Налаштування

Шрифт:

Arial Verdana Times New Roman Courier New Roboto Roboto Serif Garamond Baskerville Sans Serif Trebuchet MS Helvetica

Розмір шрифту:

Інтервал:

Колір:

тексту:
фону:
На сторінку книги

Селма стерла слово «нарешті» з повідомлення вже втретє.

«Мій виліт поставили в найближче вантажне вікно. Нарешті» — виглядало так, ніби вона скаржилася на все життя до цього дня. Без останнього слова виходила суха службова довідка. Ілля й так отримував від неї переважно довідки: скільки триває зміна, коли переглядатимуть заявку, чому неможливо знайти людину, яка підпише переведення, і які документи знову треба завантажити. За два роки вони навчилися передавати одне одному цілі дні так, наче здавали несправну техніку наступній зміні.

Вона переписала повідомлення:

«Якщо все піде за розкладом, завтра я піднімуся на орбітальний вузол. Далі ще не знаю. Заява чинна. Я пам’ятаю, що ти просив не писати про неї, поки не буде підпису. Але мені хочеться тобі сказати».

Відправила, доки не передумала, й відсунула клавіатуру.

На сусідньому екрані блимав службовий рядок, який вона не могла прибрати. Транспорт, чий маяк щойно прийняли в дальньому секторі, повідомляв траєкторію, що не збігалася з його попереднім планом зближення. Розбіжність не була великою в одному окремому пакеті. Саме тому Селма спочатку списала її на похибку годинника передавача.

Після другого пакета вона вже так не думала.

Зазвичай орбітальний зв’язок був роботою Антона, а не її. Але тепер Селма готувала робототехнічні контейнери до передачі нагору й відповідала за їхню автоматичну стиковку з вантажним тримачем. Їй належало перевірити, чи не зсунеться майбутнє вікно відправлення; без цього половина її речей залишилася б у чужому складському списку. Службова панель показала неузгодженість, вона натиснула «докладніше» — і провела останні сорок хвилин, намагаючись зрозуміти, чому комп’ютер запропонував просто прийняти новий час.

У двері постукали ліктем. Тимур приніс два запаяні пакети з дрібними ущільнювачами, а один затиснув під пахвою, бо іншою рукою тримав поручень. Ногу з фіксатором він уже міг ставити на підлогу, але ходив так, ніби хтось підкрутив на ньому зайвий шарнір. Оксана дозволила короткі переходи, не сходи й не зовнішні роботи. Він охоче виконував першу частину цього дозволу і вдавав, що не чув решти.

— Я знайшов твої кільця. Вони були записані на ремонт другого геологічного робота. Уявляєш?

Селма уявляла. Саме вона три дні тому перекинула заявку на чужий складський код, коли їй відмовили у звичайному резерві. Тимур, мабуть, уже здогадався; вистачило доброти не казати цього вголос.

Він поклав пакети біля клавіатури й помітив відкриту форму відправлення особистого повідомлення. Селма встигла її закрити, але не приховувала, кому писала. Вони давно минули той період, коли Тимур вдавав, що її переведення — лише невдала кадрова помилка.

— На завтра ще є місце? — спитав він.

— Є в попередньому списку. Не переплутай зі схваленням переведення.

Тимур усівся без дозволу, залишивши ногу витягнутою поперек проходу. Зізнався, що звертався до відділу персоналу. Попросив заміну раніше, ніж відправлять Селму. У відповідь отримав анкету про «можливість внутрішнього перерозподілу компетенцій». Він заповнив її, вказавши Романа на дев’ять відсотків роботи, Богдана на шістнадцять і самого себе на решту. Поки що система мовчала.

— Ти вписав мене в рядок «майно, що вибуває»? — поцікавилася Селма.

Тимур не посміхнувся. Довго перебирав застібку на одному пакеті й нарешті сказав, що не повинен був затримувати її заявку.

Це було настільки несхоже на нього, що Селма відклала роботу.

— Тепер уже не через тебе, — сказала вона. — Тепер через те, що в нас відбувається.

— Я знаю.

