Налаштування

Шрифт:

Arial Verdana Times New Roman Courier New Roboto Roboto Serif Garamond Baskerville Sans Serif Trebuchet MS Helvetica

Розмір шрифту:

Інтервал:

Колір:

тексту:
фону:
На сторінку книги

— Тільки не вмикайте очищення.

Яна сказала це раніше, ніж побачила графік. На камері біля кабельного жолоба маленька істота повільно підтягувала під себе кінцівки. Крізь решітку над нею просочувалося тепло: у холодному повітрі Теври від зовнішнього кожуха йшов ледь помітний серпанок. За кілька секунд комаха пересунулася ближче до металу, зупинилася й повернула голову. На вигляд — звичайна теварська робітниця, хіба що надто мала для тих транспортних груп, які Яна пам’ятала зсередини.

Кіра не відвела погляду від екрана.

— Чого саме не вмикати?

Яна вже зрозуміла, що припустилася помилки. Службові системи не були її роботою. Вона знала, що за решіткою знаходиться зовнішній контур теплообмінника, але не знала, що він робить у цю хвилину.

Кіра відкрила схему. До планової продувки захисних жалюзі залишалося одинадцять хвилин. Гаряче повітря мало вийти в атмосферу разом із пилом; це був окремий технічний канал, не пов’язаний із повітрям житлових модулів. На нормальному графіку ніхто не затримував би процедуру через предмет, що лежить на зовнішній решітці.

— Ми її ще не ідентифікували, — сказала Кіра. — Можливо, вона переносить місцеві мікроорганізми. Можливо, це взагалі не та колонія, яку ви спостерігаєте. Я перекрила доступ у технічний шлюз, зупинила ближні машини. До людей вона не потрапить.

— Гаряче повітря вдарить просто в неї.

— Може. Спочатку дізнаємося, куди воно виходить.

Кіра збільшила зображення. На спині маленької істоти темнів плаский горбок. На першому кадрі Яна прийняла його за частину панцира, але тепер розрізнила край, який рухався окремо. Комаха зробила кілька кроків; горбок хитнувся й знову ліг між сегментами.

Яна обперлася пальцями об край пульта. У ту мить їй не бракувало шести лап. Навпаки: надзвичайно добре відчувала власні дві ноги, які не повинні зараз іти нікуди.

— Вона щось несе, — сказала вона.

Кіра попросила показати їй ту частину запису, де це можна було перевірити. Яна ввімкнула повтор із бічної камери. Темний предмет на спині лишався на місці навіть тоді, коли комаха пролазила під металевим виступом, притискаючи тіло до жолоба. Він був не просто шматком бруду, який випадково прилип до панцира.

— Бачу, — відповіла Кіра. — Чого воно варте, не знаю.

Вона викликала Богдана.

***

У кімнаті спостереження було незручно тихо. Повітряна тривога не лунала, двері не блокувалися перед людьми. За стіною продовжували возити їжу до переселених працівників: Люба знову склала новий графік і тепер вимагала, щоб їй його хоча б раз надрукували без помилок. На іншому боці станції хтось перевіряв тимчасову підпірку пошкодженого транспортного шлюзу. На плато проходила чергова місцева ніч, яку люди називали ніччю тільки за робочим розкладом: над горизонтом лишалося тьмяне відбите світло.

Яна встигла помітити, як на сусідньому екрані оновилося повідомлення брата. Воно було старим — із земного дня, коли майстри нарешті привезли йому нові літери. Брат надіслав три фотографії й написав, що тепер вивіска схожа на назву дуже дорогої стоматології. Яна не відкрила вкладень. Вона боялася розсміятися, поки Кіра домовляється, що робити з живою істотою, яка опинилася по людський бік огорожі.

Богдан прибув зі скрученою рукавицею в кишені. Він саме перевіряв зовнішній тепловий вузол і тому говорив із таким виглядом, ніби комаха спеціально обрала найгіршу можливу годину.

Він підтвердив, що продувка піде через цей канал. Скасувати її можна, але ненадовго. Пил уже підвищив опір жалюзі, а перенесення теплового навантаження після подій із парусником залишило їм менше запасу. За годину, якщо нічого не зміниться, температура на іншому блоці підросте до межі, за якою доведеться знижувати потужність частини виробничої лінії.

