Дарина Осипенко програла шахову партію, яку вела з Лесею вже одинадцять днів, але дізналася про це не відразу. На маленькому екрані в кутку робочого столу ще стояв її кінь, залишений під ударом, а поверх дошки відкрився транспортний реєстр. Дві комірки, які зранку були зеленими, стали сірими.
Спочатку Дарина подумала, що нічна синхронізація знову обнулила дозволи. Антон обіцяв виправити це після попереднього оновлення, потім після наступного, а тепер у його списку несправностей навпроти проблеми стояло «спостерігати». Дарина ненавиділа це слово в технічних журналах. Воно майже завжди означало, що робити щось доведеться їй.
На третій спробі відкрити заявку система показала причину: сектор 6-Б закрито за рішенням служби безпеки. Нижче стояли імена Кіри Сен та Ірини Сахно, посилання на відеозапис і номер рапорту. Перший вантажний майданчик втрачено, два роботи списуються або чекають обстеження, польовий вихід завершений із травмою працівника.
Вона дочитала до прізвища Ардана й повернулася до початку.
За наступні тринадцять діб треба було підготувати партію для підйому на орбіту. Її маса не вміщалася в жодну з красивих презентацій, які відправляли інвесторам, але для станції означала гроші на змінні вузли, тривалі контракти з техніками, оплату транспортного місця. Вилучити з графіка один сектор здавалося дрібницею тільки тим, хто ніколи не збирав вантаж із десятків окремих партій. Сушіння займало час, контроль біологічних домішок — іще більше, а готові контейнери не можна було безкінечно тримати в чистій зоні.
Дарина відкрила список людей, чиї зміни на наступний тиждень залежали від цього майданчика. Прізвища були знайомі. Один технік нещодавно просив аванс на навчання доньки. Іншій обіцяли оплатити додаткову кваліфікацію, після якої вона нарешті зможе перевестися з нічних вахт. У третього взагалі закінчувався контракт; якщо не буде роботи, йому доведеться летіти додому найближчим рейсом, хоча він розраховував залишитися ще на сезон.
Після цього Дарина подивилася рапорт про травму Тимура уважніше. В ньому не було нічого, що дозволяло б звести аварію до порушення інструкцій одним працівником. Невідомий великий організм у ході, локальний рух породи, втрачений апарат, аварійне звільнення стропи. Тимур, якого вона знала роками, спробував урятувати машину довше, ніж треба було. Цьому вона не здивувалася.
Їй надійшло голосове повідомлення від техніка, чию заявку на аванс вона бачила вранці. Він перепрошував за звернення безпосередньо до неї, хоча вже двічі звертався через відділ персоналу. Доньку прийняли на навчання; до п’ятниці треба було внести перший платіж. Чоловік говорив бадьоро й навіть пожартував, що знайшов нарешті користь від її нескінченних таблиць. Лише наприкінці запитав, чи правда, що зміни на шостому майданчику скасовують до кінця місяця.
Дарина подивилася на графік. У колонці цього працівника стояли дві скасовані вахти. Вона могла переставити його на сортування, але там уже працювала жінка, якій обіцяли оплатити підвищення кваліфікації. Перенести одну людину означало посунути іншу. Таблиця це робила без жодних докорів.
Вона записала відповідь, прослухала й стерла. У першому варіанті вийшло так, ніби вона запевняє його, що все владнає. У другому — ніби пропонує потерпіти через травму Тимура. Дарина попросила до вечора не будувати планів щодо додаткових змін і пообіцяла повідомити про графік особисто. Що він робитиме до п’ятниці, вона не спитала. Не було відповіді, яка могла б йому допомогти.
Вона надіслала запит Маркові на зустріч і, не чекаючи відповіді, пішла до медичного блока.
***
Тимур лежав із піднятою ногою й намагався однією рукою відкрити пакет із солоними крекерами. Друга була зайнята планшетом. За дверима хтось сміявся — не голосно, але в лікарняній тиші сміх здавався чужим.
— Мені сказали, що тебе не роздавило, — почала Дарина.
Він поклав пакет на груди й пояснив, що це найвтішніший діагноз за сьогодні. Оксана після знімків не знайшла ознак зміщеного перелому; найбільше її турбували набряк і зв’язки. На найближчі дні Тимурові заборонили спиратися на ногу, видали фіксатор і наказали приходити на повторні огляди. Він уже встиг поскаржитися, що в такому стані не зможе навіть дістатися до ремонтного стола, а лікарка відповіла, що ремонтний стіл від цього переживе лише приємні зміни.