Тимур дивився кудись повз неї, на порожній стенд для монтажу. Вона хотіла відповісти м’якше й не знайшла чим. Йому було важко ходити. На її місці скоро мав працювати хтось, хто не знає ці машини так, як вона. А Ілля десь далеко продовжував жити зі своїми незручними змінами, будити себе серед ночі заради запізнілого повідомлення й казати друзям, що цього разу вони вже справді побачаться. Жодна із цих речей не була провиною Тимура. Проте всі вони існували одночасно.

— Там, у заяві, — почав Тимур, — я ще написав, що без тебе не зможемо приймати старі маніпулятори. Це неправда. Зможемо. Просто повільніше.

Селма повернула до нього стілець. Він міг би сказати це на першій нараді, тоді її документи не застрягли б на три тижні. Хотілося нагадати. Тимур дивився на застібку пакета, яку все ніяк не міг відкрити однією рукою, і вона подумала, що нагадати можна завтра, коли перестане хотіти, щоб йому стало так само прикро, як їй.

— Перепиши, — сказала вона.

— Уже переписав. Учора.

Він посунув до неї пакет. Селма розкрила його, взяла кільце й машинально перевірила, чи не перетиснений край. Нормальне. Тимур не намагався почати нову розмову, і їй це було зараз до речі.

За спиною пролунав короткий виклик. Ірина хотіла стару камеру на Далекому схилі.

— Знову там мокріє? — спитав Тимур, дивлячись на миготливу позначку.

— Судячи з її голосу, тепер уже не тільки мокріє.

Селма підняла трубку. Ірина говорила з геологічного відсіку, де, певно, сиділа серед прозорих коробок із пробами й забувала їсти. Її прохання прозвучало дуже конкретно: розвернути камеру двадцять сім на стару маркувальну лінію, не вмикаючи підсвічування, і дати їй сирий запис хоча б за останні дві години. На автоматичному знімку зник один із білих контрольних каменів, а друга точка виглядала не там, де вчора.

Тимур підвівся, забрав порожній пакет і, перш ніж піти, вказав на орбітальний графік:

— Тут у тебе неправильна крива.

— Бачу.

— Дивно, що Антон не помітив.

— Він іще не отримав другий пакет.

Тимур подивився на неї уважніше, але Селма вже відкривала геологічний канал. Їй не хотілося змішувати дві задачі, доки жодну не перевірила.

***

На Далекому схилі не було нічого схожого на людську дорогу. Там збігалися два невисокі гребені, між якими лежала широка біла западина. Згори вона скидалася на висохле озеро, але давні знімки показували переважно тверді сольові прошарки серед каменю й дрібного пилу. У кількох місцях стояли залишені людьми маркери, а вище на гребені — камера й невеликий датчик деформації, змонтовані задовго до того, як комахи почали з’являтися біля станції.

Камера двадцять сім була старою й норовливою. Селма колись ремонтувала її привід через робота; після того вона на десять градусів повертала вільно, а далі мусила долати тугий сегмент дуже повільно. Ірина завжди просила швидше, наче від цього змінювався сам механізм.

— Почекай, — сказала Селма, коли у вікні пішла сама біла порода. — Бачу контрольний знак. Точніше, місце, де він був.

Лінія маркування обривалася на свіжій темній смузі. На краю лежав перекошений камінь із білою фарбою. Колись він стояв на підставці; зараз одна його грань тонула у вологій кірці. За ним простягався не струмок у звичайному сенсі, а довга нерівна зона, де суха поверхня втратила зернистість. В одному місці темнішала тонка калюжа. В іншому щось ледь блищало під кіркою, і відбиття повільно мінялося, хоч освітлення не змінювалося.

Ірина попросила залишити кадр без цифрового підсилення. На сусідньому моніторі відкрила записи іншого датчика за кілька кілометрів звідси. Там учора реєстрували поступову зміну порового тиску у старій геологічній тріщині. Сьогодні з’явилася друга зміна, не така сама за амплітудою, але в тій самій часовій послідовності. На третьому посту, ще далі, тиск поки не зрушив, зате кілька годин тому помітили мале зміщення поверхневої мітки.

— Різні датчики на різних породах, — нагадала Селма. — Ти ж сама казала, що їх не можна просто скласти в одну лінію.

— Не складаю. Саме тому й хочу подивитися на камінь, а не тільки на графіки.

