Люба перестала вважати Данила пацієнтом тієї миті, коли він повідомив, що її кухонні ваги стоять криво через підлогу.
Він приніс обіцяну підставку після сніданку — широку, гладко зашліфовану, з чотирма ніжками із захисних втулок. Люба поставила на неї ваги, висипала в миску пів кіло борошна, а тоді досипала ще жменю й звеліла подивитися на цифри. Вони зросли. Данило, за його власними словами, саме цього від вагів і очікував.
— Тоді для чого я чекала на цю штуку три дні?
Він обійшов стіл і натиснув на його дальній край. Ваги зсунулися на кілька міліметрів, хоч дерев’яна підставка залишилася рівною. Люба відчула обурення — цілком конкретне, призначене столяреві, який колись збирав цей стіл і тепер був невідомо на якій планеті. Данило присів, знайшов регулювальну опору й підкрутив її на один оберт.
На табло стало нуль.
— Значить, підставка мені не потрібна?
Данило ніби образився. Підставка захищала датчик від ударів, а дерево він знайшов у старій транспортній упаковці, яку вже збиралися утилізувати. Скільки ще треба переваг, щоб Люба визнала річ корисною?
Вона забрала її собі й сказала, що платити за ремонт не буде. У них так заведено: Данило ремонтує те, чого не просили ремонтувати, а Люба не вимагає розписки, коли він краде з кухні останній корж. Але тепер Данило зашарівся і почав поспіхом складати викрутки, наче не знав, що робити, коли його перестають жаліти.
Відтоді як він попросив лабораторію не чіпати його з розмовами про шістнадцятого носія, знайомі стали ще обережнішими. Хтось узагалі перестав із ним вітатися першим. Люба ж не мала наміру змінювати спосіб спілкування тільки тому, що людина пережила страшний дослід. Вона не знала, як треба поводитися з таким горем, зате добре знала, як той хлопець не любить крихти в клавіатурі.
— Забери інструменти з мого столу, — сказала вона. — І помий руки, якщо збираєшся щось їсти.
У нього вперше за ранок з’явився звичний насмішкуватий погляд.
Одинадцята година минула в звичайних турботах. У їдальні не вистачало чистих глибоких тарілок, сушильна шафа віддала помилку температури, на вечерю просили щось без висушених водоростей, але складський список не залишав для цього особливого простору. Дарина перенесла прохід промислових контейнерів через санітарний коридор ще на одну зміну: північна дорога лишалася закритою, вантажі пускали довшим шляхом, і кожен відділ уявляв, що саме його коробки мають невідкладне значення.
Люба вважала, що для людей невідкладне значення має обід. І дуже сердилася, що цього очевидного факту не внесено ні в який графік.
Вантажний ліфт працював. Вода надходила. У нижній посудомийній ще лежали контейнери після сніданку, й Люба власноруч вирішила їх забрати, бо дві молодші працівниці були зайняті перерозподілом продуктів. Данило, який саме закінчив мити руки, запропонував підкотити їй візок до транспортного шлюзу.
Вона підозріло глянула на його інструменти.
— Я їх уже прибрав.
— Я не про це. У тебе сьогодні робота є?
Він відповів, що обіцяна аналітична зміна почнеться пізніше. До того треба повернути зі складу нові втулки для підставок. Люба не питала, скільки ще підставок він збирається робити; на станції часом корисніше було дозволити людині мати дивні наміри.
Вони рушили через господарський коридор, де за прозорими панелями стояли труби повернення води. У двох місцях панелі запітніли. Це саме по собі нічого не означало: тут постійно змінювалася температура, а від посудомийної приходив вологий потік. Люба намацала у кишені перепустку, відчинила двері й пропустила Данила вперед із порожнім візком.
Внутрішній транспортний шлюз зазвичай був нудним місцем. Через нього возили все, що мало переходити між господарськими модулями: харчові контейнери, інструменти, запасні фільтри, інколи забуті кимось особисті речі. У правій ніші висіли два аварійні дихальні комплекти. Люба знала їхнє місце так само добре, як знала, де стоять запасні тарілки. Щокварталу всіх примушували тренуватися ізольовувати відсік; під час навчань вона завжди сварилася, що треба вибирати годину не перед обідом.