Дарина взяла зі стільця коробку з недопитим напоєм і сіла. Не питала дозволу — між ними це було прийнято ще з першої експедиції, коли вони одного разу три години відстоювали контейнер із запасними клапанами перед митним інспектором, який не міг знайти в переліку слово «прокладка».
У Тимура тоді був ще рівний зубний ряд. Згодом під час ремонту він сколов передній зуб об металеву трубку, бо тримав її ротом, коли бракувало третьої руки. Тепер він не любив, коли про це згадували.
Вона запитала про втраченого робота. Тимур спочатку назвав серійний номер, потім, побачивши її обличчя, перейшов до суті: апарат був старим, але щойно отримав новий силовий блок. Зонд також навряд чи вдасться повернути без окремого виходу. Другий робот, затиснутий у ході, може бути живим у суто технічному сенсі, проте забирати його зараз ніхто не дозволить.
— А тобі за нього платню знімуть? — запитала Дарина.
Тимур підвів брови. Звісно, ні. Він не мав звички оплачувати майно консорціуму частинами власного тіла. Але вже написав пояснення про котушку; у ньому не було нічого приємного.
Вона принесла йому іншу новину: сектор закрито, робота його команди переноситься. Тимур довго переглядав запропонований графік, знайшов там прізвище Селми й одразу помітив, що їй поставили дві нічні зміни поспіль.
Дарина відповіла, що це попередній розподіл. Якщо він знає кращий, нехай виправить, тільки без польових виїздів. І додала, що заяву Селми на переведення ніхто не скасовував.
Він зосередився на тріщині в пластиковому пакеті. Крихти сипалися просто на простирадло, хоча крекерів він так і не дістав.
Дарина могла сказати, що людей не слід утримувати бюрократичними затримками. Могла нагадати, що в Селми є своє життя і близька людина в іншому місці. Утрималася: Тимур це знав. Зараз йому, очевидно, було боляче сидіти й нічого не робити, а Дарина прийшла з обліковими таблицями.
Вона забрала пакет, відкрила його по шву й поставила на тумбочку. Одну крихту з простирадла змахнула на підлогу, помітила це й нарешті засміялася. Тимур теж усміхнувся, але якось неохоче.
Коли Дарина виходила, він попросив перевірити, чи не поставили Селмі нічні зміни лише тому, що її не було на розподільчій нараді. У їхній команді таке траплялося частіше, ніж накази, які хтось насправді хотів виконати.
У коридорі вона поправила графік. Ні слова Тимурові про це не написала.
***
Марко прийняв її у своєму кабінеті серед двох розібраних коробок із запасними деталями. На столі лежав годинник без задньої кришки; його крихітні гвинтики стояли в ряд на смужці липкої плівки. Дарина мимоволі роздивилася їх, поки Марко підписував передачу тимчасових ключів від закритого сектора.
Кіра вже була там. На її планшеті застиг кадр із тунелю: пласка голова тварини, освітлена слабким відблиском, і камені, укладені так щільно, що за ними ледве лишався просвіт. Ірина стояла біля стіни з власними файлами, притиснувши їх до грудей, хоча ніякої потреби тримати папки на руках тут не було.
Дарина витратила кілька хвилин, щоби зрозуміти нову карту. Старий хід справді виходив до майданчика 6-Б, але не так, як малювали в презентаціях: дві гілки відзначили за різними зйомками, зробленими в різні сезони. Схеми ніхто навмисне не приховував. Просто їх поєднали за загальними орієнтирами, і в місці стику вийшов гладенький коридор, якого ніхто цілком не бачив.
Ірина показала коротший шлях. Частина його проходила поблизу промислової виїмки, де давно зняли верхній шар породи, щоб дістатися до сухих відкладень. На карту нанесено глибину виїмки, але не всі порожнини під нею.
— Ти кажеш, що ми перекрили їм дорогу? — запитала Дарина.
Ірина не взялася цього стверджувати. Вона сказала, що бачила незвичайну транспортну групу й штучну перегородку. Не знає, що саме комахи переносили, чи вони використовували колись цей коротший хід і чому перестали. Можливо, змінився рівень води. Можливо, там загрозливий ґрунт. Те, що люди зробили виїмку, ще не доводить причинного зв’язку.
