Люба відмовилася віддати Ірині сніданок у дорогу.
Точніше, віддала половину: пакунок із двома коржами, яблучну пасту в м’якому тюбику та контейнер із чимось жовтим, на якому жирним маркером було написано «ТЕПЛЕ». Саме на цей контейнер Люба поклала долоню, коли Ірина спробувала просунути все в сумку для спорядження.
— Туди йому не можна. Ти ж його за три години холодним привезеш.
Ірина поцікавилася, чи на Теврі справді існує спосіб відрізнити цю страву холодною від гарячої. Люба забрала контейнер остаточно й сказала, що її жарти із секретних дегустацій давно всім відомі.
Це було прикро. Неофіційний рейтинг станційної їжі мав лише сім учасників; Люба, як і раніше, не знала, хто проголосував за її солодку кашу як за «будівельний герметик із родзинками». Ірина навіть не брала участі в тому голосуванні. Вона ненавиділа родзинки, але за будівельний герметик кашу назвати не могла б: герметик на станції бодай тримав форму.
У шлюзовому відсіку Тимур Ардан уже втретє перевіряв кріплення польового зонда. Після кожної перевірки змінював щось незначне — пересував затискач, підтягував ремінець, повертав камеру на пів долоні. Неподалік Кіра Сен повільно пила воду й чекала, доки обидва закінчать. Коли Ірина з’явилася зі сніданком, начальниця безпеки подивилася на настінний годинник.
Виїзд призначили на дев’яту. Було за сім хвилин.
— Я встигла, — сказала Ірина.
Кіра погодилася. У цьому й полягала проблема: Ірина завжди встигала за сім хвилин до терміну, а решті доводилося вгадувати, чи прийде вона за хвилину, чи не прийде взагалі.
Зазвичай Ірина відповіла б щось непристойне. Сьогодні промовчала: Кіра підписувала допуски на зовнішні роботи, і вона мала рацію щодо багатьох її запізнень.
Завдання вміщалося в три рядки службового повідомлення. Два картографічні роботи застрягли біля старого транспортного ходу. Другий устиг передати дані про можливий зсув породи, після чого перейшов на автономне живлення. Потрібно було перевірити майданчик, за можливості повернути зібрані проби та з’ясувати, чи можна відновити маршрут без важких машин.
Марко дозволив людям наблизитися лише до позначеної безпечної межі. Далі мав працювати маленький гусеничний зонд на кабелі. Заборона нейрозанурень, оголошена напередодні, цього виходу не стосувалася, однак ніхто не заперечував, що комахи останнім часом поводилися незрозуміло.
Під час герметизації шолома Ірина згадала, що не написала Петру. Ще вранці обіцяла переслати йому спектри зі старої проби. Відправила коротке повідомлення: робота затримується, а його обіцяну кришку від контейнера вона вважає втраченою безповоротно.
Відповідь прийшла вже на шляху до машини: «У шухляді. НЕ ЧІПАЙ МОЇХ ПАПЕРІВ».
Ірина сховала планшет.
***
Майданчик лежав за сорок хвилин їзди від станції, у старій западині між плитами темно-червоної породи. Колись тут залишали контейнери, які потім підіймали промисловими транспортерами. Тепер над тріщинами на схилі стояли вузькі щогли ретрансляторів, а між ними виблискували нитки захисних кабелів. Декілька щогл похилилися. Здалеку здавалося, що хтось розставив у пустелі недоладні вудки.
Ірина любила дивитися назовні через справжнє скло. Камери давали більше подробиць — підсилювали контраст, прибирали туманність, показували температурні відмінності, — але за ними губилося відчуття відстані. Схил за машиною здавався на моніторі придатним для ходьби. Насправді там могли покотитися камені, і до наступного надійного уступу було далеко.
Тимур їхав мовчки. Зазвичай він коментував дорогу, сварився з навігацією й розповідав, хто неправильно налаштував чужу техніку. Тепер раз у раз переглядав повідомлення з бази. Ірина бачила збоку коротке ім’я відправника: Селма.
