Перший репер Ірина знайшла на місці. Другий стояв похило, а третій узагалі зник.
Вона присіла біля металевого штиря, втопленого в сіру породу, і провела рукавичкою по номеру. Поверхня була шорстка від пилу. Мітку ставили ще до її прибуття на Тевру; в старому журналі хтось намалював поруч усміхнене обличчя й підписав: «Стій смирно, будь ласка». Штир вистояв проти вітру, перепадів температур і кількох років людського видобутку. Тепер він відхилявся від вертикалі настільки, що це помічалося без приладів.
— Кіро, ти бачиш другий?
— Бачу твою спину. Якщо хочеш, щоб я побачила щось інше, посунься.
Ірина поступилася місцем. Кіра, не виходячи з кабіни геологічного всюдихода, повернула зовнішню камеру на мітку. За спиною Ірини машина глухо клацнула терморегулятором. Через підошви вона відчувала легку роботу насоса; отже, поки все було гаразд. Її костюм зберігав герметичність, повітря подавалося зі спинного блока, зв’язок із машиною був чистий.
Вони перебували на оглядовому виступі східніше станції, не на Далекому схилі. Це Марко наголосив тричі, перш ніж дати дозвіл. Маршрут проходив по старій інженерній доріжці на скельній основі, яку Богдан та Ірина встигли повторно перевірити дистанційними вимірами. За останні години тут не зафіксували зміщень понад похибку. До свіжого провалу залишалися кілометри й один довгий гребінь, за який ніхто не збирався перелазити. Виїзд дозволили для перевірки геодезичних маркерів і встановлення автономного реєстратора, що не потребував постійного зв’язку: після провалу одна зі старих ліній передавання даних зникла разом із частиною схилу.
Усі ці обставини робили роботу допустимою. Жодна не робила її приємною.
— На третьому місці порожньо, — сказала Ірина. — Кріпильний отвір цілий. Штир витягло чи його зрізало — звідси не видно.
— Не підходь ближче до краю. Нам вистачить другого.
Кіра вимовила це без наказового тону; просто вже знала, що Ірина збирається зробити наступний крок. Відтоді як Тимур потрапив у пастку в секторі 6-Б, її здатність помічати чужі наміри стала виснажливою.
Ірина відступила на кілька кроків, поставила переносний реєстратор біля першого репера й закріпила його на відомій твердій ділянці. Прилад був незграбний, схожий на старий металевий термос із трьома короткими лапами. На лабораторному столі здавався маленьким. У рукавичках він важив стільки, що в Ірини заніміла кисть.
— Нагадуй мені частіше, навіщо ми не послали робота, — попросила вона.
— Тому що ти не дала мені продати останнього справного геологічного маніпулятора в рахунок боргів, — відповіла Кіра.
— Я серйозно.
— Я теж. Селма тримає його для аварійного огляду опор. Дистанційного підйомника тут немає. Ми поставимо прилад і повернемося.
За кілька хвилин маленький індикатор підтвердив внутрішній запис. Ірина подала в канал Селмі коротку пробну серію, яку та прийняла зі станції. Тепер дані залишатимуться й у самому реєстраторі, навіть якщо радіолінія зникне. Це мало значення: їхня найстаріша камера на Далекому схилі продовжувала показувати події, але раптом виявилося, що бачити катастрофу й розуміти, куди поштовхи поширюються, — зовсім різні роботи.
На Теврі дув вітер, із яким Ірина давно перестала сперечатися. Він не ніс до костюма жодного запаху. Вона знала з аналізів, що за межами житлових об’ємів повітря непридатне для людини, але все одно інколи ловила себе на бажанні відкрити забрало, щоб відчути холод. Цього разу воно виникло від виду далеких сухих плит: хотілося торкнутися щоки справжнім повітрям, хай навіть секундою раніше за смерть. Вона вилаяла себе подумки за дурну романтику й перевірила ущільнення зап’ястка.
— Ти знову мовчиш, — сказала Кіра.
— Перевіряю, чи це я так дихаю, чи насос.
— Насос. Твоє дихання я чую окремо.
Ірина засміялася, не вимикаючи зв’язку. Кіра мала іноді нестерпну звичку говорити буквально, особливо коли хвилювалася.
— Прилад пише. Можемо їхати.