Сьогодні жодних навчань не було.
На дверній панелі висіла паперова наліпка з нагадуванням перевіряти, чи нічого не залишили на порозі. Її приклеїла сама Люба після торішнього навчання: тоді хтось поставив у проході коробку з одноразовими ложками, і автоматика відмовилася зачиняти двері. Інструктор відзначив це як успішне спрацювання захисту, а Люба ще довго згадувала, як усі стояли й чекали, поки він сфотографує коробку для звіту. Сьогодні вона поправила край наліпки великим пальцем — папір відклеювався — і пішла далі.
На стику двох секцій підлога ледве відчутно гуділа. З боку транспортного тунелю під’їжджав автоматичний тягач із герметичним контейнером, що його направили до вантажної лінії обхідним маршрутом. Він рухався повільно, попереджаючи про себе жовтою смугою світла. Данило притримав кухонний візок у бічній ніші, щоб дати машині місце.
Люба згадала, що забула на кухні чисту тканину для посуду, й мало не повернула назад. У запасній шафі біля посудомийної лежали інші; вона могла обійтися без тієї, яку сама склала зранку. Звичайна дурниця, через яку не варто змушувати Данила ще раз катати візок.
Тягач саме порівнявся з ними, коли щось сухо вдарило під підлогою. Машина зупинилася за командою власного датчика. Її вантаж трохи хитнувся вперед. Данило сказав, що такої різкої зупинки від справного приводу бути не повинно, і нахилився подивитися під контейнер.
Другий удар був слабший. За ним пішов довгий звук, ніби під підлогою хтось повільно рвав товсту тканину.
Люба встигла відчути, як одна нога втрачає тверду опору.
Підлога просіла біля дальнього колеса тягача. Воно повисло над вузькою темною щілиною, корпус нахилився й ударив боком об захисний поручень. Люба вчепилася у край свого візка; той посунувся і з розгону вдарив її в стегно. Данило схопив її за лікоть, одночасно намагаючись відступити від контейнера. Над головою тріснула обшивка. Із щілини під трубним коробом вирвався струмінь білого туману — повітря, що стискалося й охолоджувалося на шляху до нижньої технічної порожнини.
Завила сигналізація.
Люба ненавиділа її ще під час навчань. Тепер звук ударив просто під ребра.
— До дверей! — гукнув Данило.
Вони побігли до ближнього виходу, але рухома перегородка вже спускалася. Данило відштовхнув порожній візок від проходу, щоб той не заважав закриттю, і підтягнув Любу назад за рукав. Двері зійшлися, залишивши між ними та звичайним коридором смужку жовтого світла, яка невдовзі згасла.
З іншого кінця відсіку з гуркотом зачинилася друга перегородка.
Данило ще тримав її за рукав. Люба потягнула руку до аварійної панелі, але він не відпустив. Дивився на замкнені двері так, наче чекав, що ті ось-ось покажуть зовсім інше місце. Пальці в нього затерпли від напруження. Люба вже відкрила рот, щоб вилаятися, і тоді згадала, як він учора говорив про шістнадцятого — про відтинок запису, якого не міг згадати сам.
— Даниле, рукав.
Він глянув на свою руку, відпустив тканину. На якусь мить обличчя стало порожнім від сорому; потім він помітив панель зв’язку й першим рушив до неї. Люба не стала питати, де він щойно був подумки. У відсіку вистачало місць, де їм обом краще було не опинитися.
Їх відрізало від станції разом із перекинутим тягачем.
За перегородкою одразу заговорили люди. Крізь метал голоси долинали глухо, зате внутрішній зв’язок увімкнувся сам: на панелі біля дверей з’явився канал аварійного поста.
Данило назвав номер відсіку, кількість людей і повідомив, що обидва при свідомості. Люба показала йому на шкалу тиску. Стрілка повільно опускалася. Він передав і це, потім запросив дозвіл надягти аварійні комплекти.
