Налаштування

Шрифт:

Arial Verdana Times New Roman Courier New Roboto Roboto Serif Garamond Baskerville Sans Serif Trebuchet MS Helvetica

Розмір шрифту:

Інтервал:

Колір:

тексту:
фону:
На сторінку книги

За годину до чергового занурення Яна Левченко отримала від брата фотографію вивіски, на якій слово «МАЙСТЕРНЯ» було набране таким шрифтом, що перша літера скидалася на перекинуту драбину.

Брат запитував, чи це годиться. Повідомлення подолало кілька проміжних ретрансляторів, чотири доби чекало на транспортний пакет і тепер лежало на її планшеті поряд зі службовим нагадуванням про медичний допуск. Під фотографією було ще одне: він уже заплатив за вивіску, але, якщо Яна скаже, що вона жахлива, майстри нібито погодилися все переробити.

Вона збільшила зображення. Назва майстерні була хороша, а літера справді жахлива. Відповідь із цього приводу склалася одразу. Значно важче було написати про відкриття, на яке вона обіцяла приїхати й на яке, звісно, не встигла.

У коридорі щось загуркотіло. З лабораторії виїхав візок із використаними фільтрами, за ним ішов Богдан Ільченко, тримаючи однією рукою двері, а другою — чашку.

— Тільки не кажи, що це знову вентиляція, — попросила Яна.

Богдан зупинився. Він був у робочому комбінезоні з розстібнутим коміром і мав той вигляд, із яким людина приходить перевірити нібито справний агрегат, а знаходить чужий недоладний ремонт.

— Вентиляція працює. Я вивіз те, що в ній не повинно працювати. — Він спробував перехопити візок коліном. — Після зміни скажи Софії, щоб ваші люди перестали різати упаковку просто над решіткою. Ми не на планеті, де фільтри ростуть у землі.

Яна пообіцяла сказати, хоча знала: Софія запитає, хто саме це робив, а Богдан не назвав нікого. Йому було достатньо, щоб перестали.

У їдальні сьогодні знову пекли коржі. Їх можна було розпізнати ще з коридору за дріжджовим запахом, який станційне повітря розносило з дивовижною наполегливістю. У Яни бурчало в животі, проте перед зануренням їсти вже заборонялося. Вона подивилася на братову фотографію, поставила курсор перед словом «Перероби» і стерла його. Вийшло інше: спершу треба перевірити, як літера читається здалеку. Це було правдою, хоча й не всією.

До нейролабораторії вона зайшла з непосланим повідомленням.

Софія Кривенко стояла біля крісла занурення, поправляючи кабель на підголівнику. На підлозі валявся тонкий захисний ковпачок; Софія побачила його лише тоді, коли наступила, і роздратовано підняла. За прозорою перегородкою технік проганяв перевірку каналу зв’язку. На центральному екрані висів стоп-кадр із тунелю: жовта смужка координат, темний вигин стіни, нерівні світлі плями на камені.

— Ще раз пройдемо сигнал зупинки, — сказала Софія. — Без героїзму, без спроб дотягти останні десять секунд.

Яна поклала планшет у шухляду. Вони обидві пам’ятали носія одинадцять. І чотирнадцять. Шістнадцятого, за яким інший оператор мав тільки спостерігати, убили вже після того, як його група почала виходити з тунелю. Кожна нова загибель породжувала ретельніший протокол і трохи менше віри в наступний.

Перед сьогоднішнім дослідом вони домовилися, що Яна може перервати сеанс через будь-яке відчуття, якого не здатна описати. Звучало поблажливо, але після шістнадцятого саме на такій вимозі наполягла Оксана Рут. Людський мозок не був створений для шести опорних кінцівок, трьох різних способів визначати напрямок і запаху, який не можна було відрізнити від спогаду. Те, що оператор устигав назвати, становило лише малу частину пережитого.