Проте Кіра ще не відчинила зовнішнього відсіку. Вона дивилася на дальній гребінь, за яким лежала біла западина.
— Там щось піднімається.
Ірина обернулася.
Над лінією каменю з’явився темний стовп. Спершу він не відрізнявся від пилового вихору, які іноді проходили вздовж западин після полудня. Але верхній край не закручувався. Він наростав широкою нерівною шапкою, а від основи вліво тяглася смуга, якої кілька хвилин тому не було.
Ірина відкрила ручну оптику. Звідси вони бачили тільки верхню частину Далекого схилу через природне вікно між двома гребенями. Нижче лежали кілометри невидимої місцевості; жоден безпечний маршрут не вів до нового провалу. На збільшенні шапка розсипалася дрібними плямами, які зникали й з’являлися. Тверді уламки летіли невисоко й швидко опадали.
— Селмо, підтверди рух на двадцять сьомій, — попросила Ірина.
У відповідь спочатку почулося шурхотіння. Радіоканал перейшов на резервний діапазон; вітер і рельєф ускладнювали приймання, але повністю зв’язок не зник.
— Бачу, — нарешті сказала Селма. — Камеру не кручу, бо старий привід уже перегрівався. Зараз увімкну другий огляд. Почалося дві хвилини тому, принаймні для нас.
В Ірини на внутрішньому екрані з’явилося віддалене зображення. На ньому білу западину майже не можна було впізнати. Там, де вчора відкрилася темна рідина, поверхня сьогодні набула вигляду зім’ятої тканини. Глинистий осад із кам’яними уламками видавлювався по обидва боки прориву, а нижче утворилася блискуча гладка площина. Камера не передавала її кольору надійно. Ірина не знала навіть, чи це вся та сама рідина, чи кілька шарів із різними властивостями.
— Усе ще без прямої проби, — буркнула вона собі.
— Ти зараз хочеш її взяти? — спитала Кіра.
— Тільки якщо можеш дати мені ще одну планету на випадок помилки.
Пилова шапка почала зміщуватися до іншого краю гребеня. Довкола неї виднілися невеликі темні плями — можливо, уламки, можливо, рухомі тіла. Ірина збільшила кадр. Три великі колоніальні істоти підіймалися вузьким сухим ребром, за ними рухалося щось менше. Дві зупинилися там, де ребро переходило в ширшу плиту. Третя повела голову до гладкої нової поверхні внизу.
Ірина впізнала тип широкого захисного щита, але на такій відстані не могла сказати, чи належать тварини до знайомої колонії. Навіть кількість кінцівок іноді губилася серед тіней.
— Вони ще там, — сказала Кіра.
— Бачу.
— Ти казала, що більшість уже пішла на сухіший шлях.
— Більшість із тих, що потрапили в кадр. Не знаю, скільки їх там загалом.
Кіра зітхнула. Ірина чула, як її пальці торкаються панелі, шукаючи кнопку, яка зараз зробила б щось справді корисне. Вона мала на станції засоби зупиняти машини, блокувати шлюзи, виводити людей із небезпечних відсіків. Дивитися на живих істот за кілька кілометрів і нічого не наказувати було для неї значно гірше.
Тоді гладка площина внизу прогнулася.
Не так, як гнуться хвилі. Її середина піднялася широким валом, а потім на коротку мить знову стала рівною. Наступний вал пройшов трохи правіше. Камера показала, як уздовж кромки на камінь висипаються дрібні білі пластинки, наче хтось повільно вичісує осад великим гребенем.
— Новий імпульс тиску? — спитала Селма.
Ірина хотіла погодитися. Саме такі рухи вона очікувала побачити, коли флюїд проходить через неоднорідний пласт і виштовхує осад. Але хвиля зупинилася біля виступу. Її передній край загнувся назад, залишаючи у вузькій тріщині дві темні дуги. Потім щось під ним змінило форму ще раз.
Селма зняла позначку «поширення рідини», яку щойно встигла поставити в попередньому кадрі.
— Я поки не підписую, — сказала вона.
Ірина вдячно кивнула, хоча Селма цього не бачила.
