Налаштування

Шрифт:

Arial Verdana Times New Roman Courier New Roboto Roboto Serif Garamond Baskerville Sans Serif Trebuchet MS Helvetica

Розмір шрифту:

Інтервал:

Колір:

тексту:
фону:
На сторінку книги

Петро Власенко знайшов кришку Ірининого контейнера в коробці з мікроскопними скельцями. Вона лежала на самому дні, поміж двома зламаними тримачами, з наклейкою «НЕ ВИКИДАТИ» на боці. Три дні тому він урочисто оголосив її втраченою. Тепер доведеться повідомити Ірині, що вона мала рацію, а цього Петро старанно уникав з університетських часів.

Він промив кришку, залишив сушитися на чистому папері й спробував написати племінниці листа. Дівчинка просила розповісти про найстрашнішу тварину Теври. На малюнку, який вона надіслала, стояв звір із шістьма лапами, зубами до землі й рожевим бантом. Ніхто не намагався пояснити їй, що на місцевих істот не можна чіпляти банти. Петро навіть вважав, що це варто перевірити бодай у теорії — наскільки сильно змінився б людський страх перед хижаком від одного рожевого предмета.

Написав «Найстрашнішою виявилася…» і зупинився. Після запису з північного сектора він уже не був упевнений, що знає правильну відповідь. Великий підземний мисливець і парусник, який забирав дрібних робітниць із дороги, були небезпечні цілком очевидно. Проте Петро вперше за роки роботи боявся не тих тварин, які когось убивають, а того, як мало людям потрібно знати, щоб почати їх убивати самим.

Він стер початок. Відповіді доведеться чекати ще кілька діб, а день народження племінниці все одно минув без нього. Вона виростала ривками — кожне нове зображення приходило із запізненням, і щоразу в Петра складалося враження, ніби між двома фотографіями пропущено найцікавіше. У попередньому листі вона просила перестати називати її малою. Він послухався. Щодо монстра з бантом поки вирішив не сперечатися.

Коли відкрився службовий канал, на столі лишалися кришка, дитячий малюнок і недописане речення.

Селма викликала його не через аналіз. Вона спостерігала за зовнішньою свердловиною, поки Ірина переглядала архіви; помітила зміну в русі комах і хотіла, щоб хтось із біологів подивився зараз, а не після закінчення зміни. Петро встиг запитати, чи зонд на місці. Селма відповіла, що на місці, але показуватиме недовго: біля бокового вікна труби з’явилася волога, а вони не знали, чи то конденсат, чи витік із породи.

Петро залишив лист відкритим і пішов до операторської.

***

На екрані велика робітниця стояла впоперек проходу, так тісно притиснувшись до лівої стінки, що одна з її середніх кінцівок залишалася під тілом. Позаду рухалася черга менших особин. Вони несли світлі грудки, укладали вздовж нерівної смуги на підлозі й поверталися назад, щоразу трохи змінюючи шлях. Часом дві одночасно намагалися протиснутися через вузьке місце й мусили відступати. Одного разу більша просто підняла меншу переднім придатком і поставила собі за спину.

Петро насміхнувся б із такої незграбної організації, якби не бачив, скільки роботи вони вже зробили. За ніч під стіною з’явився бортик. Він обводив заглибину, не схожу на людський водостік, і впирався в природний виступ. На кількох ділянках поверхня була зовсім свіжа — там слабкий блиск відкладень змінювався, коли камера дивилася під іншим кутом.

Селма програла останні хвилини без пришвидшення. З темної розвилки вийшли дві транспортниці з пакунком. Він помітно важчав для них на повороті: передня встигала зробити крок, задня затримувалася, і оболонка провисала між ними. Вони так довго намагалися обійти робітницю біля стіни, що Петро, забувши про роботу, кілька разів подумки попросив ту посунутися.

Нарешті вона поступилася місцем. Транспортниці пройшли далі, за межі камери.

— Це яйця? — спитала Селма.

— Я не бачу яєць.

— Тоді що в пакунку?

Петро відповів, що його можна було б назвати переносним біологічним вантажем, але від цього ніхто не стане розумнішим. Селма запропонувала написати саме так у звіті — на зло всім, хто любить точні назви за відсутності точних даних. Він засміявся. Вона не підтримала сміху: саме звільняла канал для Ірини, якій не подобалося, що Петро вже без неї розглядає нові кадри.