— Тоді що ти просиш?
Насамперед — не запускати роботи в старий хід і не прибирати перегородку. Далі Ірина хотіла поставити додаткові пасивні вимірювачі на вже контрольованій ділянці периметра та порівняти коливання породи з архівними записами. Для цього не треба було спускатися до хижака чи знову відкривати сектор.
Кіра погодилася тільки з тими датчиками, які можна встановити, не перетинаючи закриту межу. Всі інші — пізніше. Вона запам’ятала сьогоднішню ногу Тимура краще за цифри в журналі.
Дарина слухала й рахувала. Якщо залишити шостий сектор закритим до повторного огляду, промислова лінія продовжить працювати, але значно повільніше. Якщо дозволити лише забрати готові контейнери зі складського навісу на внутрішній стороні периметра, вони зможуть заповнити більшу частину транспортної квоти. Якщо одночасно зупинити сушіння, частина напівготової сировини піде в повторну обробку, і на складі закінчаться чисті касети раніше за наступну поставку.
Вона попросила відокремити рішення про польові роботи від рішення про внутрішню лінію підготовки вантажу.
Марко відповів, що нічого проти обробки матеріалу, який уже доставили на станцію, не має. Але їй потрібна чітка схема руху внутрішніх візків та підтвердження Богдана щодо навантаження на системи фільтрації. Ні надземний транспортний коридор, ні повітряний шлюз не можна було вважати безпечними просто тому, що там щодня ходили люди.
Дарина ледь не запитала, чи він хоче отримувати окремий дозвіл на кожен контейнер із брудом. Упіймала себе на тому, що губи вже скривилися, і ковтнула слова.
Натомість вивела графік на стіну та почала переставляти зміни. Тимурова команда зніматиме показники дистанційно, переробники працюватимуть у межах чистого комплексу, частину людей відправлять на позаплановий техогляд обладнання. Марко погоджувався не відразу, але поступово на карті залишилися лише два спірні маршрути.
Один проходив над ділянкою, яка за старою картою вважалася суцільною скелею.
Ірина подивилася на нього довше за інших.
— А що в нас там зараз? — поцікавилася вона.
Дарина відкрила новий шар карти. Це був північний під’їзд до старого накопичувача, яким користувалися тільки внутрішні транспортні машини. Жодного входу до колонії поблизу не реєстрували.
— То звідки впевненість, що під’їзд надійний? — спитав Марко.
Відповісти було нічим, окрім старого геологічного звіту. Дарина чесно назвала його номер. Командир призначив перевірку, а до того наказав користуватися довшим маршрутом.
Усього одна додаткова петля дорогою до вантажного блока. На загальному плані вона займала ширину пальця. Для електричних візків — зайве енергоспоживання, для розкладу — затримки, для людей — ще дві зміни понад звичайний графік.
Дарина вголос не сперечалася. Їй здалося, що Ірина дивиться на неї з полегшенням, хоча та просто намагалася засунути папки в сумку, не втративши один із планшетів.
Після наради Кіра затримала Дарину біля дверей. Попросила підписати відміну всіх автоматичних заявок на демонтаж у секторі 6-Б — не лише завтрашніх, а й тих, що стояли в черзі на наступні тижні. Вони розходилися по різних відділах, і одного повідомлення про закриття могло виявитися недостатньо.
Дарина погодилася. До цього моменту вона й сама не знала, скільки дрібних дозволів може жити окремим життям після одного великого рішення.
***
Увечері вона прийшла до вантажного блока й застала Любину зміну біля дверей санітарного коридору. Цим проходом возили чистий кухонний посуд; за новим графіком коридор на кілька годин мали закрити, щоб провести герметичну промислову тару в окремий дезактиваційний відсік. Люба стояла перед дверима з руками в боки, переконана, що в неї намагаються відібрати останні дві години нормального виробничого циклу.
Вона побачила Дарину й уже відкрила рота, але помітила службовий жетон і стрималася.
— Говори, — дозволила Дарина.
Люба пояснила все з таким обуренням, ніби брудні лотки були справою честі. Вона відмовлялася звільняти коридор раніше за кінець вечері: тоді ранкова зміна отримає брудний посуд, який не можна буде довезти до посудомийної машини. А Богдан, звісно, скаже, що вони неправильно користувалися системою. Хай спробує сам возити тридцять один набір ложок через три технічні відсіки.