Кіра ввімкнула зовнішній далекомір. Він був спрямований на ближній гребінь, а не на сам прорив, і не давав розмірів того, що ворушилося внизу. Зате дозволяв накласти на зображення перевірені відстані до трьох старих маркерів із геологічної карти. Один маркер стояв на сухій плиті вище за западину. На його тлі темний вал виявився набагато більшим, ніж здавалося.
— Більше тридцяти метрів? — запитала Кіра.
— Видимої довжини. Якщо це одна структура. Не рахуй її цілком за цим кутом.
Глибина різкості в камері збивала масштаб. І все ж щось величезне просувалося вздовж дна западини, між гладкою поверхнею й осипом. Воно не трималося однієї форми. Там, де щойно був округлий передній край, тепер підводилися чотири широкі складки з блідими ребрами. Вони лягали одна на одну й розходилися, залишаючи між собою темні проміжки. У деяких блищала рідина; в інших Ірині ввижалося дрібне ворушіння.
— Це може бути обвал? — спитала Кіра.
— Може. Дивись на правий край, там, де суха плита.
Величезна складка вийшла на камінь і затрималася. Камінь під нею не провалився. Натомість із темної маси витягнулося кілька коротких, відносно розмірів тіла, опорних виростів. Вони торкнулися сухої поверхні по черзі. Один зігнувся, намацав інше місце, знову притиснувся. Тепер змінив положення весь передній край, і за ним пройшло послідовне скорочення, що не залежало від хвиль у рідині.
Ірина усвідомила, що перестала дихати рівно. Вона відкрила рот, щоб сказати «жива», й не вимовила нічого. Під час лабораторних демонстрацій викладачі любили показувати, як неживі системи утворюють дивні регулярні структури. Її нинішній сумнів був професійним, а не боягузливим: те, що скидалося на кінцівку, могло бути механічним розривом пластичного матеріалу. Але рухи послідовно відповідали зміні опори, і велика маса шукала твердий край, немов сама вибирала, де триматися.
— Марка на канал, — сказала вона.
Кіра вже передавала виклик.
Селма перемкнула другу камеру на широкий кут. На мить зображення стало майже буденним: білий схил, залишена людьми щогла, темна рідина в провалі. Потім за щоглою піднялося те, що Ірина спочатку прийняла за новий уступ. Уступ поворухнувся. Уздовж нього розійшлися нерівні складки, і між ними показалася широка бліда поверхня, порізана поперечними наростами. На ній трималися темні пластинки, нашаровані одна на одну так щільно, ніби їх роками вдавлювало в тіло каменем.
Стара щогла мала шість метрів від основи до верхнього датчика. Вона зникла за піднятим краєм істоти, хоч до неї, судячи з кадру, залишалося ще кілька десятків метрів. У лабораторному каналі Роман попросив повернути масштаб. Ніхто не відповів відразу.
У цей час із диспетчерської надходили запити з дедалі коротшими інтервалами. На одному з проміжних каналів хтось наказував людям біля складу не бігти до оглядового вікна. За мить почулося, як падає металевий стілець, і дитячий, майже неприродний зойк дорослого чоловіка: він упізнав живе там, де кілька хвилин тому всі бачили лише геологічний процес. Кіра різко знизила гучність. Ірина попросила повернути звук — хотіла знати, чи не оголосили аварійного збору. Виявилося, ніхто нічого ще не оголосив. Люди просто дивилися, як із землі підіймається щось, чого не мало бути в жодному з їхніх планів.
Велика маса посунулася вдруге, цього разу різко, наскільки взагалі могло різко рухатися щось таке важке. Попередній край зім’яв смугу крихкого осаду й вивернув із нього брилу. Та покотилася вниз, ударила по опорі старого оглядового майданчика. На екрані мигнуло повідомлення про втрату нахилу камери: привід намагався вирівняти зображення за горизонтом, який щойно перестав бути нерухомим.
Тільки тепер Ірина зрозуміла, чому їй так хочеться, щоб воно виявилося не твариною. Обвалу не можна приписати напрямок. А ця істота знову й знову шукала край угорі, де починалася дорога на кам’яний гребінь.
Із диспетчерської прийшло запитання про відстань до станційної дороги. Кіра відповіла, що прямого шляху між западиною та станцією немає і його не треба вигадувати за одним відеокадром. Проте наказала припинити всі зовнішні роботи на цій стороні й перевести транспорт у захищені ніші. Марко підтвердив розпорядження. Поки його передавали, крізь відкритий службовий канал прорвався шум голосів: хтось із людей біля загального екрана вимагав забрати камеру, хтось навпаки просив не вимикати. Люба сварилася з працівником, який залишив перед дверима візок із гарячими контейнерами. За мить шум урвався — диспетчерська роз’єднала канали.