— Тобто вона помре через наш розклад? — запитала Яна.

Богдан глянув на неї, потім на комаху.

— Я не знаю, при якій температурі вона помре. І не хочу дізнаватися таким способом. Але якщо я зупиню контур, а в сусідньому модулі зіпсується охолодження, ти потім поясниш Дарині, навіщо ми це зробили?

— Поясню.

Він потер підборіддя.

— Це була не пропозиція.

Кіра припинила їхню суперечку. Запитала, чи є фізична можливість змінити напрямок продувки, не відключаючи весь теплообмінник. Богдан викликав схему. Була резервна гілка — вузька, розрахована на частину потоку. Через неї можна виграти кільканадцять хвилин, якщо попередньо перевірити засувку. Потім усе одно доведеться запускати основний канал.

Кіра попросила зробити це. Богдан залишився біля пульта, хоча, очевидно, волів би спостерігати за процедурою зі свого інженерного поста. Він довго вдивлявся в показники й нарешті перемкнув засувку. Теплова крива змінилася незначно. Щось глухо клацнуло за стіною.

Яна простежила за істотою. Та не зреагувала — або ж зреагувала рухом, який нічим не відрізнявся від десятків попередніх. На екрані вона стояла, трохи піднявши передню кінцівку, і торкалася нею теплого металу.

Тепер у них було двадцять дві хвилини, щоб прибрати тварину від решітки й повернути основний потік. Кіра назвала це не дозволом рятувати її за будь-яку ціну, а часом на вибір безпечної дії.

— Якщо не встигнемо, знижуватиму навантаження лінії, — сказав Богдан. — Не чекаючи, поки засувка сама вирішить за нас. Тільки попередьте Дарину зараз, а не після зупинки.

Кіра передала попередження. Яна хотіла сказати, що вони встигнуть. Потім подивилася на темну цятку біля гарячого металу й промовчала.

— І не підемо туди в скафандрах, — додала вона. — Після 6-Б і шлюзу мені досить добровольців.

Яна не встигла сказати, що навіть не просила про вихід. Кіра, певно, знала її краще, ніж здавалося.

***

Істота не з’явилася з-під землі.

Це встановили не відразу. Ірина спершу переглянула стару карту зливних щілин уздовж огорожі, хоча саме слово «злив» на Теврі означало переважно рідкісні технологічні стоки, а не дощову воду. Богдан перевірив сервісні проходи. Усі вони були або закриті, або не вели до того місця, де стояла комаха. Кіра наказала відкрити записи двох камер за попередню зміну.

На одному з них, у кадрі, захаращеному платформами, було видно, як зовнішня допоміжна машина повертається з дозволеної промислової ділянки. Вона перевозила порожню захисну раму, нічого живого в її обліку не значилося. Коли машина проходила крізь контрольну лінію огорожі, на нижньому поперечному ребрі рами хтось помітив темну цятку.

Оператор збільшив зображення. Цятка пересунулася разом із машиною; довгі тонкі кінцівки вчепилися у край конструкції. На повороті платформи одна з них ненадовго відчепилася, тоді знову схопила метал. Майже двадцять хвилин тварина висіла під рамою, доки машину вели через внутрішній майданчик. Коли її поставили на очікування біля технічного блока, комаха сповзла на край настилу й зникла між кабелями.

Яна кілька секунд не могла знайти слів. Вони так старанно шукали підземний шлях, яким чужа істота обійшла огорожу, що не подумали про найзвичайнішу річ: її привезли люди.

Богдан тихо присвиснув.

— Ось вам і біозахист. Я ще вчора говорив, що ці рами треба чистити до повернення.

— А скільки їх проїхало крізь огорожу за останню зміну? — спитала Кіра.

Богдан відкрив журнал, пробіг очима рядки й перестав жартувати. Рами поверталися й порожніми, й складеними одна на одну; нижні поперечини ніхто окремо не знімав. Кіра попросила зберегти відео всіх проходів. Шукати на ньому комах тепер доведеться не тільки тоді, коли одна вже опинилася біля теплообмінника.