Її голос був захриплий. Селма поцікавилася, чи вона сьогодні спала. Ірина повідомила, що спала з першої до четвертої, а тоді прокинулася, бо наснилося, ніби вона переплутала два контейнери. Насправді контейнери були на місці. У відповідь Селма запропонувала їй більше нікому не розповідати такі сни, щоб керівництво не запровадило окрему форму обліку нічних кошмарів.

Поки вони говорили, камера завершила поворот. У нижній частині кадру виявився старий природний проріз між гребенями. Через нього щось рухалося.

Селма збільшила зображення. Спершу побачила дві темні спини, потім ще одну й кілька низьких дрібних істот. Вони йшли нерівною смугою породи, що тягнулася поперек вологої западини, від сухого підвищення до скельної стінки. Великі тіла вже здолали половину шляху. Між ними щось погойдувалося — згортки, непоказні на відстані, але надто важкі для однієї носійки.

— Ірино, у нас там комахи.

Відповіді не було кілька секунд. Тоді Ірина спитала про точну відстань від камери й попросила не приписувати цю групу Нижньому басейну. Камера стояла далеко від досліджених ходів, і належність істот до знайомої колонії нічим не підтверджувалася.

Селма дала їй масштаб із двох нерухомих орієнтирів. Порівняла довжину однієї великої особини з тріщиною у камені, виміряною під час встановлення датчиків. Тварина була приблизно завдовжки з людину або трохи більша; помилка масштабу лишалася значною. Малі особини суцільним потоком тяглися за великими, але їхню кількість підрахувати не вдавалося, бо вони зникали під виступами й виходили знову.

Ірина запросила Петра. Селма встигла подумати, як той почне заперечувати будь-яке слово, схоже на «переселення». Але Петро довго мовчав, переглядаючи запис. Потім попросив програти початок.

На старішому кадрі нічого живого не було. Через двадцять хвилин біля прорізу з’явилися дві великі особини. Вони пройшли до протилежної стінки, повернулися, кілька разів зупинялися біля краю й зникли з поля зору. Лише пізніше почався рух менших тварин із вантажами.

Селма повернулася на кілька кадрів назад. Перша велика особина, діставшись сухої стінки, не зникла в тунелі. Вона пройшла вздовж краю, двічі зупиняючись біля місць, де з білої кірки виступав темніший камінь. За нею йшла друга, трохи менша, теж без вантажу. На першій зупинці та не встигла звернути й поставила кінцівку на мокру ділянку; довелося різко відсмикнути її. Велика повернулася, обійшла це місце ширше, торкнулася каменя передніми придатками. Друга відстала. На зворотному шляху вона обійшла мокру ділянку тим самим широким вигином.

— Ось це залиш, — попросила Селма. — З усіма паузами. На пришвидшеному вона просто біжить за великою.

Петро переглянув фрагмент і не став давати поведінці назви. Селма теж не наполягала. У неї вистачало досвіду з машинами, які успішно повторювали маршрут, нічого при цьому не навчившись. Але тут менша істота спершу помилилася, а потім уже не ступала на те місце.

— Це не схоже на випадкове блукання, — сказав Петро й одразу поправив себе: — Не можу довести, що це один і той самий маршрут. Але повторення є.

Селма помітила інше. Перші великі тварини проходили по ширшій частині перемички. Тепер край там став темнішим і нижчим. На одному місці утворилася вузька щілина. Істоти обходили її, притискаючись до скелі, але одна з малих раптом зірвалася й зникла внизу. Після цього група зупинилася.

Селма розгорнула камеру трохи нижче. Щілина не мала видимого дна. Там, куди впала маленька тварина, темніла рідина; її поверхня ледь рухалася. Біля одного каменя повільно здіймалися бульбашки. Здалося, що хтось сипле у воду дрібні зерна, хоча жодного струменя не було видно.

Вона шукала темну спину малої особини між відблисками, пересувала погляд уздовж краю кадру й поверталася до того самого каменя. Жодного руху, який можна було б упевнено назвати її рухом. У нижньому куті спалахнув знак нестійкого каналу: камера передавала дані через старий ретранслятор, а Селма вже двічі намагалася витягти збільшенням подробиці, яких у зображенні не було. Вона прибрала збільшення. Щілина одразу стала вузькою чорною рискою посеред великого білого схилу.

— Не бачу її, — сказала вона.