Оксана з’явилася з медичним планшетом, поки Софія налаштовувала крісло. Перевірила увагу, мову, рухи очей, ще раз розпитала про сон. Яна відповіла, що спала нормально. Це було майже правдою: шість годин із одним пробудженням, під час якого вона довго шукала рукою край ліжка, бо їй здавалося, що підлога стоїть вертикально.

— На минулій зміні таке було? — уточнила Оксана, коли Яна згадала про короткий напад дезорієнтації.

Яна сказала, що ні, одразу згадавши, як двічі під час тренування не могла вгадати положення власних пальців у рукавичці інтерфейсу. Про це вона раніше не повідомляла: обидва випадки тривали менш як секунду й минали після звичайного калібрування.

Оксана ще кілька хвилин переглядала показники. Допуск вона залишила чинним, але скоротила максимальну тривалість сеансу й попросила Яну не сперечатися, якщо її покличуть назад раніше.

Тільки після цього з’явився Марко Гринь. Командир станції рідко заходив у лабораторію перед зануреннями, хіба коли на зовнішніх маршрутах траплялося щось, що могло вплинути на безпеку. Сьогодні він приніс повідомлення з видобувного майданчика: два роботи зупинилися біля старого проходу, куди не заходили комахи, хоча навколо були свіжі сліди їхнього руху. Тимур не хотів відправляти машини далі, поки біологи не скажуть, із чим вони мають справу. Зв’язок із підземними датчиками тримався на ретрансляторах, розміщених у старих роботизованих штольнях: самій породі було байдуже, наскільки важливий сьогодні експеримент.

Знімок, який він відкрив, показував звичайну тріщину в породі та кілька світних цяток по краю. Усі на станції впізнавали такі крупинки. У скелі люменіт був красивим і майже непридатним: будь-яка спроба відокремити його руйнувала нестійку структуру, і в контейнері залишалися хіба сліди продуктів розпаду. Натомість із висушених виділень місцевих комах вилучали стабільні кристали. Речовину, за яку платили стільки, що тут тримали цілу станцію, люди вперше навчилися збирати на купах чужих екскрементів. Це давно перестало когось смішити.

Софія пояснила Маркові, що сьогодні їх цікавить внутрішній маршрут, а не геологічна проба. Він попросив залишити відеоканал для безпеки й не став удавати, ніби розуміє більше за них. Перед виходом усе ж перепитав, скільки часу потрібно на від’єднання. Відповідь його не задовольнила; він змусив техніка назвати час від команди до повного припинення зворотного зв’язку, а потім перевірив, де лежить ручний розмикач.

Яна раптом захотіла коржа. Непристойно сильно, аж до злості на чоловіка, який, як їй здавалося, перевіряв один і той самий пункт утретє.

Вона сіла в крісло, дочекалася звичного підтвердження зв’язку з імплантованими модулями й дозволила закріпити сенсорну рамку.

***

Спочатку прийшов тиск.

Ніби все її тіло лежало на вузькій твердій поверхні й водночас спиралося на неї в шести точках. Яна знала, що її людські ноги залишаються нерухомими, проте відчувала ще чотири суглобові лінії, з яких жодна не відповідала людському коліну. Десь збоку вібрувала стіна. За нею було порожньо; в іншому місці — рухалося щось велике. Звук з’явився останнім і майже нічого не пояснював.

Цього разу носій ішов у складі невеликої транспортної групи. Попереду тяглася одна велика маршрутниця з грудкою вологого субстрату між передніми кінцівками. Дві менші істоти час від часу забігали їй під черевце. Вони рухалися швидко, але не заважали дорослим. Позаду Яни йшли ще три робітниці; одна несла щось м’яке, що постійно міняло форму в її хватці.

Перед вузькою перемичкою провідна маршрутниця пригальмувала. Одна з дрібних, що бігли під її черевцем, обігнала її й ступила просто на гладеньку ділянку каменю. Лапи роз’їхалися. Мала особина вчепилася в край, кілька разів смикнулася, а тоді повернула назад. Доросла не підхопила її й не відштовхнула. Вона поставила вантаж, торкнулася вусиками виступу ліворуч і перейшла перемичку навскоси. На другому боці зупинилася.