Кіра пригадала, що запропонував учорашній інженер: водяну щітку з автоматичною очисткою. Вона перевірила журнал — систему відклали через аварійні обмеження. Відкладення тепер виявилося щасливим для цієї особини. Але наступного разу така щітка могла не врятувати людей від біологічного перенесення; вона лише зробила б загибель невидимою на камері.

Петро, якого викликали на перегляд, попросив показати йому відтинок, коли комаха чіплялася за метал. Його цікавило, чи вона зробила це випадково, чи намагалася втримати вантаж. У зображенні не було відповіді. Вона могла обирати теплу поверхню, шукати висоту, уникати вологи або просто хапатися за перше тверде, що рухалося повз.

— Усе ж вона несла щось із собою, — наполягала Яна.

Петро погодився з видимою частиною: предмет лишався прикріпленим під час довгого переміщення. Попросив дочекатися хоча б знімка з протилежного боку, перш ніж називати його «вантажем», а тим більше — чимось живим.

У той час як усі дивилися записи, маленька істота на поточній камері змінила положення. Вона піднялася вище по решітці. Передні кінцівки вже торкалися вузької щілини між двома листами зовнішнього кожуха. Яна уявила, як при продувці звідти вирве гаряче повітря. До цієї миті можна було ще вважати, що вони мають двадцять хвилин. Насправді місце, у якому перебувала тварина, стало небезпечним просто зараз: варто було їй просунутися всередину й зачепитися за рухоме жалюзі, як жодна людська обережність уже не допоможе.

Кіра вимкнула автоматичне тестування жалюзі, не торкаючись самого теплового потоку. Роботу вузла це поки не загрожувало.

— Я можу послати зовнішній сервісний маніпулятор, — сказала вона. — Не до самої решітки. На сусідню плиту.

Богдан перевірив відстань. Маніпулятор обслуговував поверхневі камери, мав м’який захват для крихких деталей і невелику змінну підкладку з двох секцій, якою зазвичай знімали пил зі скляних пластин. Підкладку дозволялося використовувати лише зовні; контакт із теварською біотою означав би її повне списання або ізоляцію.

— Тобто навіть якщо вона просто зістрибне на нашу підкладку, її не повезуть далі в майстерню, — уточнила Кіра.

— Саме так, — відповів Богдан. — І тебе мені доведеться потім вислуховувати, коли бракуватиме витратних матеріалів.

Вони погодилися, що маніпулятор підведе до решітки гладкий щит — не пастку й не приманку, а перешкоду між комахою та небезпечною щілиною. Якщо тварина вирішить спуститися, робота зупинять. Якщо ні — доведеться шукати інший спосіб захисту вузла.

Яна дивилася, як машина виїжджає з технічного укриття. Вона ніколи не помічала, наскільки неповороткі її колеса на нерівному настилі. Робот просувався так повільно, що кожна мить відчувалася окремою. Він об’їхав кабельний короб, двічі коригував положення захвату й, не наближаючись до комахи впритул, розгорнув тонку пластину так, щоб затінити небезпечну щілину.

У кутку екрана світився зворотний відлік: дев’ять хвилин до відновлення продувки. Яна тільки тепер помітила, скільки часу вони витратили на записи з камер. На старому записі тварина обирала, за що вчепитися під рамою, ще до того, як хтось помітив її біля решітки. Для неї ця подорож давно тривала; людям відвели дев’ять хвилин, щоб не зробити її останньою.

Істота завмерла.

Потім опустила передню частину тіла й повільно рушила вбік — не до пластини, а вздовж решітки, до місця, де металева рамка загиналася всередину. На секунду Яна подумала, що вона ось-ось провалиться. Комаха спіткнулася передньою кінцівкою, різко розвернулася й схопилася за край. Темний предмет на її спині зсунувся. Вперше Яна побачила під ним світлу смугу, майже прозору.

— Стоп, — сказала Кіра операторові.

Маніпулятор зупинився. На великому екрані істота боролася не з машиною: намагалася підтягнути власне тіло вище, тоді як щось на спині застрягло під виступом. Вона не падала, але кожен рух робив положення гіршим.