Ірина прийшла з запечатаною пробіркою в руці й відразу тицьнула нею в екран. Вона не хотіла брати пробу з порожнини під станцією. Знайшла старі сухі відкладення в складі, відібрані ще до розширення північного насипу. За даними лабораторії, їхня пориста частина поводилася інакше у звичайній воді й у солоному розчині: спершу набухала, потім на окремих ділянках розпадалася на пластинки. Схоже було, що складні органічні зв’язки мали значення. Відтворити весь живий матеріал у пробірці їм не вдалося.

Петро запитав, із якої партії взято зразок. Ірина показала реєстраційний номер. Він згадав ту партію: колись сам хотів залишити її для аналізу мікрофлори, але матеріал списали як малопридатний до видобутку люменіту. Дещо збереглося лише тому, що лаборантка не викинула залишок після старого тесту. Тепер у Петра виникло неприємне відчуття: цілий рік вони добували з колоніальних відкладень корисну людям речовину, а решту називали домішками, майже не цікавлячись, навіщо вона потрібна комахам.

Проте з екрана ще не можна було зробити висновок, що робітниці укладають саме цю матрицю. Ірина це повторила раніше, ніж він устиг припустити вголос.

— Подивися праворуч, — сказала вона й збільшила кадр. — Там щось темніє.

У шві між двома плитами породи блищала вузька смуга. На попередньому записі її не було. Плівка повільно розповзалася до бортика, залишаючи за собою темніший камінь. Одна дрібна особина підійшла до краю, торкнулася поверхні придатком і різко відійшла назад. За кілька секунд інші принесли ще світлого матеріалу.

— Волога? — Петро не міг відвести погляд від тонкої блискучої нитки.

— На вигляд так. Зонд відчуває зміну електричних властивостей біля труби, але цього недостатньо, щоб сказати, скільки там солі. Я хочу зіставити з зовнішніми геологічними датчиками.

Колись Петро опублікував статтю про поведінку земних соціальних комах, які після пошкодження ходів одночасно відступали й ремонтували стінки. Науковець із сусідньої кафедри тоді дорікав йому за надто сміливе слово «евакуація»: воно натякало на усвідомлений план. Тепер це слово знову просилося на язик. Але теварські істоти могли виконувати зовсім іншу роботу — переносити живу їжу, рятувати чутливий субстрат, оберігати хід від хижака. На відео ніхто не називав своїх цілей.

Селма повернула запис на три години назад. Вона шукала момент, коли біля щілини вперше з’явилися світлі грудочки, але натрапила на інше. Велика робітниця ще не стояла біля стіни, а транспортниці вже виводили пакунки з нижнього проходу. Їх було п’ять пар. Одна несла вантаж удвох, три — дрібніші згортки, а остання йшла порожньою й раз у раз поверталася до розвилки. На звичайній швидкості Петро прийняв би її рухи за безладне кружляння.

— Раніше не бачила цієї черги, — сказала Селма. — Камера тоді дивилася на опору.

Вона відновила синхронізацію двох записів. Час збігався з нічною перевіркою герметичності, але механізми поблизу свердловини не працювали. Темної смуги на камені ще не було. Петро раптом перестав бути впевненим, що світлий бортик будували у відповідь на людське втручання. Можливо, вони давно готували вихід, а він дивився лише на останню частину роботи.

На внутрішньому екрані Селми з’явилася помаранчева мітка: для одного зі старих датчиків у секторі 6-Б бракувало нічного пакета вимірювань. Його не втратили — система відклала передавання через помилку калібрування. Показники зберігалися локально, але зараз дістати їх можна було тільки через технічний запит.

Ірина залишила номер у своєму переліку. Петро хотів попросити швидше. Потім побачив, як вона втомлено тре перенісся краєм рукава, і промовчав. Вона вже перевіряла те, від чого залежала людська опора; вимагати негайного пояснення того, що може бути всього лише дорогою для комах, було б легко, якби йому не довелося відповідати за наслідки.

Поверх відео з’явився запит від Богдана: необхідно перевірити навантаження на опору біля старого шлюзу. Новий датчик показував дуже повільне зміщення, в межах похибки кожного окремого виміру, але однакове за напрямком у кількох послідовних відліках.