Кіра мовчки прибрала футляр від приладів, звільняючи доступ до аварійного керування. Ірина помітила цей рух і подумала про власні ноги, які стояли просто на старому настилі. У кадрі істота повернула піднятий край так, що бліді ребра стали видні майже збоку. Вона могла б убити людину, навіть не відчувши, що та існувала.
Ірина торкнулася поля, де до службової картки треба було вписати характер загрози. Воно було порожнім. Їй хотілося зазначити «тварина» — хоча б для того, щоб ніхто не послав туди інженерів шукати новий розлом. Але після такого слова хтось, напевно, запитав би, як захистити від тварини дорогу й станцію. Вона відклала картку: спочатку потрібно було повернутися звідси живою.
Гул прийшов через підошви без попередження. Камінь під Іриною здригнувся так різко, що вона вхопилася за переносний реєстратор, ніби той міг утримати її від падіння. Він не міг. Машина позаду опустила стабілізатори, й на її зовнішній панелі загорівся жовтий знак: тимчасова заборона руху до уточнення стану основи.
Коли основа хитнулася вдруге, Ірина впустила з рукавички тонкий фіксатор, яким збиралася прикрутити кришку реєстратора. Він ударив по настилу й покотився до краю. Вона мимоволі зробила за ним пів кроку, тієї ж миті почула в навушниках власне ім’я — Кіра вимовила його так різко, що в Ірини занило під потилицею. Фіксатор зник у щілині. Вона спинилася, усвідомивши, що ще мить тому ладна була ризикнути тілом заради шматочка металу вартістю в кілька кредитів. Кіра вже зняла блокування внутрішнього шлюзу, але не могла підвести до неї машину швидше: для цього довелося б переставити колесо на плиту, яка щойно просіла.
Кіра наказала Ірині повернутися до відсіку. Ірина зробила крок і лише тоді побачила тріщину.
Вона відкрилася не в скелі під ногами, а в тонкій старій бетонованій накладці між геодезичними мітками. Дрібний шов розійшовся на кілька міліметрів, випустивши пил. На самій породі нового розриву поки не було видно. Проте Ірина вже не збиралася доводити, що це безпечно. Вона відчепила від приладу переносний кабель, залишивши реєстратор працювати автономно, й рушила до машини рівним кроком.
Бігти в зовнішньому костюмі було незручно і небезпечно. На першому навчальному виході Ірина впала саме тому, що поспішила за інструктором і зачепила черевиком камінь. Тепер вона дуже ясно пам’ятала це падіння, хоча відтоді минуло кілька років.
Між нею й кабіною лишалося шість метрів, коли на внутрішній панелі з’явився новий показник: осідання задньої опори машини відносно передньої. Значення було невелике, але наростало. Кіра підняла стабілізатори раніше, ніж автоматична система остаточно заблокувала маневр, і посунула всюдихід на перевірену кам’яну смугу. Це вимагало повільного руху: одне колесо ще стояло на старому технічному настилі.
— Залишай усе, — сказала вона.
Ірина вже трималася за поручень.
— Я лишила. Дозволь зайти.
Зовнішній люк відчинився. Вона прослизнула в малий шлюз, уперлася плечем у стінку й зачинила стулку, ще не розстебнувши жодного кріплення. Автоматика перевірила тиск і лише потім відкрила внутрішній прохід. Кіра бачила її через маленьке віконце. Ірина подумала, що та зараз скаже щось про її звичку затримуватися біля зразків. Натомість Кіра запитала, чи не пошкодила вона зап’ястка, коли хапалася за прилад.
— Ні. Мені тільки дуже захотілося залишитися там назавжди, щоб не чути тебе потім.
— Гаразд. Значить, говориш нормально.
Кіра розвернула машину, не дивлячись на Ірину. Останній відтинок до перевіреного широкого майданчика вони пройшли на мінімальній швидкості. За спиною в них залишився працювати маленький металевий «термос». Забрати його тепер можна було лише після нового огляду. Ірина не сперечалася: якщо репери почало зміщувати, ціннішим за обладнання став запис, який він робитиме до втрати живлення.