Дарина переглянула журнал і перенесла закриття коридору для проходу промислової тари на дві години. Цього вистачило. Люба хотіла подякувати, але натомість запитала, чому всі знову бігають зі своїми контейнерами, якщо жодного корабля найближчими днями не чекають.
Дарина могла пояснити, що наступний транспортний слот призначають не за бажанням кухні. Не стала. Люба думала про людей, які завтра сідатимуть снідати, а Дарина — про людей, які місяць потому залишаться без роботи, якщо нічого не вивезуть. Обидві мали право на ці турботи, і обом було не до чужих.
Далі, за герметичними дверима, сортувальна лінія перетворювала сірі грудки сухого матеріалу на підписані партії. Дарина ніколи не любила запах цієї ділянки: навіть за справних фільтрів їй здавалося, що метал і старий вологий камінь мають особливу суміш, яка чіпляється до одягу. Після зміни працівники мили руки довше, ніж вимагав протокол. Ніхто не зізнавався, що робить це просто заради відчуття чистоти.
На столі контролю лежали чотири зразки. Вони були відібрані з різних контейнерів для повторного аналізу після перенесення графіка. Перші три мали звичайні відхилення: надлишкову вологість, чужорідний пил, нерівномірний вміст стабільного кристалу.
Четвертий був із запасу, який у старих відомостях проходив як «неактивна матриця».
Дарина читала цей напис сотні разів. Він означав лише, що матеріал довго лежав у сухому відкладенні й не давав потрібної концентрації люменіту за стандартного очищення. Його складали окремо, інколи використовували як сорбційний наповнювач і майже не включали до плану цінної сировини. Ніхто не мав причини спеціально берегти його.
Сьогодні лаборантка відмітила зміну маси зразка після витримки у стандартній камері вологості. Зміна була невеликою, але більша за контрольну похибку. Сам по собі цей факт ні про що не свідчив — пористий мінеральний матеріал міг набирати воду.
Дарина розгорнула зауваження лаборантки. Та просила не спрямовувати партію в загальний сорбційний потік, доки Ірина не перевірить можливий біологічний компонент. Написано ввічливо, без паніки.
Дарина подивилася на складські цифри. Без цього запасу план очищення на тиждень зменшувався. Не критично, але неприємно. Вона могла поставити на зауваженні позначку «низький пріоритет» — це не порушувало жодної інструкції, якщо матеріал уже колись проходив контроль.
Натомість відіслала запит Ірині й перевела партію в очікування. Їй хотілося, щоб це зробив хтось інший: проста затримка, ще один незаповнений рядок у графіку, який доведеться пояснювати консорціуму.
Щоби не стояти над планшетом, Дарина пішла до транспортного вікна. За товстим оглядовим склом повільно пропливав автоматичний візок із герметичним контейнером. Його відправили довшим маршрутом, погодженим на нараді. Через це візок майже зупинявся перед двома поворотами, які проєктували для легших вантажів, а система безпеки щоразу перевіряла допустимий нахил.
На другому повороті він спинився зовсім. Жовта смуга на корпусі завмерла навпроти оглядового вікна; мотор ще кілька секунд бурчав, поки автоматика гасила тягу. Над дверима засвітився знак затримки. Дарина вже потяглася до журналу, коли в іншому кінці транспортного коридору почула короткий удар. Так стукала незамкнена бічна напрямна — нерівно, двічі поспіль.
За поворотом, якого звідси майже не було видно, стояв другий порожній візок. Він мав повернутися до накопичувача, але його маршрут у локальному терміналі залишився старим: через північне плече. Центральна система перекрила прохід, а локальна, отримавши заборону, запропонувала оператору підтвердити обхід вручну. Звичайна службова кнопка з нейтральним написом «ВІДНОВИТИ ЗАВДАННЯ».
Молодий оператор уже відкрив панель підтвердження. Дарина побачила це на його екрані, віддзеркаленому у склі пульта, і попросила не натискати. Він обернувся так швидко, що зачепив рукавом чашку. Та впала й покотилася між кріслами, а хлопець, не добравши, що від нього хочуть, спробував підняти її.
— На мене дивись. Відпусти підтвердження.
Він прибрав пальці. Дарина перевела обидва візки в очікування й викликала Антона. Порожній транспорт уже нікуди не їхав, але на дисплеї ще висів дозволений старий маршрут із зеленими стрілками. Вона не хотіла думати, що відбулося б, якби оператор виконав звичайне прохання машини. Перш ніж гадати, треба було знати, чи безпечне взагалі те північне плече.