Диспетчер відповів, що треба надягти негайно й залишатися на безпечній стороні від похиленого тягача. Чекаючи на підтвердження, вони вже відкривали настінну нішу. Там були легкі герметичні каптури з невеликим запасом повітря, розраховані на короткий перехід до захищеної ділянки, а не на прогулянки поверхнею Теври. Каптур на Любі розправився не відразу: волосся застрягло під еластичним краєм. Данило допоміг витягти пасмо, і вона відчула дивний сором від того, наскільки незграбною стала в звичайній справі.
Власний комплект він закріплював повільніше. На зовнішньому боці його правої кисті червоніло садно — мабуть, ударився, коли відтягував візок. Люба хотіла допомогти, але боялася зробити гірше. Вона подала йому застібку потрібним боком. Данило впорався сам.
На зап’ястковому індикаторі Любиного комплекту спалахнула зелена смужка, під нею — час автономної подачі повітря. Коли вона повернула руку, цифри зникли з поля зору. Люба повернула її назад і побачила, що показник уже змінився. Її дихання було частішим, ніж під час навчань; система чесно перераховувала залишок відповідно до витрати.
Ці каптури не замінювали скафандрів. Якщо тиск у відсіку впаде надто низько, запас повітря сам собою їх не врятує. Люба знала це з інструктажу, тоді ще дивувалася, чому їм не видають на всі випадки життя щось надійніше. Тепер стояла перед повільно спадною стрілкою й подумки просила її зупинитися. За склом панелі цифри змінювалися повільніше, ніж вона хотіла. Люба не уявляла, як стоятиме тут поряд із Данилом, якщо стрілка знову рушить униз.
Перші вдихи під каптуром пахли сухим пластиком. Набагато краще, ніж у її спогадах про тренування, коли вони потрапили на заняття одразу після миття фільтрів. Тоді троє людей скаржилися на запах, а інструктор вирішив, що це хороша нагода поговорити про дисципліну. Зараз Люба дала б йому будь-яку обіцянку, аби тільки він особисто прийшов і відчинив ці двері.
— Ти можеш стояти? — запитав Данило.
Її стегно боліло, але вона наступила на ногу й показала, що так. Під комбінезоном, напевно, вже наливався синець. Данило не посміхнувся. Він дивився не на неї, а на похилений контейнер, з якого час від часу сипалися маленькі кристали пилу.
Люба нарешті пригадала, що вони не самі у відсіку. Автоматичний тягач мав власне аварійне живлення, й помаранчеві ліхтарі на корпусі продовжували блимати. Верхній кут контейнера впирався в поручень, а вантаж лежав трохи навскіс. Ближче до підлоги проходила тріщина. Крізь неї не було видно тунелю чи будь-якої фантастичної істоти — лише чорну щілину, неприродну серед рівно підігнаних плит.
Панель знову озвалася. Тепер говорив Богдан. Він перепитав, чи білий струмінь виходив із трубного короба, чи з-під підлоги. Люба згадала подію, але не могла надійно розвести ці два місця. Данило сказав, що бачив туман біля розширювального стику обшивки. Богдан попросив не наближатися, доки він не перекриє суміжну гілку й не перевірить, чи там немає пошкодженого водного контуру.
У голосі в нього не було того роздратування, з яким він звичайно сварив працівників за забиті фільтри. Від цього Любі стало гірше: Богдан не марнував сили на сердиті пояснення, коли справді турбувався.
— Чого ти так довго там стоїш? — запитала вона, хоча він був десь за стіною й цього не бачив.
Він відповів, що не стоїть. Зараз автоматика ізолює пошкоджений об’єм; у наступні хвилини він хоче бачити, чи зупиниться падіння тиску. Відкрити двері раніше — означатиме поширити витік на сусідню секцію, можливо, разом із пошкодженням опори. Марко вже знає, Кіра перекриває рух.
Люба подивилася на показник. Стрілка опускалася все повільніше, а тоді завмерла. Їй захотілося сказати Богданові, що він геній, але вона стрималася: він потім вимагатиме, щоб це внесли в технічний звіт.