— Ви посварилися? — спитала вона нарешті.
Тимур вимкнув екран.
Селма, найкраща операторка його роботів, подала заявку на переведення. Він розповів це так, наче повідомив про заміну підшипника. Потім додав, що її нове місце майже вдвічі ближче до людини, з якою вона вже два роки живе переважно в повідомленнях. Ірина знала про її партнера. На відміну від Тимура, вона навіть пам’ятала, як його звуть, але зараз промовчала.
Кіра, яка сиділа попереду, не втручалася. Вона звіряла маршрут із даними про поверхневий вітер.
— І ти попросив її лишитися? — Ірина спробувала зручніше влаштувати ноги між двома ящиками.
— Я сказав, що не можу підписати заміну посеред польового циклу.
Цього вистачило, щоб решту дороги Ірина сердилася на нього мовчки. Вона могла сказати багато правильних речей, але знала й інше: Тимур справді не мав ким замінити Селму. З технічного погляду його відповідь була логічною. Особливо прикрою вона ставала від того, що він, схоже, сам цього не розумів.
Коли машина зупинилася, Кіра забрала їхні планшети й примусила звірити маршрут евакуації зі схемою на дверях. Позначила зеленим вхідний майданчик, жовтим — місце зупинки гусеничного зонда. Вузька смуга між двома відвалами на карті мала червоне попередження: туди людям заходити заборонялося, незалежно від того, що показуватиме робот.
— Ти це й на моїх окулярах намалюєш? — поцікавився Тимур.
Кіра відповіла, що вже намалювала.
На його візорі загорілася червона лінія, від якої він невдоволено відвів погляд.
Ірина засміялася. Тимур попросив її не збільшувати Кірі задоволення.
За дверима шлюзу повітря було непридатне для дихання без захисту. Їхні костюми тримали власний тиск, тому Ірина чула кроки не так, як пам’ятала з дитинства. Удар підошви віддавався через кістки, а крихке каміння під ногами рухалося майже беззвучно. Вітер, який із машини здавався ледве помітним, раптом потягнув пил уздовж землі. Дрібні зерна забивалися в шарніри спорядження й накопичувалися в швах рукавичок.
Перший робот стояв біля колишнього вантажного майданчика на трьох опорах із чотирьох. Четверта провалилася в щілину між плитами. На верхній панелі лежав шар рудого пилу, а поперек камери натяглося щось схоже на висохлу рослинну нитку. Місцева органіка так не росла; Ірина присіла, підсвітила об’єкт ліхтарем і побачила тонке волокно з кабельної оболонки. Його, мабуть, витягло з технічного стику під час ривка.
Тимур закріпив за буксирною вушкою робота страхувальну стропу, другий її кінець пропустив через ручну котушку на польовому візку. Стропа лягла навскіс перед транспортним відсіком — Ірині довелося переступити через неї. Тимур попрохав не торкатися обладнання, поки він не перевірить привід. Попросив сердито, немов вона вже встигла щось зламати.
Ірина прибрала руку.
Коли робот підвів застряглу опору, під нею відкрилася чиста ділянка темного каменю. Зверху сипалися сухі пластинки, яких не було на фотографіях триденної давності. Ірина взяла одну щипцями, перевернула. На вивороті тяглася світла прожилка. Люменіт там був, але при спробі відокремити гранулу вона залишила на інструменті лише бліду пляму.
Її цікавила не сама блискуча речовина. Пластинка була вкрита тонкою плівкою, і на ній можна було побачити сліди руху дрібних організмів, якби зразок не висох ще до того, як вони дісталися сюди. Ірина запакувала його окремо, зазначивши місце й температуру. Якщо пощастить, вони знайдуть іншу, свіжішу ділянку.