Ірина негайно переслала йому свіжі кадри. Петро залишився дивитися на смугу, де робітниці додавали грудку за грудкою. Навіть коли Селма збільшила зображення, він не міг розгледіти, чи зупиняють вони просочування, чи лише прикривають його від себе.

***

На аварійну нараду Петро прийшов із двома фотографіями й погано сформульованим проханням: не руйнувати те, що комахи будують під опорою, хоча б до наступної зміни.

Богдан зустрів його біля дверей. У техніка був сірий від утоми вигляд, який Петро останнім часом бачив дедалі частіше. Богдан устиг перевірити стару балку. Її деформація не виходила за аварійну межу, але повернути навантаження на пошкоджений транспортний шлюз тепер не можна було навіть після ремонту шва. Станції потрібне тимчасове підсилення зовнішньої опори; потім інженери дослідять основу й вирішать, що робити далі.

— Мені потрібна доба, — сказав Петро.

— Мені потрібен тиждень сну. Що з того?

Петро не образився. На схемі перед ним було видно, де пропонують встановити дві зовнішні підпірки. Дистанційний маніпулятор мав спиратися на вже перевірену плиту, покласти поперечину до металевого вузла і затягнути притискачі з зовнішнього боку. Ніхто не збирався свердлити під житловим модулем чи заливати порожнину піною.

Одна точка опори опинялася над старою підземною тріщиною. Інженери позначили її як допустиму за попереднім оглядом, але лише з обмеженням навантаження. Петро придивився й упізнав на плані місце, де вночі з’явилася волога смуга.

Він показав Ірині. Та попросила виміряти нову електропровідність ґрунту зовні, якщо датчики дозволяють, і повторила Маркові, що на порожнину під підпіркою не можна передавати додаткове зусилля без перевірки.

Олег, будівельний інженер, запропонував інший спосіб: рознести навантаження на дві перевірені плити вище за схилом. Це потребувало довшої балки, двох додаткових опорних башмаків та окремого циклу робота. На складі такі башмаки були, але їх тримали для ремонту вантажних кранів.

Дарина з’явилася на зв’язку саме тоді, коли всі вже почали звикати до другого варіанта. Вона перевірила інвентар і сказала, що після цього ремонту не лишиться резерву для одного з орбітальних навантажувачів. Якщо той зламається під час приймання контейнерів, вони втратять слот підйому. Перенести його буде важко: орбітальна команда вже розподілила свої години на кілька об’єктів.

Марко уточнив, чи це загроза життю екіпажу. Дарина відповіла, що ні, але відмовилася назвати наслідки незначними. Вона хотіла отримати від інженерів письмове підтвердження, що справді потрібні обидва башмаки. Олег таке підтвердження дав.

Петро слухав і думав про смугу солоної вологи. Зовнішня підпірка могла зміцнити людську конструкцію й водночас пошкодити чужу. В одному світі це назвали б ремонтом, в іншому — обвалом стелі. Він не знав, скільки живих тіл опиниться під балкою; власне, не знав і чи будуть вони там узагалі.

Кіра нагадала, що до небезпечного сервісного майданчика люди не виходять. Робот працюватиме дистанційно, після додаткової перевірки стану ґрунту. Якщо біологічна активність наблизиться до інструмента — операцію зупинять. Механічні засоби захисту залишаться готовими; автоматичного ураження не буде.

Марко погодив саме цей план. Роботу призначили на пізній вечірній цикл, коли можна було тимчасово відключити частину вантажних механізмів, не зупиняючи підтримку атмосфери й води. Дарина розпорядиться про резерви. Ірина перевірить майданчик. Петро готуватиме опис поведінки істот для спостережного поста, але жодної «спроби контакту» не проводитиме.

Нарада закінчилася, а Петро залишився сидіти, поки на екрані згасали чужі імена. Йому не подобалося, як легко пояснення «ми ж не стріляємо» могло стати виправданням для будь-якого іншого втручання. Водночас він розумів, що Марко відповідає за тридцять із гаком людей, які сьогодні спатимуть над пошкодженою землею.

Петро встав, щоб іти, і виявив, що досі тримає обидві фотографії роздрукованими. На одній було видно темний пакунок, який несли дві транспортниці. На другій — світлі грудочки біля вологої тріщини. Він не став їх складати одна до одної, як доказ. Зі знімків виходила гарна історія, але гарна історія не мусила бути правдивою.