Зі станції заговорив Марко. Насамперед запитав про людей. Кіра відповіла, що обидві живі, костюми цілі, машина рухається в межах дозволеного маршруту. Вони повертаються. На технічній накладці в районі першого репера зафіксовано деформацію; жодних нових виходів туди до оцінки основи. Ірина не стала доповнювати її доповідь своїми враженнями. Дочекалася, поки Кіра завершить розмову.
— У нас, здається, живий об’єкт небаченого розміру, — сказала вона тоді. — Але зразка немає, масштабу теж треба уточнювати. Селма, ти ведеш безперервний запис?
— З трьох каналів, — відповіла Селма. — Камера двадцять сім, дальній огляд і ваш ручний, який автоматично пишеться в архів машини. Різні ракурси, але жоден не показує його цілком.
— Що воно робить? — спитав Марко.
Ірина глянула в зовнішнє вікно. За машинним склом лежала стара дорога, порізана пиловими борознами. Її хотілося вважати досі звичною. Вона обережно підібрала слова.
— Вибирається з низької западини. Або намагається триматися ближче до її краю. Далі я не знаю.
Кіра нарешті дала їй можливість зняти шолом після штатної перевірки внутрішнього повітря. Волосся прилипло до скронь. Ірина обережно витягла його з-під шийного кільця, доторкнулася пальцями до лівої щоки й лише тоді відчула, що в неї ниє щелепа: усю дорогу вона стискала зуби.
Кіра зупинила всюдихід на перевіреній ділянці дороги. Потягнулася до фляги, що лежала між сидіннями, й подала її Ірині. Металеве денце двічі стукнуло по краю підстаканника: пальці Кіри тремтіли. Ірина взяла флягу, хоча пити не хотіла.
— Я бачила, що накладка ціла, — сказала вона.
— Я теж.
— Ти зараз сердишся?
— Я зараз намагаюся заспокоїти руки. Не допомагай.
Ірина відкрутила кришку й зробила ковток. Вода була теплою, із присмаком фільтра. Кіра зазвичай жартувала, що саме так і смакує безпека на Теврі. Цього разу вона нічого не сказала. Ірина поставила флягу назад і не заговорила про загублений фіксатор. Вони обидві бачили, куди вона за ним потяглася.
Кіра рушила далі лише тоді, коли перестала дивитися на власні пальці.
— Назвемо його велетнем? — запитала Кіра.
— Спочатку переконаймося, що це взагалі одна істота.
— А ти сумніваєшся?
Ірина згадала пульсацію складок. На мить усередині темної маси ворушилося стільки окремих ліній, що вони могли належати десяткам тіл. Інша частина виглядала суцільною. Земні колоніальні організми навчили її не довіряти межі між «одним» і «багатьма». Проте Тевра не мусила повторювати земні рішення.
— Я хочу сумніватися правильно, — відповіла вона.
Кіра коротко засміялася й додала швидкості, коли вони виїхали на ширший майданчик, позначений зеленим у поточній дорожній карті. Ірина не сказала, що їй теж хочеться сміятися. Це було б легше, якби поряд не лишився живий об’єкт, із яким їхні креслення не знали, що робити.
***
На зворотному шляху вони побачили не самого велетня, а те, як змінилася поведінка маленьких істот.
Камера на бортовому склі вихопила кілька темних тіл у вузькій щілині серед каміння обабіч дороги. Вони були значно дрібніші за транспортниць, із якими Яна проводила сеанси, і рухалися низько, майже ковзаючи по землі. Спершу одна вислизнула з-під каменя, за нею з’явилися ще дві. Потім у дальній тріщині ворухнулася ціла темна смуга.
Кіра зупинила машину на дозволеній ділянці. Відстань до тварин була достатня, прямої дороги до кабіни вони не мали. Увімкнула зовнішню камеру, не торкаючись освітлювача.
— Тут раніше їх не було, — сказала вона.
— Принаймні ми не бачили їх у цьому місці.
— Ірино, іноді я хочу, щоб ти просто погодилася з реченням.
— Спробую на наступному.