— Заберіть щит, — сказала Яна.

— Він її не торкається, — відповіла Кіра.

— Я знаю. Вона вибрала цей шлях, бо ми закрили інший.

Кіра ще раз перевірила кадр. Після короткої паузи наказала відвести пластину. Машина слухняно від’їхала на кілька сантиметрів.

Комаха не скористалася відкритим місцем. Ще раз спробувала пролізти під загином, потім застигла. Здавалося, вона остаточно витратила сили. За кілька секунд почала поволі відхилятися назад.

На пульті залишалося чотири хвилини. Яна відчула знайоме запаморочення — коротке, без жодного чужого відчуття, — й ухопилася за спинку стільця. Поки дихання вирівнювалося, змусила себе дивитися не на істоту, а на зображення всієї решітки. Була щілина, виступ і край, на який тварина могла опуститися. Не потрібно було уявляти, що вона відчуває. Потрібно було бачити, що їй заважає.

— Нижче є суцільна поверхня, — сказала Яна. — Якби під нею був настил, вона могла б відпустити цей край. Можна просто підставити щось нерухоме?

Оператор запропонував підняти підкладку під комаху, але Кіра заборонила рухати її наосліп. Попросила два ракурси, перевірила можливу траєкторію захвату. Нарешті маніпулятор повільно підвів чисту матову площадку нижче за комаху — не торкаючись ні тіла, ні спинного предмета.

Минуло кілька секунд. Передня кінцівка відпустила метал.

Комаха впала невисоко, на площадку, вдарилася боком і завмерла. Яна на мить перестала дихати. Одна із задніх кінцівок істоти дрібно тремтіла, потім випросталася. Тварина підтягнула голову й незграбно розвернулася. Підкладка залишалася нерухомою.

Кіра наказала вимкнути всі рухи маніпулятора, крім необхідного для безпечної фіксації площадки. Тепер маленький теварський організм був на зовнішньому інструменті станції, по цей бік огорожі. І ніким не доведено, що він здатен звідти піти сам.

— Три хвилини, — нагадав Богдан. — Відвести робота ще встигнемо. Розбиратися з тим, що в неї на спині, будемо потім.

Він сам показав на схемі захищену кишеню під зовнішнім сервісним екраном. Там маніпулятор міг стояти під час очищення жалюзі: гарячий потік ішов вище й у протилежний бік. Кіра звірила положення екрана з другою камерою й наказала відступити туди. Робот рушив обережно. Комаха припала до підкладки; те темне, що вона несла, знову хитнулося, але не впало.

Коли підкладка опинилася за екраном, Богдан не одразу відновив продувку. Дочекався підтвердження положення маніпулятора, перевірив напрямок потоку й лише тоді відкрив основну засувку. У камері здійнялася біла курява. На кілька секунд маленька істота зникла за пилом. Яна вже була певна, що робот стоїть у захищеній кишені, — і все ж не втрималася, потяглася до перемикача іншої камери.

Зображення прояснилося. Комаха лежала низько, передніми кінцівками притримуючи себе за шорстку поверхню. Потім ворухнула вусиками. Богдан поставив у журналі позначку, що основну продувку виконано. До відключення лінії не дійшло; проблема з твариною, однак, нікуди не поділася.

***

Оксана прийшла не тому, що Яна покликала її. Кіра помітила, як Яна схопилася за спинку стільця, й негайно повідомила медичний пост. Лікарка, котра ще після попередніх сеансів просила не приховувати таких епізодів, прийшла сама.

Оксана вислухала Яну, провела коротку перевірку й не стала сперечатися, коли та просила дати їй залишитися до кінця операції. Сказала, що Яна може спостерігати сидячи й із перервами, але якщо симптом повториться — піде з нею до медпункту незалежно від того, що робитиме комаха. Яна погодилася. Після кількох днів, коли всі її думки поверталися до крісла занурення, ця звичайна межа навіть заспокоювала.

— Ви всі дивитеся на неї так, ніби вона має відповісти, — зауважила Оксана, коли Кіра показала їй зображення.

Яна спитала, чи вона теж так виглядає.