Мала спробувала пройти за нею, але пішла пряміше й знову послизнулася. Тоді більша повернулася тим самим шляхом. Вони доторкнулися вусиками; Яна вловила короткий запах, не схожий на тривогу. Наступна спроба вдалася. Друга маленька особина, яка весь цей час стояла осторонь, пройшла перемичку з першого разу.

Яна хотіла попросити зберегти цей момент окремим фрагментом, але саме її носій ступив на слизький камінь. Чуже тіло без вагань розставило опорні кінцівки ширше. Вона встигла відчути, як змінюється навантаження, і пропустила мить, коли провідна маршрутниця підняла вантаж. Можливо, вона спостерігала звичайну реакцію на перешкоду. Однак їй дуже кортіло побачити, що сталося б, якби мала помилилася втретє.

Яна відчувала вантаж власного носія не як вагу в руках, а як помітну нерівність у звичному розподілі зусиль між кінцівками. Породи внизу були холоднішими за стіну. По стіні проходила тонка смуга якогось старого запаху, і це було достатньою причиною триматися ближче до лівого краю.

У людському каналі Софія спитала, чи Яна здатна визначити орієнтир. Поки та шукала слова, носій уже двічі торкнувся стіни сенсорними пластинами. У нього не було потреби переводити напрямок у координати.

— Розвилка попереду. Ліворуч холодніше, — нарешті повідомила Яна. — Не знаю, звідки це знаю. Його тіло веде туди.

Яна давно привчила себе казати «носій», але в самому зануренні це слово зникало. Перед нею не було об’єкта зі звіту: істота переносила вантаж, обирала опору, знала шлях. Важливіше за назви було те, що попереду змінився потік повітря.

Група сповільнилася біля входу до камери. Широка вартова перекривала прохід, стоячи впоперек нього, й кожна маршрутниця мусила підійти до певної ділянки її голови. Яна спостерігала, як попередня робітниця торкнулася вусиками темної пластини, затрималася, після чого прослизнула повз.

Черга дій була знайомою ще з навчальних записів, проте зараз у ній відчувалася вага, якої не могло передати відео. Від очікування напружувалися м’язові кільця біля основи вусиків. Коли носій наблизився, Яна встигла відчути різку зміну хімічного поля — майже неприємну, але таку коротку, що не встигла збагнути її зміст. Кінцівки понесли її далі.

На самому проході Яна відчула щось іще — так швидко, що навіть не встигла вирішити, чи це відчуття взагалі належить тілу носія. Ніби всі запахові стежки, розкидані тунелем, на мить зібралися в один напрямок, хоча ні запаху, ні напрямку вона не могла назвати. Вартова вже залишилася позаду, а її шість опор і далі йшли в ногу з групою. Яна хотіла повернутися думкою до цієї дивної миті, проте в тілі знову запанувала знайома певність маршруту.

У лабораторії хтось полегшено видихнув просто в мікрофон.

Маршрут пролягав до великої камери, де транспортери розкладали вантаж на різних ділянках підлоги. Деякі комахи заходили, одразу забирали іншу масу й повертали назад. Інші довго перебирали принесене тоншими передніми придатками. У дальній стіні Яна побачила світіння, якого не було на попередніх картах: крихітні крупинки між темними прожилками породи.

Вона не сказала про це одразу. Звичайний лабораторний запис матиме ті самі зображення, а от відчуття носія — ні. Їй хотілося зрозуміти, чому при вигляді світних прожилок у чужому тілі нічого особливого не змінилося. У людських звітах люменіт займав половину сторінок. Для цієї істоти він, схоже, був не цікавіший за будь-яку іншу стіну.

Тоді вона помітила вузький бічний хід. Із нього тягнуло вологою. Усередині відчувався інший запах. Солодкуватий, важкий, із незвичним металевим відтінком.