Богдан попросив її прочитати поточний тиск уголос. Вона назвала число, зачекала й повторила за пів хвилини. Друге відрізнялося лише в останньому розряді. Він не сказав, що все добре, зате попросив надіслати показники з обох дихальних комплектів. У Любиному резерві залишалося менше, ніж у Даниловому. Відповідь Богдана прийшла не відразу: спочатку він узгоджував щось із Кірою, й кілька слів Люба вловила крізь відкритий канал. «Не розкривати», «рама під навантаженням», «спершу вирівнювання».
Вона поцікавилася, чи треба їм економити повітря. Богдан відповів, що дихати треба звичайно, не затримуючи подиху заради цифр, і що він бачить їхні показники. Потім попросив Данила перейти ближче до переговорної панелі: від нього знадобляться точні відповіді. Люба вперше від початку аварії була вдячна за те, що хтось дає їм звичайну роботу.
По той бік дальніх дверей ударило кілька разів — цілком людський звук, метал об метал. Данило підвів голову. У переговорному пристрої з’явилася Кіра й повідомила, що оглядає другий вихід. Він залишався герметичним, але після просідання рама перекосилася, тому штатний замок не давав дозволу на відкривання навіть за вирівняного тиску.
Кіра мала інший підхід: добратися до них через сусідній ізоляційний тамбур. Поки його вирівнюватимуть до тиску пошкодженого відсіку, обом треба залишатися біля аварійної панелі. Якщо вона попросить ручний розмикач — лише тоді торкатися механізму.
У Любиній голові застрягло слово «тамбур». Вона раптом згадала, як під час навчань ці двері відчинялися відразу. Тоді за ними стояла Оксана з секундоміром і пропонувала всім повторити вправу швидше. Люба не могла пригадати, скільки секунд їм знадобилося. Була певна тільки в одному: зараз минуло набагато більше.
На іншому боці перегородки хтось глухо заговорив із Кірою. Вона не відключила мікрофона повністю; почулися уривки слів про навантаження на балку й механічний упор. Потім Кіра попросила Данила перевірити, чи не підперла їхню ближню аварійну ручку кухонна візкова рама.
Він глянув униз, а тоді на Любу.
Їхній порожній візок після удару опинився навскіс біля стіни. Одне колесо перекосилося, передня поперечина зачепила захисну накладку біля дверей. Візок не був причиною аварії, але тепер заважав дістатися до ручного приводу, якого ще п’ять хвилин тому жоден із них не мав наміру торкатися.
Люба вголос сказала те, що думала про конструктора цих візків. Данило, схоже, почув лише частину, бо перепитав, чи справді вона назвала його батька. Вона запевнила, що ні, але якщо батько конструював візки — нехай передасть йому привіт.
Данило присів біля колеса. Воно застрягло в борозні на підлозі; смикати всю раму було небезпечно, адже один із кутиків упирався в накладку дверей. Він показав Любі стопорну шпильку. Її можна було витягти, щоб від’єднати колесо й звільнити раму, але рука в нього боліла після падіння.
Данило взявся за шпильку двома пальцями, та метал не зрушив. Він стиснув зуби й спробував ще раз, тепер сильніше, а Люба побачила, як його поранена кисть починає тремтіти. Він сердито переводив подих і вже збирався спробувати втретє. Вона торкнулася його здорової руки й попросила підсвітити замок. Від цієї простої справи він нарешті підвів очі на неї.
Цю шпильку Люба знала краще за нього. Вона вже кілька разів витягувала такі під час миття візків — коли під колеса набивалися волокна сушильної тканини. Зазвичай вистачало повернути замок на чверть оберту й натиснути на нього п’ятою долоні. Тепер пальці тремтіли, а під каптуром заважало периферичне зображення, проте замок піддався. Данило притримав раму, доки вона знімала кронштейн.
Колесо залишилося в борозні. Решту вони відтягли до стіни, подалі від тягача.
Кіра похвалила їх лише за те, що вони не чіпали дверний привод самостійно. Люба майже розсміялася: це було дуже схоже на Кіру, яка вміла бути вдячною так, ніби перевіряла, чи ніхто не порушив інструкцію.
Повітря перестало шипіти. Лише високий металевий звук ішов час від часу крізь підлогу — тихий, нерівний, не схожий на звичне гудіння компресорів. Люба відчула його радше ступнями, ніж почула. Чомусь він нагадував, як на Землі в старому будинку набухали двері після дощу: спершу нічого, а потім деревина раптом голосно відпускала напруження.