— Ти гірше. Ти навіть не кліпаєш.

Яна кліпнула навмисне. Обидві посміхнулися.

У цю мить зовнішній маніпулятор ледь здригнувся. Площадка мала мікрокорекцію положення, щоб компенсувати теплове розширення опори. Рух був майже непомітним, але маленька істота відступила до протилежного краю й уперлася в нього передніми кінцівками. Темний предмет на спині остаточно послабився. Повільно зісковзнув уздовж панцира й упав на підкладку.

Петро, який увесь час мовчки дивився з лабораторного каналу, попросив зробити максимальний знімок.

Предмет нагадував довгастий шматочок зім’ятої тканини, намоченої густим розчином. Він був завдовжки з половину тіла малої робітниці, із темним жорсткішим краєм та молочною прозорістю посередині. Одна частина лежала пласко, друга піднімалася, утримувана кількома волокнами. Світло проникало в нього нерівномірно; всередині проступали три темні плями.

— Це яйце? — запитала Оксана.

Петро так різко розвернувся до свого мікрофона, що його обличчя зникло з кадру.

— Я не маю найменшого права називати це яйцем. Ми навіть не знаємо, чи це одне ціле.

— Я запитала, а не поставила діагноз.

— Тоді найкраща відповідь — не знаю.

Він замовк, глибоко вдихнув і попросив зробити друге зображення без автоматичного підвищення контрастності. На ньому темні плями майже зникли. Натомість стало видно тонку світлу смугу між волокнами, яка могла бути складкою, порожниною або тріщиною в самому матеріалі.

Яна дивилася на комаху. Та не втекла від предмета, хоч тепер нічого не тримало його на спині. Підійшла ближче, торкнулася краю кількома придатками, відійшла, тоді знову повернулася. Було схоже на спробу закріпити його. Але за хвилину істота втратила інтерес до предмета й перейшла на інший край площадки.

— А якщо це просто шматок будівельної матриці? — запитала Кіра.

Петро відповів, що й ця версія не гірша за інші. Можливо, це матеріал, який носій повинен був доставити в місце зі спеціальними умовами. Або сміття, що прилипло під час руху. Окремі ознаки цілеспрямованого транспортування — ще не доказ призначення.

Яна пригадала розмову із Софією про загиблого сімнадцятого носія, про те, як легко людська команда ставала для чужої тварини неприпустимим відхиленням. Тепер маленька робітниця стояла на людській площадці, а люди по черзі вигадували, чим має бути предмет, який вона принесла. Яна не хотіла дивитися на нього крізь бажання побачити щось важливе. Але не могла й удавати, що цей випадок не має значення.

— Що ми робитимемо? — запитала вона.

Кіра розклала перед нею три можливості. Спробувати ізолювати комаху в зовнішньому біоконтейнері й потім вирішувати, чи випускати її. Залишити її під наглядом до природного відходу, сподіваючись, що вона знайде шлях. Або повернути зовнішнім роботом на доступний майданчик за огорожею, не знаючи, звідки вона прийшла й чи виживе там.

Усі варіанти мали ціну. Біоконтейнер дозволив би вивчити істоту, але зробив би її бранкою невідомо на скільки. Вільне очікування тримало частину обладнання заблокованою та залишало ризик повторного проникнення. Перевезення назад могло просто висадити тварину за десятки метрів від потрібного їй ходу, поряд із небезпечним мокрим краєм.

— А предмет? — запитала Яна.

— Якщо він залишиться, його доведеться ізолювати як невідомий біологічний матеріал, — сказала Кіра. — Без контакту з атмосферою станції. Без відправлення на орбіту. І без того, щоб хтось притяг його в кишені на аналіз.

Дарина, яка під’єдналася до каналу пізніше, почула останнє й сказала, що після сьогоднішньої плутанини із сімома контейнерами навіть жартувати про новий вантаж не хоче.

Петро запропонував дистанційно накрити предмет окремою прозорою кришкою, залишивши його на тому самому зовнішньому майданчику, доки комаха відійде. Так можна було б зберегти і пробу, і життя тварини. Проте Кіра попросила спочатку дізнатися, чи здатен маніпулятор відділити ці дві частини без ризику. Виявилося, що це можливо: площадка складалася з двох змінних секцій із невисоким бортиком між ними.