Антон відповів через хвилину, сонний і сердитий: він саме переналаштовував фільтри в іншому відсіку. Вислухав, переглянув обидві заявки й вилаяв не оператора, а локальну чергу завдань. Скасування дозволу прибрало маршрут із центрального плану, але не з пам’яті машини, яка поверталася після обслуговування. Таке вже колись траплялося на старій версії системи. Тоді всі виправили й записали, що більше не трапиться.
Дарина попросила поставити обидва візки на ручне блокування, доки він не перевірить решту машин. Це забере частину вечірньої зміни й відразу зіпсує її новий графік. Антон спитав, чи розуміє вона, скільки транспортних заявок доведеться обнулити. Розуміла. Саме тому їй хотілося погодитися лише на один візок.
— Обидва, — повторила вона.
За склом герметичний контейнер тихо похитувався на затискачах. Хлопець знайшов свою чашку й тепер тримав її за ручку, хоча та була порожня. Дарина не стала пояснювати йому, що він мало не наробив біди: він зупинився, коли його попросили, і цього вистачило. Уже пізніше вона внесе до рапорту назву старого дозволу, який машина намагалася виконати. Виявилося, заблокувати небезпечний маршрут можна швидше, ніж переконатися, що всі системи знають про блокування.
Позаду неї хтось роздратовано сказав, що такими темпами останній контейнер прибуде до місця вже після вечері. Дарина озирнулася. Молодий оператор упізнав її й замовк, а вона пояснила, що вечері не скасовують. Його обличчя показувало: принаймні одна добра новина сьогодні є.
***
Із віддаленою подругою Лесею вони грали в шахи ще відтоді, як працювали на одному вантажному вузлі. Леся тепер мешкала на іншій станції, мала двох дітей і чоловіка, якого Дарина бачила лише на екранах. Жодна з них не була особливо сильною шахісткою. Партії могли тривати тижнями; останнім часом Леся більше розповідала про молодшого сина, ніж продумувала ходи.
На нічному зв’язку прийшло її повідомлення. Вона виграла й писала, що Дарина, очевидно, грала однією рукою, а другою розбирала бухгалтерію. Потім питала, чи на Теврі справді такі великі комахи, як їх малюють у новинах. Її молодший побачив рекламний ролик і тепер хотів собі іграшкову «маму всіх жуків».
Дарина відкрила фото дитини з дешевою пластиковою комахою. У тієї було вісім ніг і очі, намальовані на панцирі. Вона написала, що справжні істоти менш охоче позують і що іграшка, на щастя, не відповідає анатомії жодного відомого теварського виду.
Можна було розповісти Лесі про сьогоднішню пригоду, про Тимурову ногу, про тварину за перегородкою. Вона не мала права надсилати неопубліковані польові дані, а перетворювати їх на героїчну історію їй зовсім не хотілося. Тому замість цього поцікавилася, чи син уже перестав боятися старого пилососа, про який Леся писала минулого місяця.
Зв’язок затримувався. Поки повідомлення йшло, Дарина повернулася до реєстру й побачила новий рядок від служби геологічного контролю.
Додаткові пасивні датчики ще не встановили. Але Ірина попросила переглянути архів механічних коливань із промислових опор, які вже були в роботі біля шостого сектора. Дані збирали для стану фундаментів, а не для вивчення тварин, тому в них було багато шуму. Два із чотирьох датчиків через вітер давали майже непридатний сигнал. Третій працював стабільніше; на ньому в кількох нічних відтинках з’являлися серії слабких ударів.
Дарина перемкнулася на відеозв’язок із Іриною. Та відповіла не відразу, і коли її обличчя нарешті з’явилося, за спиною були відчинені ящики з пробами. Ірина виглядала так, ніби зібралася поспати й дорогою передумала.
Дарина запитала, чи є причина тривожитися.
— Є причина не вгадувати, — відповіла Ірина. — Частина записів збігається за часом із роботою нашої техніки. Частина — ні. Я ще навіть не впевнена, що датчики правильно фіксують джерело.
Вона пояснила різницю між швидким механічним ударом по опорі та серією слабших імпульсів, які могли приходити з породи. У сухому ґрунті станції вібрації поширювалися нерівномірно, а за кількома датчиками визначити напрямок було складно. Ірина просила ще добу даних та допомогу техніків, щоб відфільтрувати роботу насосів і промислових візків.