Данило теж помітив. Він спитав, чи не працює тепер якийсь механізм унизу. На панелі не було відповіді. Кіра наказала залишити місце, де проходила тріщина, й підійти до дальніх дверей. Вона сама ще не знала джерела звуку.
По дорозі Люба знову глянула на зап’ясток. Смужка резерву стала жовтою. Вона спробувала приховати екран долонею, та Данило побачив і без неї.
— Скільки в тебе?
Люба показала. Він показав свій — його запас був більший. Відразу потягнувся до власного каптура, ніби хотів щось запропонувати, але передумав. Правильно передумав: передати один комплект іншій людині в пошкодженому відсіку вони все одно не могли. Натомість він допоміг їй зрушити ближче до дверей так, щоб не спиратися на хвору ногу. Вони стояли пліч-о-пліч і слухали, як із зовнішнього боку Кіра коротко відповідає на чиїсь запитання.
Тоді похилений тягач посунувся вдруге.
Його колесо повільно провалилося ще трохи. Контейнер нахилився до стіни, і металева кромка з тріском розірвала світлу накладку кабельного короба. Над головою сипонула суміш пилу та дрібних пластикових уламків. Люба з Данилом уже були біля дверей, але кілька уламків долетіли до них і застукали по каптурах.
У навушнику Кіра наказала пригнутися й залишатися на місці. Вона не обіцяла, що небезпека минула. Обіцяла лише, що зараз відкриє шлях.
Любі захотілося відповісти їй щось надзвичайно грубе. Замість цього вона притиснула спину до холодної перегородки й стежила, як Данило намагається непомітно заспокоїти дихання. Він робив це тим самим способом, що й після їхніх рідкісних спортивних забігів: повільно рахував на видиху. Люба знала, що він соромиться власного страху. Вона на якусь мить розлютилася на всіх людей, які привчили його до цього сорому.
Кіра вийшла на зв’язок за хвилину, хоча Любі здалося, що минуло щонайменше пів обіду. Суміжний тамбур підготували до відкривання. Богдан перекрив пошкоджену гілку, а тиск по обидва боки дальньої перегородки вирівняли через окремий контрольований контур. Несправний замок не мав тепер підстав тримати їх усередині, крім перекошеної рами.
Із того боку працювала ручна таль. Через оглядове вічко Люба побачила Кірине обличчя за прозорим забралом аварійного костюма. Кіра стояла незручно, відкинувши лікоть назад, і смикала ручку механізму короткими обертами. Разом із нею був технік, якого Люба не розрізнила за шоломом. Вони не намагалися розкрити двері силою; спочатку розвантажили верхній притиск, потім обережно зрушили стулку на ширину долоні.
У прорізі засвистіло, щось клацнуло й стихло. Датчики не показали небезпечного перепаду. Кіра дала команду продовжувати.
Коли щілина стала достатньою, щоб пройти боком, Люба чомусь запропонувала Данилові першому. Це було нерозумно, і вона сама це розуміла: він ближче стояв до пошкодженої підлоги, тож мав би пропустити її. Данило відмовився з дивовижною впертістю. Сперечатися просто над тріщиною було дурницею ще більшою, ніж лізти першою.
Кіра припинила їхні дебати одним словом. Люба пройшла. За порогом її схопили за передпліччя, допомогли переступити через край перекошеної стулки й відвели до бокової стіни. Данило вислизнув за нею, притиснувши подряпану руку до грудей. Технік відразу почав повертати притиск назад — не до повного закриття, а щоб стулка не гуляла під власною вагою.
У тамбурі пахло гумою та мастилом. Любі ніколи не здавався таким добрим цей запах. Вона зняла каптур лише після того, як зелений індикатор дозволив відкрити внутрішні двері. Тоді виявилося, що волосся мокре від поту, губи пересохли, а пальці тремтять так, що вона ледве може відкрити власну перепустку.
Кіра перевірила їх обох, повідомила медиків, а потім раптом спитала, чи Люба не збирається знову повертатися по свій візок. Сказала це зі звичною суворістю, проте дивилася на Любу так, що та обійняла б її, якби не спорядження.