Ірина відповіла не відразу. Просила залишити загальний план і не витрачати на пошуки внизу час, поки по перемичці ще йдуть інші. Селма погодилася, хоча ще двічі перевірила нижній край кадру, перш ніж повернутися до переправи.

— Це може бути розсіл, — сказала Ірина. — Але потрібна спектрометрія або зразок. Камера не визначає склад.

Петро більше не говорив. На записі дві великі особини на протилежному березі розвернулися до решти й, чомусь не відходячи в глиб скель, почали розчищати край проходу. Одна тягла сухі уламки вбік, друга перебралася над темною щілиною так, що передні кінцівки вперлися у твердішу плиту, а задні лишилися на перемичці. Малі обережно рушили повз її бік.

Селма відчула, як у неї самі собою напружилися пальці на контролері. Вона керувала машинами, які без наказу не робили нічого, окрім аварійної зупинки. Ця велика чужа істота наче знайшла роботу, на яку її ніхто не призначав. А можливо, навпаки, виконувала просту закладену від народження послідовність, і людське слово «допомагає» тут нічого не означало.

На дальньому березі з’явилася група темніших тварин. Вони були не більші за попередніх, але рухалися інакше, часто зупинялися і залишалися під виступами, поки повз проходили носійки. Петро припустив, що це може бути інша каста або інша група. Їхні панцирі відбивали світло не так, як у перших, однак освітлення теж відрізнялося. Ірина попросила його зберегти це як опис, без класифікації.

Темна смуга під перемичкою розширилася.

Це побачили всі. На прямому записі зміна була повільною, але край світлої кірки почав опускатися, наче старий аркуш паперу, який намочили тільки з одного боку. Деякий час він тримався. Потім із нього відпав цілий кут. Малі особини відступили. На вузькій частині перемички залишилися дві транспортниці й довгий пакунок між ними.

Велика істота, що вперлася кінцівками в обидва краї щілини, змінила положення. Селма спочатку вирішила, що вона теж відступить. Натомість тварина ще нижче опустила тулуб, торкнулася його нижньою поверхнею каменю й дала одній транспортниці пролізти над її спиною. Пакунок зачепив виступ панцира, провис; задня носійка кілька разів потягла його на себе, доки передня не знайшла твердішу опору. Вони пройшли. На іншому боці пакунок підхопили дрібні особини.

Краєм кадру пройшов пил. Ще один шматок перемички обвалився в рідину. Велика тварина різко сіпнула задньою кінцівкою. Передні продовжували триматися за плиту. Селма наблизила камеру настільки, що зображення стало зернистим. Ірина сказала не рухати її далі — старий привід не витримає різкого повороту, якщо зараз знадобиться зняти всю ділянку.

Петро попросив повернути загальний план. Хай що там відбувалося, він хотів бачити, чи лишається інший прохід.

У цей час край під задніми кінцівками великої істоти відколовся остаточно.

Селма бачила, як задня половина тіла провалюється, як передні кінцівки ще секунду тримаються за камінь, як друга велика особина з твердого берега повертається до неї. Та простягла свій головний щит над щілиною, торкнулася падаючої передньою кінцівкою — і відступила, коли край під нею теж затріщав. Перша зникла разом із плитою.

У кадрі залишилася одна передня кінцівка другої особини. Вона кілька разів торкнулася місця, за яке щойно трималася перша, а тоді швидко прибрала опору: звідти почала відходити ще одна тонка смуга породи. Селма встигла побачити це до того, як камера знову втратила фокус. Вона натиснула на контролері не ту клавішу — замість збереження кадру викликала перелік сервісних команд. Поспіхом закрила його й переконалася, що жоден привід не рушив.

Усі троє мовчали, поки запис автоматично не зберіг пошкоджений фрагмент. Селма не могла навіть сердитися на камеру. Вона показувала те, на що її повернули.

На поверхні внизу розійшлися темні кола. Одну мить було видно кінцівку, що піднялася з рідини. Потім вона пропала під крихкою масою, яку підхопив рух унизу.

Петро наказав нічого не перемотувати. Хоча це був не наказ — він не мав права наказувати Селмі. Просто попросив залишити запис як є.

Тварини на березі не кинулися назад. Кілька менших обступили місце падіння, швидко торкаючись каменю передніми придатками. Потім одна розвернулася й побігла за групою з пакунком. За нею інші. Велика особина, яка намагалася дістати загиблу, залишилася біля щілини ще ненадовго, потім теж відійшла до скелі.