Малі особини не прямували до всюдихода. Вони шукали щось між каменями, зупинялися й пересувалися далі вздовж схилу. Одна підвела передню частину тіла, коли над дорогою пройшла тінь парусника. Тварина з повітря пролетіла високо й не почала атаки. Ірина помітила, що після її появи дрібні істоти завмерли майже одночасно, а потім більшість пішла під каміння.
Це могло бути буденним захистом від хижака. Могло бути пов’язано з глибокими поштовхами, яких людська машина навіть не відчувала. Вони мали занадто мало даних, аби обирати.
Кіра вже збиралася рушати, коли на радіолінії з’явилася Селма.
— Я повернула старий огляд. Попросіть Ірину подивитися перед тим, як будете в шлюзі. Без збільшення.
Ірина відкрила нове зображення.
На ньому Далекий схил лежав майже рівно, тільки темна блискуча западина розрослася й тепер з’єднувала два старі провали. Велика маса змістилася ліворуч. На цьому кадрі її було видно збоку: довге низьке тіло, по якому рухалися хвилі скорочень, піднімалося вздовж кам’яного ребра. Воно не виповзло цілком. Нижня частина залишалася в рідині, і за межами кадру щось велике ще переміщалося під її поверхнею.
Поряд із переднім краєм Ірина нарешті розрізнила дрібні світлі цятки. Вони ворушилися не синхронно з великою масою. Деякі відривалися від неї, падали на камінь і повзли до щілин. Інші лишалися притиснутими до складок, і ті переносили їх вище, на сухіше місце. Принаймні так це виглядало за швидкості доступного запису.
— Там хтось є, — сказала вона.
— Всередині? — перепитала Кіра.
— Може, на поверхні. Дрібні форми. Не можу сказати, вони частина тіла чи окремі організми.
Селма переслала час найближчого кадру з кращим освітленням. У ньому одна світла плямка справді відділилася від великої складки й самостійно поповзла до тріщини. Велике тіло в цей час продовжувало підніматися.
— Можливо, воно їх переносить, — сказала Кіра.
Ірина хотіла відмовити її від цього слова. Переносити можна випадково, як пил на черевику, або тому, що безпечніше тримати когось при собі. Вони вже бачили таке — маленьку комаху, яка проїхала на людській машині за межі свого маршруту. Тепер перед ними була зовсім інша шкала, але сама спокуса придумати для неї намір лишалася тією ж.
— Це треба перевірити, — відповіла вона. — І ще дещо. Якщо вони живі й окремі, їм може бути потрібне зовсім інше середовище, ніж цій великій істоті.
Кіра кивнула й рушила до станції.
Ірина продовжувала дивитися на запис. Велика маса часом сповзала назад, залишаючи на камені блискучу темну смугу. Тоді притискалася іншою складкою й знову посувалася вперед. У якийсь момент її передній край розкрився, показавши внутрішні радіальні ребра. Від нього відділилися сотні дрібних бульбашок, що одразу спливли на поверхню рідини. За ними прийшла нова хвиля скорочень.
Чи можна було назвати це диханням? Ірина не знала. В умовах іншого тиску та солоності навіть земні біологічні аналогії могли обманювати. Проте величезна структура явно втрачала рідину щоразу, коли виходила на сухе. Їй не вдавалося втримувати форму без підтримки знизу; боки западали, деякі бліді ребра поверталися під важким кутом. Якщо істота прагнула піднятися вище, кожен наступний рух давався дорожче за попередній.
На екрані з’явився короткий архівний відтинок, який Селма відклала окремо. Він починався ще до того, як із западини висунувся перший темний вал. Тоді поверхня внизу була майже нерухома, і тільки вздовж дальньої стіни просувалася смуга рідини іншого відтінку. Її край не розтікався по всій ширині улоговини; він ніби повільно втискався під гладкий верхній шар.
Під цією смугою зникло кілька дрібних світлих плям. На такій відстані можна було втратити їх і через неправильне освітлення. Та Ірина прокрутила запис удруге. Малі форми не перебігали на інший камінь. Вони припиняли рух там, де край темнішої рідини проходив над ними.
А велика істота з’явилася відразу після цього. Тепер, коли Ірина дивилася весь відтинок, рухи величезного тіла вже не здавалися наближенням до станції. Воно весь час намагалося опинитися по інший бік підводної смуги. Навіть там, де власна вага не давала піднятися, воно не поверталося на глибину.