— Я його й так хотіла списати, — відповіла вона.
Це була брехня. Візок мав чудові колеса, доки одне не відірвали заради відкривання дверей. І на станції бракувало таких візків. Люба не знала, що розповідатиме господарському відділу, коли мине страх і почнуться звичайні питання.
До медпункту їх відвели різними коридорами, бо прохід біля транспортного шлюзу вже закрили з обох боків. Люба дорогою побачила, скільки людей чекали неподалік: двоє техніків, Ірина з жовтою папкою, Марко, а за ними Яна. Та зупинилася біля поручня й кивнула Данилові. Він кивнув у відповідь, не підходячи. Їм обом, очевидно, було що сказати одне одному, але зараз не було для цього місця.
Оксана оглянула Любине стегно, зап’ястки, шийні м’язи; попросила розповісти про падіння й перевірила, чи немає ознак проблем після короткого перебування за зниженого тиску. Данилові обробили руку, наклали пов’язку й залишили на спостереження через запаморочення після інциденту. Він відмовлявся лягати. Оксана нагадала, що сама вирішить, коли закінчено огляд, і залишила його сперечатися з датчиком.
Люба отримала знеболення, пакет із холодним гелем і дозвіл повернутися до житлового блока без фізичної роботи. Вона запитала, хто тоді готуватиме вечерю. Оксана подивилася на неї так, як на людей, які після перелому ноги питають, чи можна їм встати й піти лагодити роботів.
— У мене є помічниці, — сказала Люба. — Я питаю, чи їм відкриють доступ до складу.
Оксана пообіцяла передати це господарській службі. Люба не була впевнена, що та зрозуміла: справа не в її бажанні працювати. Половина харчового запасу лежала тепер по інший бік пошкодженого відсіку. Зовнішній обхід був довший, а один із вантажних шлюзів мали тримати в резерві для аварійних робіт. Суп усе одно треба було приготувати, навіть якщо станція вирішила почекати з усім іншим.
За кілька годин їй дозволили зайти до господарського пульта. Люба сіла, поклала холодний пакет на стегно й почала складати меню з того, що лишилося на доступному боці. Коли помічниця запитала, чи можна розбавити суп, Люба відповіла, що води на суп вистачить — її ліміт окремо погоджено. Краще нехай зменшать порції хрустких пластинок і відкладуть випічку, доки Богдан не підтвердить новий режим охолодження духовки.
Вона діяла впевненіше, ніж почувалася. Від кожного різкішого звуку підскакувала, потім сердито шукала його джерело. Після третього такого разу помічниця мовчки прикрила двері між кухнею та шумним коридором. Люба хотіла заперечити, що двері можна не зачиняти, але не стала.
На кухні вона звикла визначати, чи кипить вода, навіть не дивлячись на каструлю. Тепер кришка один раз голосно здригнулася, і Люба так різко відвернулася, що холодний пакет упав зі стегна. Молодша помічниця підібрала його, поклала на край столу, а тоді, не запитуючи, зробила те, чого Люба зазвичай нікому не дозволяла: сама доправила на лінію готові порції й перевірила кількість. Люба сиділа з олівцем у руці й не могла змусити себе повернутися до підрахунків, поки за дверима не стих гуркіт порожніх металевих лотків.
Коли дівчина повернулася, Люба попросила принести їй саме той старий візок, що залишився на кухні. Не новий, легший, який постійно заносило на поворотах. Знайомі колеса й крива ручка чомусь здавалися надійнішими. Помічниця нічого не сказала, лише поставила візок біля стіни так, щоб він не перекривав виходу.
***
Богдан прийшов увечері, коли Люба вже мала намір наказати всім припинити питати про вечерю й просто їсти те, що дадуть. Він приніс попередній технічний висновок і поклав планшет на стіл без запрошення.
Пошкоджену ділянку ізолювали. Витік повітря припинили, станція не втратила можливості підтримувати життєзабезпечення. Але стара опора транспортного коридору змістилася відносно сусіднього модуля, через це відкрився шов у герметичній обшивці й перекосило дверний блок. Під нижньою плитою виявили неоднорідне засипання, а в одному місці — об’єм без щільного контакту з конструкцією. Його розміри ще перевіряли.