Далі виднівся вхід до старого ходу. Досить широкий для промислового навантажувача, але всередині різко звужувався. Другий робот зупинився десь за вигином. Його місцевий маяк працював; передавач телеметрії ні. На загальній карті він здавався на п’ятнадцять метрів ближчим до входу, ніж на вчорашньому записі, хоча власний навігаційний журнал не містив жодної команди на переміщення.
Ось через це Ірина й напросилася на виїзд. Якщо робот не рухався, значить, рухалася прив’язка. Або ґрунт.
Тимур випустив гусеничний зонд із транспортного боксу. Машинка, не більша за дитячу валізу, потягла за собою тонкий кабель. Зовнішній підсилювач залишився біля них, а зонд незабаром зник у проході, перетворившись на схематичну пляму на екрані Тимура.
Зонд зупинився перед першою тріщиною. Його лазер виміряв порожнину, система запропонувала безпечніший обхід.
— У вас із Селмою однакова манера, — сказала Ірина, дивлячись, як Тимур відхиляє автоматичну рекомендацію. — Обидва спочатку питаєте машину, а потім робите навпаки.
Він виявив, що програма не врахувала широкий плаский край, по якому зонд міг пройти. Пояснив це терпляче; Ірина навіть здивувалася. Коли робот подолав тріщину, Тимур усміхнувся на секунду й знову став зосередженим. Ірина подумала, що він міг би так само розмовляти із Селмою, коли та попросила переведення. Тепер їй захотілося втрутитися, але саме цієї хвилини зонд передав перший чіткий кадр із внутрішнього ходу.
Підлога була подряпана.
Подряпини йшли навскіс від стіни до стіни, ніби хтось багато разів тягнув важкий вантаж і не завжди міг його втримати. Поряд лежала темна пластина завширшки з людське плече. Ірина спершу прийняла її за уламок старого укріплення, доки зонд не освітив внутрішній край. Там виступали два криві вирости, схожі на місця кріплення суглоба.
Кіра попросила повернути зображення трохи лівіше. Питала вона спокійно, та Ірина побачила, як змінилася поза начальниці безпеки. Та перестала спиратися на машину й стала так, щоб бачити і живий схил, і підземний кадр.
У тунелі за пластиною виднілася смуга висохлого матеріалу. Ірина могла б витратити пів дня лише на його опис. Вологі та сухі частини чергувалися незрозуміло; деякі ділянки виглядали так, наче їх хтось довго полірував. Навряд чи це зробила вода: потік мав би залишити інший рисунок.
Вона попросила Тимура зберегти цей фрагмент у максимальній роздільній здатності.
— Зараз не збір зразків, — зауважила Кіра. — Спочатку знайдіть робота.
Ірина погодилася, хоча ще хвилину стежила за смугою в тунелі. Колись тут справді ходили великі транспортні групи — про це свідчили згладжені ділянки стін. А тепер прохід стояв порожній. Дивно було бачити, скільки зусиль вкладено в місце, яке перестали використовувати.
На краю смуги траплялися неглибокі борозенки, завжди з одного боку від основних подряпин. Ірина попросила зонд зняти їх зблизька. У кадрі вони виявилися різної давності: старі краї згладилися до блиску, нові врізалися в наліт, що встиг нарости поверх них. Хтось ще недавно намагався протягти тут вантаж тим самим способом, яким тягнув його багато років. Принаймні так виглядали сліди; сказати, чи це були ті самі істоти й чи пам’ятали вони маршрут, вона не могла.
— Тут же давно ніхто не ходить, — озвався Тимур, побачивши, як вона ставить позначку.
— Наші машини — ні.
Він трохи відхилив зонд, даючи їй кращий ракурс, і не став сперечатися.
Невдовзі зонд дістався до другого робота. Той не впав і не застряг у камінні: він стояв носом до стіни, притиснутий до неї збоку великою пласкою брилою. Брила походила на уламок перекриття, але дивний був кут, під яким вона лежала. Вона не могла просто впасти з плоскої стелі; її щось висунуло з бокової тріщини.