***

Перед початком роботи Петро забіг до їдальні, де випадково зустрів Данила. Той намагався відкрити нову банку пасти однією рукою, другою притримуючи кришку, і люто дивився на автоматичний ніж, який Люба заборонила чіпати після останнього випадку. Петро допоміг, хоча Данило при цьому спромігся розлити на стіл майже всю пасту.

Люба видала йому ганчірку й наказала витерти за собою. Данило не став заперечувати. Поки він збирав жовту калюжу до краю столу, Петро запитав, чому той більше не ходить у лабораторію на вечірні перегляди.

— Ходжу, коли можу, — сказав Данило. — Учора допомагав переселяти людей. А сьогодні мене ніхто не кликав.

Петро відчув сором. Він справді не покликав Данила — спершу через травмовану руку, потім через власну зайнятість. Данило побачив це за його обличчям, зітхнув і сказав, що може сам відмовитися від запрошення, якщо не хоче йти. За нього не треба вирішувати наперед.

У Петра було стільки можливих відповідей, що він вибрав найбезглуздішу: запропонував принести після зміни кришку від Ірининого контейнера, бо та давно розшукує її. Данило подивився на нього, потім розсміявся. Мабуть, подумав, що Петро теж переніс невдале нейрозанурення, хоча до крісла ніколи й не підходив.

Люба забрала ганчірку й сказала, що якщо вони збираються рятувати цілу планету, то нехай спершу врятують її стіл. Данило довитер останню липку смугу.

За годину він таки прийшов до операторської. Сів біля дверей, із чашкою води, яку приніс собі сам. Петро був радий і водночас боявся, що після сьогоднішнього спостереження їм обом доведеться вибачатися за те, що нічого не змогли зробити.

***

Дистанційний ремонт почався із запізненням: один опорний башмак не проходив у транспортний лоток робота, й Селма змусила техніків переробити кріплення. Тимур, який стежив із житлового відсіку, запропонував простіше рішення. Селма чемно вислухала його, не скористалася ним і врешті сама знайшла потрібний кут. Данило тихо зауважив, що Тимур так і не навчився помічати, коли люди вже все зрозуміли без нього.

Після цього роботи пішли швидко. Робот повільно вивів першу опору на перевірену поверхневу плиту, закріпив її, повернувся по другу. Ірина спостерігала за деформаційними мітками. Олег називав навантаження, Богдан відстежував, чи не змінюється герметичність пошкодженого вузла. Петро дивився на інший екран — підземний.

У порожнині під станцією за останні дві години стало більше комах. Транспортниці вийшли з поля зору. Натомість біля вологої тріщини скупчилися дрібні робітниці. Вони переносили матеріал до одного місця, мов до вузького порогу, і кожна нова грудка на мить змінювала форму поверхні. Велика особина весь цей час стояла позаду, іноді переступаючи з ноги на ногу, ніби їй теж бракувало місця.

На початку третього циклу робот зафіксував другу підпірку. Данило потягнувся по чашку, і Петро подумав, що вони, можливо, даремно перетворили вечір на драму. Справді, чому обладнання не могло просто виконати свою роботу?

Тоді Ірина попросила зупинити всі рухи маніпулятора.

На зовнішньому геологічному датчику з’явилася нова волога аномалія. Спочатку маленька, поблизу старого дренажного стику, вона за кілька хвилин простяглася в напрямку пошкодженої опори. Ірина перевірила два контрольні канали й сказала, що ознака реальна, хоча походження рідини ще невідоме. Богдан підтвердив: у власних трубах станції він не бачить витоку.

Петро повернувся до підземного зображення. Смуга, яку робітниці закладали світлими грудками, потемніла майже на всій довжині. Одна грудочка раптом відпала й покотилася донизу. Велика робітниця спробувала притиснути її переднім придатком, але поверхня під лапою розсипалася. Тоді вона перенесла вагу, розвернулася і штовхнула до тріщини власний ширший грудний щит.

Селма збільшила картинку. Вода — якщо це була вода — повільно обходила край її тіла.

