінює форму, випаровується та кристалізується. Завдяки цим властивостям, передбачення виходять більш яскравими, а головне – вони не фатальні. Їх можна змінити.
– Отже, вони менш правдиві, – зробила я висновок.
– Одразу видно, що ти ще молодий, – всміхнулася жінка, – Більшість передбачень мають негативний характер, тому надія їх змінити – це великий бонус.
– Але ж не всі, – похитала я головою, – Згодна, що погані знамення частіше зустрічаються у провидців, бо вони енергетично сильніші. Їх легше побачити, та й все.
– Згодна, – промовила вона, – Та, ти погано знаєш людей. Зазвичай, вони приходять до ворожок та віщунів у скрутні часи. Це природньо – хотіти знати, що майбутнє буде не таким поганим, як очікуєш. І всі вони бажають відвернути біду.
– Нічого нового. Торговці надією завжди наживалися в складні часи, – прошепотіла я, зневажливо відвернувшись від жриці.
– Я не торгую надією, любий, – відрізала вона вмощуючись біля столику, – Я розповідаю правду, якою б вона не була. А після – даю рекомендації, як змінити ситуацію в потрібний бік. Сідай, зараз сам все побачиш.
Жриця зняла з голови чорну шаль і на її плечі розсипалася копна білішого за перший сніг волосся. Я зачаровано дивилася, як образ Актавшан стрімко змінюється. Чорні, як південна ніч, очі вицвіли і стали майже прозорими, засмагла оливкова шкіра побіліла, наче вапно. Та губи залишилися червоними, а витончені брови зберегли чорну фарбу. Такі риси були і у Анатоля, але він їх не приховував.
– Актавшан, – видихнула я, – Це ж означає білий кролик? Правильно? І як я одразу не зрозумів? Ви часом не родичі з Аксертканом? – не втрималася я, пригадавши справжнє ім’я друга.
Жінка високо підняла фарбовану бров і здивовано поглянула на мене. Від вигляду її бляклих, як гірський кришталь очей, я відчула себе повною дурепою.
– Вперше чує це ім’я, – сказала вона, запрошуючи рукою сісти на одну з подушок коло столика.
– Вибачте, це було недоречно, – поспіхом пробелькотіла я, вмощуючись на одну з них, – Альбіноси хоч і рідкість, але для цього не обов’язково треба бути пов’язаними кров’яними зв’язками. Та й питати таке було зайвим. А як ви це зробили зі своєю зовнішністю? Ніяких чар зовсім не відчувалося.
– У тебе свій морок, а в мене свій, – загадково всміхнулася жінка, – Я теж не відчула твою каблучку, поки не роздивилася ближче. Цікава річ, ніколи ще такої не бачила. Приховує правду так надійно, що ніхто з живих не здогадається. Та духів провести не може.
– Навіщо ви змінюєте зовнішність? В наших краях за колір шкіри не вбивають, – сказала я, – В мене у друга така ж вада, і він сміливо ходить по вулицях.
– Якщо він вважає це вадою, то досі не зрозумів своєї долі, – пурхнула жриця, – Богиня наділила нас особливим даром і ми повинні його прийняти.
– Це тому ви ховаєте волосся та очі під мороком хустки? – не втрималася я.
Мої слова були зайвими. Я відчула, як з глибини душі Актавшан підіймається яскраво-багряна змія старої злоби. І що зі мною не так? Люди хочуть допомогти, а я досі змагаюсь з привидом матінки в майстерності вколоти гостру шпильку в їх не захищене місце. Спочатку Белла, потім її син, а зараз з ронською жрицею. Алхіміку чомусь пощастило, та ми мало з ним спілкувалися. Як казала колись моя бабуся – веду себе, як тупа коняка, що кусає руки, які її кормлять.
– Досить, – жриця зупинила мене долонею, змушуючи замовчати, і висипала трави з мішечка в кадило.
Сухі рослини затріщали на розпеченому вугіллі, яке жевріло червоним, та від них пішов густий сірий дим. Краєм вуха я знову почула якісь тихі голоси, але вже не звертала на них увагу.
– Гармала, ялівець і деревій, – прошепотіла я, вдихаючи запах, – Не так погано, як я думала.
– Замовкни, – прошепотіла жриця, заплющивши очі, – Настав час, коли повинні говорити вони.
– Вони, це хто? – хотіла спитати я, проте не встигла.
Мене перервав до болю знайомий голос, який не втратив своїх яскравих фарб навіть в сірому трав’яному диму. Цей драматичний вереск я би не змогла сплутати ні з чим на світі. В голові запаморочилося, а з чола покотився піт. Крізь султани диму проступило обличчя колишньої наставниці. Стара відьма підняла зморшкуваті куточки губ, як вона зазвичай робила перед черговим в’їдливим коментарем в мій бік, і прошепотіла пронизливим голосом:
– Маджері, нарешті! Я ж наказувала тобі негайно повертатися!
– Куди повертатися? - пробелькотіла я, збираючись з думками.
Від різкого аромату трав, голова йшла обертом і думки збиратися до купи не хотіли. Як і завжди в присутності цієї жінки. Ось, як в неї так виходить? Старої відьми навіть поруч немає, а я вже відчуваю себе винною у всіх бідах маленькою комахою, яка через примху злої долі попала на суд до цієї богині високої моралі.
– Де ти вешталася? - не замовкав голос.
– Не повірите. Робила саме те, чого ви мене вчили – виживала, – мугикнула я собі під носа.
– Що ти там базікаєш? Це все не важливо! – нагримала вона на мене в своїй звичайній манері, а потім більш сухо додала, – Заздалегідь вибачаюсь за незручності, але іншого вибору немає.
Столик переді мною завібрував, як від землетрусу. Актавшан скопилась за нього обома руками, воліючи втримати, але це не допомогло. Вода виплеснулася з миски заливши вугілля в жаровні. Дим став не просто густим. Здавалося, ніби ціла хмара зійшла з небес заполонивши кімнату.
– Ви вибачаєтесь? Переді мною? – не одразу зрозуміла я, – Ви ж ніколи цього в житті не робили!
Часу на роздуми про дивну поведінку Феліцитати в мене не залишилося. Нутрощі стиснуло, ніби на мене раптово впала стеля. Кров в жилах закипіла і на мить мені здалося, що вени луснуть від жару, як перестиглі помідори на сонці. В святому письмі кажуть, що легше верблюдові пройти крізь вушко голки, ніж багатому увійти в рай. Вони просто ніде далі твердої землі не бували.
В рай потрапляють легко, хоч іноді і не без болісно. В лімб ще простіше – зроби крок в тіні і ти вже там. Та це був не рай, не пекло і точно не лімб. Вогняний спалах обпік мені очі. Ритуальна кімната Актавшан зникла у яскравому виру іскор і через якусь мить, я боляче впала на розпечене до червоного каміння.