На корпусі робота світилися два індикатори. Один показував аварійне живлення. Інший блимав безглуздим зеленим сигналом готовності до роботи.
Тимур зітхнув із таким полегшенням, що Ірина почула його в навушнику. Відновити навігацію було можливо. Ремонт, якщо й знадобиться, обійдеться в кілька годин і новий привід. За це консорціум, на відміну від знищеного апарата, не змусить його писати сорок сторінок пояснень.
Кіра попросила показати протилежний бік брили.
Зонд повернувся.
За уламком відкривалася щілина, досі майже повністю прихована тінню. Усередині щось ворушилося. Рух був такий повільний, що перші секунди Ірина думала про дрібні камінці, які осипаються зі стіни. Потім помітила на темній поверхні регулярні світлі потовщення. Вони раз у раз складалися й розпрямлялися, наче товсті пальці на руці, що ніде не закінчувалася.
Тимур відкликав зонд на два метри.
— Не треба світити, — сказала Кіра. — Перемкнись на пасивну зйомку.
Тимур слухняно прибрав підсвітку. Кадр майже згас, зате теплове зображення показало широку пляму під боковою стіною. Її форма не вкладалася в розміри жодної відомої їм робітниці.
Ірина відчула, як холодіють пальці всередині рукавичок. Скафандр підтримував температуру справно. Просто вона раптом зрозуміла, що брила біля робота могла лежати не там, де впала.
Щось велике притиснуло її до стіни й залишилося поруч.
Кіра наказала не рухати ні великого робота, ні зонда. Тимур уже відкрив панель команд, і його рука зависла над кнопкою повернення. Довелося чекати, доки він скасує підготовлену послідовність: автоматичний відкат потягнув би кабель просто вздовж невідомої істоти.
Вони стояли мовчки. На нижньому краю екрана чергувалися цифри температури й відстані. Ірина не могла відвести погляд від теплової плями, хоча та більше майже не рухалася.
Заговорив канал зі станції. Селма повідомила, що отримує тільки уривчасті пакети з другого робота, але пообіцяла відновити зображення з його власної пам’яті. Технічні слова вона вимовляла спокійно; за спокій Ірина їй була вдячна. Тривожні голоси у скафандрі надто близько лунали біля вуха.
Тимур попросив Селму нічого не запускати віддалено.
— Я й не запускаю. Це ви там іноді плутаєте клавіші.
Він насупився, але відповісти не встиг. Пасивний кадр змінився.
Спершу в тунелі з’явилися три дрібні комахи. Вони вийшли з низького отвору в протилежній стіні, торкнулися одна одної вусиками й майже відразу подалися назад. За ними, значно повільніше, просувалася велика маршрутниця з широким темним пакунком попід грудним сегментом. Ірина не знала, що вона несла. Поверхня пакунка нерівномірно ворушилася — можливо, це був живий субстрат або багато маленьких тіл усередині.
Маршрутниця зупинилася біля подряпаної ділянки.
Вона простояла там довше, ніж попередні дрібні особини. Одну передню кінцівку підвела й двічі торкнулася каменю. Ірина зосередилася на цьому русі; у її записах такі постукування іноді передували зміні маршруту. Комаха зробила крок назад, повернула тулуб до стіни, наче збиралася розвернутися у вузькому місці.
Із отвору показалася ще одна маленька особина. Вона не побігла за першими. Підскочила до маршрутниці, торкнулася її передньої кінцівки, відступила до низького ходу й повторила рух. Велика комаха трохи повернула голову; темний пакунок зачепив виступ на стіні. Мала знову підбігла, тепер уже з протилежного боку, й маршрутниця обережно переставила опору, звільняючи вантаж.
Ірина вдивлялася в цей незграбний маневр із дивним нетерпінням. Ще одна секунда — і велика пройшла б. Маленька вже зникла в отворі, наче звільнила їй місце.