Кіра наказала операторові не рухати бортик, поки комаха сама не відійде на другу половину. Люди чекали. Через кілька хвилин вона відступила до протилежного кута. Тоді оператор дуже повільно підняв роздільну планку. Комаха зупинилася, але не повернулася до предмета. Планка стала між ними.

Яна відчула несподіваний сором. Вони могли зараз переконати себе, що рятують істоту, а насправді відібрали в неї те, що вона несла так довго. Кіра, здається, подумала про те саме. Вона залишила рухи зупиненими ще на хвилину, щоб перевірити, чи тварина не спробує повернутися.

Не спробувала. Натомість почала обстежувати стінку площадки й край захвату, шукаючи, за що зачепитися.

— Запиши, що ми відокремили предмет самі, — попросила Яна. — Не те, що вона його залишила.

Кіра глянула на журнал. Там уже стояло «об’єкт відділено під час транспортування», наче все відбулося само собою, хоча роздільну планку підняли за наказом Кіри. Вона виправила запис і поставила власний підпис. Яна бачила, як рухається курсор. Їй не стало легше, але тепер принаймні хтось, хто відкриє ці дані пізніше, знатиме, хто ухвалив рішення.

— Гаразд, — сказала Кіра. — Тепер ми не зобов’язані робити з неї лабораторну власність.

***

Окрему секцію з невідомим матеріалом накрили дистанційним герметичним ковпаком і залишили в зовнішній ізоляційній ніші. До технічних приміщень її не заводили; на рухомій частині підкладки залишилася тільки комаха.

Шлях назовні виявився простішим на карті, ніж у дійсності. Маніпулятор міг перейти на зовнішній сервісний майданчик і покласти підкладку біля початку сухого природного схилу, де раніше не фіксували нових мокрих осипів. Але Кіра не погодилася вивозити тварину туди без додаткового огляду. На старому маршруті двічі бачили парусників; ще один полював ближче до дороги. Ірина зауважила, що безпечність для людини та придатність для цієї дрібної істоти — зовсім не те саме.

Тоді Селма запропонувала відвести робота не до природного схилу, а до місця, де допоміжна машина забрала комаху. Це був чинний дозволений маршрут, а не закритий 6-Б. На записі в точці посадки видно сухий захищений край технічного настилу; звідти тварина могла самостійно обрати напрямок. Селма перевірила, що маніпулятор не перетне жодної із закритих зон.

Кіра погодила план. Наказала перед тим провести повторний огляд на випадок інших істот і під час переміщення не вмикати зайвого підсвічування.

Поки все готували, Яна нарешті відкрила повідомлення брата. На першій фотографії вивіска стояла трохи навскіс. На другій він показав ракурс, із якого недолік не був таким очевидним. На третій поруч із майстернею притулилася маленька дівчинка в яскравій куртці — його донька — й дивилася на літери, наче чекала, що ті заговорять. Яна не пам’ятала, коли востаннє бачила племінницю такою високою. Їй раптом захотілося просто сидіти поруч із ними на землі, пити солодку каву з пластикового стаканчика й нічого не рятувати.

Вона набрала братові, що третє фото найкраще, а вивіску можна ще трохи підняти зліва. Стерла пораду. Написала тільки про третє фото й попросила поцілувати малу.

Зв’язок не принесе відповіді сьогодні. Це заспокоювало й мучило водночас. Там люди жили далі, не чекаючи, коли Яна зрозуміє, що робити з маленькою чужою істотою на металевій площадці.

— Вирішили, — сказала Кіра від пульта. — Рухаємося.

Сервісний робот довго перетинав настил. Маленька робітниця стояла на підкладці, притиснувшись до низького краю. Часом підводила голову, але не тікала. Через збільшення камера показувала кожну нерівність її панцира; коли Яна на мить прибрала масштаб, тварина стала не більшою за темний ґудзик посеред величезної людської машини.