— Що там унизу? — тихо спитала Кіра.
Ірина не мала відповіді. Вона тільки попросила Селму зберегти запис із початком, а не з тієї хвилини, коли на камері з’явилося щось велике. Від поганого ракурсу небезпечно було помилитися у відстані; від обрізаного початку — у самій історії події.
Ірина згадала колоніальну робітницю з Далекого схилу, яка колись стала впоперек зруйнованої перемички. На записі та на мить зробила власне тіло частиною проходу. Тепер десятки маленьких істот, здається, користувалися поверхнею зовсім іншого тіла. Ірина розуміла, як небезпечно бачити в обох сценах одну історію про порятунок. Її мозок уперто робив це без дозволу.
— Ти плачеш? — запитала Кіра раптом.
— Ні. У мене подразнення від ущільнювача.
Кіра не перевірила її відповідь. Вона вже вела машину до шлюзу, а через кілька хвилин їм знову належало стати людьми з номерами дозволів, витратами пального та пошкодженою накладкою під репером. Ірина була вдячна, що Кіра не вимагала від неї зараз жодної правильної емоції.
***
Після повернення вони обійшлися без загальної наради. Кіра доповіла Маркові про маршрут та небезпечний шов на оглядовому майданчику. Богдан одразу закрив туди доступ до повторного дослідження. Автономний реєстратор залишили на місці; його короткі пробні пакети надходили, хоч живлення й не вистачить надовго. Тепер у станції був ще один незалежний часовий ряд із твердої основи, який згодом можна буде зіставити з віддаленими постами. Жодної миттєвої карти підземних порожнин це не давало.
Оксана оглянула Іринине зап’ястя — воно розпухло біля великого пальця після того, як вона схопилася за прилад. Перелому з огляду не було видно, але лікарка наказала обмежити навантаження й прийти, якщо біль посилиться. Ірина слухняно повторила всі рекомендації, а потім запитала, чи можна з цією рукою ще працювати за комп’ютером. Оксана подивилася на неї так довго, що Ірина сама додала: недовго.
На столі Петра лежали роздруковані кадри. Він не говорив «доісторична істота», «король глибин» чи «новий вид» — принаймні спочатку. Попросив Ірину показати, на якому фрагменті видно незалежне скорочення опорних відростків. Вона показала. Потім він дивився відео ще кілька разів, помічав нові подробиці й кожного разу відкидав попередню здогадку.
— Група? — нарешті сказав він.
— Може бути. Або одна тварина з поверхневими мешканцями. Або кілька великих зрослих форм. Не хочу називати раніше, ніж розберемося.
Петро провів олівцем по краю одного кадру. На сусідньому роздруку був старий маркер, який тепер служив масштабом для передньої частини великої маси.
— У мене племінниця просила найстрашнішу тварину, — зізнався він. — Я збрехав, що ми ще її не знайшли.
— Може, й не знайшли.
— Ти вмієш втішати.
Вони засміялися втомлено. Петро перевернув аркуш. На звороті він уже робив замітки про типи опорних рухів і дрібні організми, які відділялися від великої структури.
Дарина прислала запит, чи змінюється прогноз безпечного маршруту до вантажного майданчика. Ірина відповіла, що нові зображення самі по собі не дають швидкості просування фронту до станції. Небезпечно стало в додатковій ділянці оглядового маршруту; це треба врахувати негайно. Усе інше вимагає часу й перевірки. Дарина прийняла відповідь, хоча вона явно не допомагала їй уписати бодай один контейнер у графік відправлення.
Ірина зупинилася на кухні по воду. Люба помітила її руку, поставила перед нею чашку й навіть не попросила віднести порожній посуд до мийки. Для Люби це було майже освідченням у любові.
— Бачила його? — спитала вона.
Схоже, новина вже обійшла станцію. Ірина насторожилася. Витік невиправданих висновків часом ішов швидше за вихід підземного флюїду.
— Кого саме?
— Оце велике. Богдан каже, що ви там бачили цілий будинок, який повзе.
— Богдан такого не сказав би.
— А я йому й не приписую. Це Артем почув від Данила. От я тебе й питаю.