У людському світі запах можна було згадати пізніше, порівняти з чимось знайомим. Тут він одразу щось змінював. Яна не бачила за поворотом нічого, крім гладкої темної стіни, а вже відчувала від нього настільки сильний потяг, що забула про люменіт, камеру й власне тіло в кріслі. Водночас носій сповільнився. Передні кінцівки напружилися й завмерли над каменем, хоча шлях залишався відкритим.

Дрібна робітниця зупинилася поруч, торкнулася його вантажу, ніби перевіряючи, чи не застряг він, і побігла далі. Вона не повернула голови до бічного проходу. Ніхто з транспортної групи не повернув.

Яна спробувала пояснити це собі. Може, всередині лежали харчові запаси, доступ до яких мали лише певні особини. Може, носій упізнав запах місця, де колись бував. Від цих припущень не меншало безглуздого бажання зазирнути всередину. Страх чужого тіла був упертим і цілком фізичним: під черевним щитом пройшла хвиля скорочень, опори напружилися ще сильніше. Носій повернув голову до отвору, але сам продовжив звичайний маршрут. Яна вже розглядала, як попросити змінити його рух.

Софія побачила на тепловій карті те саме відгалуження й попросила Яну визначити, чи веде воно до глибших шарів. Відео не давало відповіді; щоби розібратися, довелося б або завести туди робота, або змінити траєкторію живого носія.

— Можу спробувати, — сказала Яна.

У відповідь Софія нагадала, що моторне відхилення дозволене лише за відсутності тривожних сигналів. На дисплеї такі сигнали не з’являлися. Яна бачила, як перед нею повільно віддаляється попередня маршрутниця; та втрачала швидкість, бо її вантаж зачепився за нерівний виступ, а двоє дрібних збирачів заходилися звільняти його. Було кілька секунд, поки вся група стояла.

Яна попросила мінімальний руховий імпульс на передню ліву кінцівку.

Їй надали коротке керування. Вона зробила лише один крок до бічного ходу — обережний, настільки схожий на звичайний рух носія, наскільки дозволяло калібрування.

Чуже тіло відреагувало миттєво.

М’язи біля грудного щита скоротилися, хоча Яна не посилала такого сигналу. У роті, якого в неї тут не було, виник гіркий присмак. Вона хотіла відступити, але відчуття правильного напрямку раптом зникло, ніби хтось повернув карту догори дриґом. На коротку мить усі виходи стали однаково чужими.

Камінь нікуди не подівся. Передня лапа стояла там, куди вона її поставила. Але крізь усю звичну мішанину чужих відчуттів пройшов інший порядок, настільки виразний, що Яна мимоволі затамувала подих у власному тілі. Щось повторювалося, розходилося, поверталося до початку. Вона не встигла розібрати ні частоти, ні напрямку, лише відчула неймовірну кількість одночасних рухів, ніби хід раптом став величезним і в ньому не лишилося вільного місця.

— Софіє, я… — сказала вона, але не знайшла слів.

У людському каналі перепитали. Носій тим часом здригнувся, і незрозумілий порядок урвався. Яна знову опинилася в одному тілі, у вузькому проході, де треба було тільки відступити до своєї групи.

Попередня робітниця випросталася.

Яна знову розрізнила запах її вантажу, стару стежку, вартову позаду. Вона навіть подумала, що зараз удасться повернутися до групи, і спробувала вимкнути моторну команду.

А потім відчула удар у задню кінцівку.

Першою напала не вартова. Одна з маршрутниць, що йшла позаду, схопила її лапу щелепами й смикнула вбік. Інша притисла грудний сегмент. Удар прийшов звідти, де в людському тілі мала бути ліва лопатка, але боліло значно нижче, з глибини незнайомого суглоба.

Яна не відразу зрозуміла, що на неї напали свої. Вона шукала загрозу попереду, біля бічного ходу, де кілька митей тому відчула чужий запах.

На лабораторному каналі заговорили відразу кілька людей. Софія скасувала моторний вихід, технік підтвердив виконання команди; Оксана вже вимагала припинити сеанс. Яна чула їхні голоси, але не могла відвести увагу від чужих кінцівок, які тепер рухалися незалежно від її бажання.