Селма не знала, чи тварина внизу справді загинула. Рідина могла бути неглибокою, за виступом міг лишитися сухий простір. Але істота не повернулася на запис. Від цього Селмі було так важко відвести погляд, що вона відчула дурне бажання зробити щось за допомогою контролера: підвести рятувальну платформу, опустити захват, повернути втрачений шматок дороги на місце. Її найближчий придатний робот стояв за багато кілометрів, а берег під ним міг провалитися точнісінько так само.

Вона відклала контролер.

У пам’яті сплив Тимур біля медичного блока — сердитий, із забинтованою ногою, бо в останню секунду все ще намагався втримати робота на стропі. Тоді Селма подумки назвала його дурнем. Він і був дурнем: Кіра ледве звільнила його, перш ніж машина зірвалася зі схилу. А зараз її власна рука двічі тяглася до непотрібної команди. Якби рятувальний робот випадково стояв поруч із Далеким схилом, Селма навряд чи одразу зізналася б собі, що це не робить породу безпечнішою.

Вона записала в окремій нотатці місце падіння, часовий інтервал і межу видимості. Не ставила позначки «загинула». Немає повернення в кадр — не те саме, що підтверджена смерть. Пальці трохи тремтіли, і дату вона набрала з другої спроби.

— Камера нічого не вирішить, — сказала Селма, скоріше собі, ніж іншим.

— Ні, — відповіла Ірина. — Але тепер ми знаємо, що там відбувається насправді.

Петро попросив не поспішати й із цим. Вони бачили одну загибель або втрату тварини, частину групи, що змінила шлях, і незвичайне зволоження. Не знали, чи це випадок лише в цій западині. Не знали, куди веде новий маршрут. Проте в одному його голос змінився: він більше не заперечував проти слова «відступ» як можливого опису. Навіть запропонував позначити старе й нове положення проходу на карті.

Ірина попросила часу зафіксувати всі кадри. На землі одна з темних великих особин тим часом підхопила передню частину пакунка, який перша група ледве дотягла до твердої плити. Носійка, що несла його досі, зупинилася, притиснула головний щит до каменю й довго не рухалася. За хвилину вона сама підвелася й пішла далі, вже без вантажу.

Селма захотіла знати, чи буває в них утома такою самою, як у людини. Після кількох годин роботи й невдалої спроби допомогти тому, хто впав, вона відчувала власну втому так виразно, ніби та мала вагу. На екрані комаха зникла між каменями, і це запитання не стало ні важливішим, ні простішим.

***

На геологічній карті Ірина розвела записи різними кольорами, але відмовилася малювати стрілку.

Коли Селма зайшла до лабораторії по новий носій даних, геологиня сиділа між двома екранами з розгорнутими часовими шкалами. Праворуч були три станційні приймачі — на насипі, біля старої опори й на віддаленому схилі. Ліворуч — два незалежні геодезичні маркери за межами основного видобувного району. Їх не встановлювали для комах і не калібрували за роботою людських машин. Один датчик показав повільний приріст тиску ще до того, як на поверхні з’явилася темна смуга. Інший, на твердішому гребені, зареєстрував невелике зміщення тільки після зміни тиску.

Дві лінії йшли поряд, то розходилися, то знову зближувалися. Між ними не було математично доведеного зв’язку. Проте окреме пояснення для кожної нової мокрої тріщини ставало дедалі менш економним.

— Скажи, що ми маємо, — попросила Селма.

Ірина спершу показала їй фотографії контрольного каменя — стару й сьогоднішню. Потім два записи різних датчиків і журнал їхнього останнього калібрування. Лише після цього сформулювала: у двох віддалених ділянках, не пов’язаних очевидною поверхневою тріщиною, змінюються умови в породі; в одній уже з’явилася рідина; послідовність змін сумісна з перебудовою напруження або рухом флюїду по глибинній системі. Визначити напрямок, швидкість і майбутню площу ураження поки неможливо.

Селма дивилася на графіки й згадувала велику особину, яка зникла у темній щілині.

— Вони знали раніше.