На екрані з’явилася транспортниця з темним пакунком. За нею друга. Вони зупинилися перед робітницею, яка перекривала прохід, і почали обходити її ближче до труби камери. Одній це вдалося. Друга зачепила оболонкою виступ. Пакунок провис. З його нижнього краю відійшла тонка світла смуга. Петро спершу подумав, що це обірване волокно, проте смуга сама скоротилася й повернулася під оболонку. На мить за розривом проступили два маленькі сегменти, блискучі й зовсім не схожі на камінь. Транспортниця торкнулася їх придатком, підтягнула оболонку до себе, і розрив сховався за її щитом. Камера втратила цю ділянку, коли істоти посунулися.

— Ти бачив? — спитав Данило.

Петро не відповів відразу. Він бачив рух усередині пакунка. Чи належав він самій оболонці, чи тому, що переносили, сказати не міг. У нього раптом спітніли долоні, хоча в операторській було прохолодно.

У Петра стиснулося горло. Він навіть не знав, живе там щось чи ні. Але добре бачив, як одна істота тягне, а друга не встигає, як широка робітниця замість того, щоб відступити від темної смуги, ще сильніше притискає до неї власне тіло.

— Ми можемо щось зробити? — тихо спитав Данило.

Петро не знав. Він попросив Ірину передати на загальний канал, що в підземному проході з’явилася рідина, поведінка тварин змінилася і це може бути пов’язано з тим самим природним потоком, який реєструє зовнішній датчик. Усе інше звучало б як вигадка.

Олег тим часом повідомив, що підпірка вже прийняла частину навантаження. За інструкцією треба було довести затягування до заданого рівня, інакше її не можна вважати робочою. Маніпулятор тримав ключ над останнім притискачем. Якщо зараз усе зупинити, підпірка лишиться встановленою, але не введеною в експлуатацію. Станцію доведеться тримати на попередніх обмеженнях, а пошкоджений вузол — далі розвантажувати.

Марко наказав не рухати ключем. Спершу хотів бачити, чи не змінюється ґрунт під новими башмаками. Минуло ще дві хвилини. Зовнішня аномалія трохи зросла, але опори залишалися стабільними. Тоді Марко дозволив завершити затягування без підвищення загального навантаження на пошкоджену секцію.

Металевий ключ повернувся. На підземному записі робітниця біля тріщини здригнулася й пересунула кінцівку, але Петро не міг знати, чи вона відчула людський рух. Подібне траплялося в неї й раніше. Не було підстав поєднувати кожен порух тварини із сигналом власної техніки.

І все ж він дивився на неї з дивною провиною, ніби це саме Петро змусив великий зовнішній механізм рушити над головою істоти, яка зайнята своїм порятунком.

Богдан повідомив, що кріплення пройшло перевірку. Тепер робот мав відступити до транспортного майданчика, а дослідники — залишити порожнину в спокої й порівняти виміри до та після роботи.

У цей момент із щілини біля підземної камери висипалося кілька дрібних каменів.

Селма відвела зонд назад, не чекаючи додаткового наказу. Вона зробила саме те, що було визначено протоколом: при наближенні великої особини або нестійкості отвору відступити в обсадну трубу. Але камінці падали не з боку тварин. Їх виштовхувала темна рідина, яка знайшла нову дорогу під краєм світлого бортика.

Одна транспортниця встигла вийти за поворот. Друга знову зупинилася. Велика робітниця підсунулася до неї, торкнулася пакунка переднім придатком і розвернулася так, що закрила собою найширшу частину проходу. Малі особини полізли поверх її панцира. Якісь поверталися, інші бігли далі, залишаючи по собі темні смужки.

Одна з малих збилася з проходу, опинилася перед мокрою стінкою й кілька разів ткнулася в неї головою. Велика робітниця не потягла її на собі: висунула передній придаток у суху щілину, затримала там, дочекалася, поки мала торкнеться того самого краю, і тільки тоді посунулася за рештою. Мала пройшла ще зо два кроки, повернулася й повторила рух так само. Петро машинально відмітив часові мітки. Показати дорогу й успадкувати готовий маршрут — не одне й те саме, і йому дуже хотілося знати, що саме він щойно бачив. Його власна камера дала на це всього чотири секунди.

Петро потягнувся до зв’язку із Селмою. Камеру можна було висунути ще на кілька десятків сантиметрів, і тоді він, можливо, роздивився б те, що не встиг за чотири секунди. Він уже уявив кадр: велика особина, мала біля її ноги, відкрита щілина. Зображення можна було б надіслати на Землю. Племінниця нарешті отримала б малюнок із поясненням, що ці тварини вміють робити.