Люба вислухала й запитала, чи означає це, що під ними була діра від самого будівництва.
— Означає, що зараз там немає нормальної опори, — відповів Богдан. — Як довго вона такою була — треба встановити. Старий журнал каже, що одну порожнину засипали. Але в нас немає підстав вважати, що це саме вона.
Ірина хотіла дослідити породу ще двома незалежними методами. Богдан не заперечував, тільки попросив її не робити висновку з одного радарного зрізу. Металеві балки та насичені солями ділянки засипки заважали бачити те, що лежало нижче. Зараз він більше довіряв вимірам зміщення самих конструкцій, ніж красивому зображенню під ними.
Поки геологи розбиралися, Марко заборонив використовувати весь пошкоджений транспортний відрізок. Вантажі доведеться вести через інші секції; один зі складів стане тимчасово недоступним для звичайного персоналу, і його запас доведеться переміщати спеціальною групою в герметичних костюмах. Про жодне повернення старої схеми роботи найближчими днями не йшлося.
— Ти прийшов сказати, що в мене тепер немає кухні? — запитала Люба.
Богдан подивився на ввімкнену плиту. З каструлі на плиті підіймалася пара. Із господарського коридору долинуло обурене бурмотіння двох людей, які ніяк не могли поділити один чистий візок. Кухня, попри все, жила.
Він відповів, що кухня в неї є. Змінився шлях, яким до неї потраплятиме половина речей. І, можливо, на певний час доведеться обмежити використання духовки.
Люба довго дивилася на нього. Після всього пережитого вона виявилася готовою до чогось значно страшнішого, ніж слова про духовку, але саме їх ледве витримала.
— Богдане, — сказала вона, — ти принаймні розумієш, як жахливо це звучить?
Він сів навпроти. Виявилося, що теж не обідав. Люба поставила перед ним миску супу, який було заплановано на вечерю, і вперше за день не поцікавилася, чи він їстиме ще.
За кілька хвилин прийшов Данило. Пов’язка на його руці була набагато більшою за подряпину; він пояснив, що Оксана любить залишати на людях достатньо місця для записів. Сів біля дверей, звідки добре було видно коридор, і попросив води.
Люба поставила перед ним чашку. Він сказав, що після медпункту вже може повернутися до майстерні, але сьогодні не піде. Завтра йому дадуть інші втулки, якщо складський маршрут не закриють остаточно. Від цього пояснення Люба раптом мало не заплакала. Він говорив про свої дрібні ремонти так само, як учора, і водночас кожен його рух нагадував про двері, що зійшлися перед ними.
Вона пішла помити руки, хоча вони були чисті. У маленькій господарській умивальні відчула, що не може зігнути пальці: вони ніби досі тримали аварійну шпильку візка. Довелося кілька разів розтиснути кулаки під струменем. Коли повернулася, Данило й Богдан сперечалися про те, чи можна склеїти зламану захисну накладку від дверей. Люба послухала їх хвилину й наказала не лагодити нічого в її їдальні без погодження. Данило підняв руки. Богдан навіть усміхнувся.
Перед кінцем вечірньої зміни на стіні загорілася нова схема станції. Два звичні транспортні маршрути перекреслили сірим. Північну дорогу так і не відкрили; сектор 6-Б залишався закритим, а тепер між кухнею та вантажною частиною зник і внутрішній перехід, яким люди користувалися з першого року роботи.
Люба знала, що Дарина завтра знову рахуватиме затримані контейнери. Богдан рахуватиме, скільки навантаження можна зняти зі зміщеної опори. Ірина шукатиме пояснення порожнині під нею. А вона муситиме пригадати, скільки чистих мисок залишилося у складському відсіку, куди тепер не можна зайти.
Вона взяла олівець і переписала вечірнє меню, залишивши на полях місце для ранкових змін. Замість випічки поставила тушковані овочі. Данилові поклала додаткову порцію, не питаючи, чи він голодний.
Він помітив і не став відмовлятися.