— Вони могли відчувати щось, чого в нас тут немає, — сказала Ірина. — А могли просто часто втрачати ці дороги. Ми бачили один перехід. Не будемо дарувати їм пророчі здібності.

За столом лежали два маленькі контейнери зі старими зразками пористої матриці. Ірина зізналася, що вчора все-таки відкрила архівний журнал старої ділянки з 6-Б. Знайшла там згадку про темні біологічні плівки на каменях за кілька тижнів до приходу людей. Фото були надто погані, щоб порівнювати з сьогоднішньою вологою смугою. І все ж вони спростовували одну з найзручніших думок, які останнім часом ходили станцією: буцімто до видобування вся порода була сухою й порожньою, а життя прийшло слідом за машинами.

Селма доторкнулася до краю контейнера, але Ірина одразу відсунула його до себе.

— Не чіпай. Тут подвійна оболонка, я щойно перевіряла ущільнення.

— Я тільки дивлюся.

— Ти дивишся руками.

Вони засміялися невчасно, обидві майже відразу замовкли. На сусідньому екрані все ще був останній кадр із Далекого схилу. Залишки перемички темніли над рідиною; група маленьких істот уже зникла, наче ніколи й не проходила там.

— Що ти робитимеш із цим? — запитала Селма.

Ірина взяла планшет. Попередити Марка про нову геологічну невизначеність. Попросити Кіру зберегти заборону виходів у зоні, де вони не мають надійного огляду. Не запускати відкладені автоматичні завдання на поверхневих датчиках без повторної перевірки основи. Вона знала, що Дарина розсердиться через ще одну затримку. Не знала, як сказати людям, котрі втратили доступ до своїх кімнат, що частина їхньої небезпеки може виявитися значно старшою за саму станцію.

Селма сказала, що відправить сирий запис у загальний архів, окремо від стислого кліпу. Не хотіла, щоб хтось вирізав падіння великої тварини й показував лише останні секунди. Без усього переходу її поведінка виглядала б безглуздою.

Ірина кивнула й нарешті запитала про орбітальне відрядження.

— Попередній список не змінився, — відповіла Селма. — Я хотіла сьогодні закінчити з роботами. Але там щось не так із транспортом.

— Що саме?

— Не знаю. Інакше я б уже не сиділа тут із тобою.

Ірина подивилася на годинник. Її не збентежило слово «транспорт»; за останні дні воно завжди означало для людей нову втрату часу. Лише попросила Селму попередити, коли з’явиться підтверджена проблема. Селма залишила їй копію відео й повернулася до операторської.

***

Антон приніс орбітальний журнал на папері.

Це було зовсім не схоже на нього. Зазвичай він скаржився, якщо інші відділи вимагали паперового підпису замість електронного. Тепер стояв перед Селмою з трьома аркушами, на яких у стовпчик ішли час, частота і розрахункове зміщення сигналу.

— Я перевірив твій пакет, — сказав він. — Передавач не просто запізнюється.

Запланований транспорт мав передати уточнений маршрут зближення з орбітальним комплексом після чергової корекції. Корекцію внесли до графіка ще до пошкодження станційних доріг. У надісланому маяку була правильна службова мітка й та сама заявлена ідентифікація судна. Проте зміна частоти сигналу за час спостереження не узгоджувалася з прогнозованою зміною радіальної швидкості. Антон спочатку перевірив власний приймач, потім звірив із резервним. Результат лишився.

Селма запитала, чи можна пояснити це новим маневром, який не встигли переслати до станції.

— Можна. Або несправним генератором маяка. Або не тим передавачем, який заявлений у пакеті. Потрібна ще одна дуга спостереження.

Він розгорнув третій аркуш. Під заголовком, виписаним вручну, стояла порожня графа «відповідь на запит підтвердження». Запит надіслали через орбітальний вузол; той переслав його в загальний транспортний канал. Відповіді поки не було.

— Якщо корабель справді йде інакше, ніж ми думаємо, він не вріжеться в наш вузол просто через невдалий рядок в документах? — спитала Селма.

— До вузла ще далеко. Але до його підходу не можна дозволяти автоматичне зближення на підставі одного маяка.