Данило відставив чашку, не допивши. Він нічого не сказав. Але Петро помітив, що його здорова рука лежить на столі нерухомо, долонею донизу; забинтовану він тримав під краєм стільниці. У кабіні панувала та сама напружена тиша, в якій люди чекають від техніки відповіді, коли техніка вже більше нічим не зобов’язана допомагати.

Петро прибрав пальці з передавача. Йому стало соромно не від того, що він хотів побачити більше. Він хотів, аби Селма заради його цікавості ще трохи потримала зонд у щілині, яка розвалювалася в нього на очах.

Останні секунди камера показала, як до самого краю труби докотилася світла грудка, за нею ще одна. Тоді щось м’яке притислося до бокового вікна, і зображення втратило різкість.

— Нехай так і стоїть, — сказав Петро.

Він звертався до Селми, але почув його весь канал. Не варто було виштовхувати інструмент назад у порожнину заради красивого кадру.

Селма залишила зонд усередині захищеної частини труби й вимкнула зовнішнє світло. Останній показник цілісності обсадної труби залишався нормальним. Петро дивився на сіру пляму, якою завершився запис, і раптом згадав недописане повідомлення племінниці. Вона просила найстрашнішу тварину. Його власна відповідь тепер була такою складною, що дитині довелося б чекати не один лист.

***

Коли зовнішня підпірка пройшла перевірку, Марко дозволив інженерам перейти до нового етапу огляду. Пошкоджений шлюз не відкривали. Люди не поверталися в переселені кімнати. Проте ризик подальшого зміщення найближчої опори, за поточними вимірюваннями, зменшився. Це була добра новина — Петро змусив себе так її й назвати, коли ввечері побачив Богдана в їдальні.

Той їв холодну вечерю біля дверей, уже без сил сперечатися з Любою через порцію. Петро сів навпроти й попросив пояснити, чи могла зовнішня підпірка змінити тиск на породу біля підземного ходу. Богдан відповів, що прямої передачі навантаження на неперевірену порожнину інженери намагалися уникнути, тому й використали довгу балку. Однак вони не можуть гарантувати, що в усій природній тріщині нічого не змінилося. Природа не читала їхнього креслення.

Петро показав останній кадр. Богдан довго розглядав його, тоді попросив надіслати Ірині й Олегові, щоб ті порівняли час появи вологи з датчиками на поверхні. Якщо темна смуга йде з природного соляного прошарку, її треба відстежити незалежно від комах.

— А якщо ми закрили їм останній сухий шлях? — спитав Петро.

Богдан відклав ложку. З його обличчя було видно, що він ненавидить такі питання, бо не має для них вимикача. Він відповів, що не знає. І що завтра йому все одно доведеться перевіряти опори, воду й повітря. Якщо з’ясується, що нове кріплення шкодить чужому проходу, треба буде думати, як його змінити, не ризикуючи людьми. Скасувати сьогоднішню роботу лише тому, що страшно дивитися на останній кадр, уже не вийде.

Петро погодився. Власна безпорадність заважала йому більше, ніж він хотів показувати.

У лабораторії на нього чекала кришка Ірининого контейнера. Він нарешті відніс її господині; та взяла, оглянула, почала щось казати про його безлад — і зупинилася, побачивши, як він утомився. Замість докору попросила лишити копію зондового запису в її робочій папці. Вона хотіла перевірити швидкість поширення вологої аномалії, бо попередні цифри не вкладалися в одну просту геологічну схему.

У дверях лабораторії з’явилася Яна. Вона не заходила відразу — правою рукою притримувала тонку папку, а лівою намацувала в кишені пропуск. Петро вже хотів підказати, що двері відчинені, коли вона нарешті знайшла картку й роздратовано прибрала назад. Сама з себе розсердилася; він упізнав цей вираз обличчя й удав, що зайнятий кришкою.

Яна прийшла по копію геологічного накладання для своїх двох годин дозволеної аналітики. Ірина передала їй файл, попросила не працювати допізна й повернулася до проб. На сусідньому екрані ще стояв останній кадр із порожнини, і Яна затрималася біля нього.

— Можна до цього? — спитала вона, показавши на часову шкалу.

Петро повернув запис туди, де мала істота торкнулася виступу й повторила рух великої. Яна дивилася не наближаючись. На другому перегляді вона попросила вимкнути накладені позначки. На третьому — залишити швидкість звичайною.