Носій намагався вивільнитися. Притиснув голову до підлоги, кілька разів ударив передніми лапами об камінь, щось випустив із черевних залоз. Яна вловила різкий запах власного тіла. Вона не знала, чи то прохання, чи загроза, чи звичайна реакція на біль.

Вартова підійшла вже тоді, коли двоє нападників утримували маршрутницю. Доторкнулася до її голови тим самим місцем, яке кілька хвилин тому пропустило носія до камери. Дотик тривав дуже недовго.

У ту секунду Яна перестала відчувати вантаж. Він залишався затиснутим між кінцівками носія, однак зник із його уваги так цілковито, наче ніколи не існував. Вона шукала знайомий хімічний слід, який вів назад, до входу в камеру, і не могла його впізнати. Попереду ворушилися вусики вартової. Вона нахилила голову дуже близько.

Наступний рух був таким швидким, що Яна не встигла зрозуміти, що з нею роблять. Вона відчула тиск навколо шиї, хрускіт усередині панцира й незбагненну втрату орієнтації — тіло ще намагалося рухати лапами, але напрямок зник зовсім.

Зв’язок урвався.

***

Яна повернулася у власну шкіру з відчуттям, що їй бракує кінцівок.

Вона лежала в кріслі, біля щоки блимала лампочка, Оксана перевіряла зіниці. Нічого не боліло, крім старої мозолі на п’яті, а за кілька секунд прийшов сильний біль у шиї — м’язи були напружені так, ніби Яна намагалася втримати голову від удару. Вона хотіла сісти, але лікарка попросила почекати, поки завершиться огляд.

— Дайте мені руку, — сказала Оксана.

Яна простягнула праву. Принаймні спробувала: пальці поворухнулися, а сама рука залишилася на підлокітнику. Вона подивилася на неї з образою, цілком недоречною в присутності лікарки, і лише тоді підняла лікоть. Оксана не прокоментувала затримку. Поклала свою долоню поряд, запропонувала торкнутися по черзі кожного пальця. На третьому Яна промахнулася. Не тому, що не бачила пальця. Їй здавалося, що між ним і рештою руки є ще маленький відтинок, через який треба пройти.

— Спробуємо ще раз, — сказала Оксана. Голос у неї був спокійний, але тепер Яна бачила, як міцно лікарка тримає планшет коліном, звільнивши обидві руки.

Друга спроба вдалася. Яна вирішила, що це й було головне. Оксана не стала її запевняти.

За перегородкою технік тихо сварився з апаратурою. У записі залишалося кілька секунд неповних даних після команди від’єднання, і він намагався зрозуміти, що саме з них належить носієві, а що створила система під час аварійного розриву. Софія стояла біля другого термінала. Яна бачила тільки її спину.

Найперше вона запитала, чи носій загинув.

Оксана вже знала відповідь, але повідомила її не одразу: спочатку перевірила, чи Яна розуміє, де перебуває. Потім сказала, що так, носій сімнадцять загинув; після розриву встигли отримати лише зовнішній запис.

Яна спробувала згадати морду маршрутниці. Не вийшло. Лише тепер вона зрозуміла, що майже не звертала уваги на її зовнішність. За час сеансу ця істота встигла стати для неї набором потреб, маршрутів, дрібних зусиль і непомітних рішень. Перед чужими щелепами вона притискала голову до каменю, намагаючись зробити щось правильне, а Яна не знала, як їй допомогти.

У центральному записі тіло вже розбирали на частини. Робітниці не метушилися, не штовхали одна одну. Одна відтягла черевний сегмент; інша зчищала рідину зі стіни. Маленька особина, що до нападу допомагала зі звичайним вантажем, продовжувала переносити його, обходячи місце загибелі.