Ірина сіла. Після зовнішнього світла кухонні лампи здавалися надто теплими. Вона розповіла, що вони бачили величезну рухому структуру й не знають, чи це один організм, чи комплекс. Люба вислухала без сміху. Потім запитала, чи воно наближається до станції.
— На кадрах — ні. Воно рухалося вздовж провалу, де є рідина. У наш бік ніхто не бачив його руху.
Люба дала їй маленький корж і наказала з’їсти, поки не охолов.
— Ти знаєш, як називають ситуацію, коли величезна незнайома тварина не йде до мене в їдальню? — спитала вона.
— Вдалим робочим днем?
— Отож.
Ірина надкусила корж. Він був пересолений. Вона не сказала про це Любі, а та, здається, все зрозуміла по першому руху її обличчя й насупилася.
— Тільки не ти. Я вже одну скаргу сьогодні вислухала.
— Мовчу.
Тим часом на зап’ястку Ірини відкрився короткий запис від Селми. Та збільшила зображення останньої світлої плямки, яка відділилася від великого тіла. Показник масштабу залишився неточним, але одне було добре видно: маленька істота, щойно діставшись сухого каменю, не повзла навмання. Вона знайшла підвітряний край плити, зупинилася й кілька разів торкнулася ним об землю, ніби шукала щілину.
У наступному кадрі над нею з’явилася інша тварина — дрібна колоніальна особина з широкою передньою частиною. Вона не атакувала й не відступила. Обидві кілька секунд лишалися на одній плиті, потім маленька істота з великого тіла зникла в щілині, а колоніальна пішла слідом.
Ірина не могла встановити, чи відбувся контакт. Камера стояла далеко, а два чорні тіла на камені могли обминати одне одного випадково. Вона все ж переслала кадри Петрові.
Яна з’явилася в дверях із порожньою чашкою. Спинилася, побачивши зображення над Ірининим зап’ястком.
— Це з Далекого схилу?
— Звідти. Сідай, якщо хочеш.
Яна поставила чашку на стіл, але не сіла. Ірина перемкнула запис на широкий план. На ньому велика істота знову здавалася темною складкою породи. Яна дивилася, поки Ірина не перемотала трохи назад, до появи смуги іншого відтінку в рідині.
— Чому ти повернула на початок? — запитала Яна.
— Бо всі вже обговорюють те, як воно вибирається назовні. А я хочу знати, від чого.
— Воно тікає?
— Може бути. Ми навіть не певні, що це один організм.
Яна придивилася до рухомої межі внизу кадру. На мить протягнула руку до екрана, та зупинилася, не торкнувшись його.
— А якщо вони вирішать, що воно загрожує дорозі?
— Закриють дорогу. Її й без того доведеться закривати. Я б теж закрила.
— Я не про дорогу.
Ірина зрозуміла. Яна стежила не за шляхом істоти, а за тим, як дрібні світлі форми залишали темну складку й розповзалися по каменю. Вона, мабуть, хотіла спитати, чи можна їм допомогти. Після всього, що сталося із сімнадцятою, таке запитання вимагало б від неї чимало сміливості. Але Яна лише посунула чашку, звільняючи місце для Ірининої ушкодженої руки.
— Даси мені повний запис? — попросила вона. — Не вирізаний момент із велетнем. З усім, що було перед ним.
— Селма збирає три канали. Коли звіримо час, надішлю. І не називай його поки велетнем у звіті.
— Це ж не я придумала.
— Знаю. Воно вже прижилося.
Яна ледь усміхнулася й забрала чашку. Ірина помітила, що їй стало легше говорити про невідоме тіло після цієї незручної розмови, хоч вони так і не з’ясували, чи воно когось рятувало, чи рятувалося саме.
Коли Яна пішла, Ірина повернулася до свого коржа. Здавалося, той став ще солонішим. За столом Люба сперечалася з Богданом про температуру духовки. Ірина ловила уривки розмови й дивилася на дрібні крихти біля своєї чашки.
На екрані продовжувалася планета, де під поверхнею рухалися істоти розміром з окремі будівлі, а біля них — маленькі тіла, яким вистачало тріщини між двома каменями.
Уперше Ірина подумала, що досі дивилася на їхній світ приблизно так, як хтось із орбіти дивиться на людську станцію: бачить дороги, мітки, блиск металу — і не уявляє, для чого все це комусь потрібно.