— Коли я була в сімнадцятій, мені здавалося, що вона іноді запізнюється за моєю командою, — сказала Яна. — Наче обирає ногу, яку я вже вибрала. Я сердилася. А це могло бути зовсім інше.

Вона сама не знала, до чого веде цю думку. Петро теж не став підказувати. Він бачив, як Яна переступила з ноги на ногу, а потім обережно сперлася пальцями на стіл, хоча поруч було вільне крісло.

— На повному записі це місце видно? — спитала вона.

— Чотири секунди. Далі зонд відступив.

Яна повільно кивнула. Не попросила повернути камеру, не запропонувала нового занурення. Попросила тільки зберегти цілісне відео разом із невдалими ракурсами та синхронізацією датчиків, не залишати в робочій папці одні красиві кадри. Петро перевірив налаштування архіву просто при ній.

Коли Яна пішла, він ще раз відкрив найперший нічний запис. Там, де великої робітниці не було, комахи вже переносили пакунки з темного проходу. І тільки тоді Петро помітив, що порожня особина, яка весь час поверталася до розвилки, щоразу чекала, поки мине остання пара. Не обов’язково наглядала. Можливо, просто не могла протиснутися поруч із вантажем. Але тепер він хотів перевірити й цей невдалий ракурс.

Петро повернувся до себе й закінчив листа племінниці. Не розповідав про смерть чи героїчний захист малих істот: він не знав, що саме бачив. Написав, що найстрашніших тварин на Теврі ще не визначили, зате тут є ті, які будують схованки з каменів, і ті, які літають, користуючись теплим повітрям. Пообіцяв, що намалює обох, коли навчиться робити це не гірше за неї. Рожевий бант дозволив залишити на малюнку.

Повідомлення пішло в чергу далекого зв’язку. Петро вже вимикав планшет, коли від Ірини прийшов новий графік. У ньому були кілька неузгоджених кривих, жодна не показувала напрямок рідини надійно. Але з’явилася одна річ, якої вони не бачили вдень: зовнішня волога аномалія почалася ще до того, як робот торкнувся підпірки, і першою її зафіксувала стара лінія поблизу закритого сектора 6-Б. Пізніше вона проявилася біля станційної опори.

Петро відкрив схему й повів пальцем уздовж двох позначок. Між ними не було підтвердженого тунелю. Там, на карті, лежала порода, яку ніхто не дослідив до кінця, та старий прохід, де недавно бачили підземного хижака.

Він надіслав Ірині коротке запитання, чи не могла рідина йти з глибших шарів у бік обох майданчиків. Потім виправив «йти» на «поширюватися»: сам не знав, чи є там потік, чи просто мокне засипка.

Поки він обирав слова, на екрані з’явилася нова позначка від Селми. Камера у свердловині бачила лише власну засвітлену стінку: бокове вікно ззовні тепер було закладене світлим матеріалом. Тиск у трубі залишався нормальним. Саме зображення зникло, але невеликий датчик біля краю все ще ловив слабкі, нерегулярні механічні коливання.

Петро переслав позначку Ірині й подумав, що в їхньому першому незапланованому сусідстві все-таки з’явився чіткий жест. Живі істоти з того боку більше не хотіли, щоб через отвір проходило щось стороннє. Він не міг довести, що це була відповідь людям. Можливо, вони просто закривали ще одну щілину від солоної вологи.

За кілька хвилин Ірина відповіла: перевірить нові дані зранку, але до того просить не запускати жодних робіт у старій тріщині. Петро передав прохання черговому безпеки і залишився дивитися на закрите бокове вікно.

За стіною в коридорі хтось розмовляв про те, що тепер можна буде поступово відновити вантажні маршрути. Люба, напевно, вже планувала нормальну випічку. На екрані Петро бачив бліду нерівну поверхню, на якій іноді виступала нова мокра пляма. Світлого матеріалу ставало трохи більше — чи то комахи продовжували роботу, чи його повільно розпушувала волога.

Він так і не вирішив, що з цього гірше.

Лія Денвер
ТЕВРА: ПАСТКА ДЛЯ КОРОЛЕВИ

Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
×

Вітаємо🎉

🎁 Спеціальний подарунок для Вас! 🥳

Зареєструйтесь та отримайте 10% знижки на першу покупку!