Софія вимкнула зображення, не запитавши Яну. Це викликало несподівану злість. Яна хотіла попросити ввімкнути його назад, хоча дивитися на запис було нестерпно. Поки вона добирала слова, Софія вже поставила перед нею воду, а Оксана наполягла, щоб вона випила хоча б кілька ковтків.

Під час первинного розбору ніхто не вимовив слова «помилка». Софія допитувалася про точну послідовність відчуттів перед нападом. Яна розповіла про зникнення напрямку й скорочення м’язів, про запах із власних залоз, про те, що агресія почалася раніше, ніж підійшла вартова. Можливо, хтось із них уловив зміну хімічного профілю. Можливо, чужорідний рух порушив порядок. Вона навіть не була певна, що один крок у бічний хід став причиною нападу.

Марко, який прийшов на кінець розбору, зупинив усі наступні сеанси до перегляду протоколу. Софія заперечувати не стала, але попросила не вимикати стенд і залишити лабораторії доступ до журналів. Командир дозволив. Яна побачила, як швидко вони обоє перейшли до практичних рішень, і на мить відчула образу. Її досі нудило від чужого запаху, а вони говорили про резервні копії.

Коли Марко вийшов, Софія сіла на порожній край столу. За кілька хвилин вона сказала, що шістнадцятий носій теж загинув без наказу змінити маршрут. Яна пам’ятала це краще за неї. Але Софія тепер дивилася на старий журнал і неохоче уточнила: оператор шістнадцятого не давав команд, проте апаратура впродовж усього сеансу продовжувала калібрувати вихідний контур.

Чи могли ці слабкі імпульси щось змінювати в живому носієві, Софія ще не знала. Вона попросила дати їй час до ранку, щоби звірити їх із даними пізніших випробувань. Яна вже хотіла нагадати про сімнадцятого, якому сьогодні дозволили сильніший вплив, але передумала. Від цього жодна комаха не повернулася б живою.

Лікарка провела її до житлового сектора. Після таких сеансів Яну зазвичай не залишали саму першу годину, тож Оксана посиділа поруч, поки та допивала воду й намагалася з’їсти половину холодного коржа. Борошно прилипало до піднебіння. Колись Яна любила цю їжу; сьогодні вона тільки заважала ковтати.

Уже в кімнаті, з дозволу лікарки, Яна забрала планшет. Повідомлення братові так і залишалося невідправленим. Вона відкрила фотографію вивіски, довго дивилася на криву літеру, на свіжопофарбовані двері майстерні, на руку брата в нижньому куті кадру. Він, мабуть, тримав раму, щоб вона не впала, поки фотографував. Нікого більше поруч не було видно.

Яна дописала, що шрифт потрібно міняти, але колір їй подобається. І що вона пам’ятає про відкриття. Вона не вибачилася вдруге; брат уже знав, чому її там не було. Перед відправленням вона дописала ще одне запитання — чи він устиг доробити підйомник, через який у них була остання сварка.

Після цього Яна довго мила руки. Вода текла нормально, шкіра була її власна, пальців — рівно десять. На звороті лівого зап’ястка лишився круглий слід від медичного датчика.

Вона витерла долоні рушником, повернулася до кімнати й помітила, що стоїть надто близько до стіни. До рівної пофарбованої панелі лишалося кілька сантиметрів. Яна не пам’ятала, навіщо підійшла сюди. Вона могла просто втомитися або намагалася перевірити, чи не паморочиться голова. Таке після занурень траплялося.

Вона відступила, сіла на ліжко, а через якийсь час пішла до харчоблоку по теплу воду. Там ще сперечалися, чому нова партія коржів вийшла такою сухою. Яна принесла собі чашку, сіла біля дверей і, поки решта пояснювала одне одному, як треба налаштовувати піч, подумала про ту робітницю, якій сьогодні потрібно було всього лише донести вантаж.

Лія Денвер
ТЕВРА: ПАСТКА ДЛЯ КОРОЛЕВИ

Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
×

Вітаємо🎉

🎁 Спеціальний подарунок для Вас! 🥳

Зареєструйтесь та отримайте 10% знижки на першу покупку!