Дарина не стала вимагати висновку до ранку. Дивно, але саме тому Ірина ще кілька хвилин трималася на зв’язку й показувала, де її найбільше непокоять невідповідності. Можливо, вона просто вперше за день говорила з людиною, яка не просила вкласти невідому біологію в три кольори на графіку.
Потім Дарина спитала про коротший хід, який закінчувався на майданчику. Чи могла стара людська виїмка справді його перекрити?
Ірина потерла очі й повідомила, що архівні геологічні плани саме перевіряє Петро. Він знайшов кілька старих фотографій, але знімки прив’язували до поверхневих координат із похибкою, надто великою для впевнених висновків. Якщо Дарина має документи про ранні етапи розширення виїмки, їх варто звірити.
Дарина пообіцяла пошукати.
Закінчивши розмову, вона ще довго переглядала внутрішні архіви. Папки мали звичні назви: «переміщення», «приймання», «залишок», «коригування обсягу». Пів року тому консорціум змінив систему обліку, тож частина старих актів опинилася під новими номерами, а назви ділянок скоротили до індексів. Їй довелося згадувати, як той чи інший майданчик колись називали люди, що працювали тут до запуску автоматичних ліній.
За одним із актів вона впізнала власну примітку. Дарина затвердила розширення складського навісу поблизу північної виїмки, бо тоді не вистачало місця для сухого матеріалу. Геологи вказували, що під основою є порожнини, але не могли підтвердити їхньої безперервності. Марко дозволив роботи тільки в межах уже дослідженої поверхневої плити. В документі не було нічого про те, що хтось навмисно перекрив живий підземний хід.
До акту додавалася фотографія з того дня. Дарина згадувала нараду як нудну суперечку про вагові допуски, а на знімку раптом побачила себе біля краю майданчика. Вона стояла з чашкою в руці, у темних окулярах, хоч тоді пил висів так густо, що сонце здавалося бляклою плямою. Позаду працівники натягували тимчасовий захисний тент. На передньому плані лежали уламки породи, які мали вивезти після закінчення зміни.
Тієї доби один із водіїв розвернув машину раніше, ніж було позначено на карті. Дарина тоді розсердилася: кожен зайвий маневр коштував часу, а їй уже двічі переносили завершення робіт. Водій пояснив, що під колесом просіло каміння. Вона наказала закрити місце плитами й записати відхилення. Усі необхідні підписи в журналі були.
Тепер Дарина збільшила фотографію, шукаючи ту ділянку, і побачила, як погано тоді було видно сам край виїмки. Вона могла б упізнати місце за тентом і машиною, але не поручилася б, що підкладені плити лежать саме там, де їх намалювали на схемі.
Вона відправила Ірині копію разом із схемою. Документ був незручний хоча б тим, що місце збігалося з новою зоною невизначеності. Дарина могла залишити його на ранок — ніхто б не дорікнув їй за кілька годин. Але після сьогоднішньої історії з Тимуром їй уже не хотілося, щоб хтось ішов перевіряти породу за картою, в якій вона сама сумнівалася.
Леся тим часом відповіла про пилосос: син перестав його боятися, відколи зламав коліщатко й вирішив, що переміг. А ще просила Дарину не програвати наступну партію навмисне, бо тоді нецікаво.
Дарина довго дивилася на фотографію пластикової комахи. На її робочому столі за тонкою перегородкою лежали кілька роздрукованих етикеток із цифрами та датами; зовсім не схожих на ті речі, які люди бережуть роками. Вона зібрала їх у стос і відклала. Потім розставила шахи для нової партії.
Пішаком вона походила так само, як у попередній партії, й одразу пошкодувала: Леся неодмінно почне дражнити її за передбачуваність. На екрані ще висіло повідомлення про зламаний пилосос. Дарина набрала відповідь із запізненням на цілий тиждень: «Я рада, що ви його перемогли. Тільки скажи, будь ласка, що ти полагодила коліщатко, перш ніж його знов увімкнули».
Леся прочитає це завтра або післязавтра. Дарина залишила шахівницю відкритою й повернулася до старого акту. Хотіла з’ясувати, куди саме вивезли ті тридцять тонн. У графі місця призначення стояв не номер відвалу, а посилання на ще один документ, якого в її архіві не було.