Антон показав карту неба, де був сектор, з якого прийшов сигнал. Це не була точка на відстані, виміряна з точністю до метра. Вони знали напрямок, часові мітки й характер зміни частоти. Щоб визначити траєкторію, потрібні були нові незалежні спостереження або нормальна відповідь судна. Орбітальна диспетчерка Нора вже отримала обидва набори даних і обмежила доступ до автоматичного коридору стиковки до перевірки.

У Селми всередині щось неприємно опустилося. Вона майже не слухала останні слова — дивилася на роздрукований графік і рахувала, скільки разів за два роки їй доводилося пояснювати Іллі, що цього разу справа не в її рішенні. Тепер знову. І, що було гірше, він не міг нічого зробити зі свого боку.

— Ти мене чуєш? — запитав Антон.

Вона кивнула й попросила ще один запис, без звичайної фільтрації частоти. Якщо на передавачі працює нестабільний генератор, це може виявитися в сирому спектрі. Антон усміхнувся — коротко, майже вдячно, бо нарешті хтось запропонував не ставити діагноз кораблю за одним рядком.

За пів години вони мали нову дугу. Антон надав їй два незалежні приймачі з різними опорними генераторами. Поправки на рух станції й планети перевірили за штатними еталонами. Сигнал не став правильним. Навпаки, розбіжність у зміні частоти збільшилася, хоча ніякого нового повідомлення про маневр не надходило.

Нора з орбітального вузла приєдналася на голосовий канал. У її відсіку було чути звичайний металевий дзенькіт: хтось крутив гайку на вентиляторі, поки вона говорила. Вона підтвердила, що на передавальному каналі судна досі немає відповіді на запит ідентифікації. А ще повідомила, що його службовий план, отриманий раніше, не містив маневру, який міг би пояснити поточний сигнал без дуже суттєвої зміни графіка.

— Нічого не закривайте на моє ім’я без письмової команди, — сказала Нора. — Я зараз маю людей, які чекають підйому, й людей, які чекають контейнерів. Ми не можемо самі собі вигадати аварію.

Антон відповів, що аварію ніхто не оголошує. Але до появи незалежного підтвердження автоматичне стикування невідомого передавача залишиться недоступним.

— Це я вже наказала, — сказала Нора. — Я хочу знати, чи перед нами наше судно з неправильним маяком, чи чужа радіостанція з правильним номером.

Вона вимкнула зв’язок. Селма й Антон ще трохи дивилися на порожню графу відповіді. На станції автоматично продовжувався вечірній цикл, Люба роздавала їжу, Богдан перевіряв теплообмінник. Селма могла зараз піти в їдальню, сперечатися з Тимуром про кільця ущільнювачів, відповісти Іллі — і все це залишалося б важливим. Але графік на екрані вже змінив її завтрашній день.

Під таблицею маяків стояло автоматичне нагадування: до початку вантажного вікна лишилося менше зміни, а її контейнери все ще мали статус «підготовлені до подачі». Самих машин це поки не рушало — потрібен був дозвіл орбітального вузла. Селма розгорнула список і перевірила, чи не залишився десь локальний таймер, який через кілька годин підвезе герметичні бокси до зовнішніх дверей незалежно від стану орбітального коридору. Один такий таймер вона знайшла, причому підписаний власним ім’ям: учора хотіла забрати вантаж із проходу перед ранковою перевіркою. Вимкнула його й переслала Антонові номер завдання. Нічого підозрілого в самому таймері не було. Просто завтра він виконав би те, що вчора було розумним.

— Мені треба сказати Маркові, — сказала вона.

Антон підвівся разом із нею. Він понесе сирі дані, вона — пояснить, чому не можна просто натиснути «прийняти новий маршрут». У цьому переході коридором не було нічого героїчного. Тільки відчуття, що хтось на дуже далекій відстані поводиться так, ніби вони вже погодилися його впустити.

***

Марко вислухав їх стоячи. У його новій кімнаті ще не розібрали половини коробок; механічний годинник лежав на столі, а поряд маленький гвинтик, відкладений на аркуші з технічним звітом. Селма подумала, що командир, мабуть, так і не знаходить часу довести до кінця жодну річ, яка не належить станції.

Перш ніж підписати обмеження на підготовку до відправлення, Марко уточнив три речі. Чи є підтверджена небезпека зіткнення? Поки немає. Чи відмовляється орбітальна сторона прийняти сигнал як перевірений? Так. Чи потрібне рішення негайно? Автоматичну процедуру вже зупинено; людей і вантаж поки можна залишити на місці, не порушуючи життєзабезпечення.