Потім брила біля робота посунулася.
Тимур вилаявся. Зображення пішло боком: камеру зонда зачепило чимось важким, кабель рвонувся у втулці. На мить вони побачили широку темну спину, дві товсті риючі кінцівки й напівпрозорі пластини біля голови. Щелепи вхопили маршрутницю під грудним щитом. Та вперлася лапами в камінь, смикнулася й упустила пакунок. Звідти посипалися дрібні бліді фрагменти, частина з яких продовжувала рухатися.
Один із них зачепився за край подряпини. Мала особина, яка щойно показувала шлях, вискочила назад і підхопила його передніми кінцівками. Ірина на мить побачила світлий вигнутий бік згортка, тонку прозору плівку. Він ворушився в її лапах.
— Там молодь, — сказала вона, сама здивувавшись, як хрипко прозвучало це крізь гарнітуру.
Вона потягнулася до команди повороту камери. Зонд мав захоплювач для проб, вузький і слабкий, але на мить Ірина уявила, як підводить його до дрібної істоти й забирає звідти. Пальці не дісталися до панелі. На екрані вже сіпалися щелепи хижака; він відривав маршрутницю від каменю. Маленька з пакунком побігла назад до отвору. Ірина втратила її серед уламків.
Поки вона шукала її поглядом, зник звичний низький гул приводу. Шолом передавав тільки власне дихання й короткі слова Тимура: він намагався зрозуміти, чи щось зачепило кабель. Ірина так і не натиснула жодної команди.
Низький поштовх пройшов крізь скелю до людських підошов.
Кіра крикнула відступати до машини. Довгого пояснення не знадобилося: просто перед ногами Ірини одна з тріщин наповнилася пилом. Вітер не міг затягнути його так глибоко. Камінь під ними дрібно здригався.
Тимур смикнув ручну котушку. Кабель зонда натягнувся — і не рушив. Він кинув котушку, аж тоді Ірина помітила, що він досі намагається врятувати апарат.
— Залиш! — гукнула вона.
Вони рушили назад. Ірина встигла зробити кілька кроків, коли з тунелю долинув короткий глухий удар, який передався крізь породу сильніше за перший. На екрані в неї перед очима спалахнуло попередження про втрату зв’язку з двома зовнішніми датчиками.
Під опорою першого робота розійшлася щілина. Він похилився, поволі, майже незграбно, й почав сповзати зі схилу. Стропа, якою його страхували під час діагностики, різко натягнулася впоперек майданчика. Тимур відступив просто в її петлю; коли спробував висмикнути ногу, черевик затиснуло між стропою та металевим кронштейном візка.
Ірина обернулася на його крик.
Він стояв навколішки біля відчиненого транспортного відсіку, притиснувши рукою край черевика. Нога була вивернута під незручним кутом. Робот повільно повз униз, і натяг троса ставав сильнішим.
Кіра вже діяла. Вона не намагалася витягти ногу силою. Кинулася до аварійного затискача на рамі, заблокувала котушку, потім наказала Ірині вимкнути живлення приводу робота, поки він ще відповідав на місцеві команди.
В Ірини двічі не вийшло: товста рукавичка зісковзувала з фізичного перемикача під кришкою. Вона зрозуміла, що забула відсунути запобіжник. У голові стояв безглуздий спогад про те, як удома мати завжди просила її не залишати краплі води на розетках. Зараз нічого мокрого поруч не було; натомість усе було забите червоним сухим пилом.
Вона відсунула запобіжник і вимкнула привід.
Робот перестав боротися з власним падінням. Натяг лишився, але перестав наростати.
Кіра дістала з бічного ящика різак для аварійного звільнення строп. Перш ніж перерізати трос, вона змусила Тимура відвести руку від кронштейна: після звільнення лінія могла різко підскочити. Тимур поклав обидві долоні на землю, нахилився, намагаючись зняти тиск із ноги.