Вони зупинилися біля захищеного краю зовнішньої дороги. Попереду був сухий камінь, дві плитки настилу й вузький проміжок, через який могли проходити дрібні теварські істоти; герметичних шлюзів там не було, тільки зовнішня конструкція периметра. Кіра не дозволила роботові їхати далі. Підкладку опустили низько, притиснувши до поверхні одним краєм так, щоб комаха могла зійти без падіння.

Вона не зійшла.

Петро порадив не підганяти її вібрацією, світлом чи струменем повітря. Істота могла бути виснаженою або просто не знаходити потрібних ознак дороги. Минуло шість хвилин, перш ніж вона зробила перший крок. Потім відступила назад, довго обстежувала край площадки й раптом пішла вздовж нього — туди, де під сірим каменем починався невеликий просвіт.

На кінці вона зупинилася. Яна встигла подумати, що істота передумала. Потім тварина зігнулася так, що на мить стала схожою на засохлий корінь, протиснулася під камінь і зникла.

Ніхто не заплескав. Селма перевірила, чи не затиснуло її між краєм підкладки й плитою. Кіра попросила залишити камеру на цій ділянці ще на годину — не стежити за твариною, а переконатися, що на поверхні не з’явиться інша небезпека. Богдан надіслав повідомлення, що можна повертати маніпулятор: продувка вже давно працювала. Підкладку, на якій була комаха, він одразу поставив на ізоляцію.

Яна подивилася на годинник. Від хвилини, коли вони звільнили решітку, минуло значно більше часу, ніж їм спочатку дали на всю операцію. Комаха встигла побувати під гарячим кожухом, на підкладці робота й біля зовнішнього каменю; станція тим часом повернулася до свого розкладу. Кіра подякувала операторам, підписала витрати й замовила огляд усіх платформ, які ходили через зовнішню огорожу. У документах це мало назву «попутне біологічне перенесення». Уже за кілька годин воно перетвориться на перелік нових процедур, додаткові хвилини біля пропускного пункту й чергову сварку з Дариною.

Яна хотіла сказати Кірі, що вони врятували маленьку істоту. Не сказала. Вони зняли її з небезпечного вузла й повернули на дозволений зовнішній майданчик. Чи дісталася вона свого проходу й чи знайде те, що шукала, вони не знали.

Але Яна все одно відчула радість. Таку коротку й недоречну, що не стала її приховувати, коли Кіра запитала, чому вона посміхається.

— Я просто рада, що вона змогла піти сама.

Кіра озирнулася на спорожнілу площадку.

— Сама — це добре, — сказала вона. — Тільки наступного разу нехай не їде на наших машинах без квитка.

***

Після зміни Яна зайшла до Софії. Та пересаджувала грибницю в новий вузький контейнер і саме сварилася з кришкою: вона щільно прилягала з одного боку й не хотіла замикатися з іншого. На столі лежали дерев’яні втулки — Данило справді віддав їх, хоча дві не підійшли за розміром.

Софія вислухала розповідь, не відриваючись від кришки. Коли Яна дійшла до темного предмета, залишеного на площадці, та нарешті відклала контейнер.

— Ти думала, що це має щось означати для тебе?

Яна спершу хотіла відмахнутися. Софія не стала б питати без причини. Вони обидві пам’ятали, як легко після сімнадцятого носія будь-який рух чужої комахи перетворювався для Яни на подію, звернену особисто до неї.

— На мить — так. Але я бачила, як вона висіла на рамі. Люди випадково привезли її разом із машиною. Вона могла й не знати, куди їде.

Софія кивнула й розкрила для неї відеозапис предмета. Петро вже попросив зовнішній безконтактний аналіз: температура, спектр відбиття, реакція на зміну освітлення без нагрівання й без додаткового механічного впливу. Зразок лишався ізольованим у спеціальному зовнішньому біоконтейнері; його не переносили в житловий об’єм. Навіть за кілька годин ніхто не мав достовірного висновку.

— Я хотіла, щоб це було щось важливе, — зізналася Яна. — Потім злякалася, що через це ми його заберемо.

— Ми таки його забрали.

— Так.