Тоді він наказав відкласти будь-яке завантаження в посадковий засіб, пов’язане з цим транспортним вікном, доки Нора не підтвердить маршрут. Селминий виліт не скасував — просто він більше не мав визначеного часу. Дарину повідомлять окремо: у неї й без цього вистачало втрат, але саме їй доведеться перерахувати чергову партію.

Селма чекала, що Марко скаже щось заспокійливе. Він не сказав. Натомість попросив її ще раз перевірити обладнання, яке вже підготували до передачі нагору, щоб воно не стояло на відкритому майданчику без потреби. Антон мав вести нове спостереження маяка. Кіра — переглянути протоколи доступу до зовнішніх службових каналів і попередити орбітальну охорону, не припускаючи нападу лише за непрямими даними.

Селма повернулася до операторської. Там досі стояв Тимурів пакет з ущільнювачами, який вона так і не прибрала. На ньому маркером було написано розмір. Поруч Тимур причепив крихітний папірець із двома словами: «лівий фіксатор». Селма розкрила заявку на передавання обладнання наступній зміні, знайшла цей фіксатор у схемі та додала фотографію справжнього вузла. Колись сама три місяці плутала правий із лівим: на заводському кресленні їх показали в дзеркальному відображенні. Зараз їй не хотілося залишати комусь таку саму пастку, тим більше якщо самій нарешті вдасться полетіти.

На службовому екрані промайнув новий запис від Ірини: на віддаленому схилі рідина потемніла ще одну ділянку кірки, а малі тварини припинили переходити через зруйновану перемичку. Вони знаходили інший шлях вище по скелі, де суха порода виглядала надійнішою.

Селма відкрила особисту пошту. Ілліне повідомлення, надіслане багато годин тому, нарешті прийшло на її канал. Він скинув коротке відео з місця, де працював. На кухні в нього проросла зелень у старому пластиковому ящику. Він показував, як піднялася перша рослина, і не казав, що чекає Селму. Просто переставляв камеру, щоб їй було видно маленьке листя.

Вона переглянула відео двічі. Хотіла написати, що в них знову щось трапилося. Потім зрозуміла, що цю фразу він уже чув надто багато разів, і не стала виправдовуватися наперед.

«Сьогодні я бачила, як одна істота трималася над проваллям, поки інші переходили, — написала вона. — Не знаю, чи вона вижила. Я дуже хочу, щоб ти показав мені ту зелень наживо».

І цього разу не стерла жодного слова.

Черговий викликав її на нове зображення зовнішньої дороги. На сусідній камері вище за зруйнований перехід з’явилася велика тварина з темним щитом, схожа на тих, яких вони щойно бачили. Чи була це одна з тієї самої групи, зображення не дозволяло визначити. Зробила довгий обхід по сухому краю, потім повернулася в тріщину, де ще кілька малих істот намагалися протиснути пакунок між каменями. Селма дивилася недовго. Вона вже знала, що ця робота може тривати всю ніч і що люди не побачать більшої частини того, що відбувається.

Повернулася до підготовлених контейнерів. На їхніх кришках стояли дві різні позначки: «орбітальне відрядження» та «робототехнічне обладнання». Раніше вони здавалися їй майже одним маршрутом. Тепер їх доведеться розділити, якщо транспорт затримається надовго.

Антон надіслав коротке повідомлення: останній маяк прийшов знову, з тією самою неправильною зміною частоти. На запит підтвердження судно не відповіло.

Селма подивилася на своє речення про зелене листя, що вже пішло в далеку чергу. Потім закрила особисте вікно й наказала системі залишити вантажні контейнери під внутрішнім захистом, доки Нора не дозволить зближення. Роботи слухняно повернулися до своїх місць. На великому станційному екрані траєкторія очікуваного судна й далі світилася тонкою рівною лінією. Нова, попередньо оцінена за серією сигналів маяка, відхилялася від неї дедалі помітніше.

Лія Денвер
ТЕВРА: ПАСТКА ДЛЯ КОРОЛЕВИ

Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
×

Вітаємо🎉

🎁 Спеціальний подарунок для Вас! 🥳

Зареєструйтесь та отримайте 10% знижки на першу покупку!