Вони якийсь час дивилися на темні смужки, що лежали серед молочної матриці. Софія сказала, що Петро знайшов у старому архіві схожий тип тонких волокон — не ідентичний, лише близький за зображенням. Там їх виявили поряд із ділянкою, де колись зберігали матеріал, який біологи підозрювали в біологічній активності. Архівна примітка була поганої якості. Ні класифікації, ні готової теорії.

Яна помітила, що Софія так і не спробувала пов’язати це з нейроінтерфейсом. Дивно, але саме це зблизило їх більше, ніж будь-яка обіцянка відновити сеанси.

Софія врешті встановила кришку на контейнер. Вона клацнула із запізненням і трохи перекосилася. Софія подивилася на Яну. Обидві почали сміятися — спочатку тихо, потім так, що Софія ледь не перекинула горщик із грибницею.

— Віддам Данилові, — сказала вона. — Нехай зробить ще дві втулки.

Яна порадила їй перед тим зняти кришку й виміряти, чому вона не підходить. Софія образилася професійно, на цілих десять секунд.

Коли вони попрощалися, Яна вирішила пройтися до житлового блока довшою дорогою. Їй дозволяли рухатися по станції, якщо не поспішати й не намагатися виконувати вправи на рівновагу самостійно. Коридор був напівпорожнім. Біля дверей медичного відсіку Данило розмовляв із Оксаною про перев’язку руки; з-за кухні долинали Любині погрози наступного дня готувати лише сухі пайки, якщо черговий візок знову запізниться.

Яна майже дійшла до свого модуля, коли їй прийшов короткий службовий файл від Ірини. Не про комаху. Геологиня перевіряла старі дані з віддаленого схилу, який не був частиною північного насипу чи пошкодженого шлюзу. На одному незалежному приймачі з’явилася повільна зміна тиску в ґрунті; інший датчик, установлений у сусідній тріщині, показав коротку серію коливань, але на кілька годин раніше. Зіставлення ще нічого не доводило: прилади стояли в різних породах, могли реагувати на різні процеси й частково втратили калібрування.

До файлу Ірина прикріпила стару фотографію тієї ділянки. На ній у світлому камені була довга суха риска. Учора на віддаленій камері ця риска стала темнішою на кілька метрів.

Яна переглянула повідомлення й переслала його в свою робочу папку. Вона не знала, чи це стосується маленького попутника, який покинув людську площадку. Не знала навіть, чи він ще живий. Проте тепер мала інше запитання: скільки чужих істот уже користуються людськими машинами, щоб переміститися туди, куди їм не вдається пройти власними ходами?

У своїй кімнаті Яна знову відкрила три фотографії братової майстерні. Затрималася на третій і збільшила обличчя племінниці. Дівчинка підняла руку до літери, яка висіла трохи навскіс, але не торкалася її. Наче хотіла переконатися, що та на місці.

Яна залишила фотографію на екрані. Далеко від рідної планети, звідки навіть найпростіша відповідь приходила із запізненням, вона раптом ясно відчула, як сильно їй бракує людей, яких вона любить. Її брат будує майстерню й виховує дитину. Вона спостерігає за істотами, які тягають чужі грудочки й шукають тепло під людським металом. У кожного своє життя, і жодне не зупиняється, поки інші намагаються його зрозуміти.

Перш ніж лягти, Яна ще раз відкрила запис маленької комахи. На останньому кадрі її вже не було. Залишився лише вузький просвіт під каменем і нерухома сіра площадка робота. Яна не стала повертати відео назад.

У службовому журналі Кіра внесла час, коли істота зійшла з підкладки, та окремо — номер зовнішнього біоконтейнера з невідомим матеріалом. Система автоматично запропонувала призначити контейнеру категорію «відходи», «зразок» або «вантаж».

Яна побачила це у відкритій копії й усміхнулася. Кіра залишила категорію незаповненою, дописавши від себе: «Походження і функція не встановлені. Зберігати окремо до висновку біолога».

Лія Денвер
ТЕВРА: ПАСТКА ДЛЯ КОРОЛЕВИ

Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
×

Вітаємо🎉

🎁 Спеціальний подарунок для Вас! 🥳

Зареєструйтесь та отримайте 10% знижки на першу покупку!