На мить усі троє завмерли в незручних позах. Ірині здалося, що ця пауза триває вічність, хоча, мабуть, минуло кілька секунд. Потім Кіра перекусила стропу біля затискача.
Пружний удар пішов униз по схилу. Перший робот зник за краєм плити. Метал глухо вдарився об камінь десь нижче, а тоді стало тихіше.
Тимур вивільнив ногу. Кіра перевірила герметичність черевика й дозволила йому спертися на неї. Втрата тиску не реєструвалася, однак ступити на ногу він зміг лише з третьої спроби. Ірина підставила друге плече.
Їй хотілося вилаяти його за котушку. Вона дивилася на його зблідле обличчя за візором і розуміла, що він сам чудово знає, що зробив. У нього тремтіла щелепа; не від страху, мабуть, а від болю, який він намагався приховати.
На зворотному шляху до машини Тимур несподівано повідомив, що перший робот ще можна було врятувати, якби механічний блок котушки спрацював раніше.
— А ногу ти відростиш? — запитала Кіра.
Йому було неприємно чути це при Ірині. Він нічого не сказав і ще дужче навалився на них обох.
Коли всі троє дісталися шлюзу, Кіра зачинила зовнішні двері й лише тоді дозволила Ірині сісти. Її власне дихання всередині шолома звучало голосно й нерівно. Вона кілька разів ковтнула, намагаючись заспокоїти нудоту.
У навушнику знову заговорила Селма. До цього її виклики губилися разом із сигналом польового ретранслятора.
Вона питала, чи всі живі.
Тимур хотів відповісти першим. Кіра похитала головою й повідомила сама: троє повернулися; один травмований, але герметичність його спорядження ціла; зовнішній вихід завершений. Вона додала, що першого робота втрачено й у тунелі зафіксовано велику невідому тварину.
Селма перепитала лише про Тимура.
Він буркнув, що не вміє ламати ноги навіть як слід.
— Це я знаю, — сказала Селма.
Ірина ніколи не чула в цих двох такого полегшення. Вони говорили майже байдуже; обидва, певно, не хотіли, щоб інші зрозуміли, як їм страшно.
***
До станції вони повернулися зі зразком сухої пластинки та фотографіями, на яких майже нічого не можна було роздивитися. Перший картографічний робот зник зі схилу, другий залишився в ході, а гусеничний зонд — десь біля нього. Ірина вирішила, що для її професії це ганебний підсумок, хоча після огляду Тимура в медпункті почала думати трохи інакше.
Оксана не зняла з нього захисний черевик одразу. Спершу перевірила, чи він може поворушити пальцями, чи відчуває дотик і чи не змінюється колір шкіри. Тимур лежав із відвернутим обличчям, слухав, як вона диктує результати медтехніку, і сердився, коли його просили оцінити біль за шкалою. Шість він назвав тільки після третього запитання. На першому було три.
Кіра стояла біля дверей. Вона вже відправила Маркові первинний рапорт, але ще не закінчила власне пояснення аварії. Ірина розуміла, що в ньому буде записано, як вона двічі неправильно натиснула перемикач приводу. Це було правдою. Кіра, яка перерізала страхувальну лінію, теж зробила це не відразу, й обидві затримки увійдуть у звіт.
Селма приїхала до медпункту з візком для порожніх контейнерів. Вона не сказала, що прийшла до Тимура. Лише пояснила, що їй потрібно повернути службовий планшет, залишений тут після попереднього виклику. Знайшла його на полиці, взяла в руки, а тоді залишилася стояти.
Тимур побачив її та спробував сісти.
Оксана поклала долоню йому на плече. Він слухняно повернувся на подушку, люто невдоволений усім світом.
Селма розповіла, що перший робот остаточно втрачений: датчик енергії погас, резервного сигналу немає. Щодо другого, їй удалося витягти невеликий фрагмент локального відеобуфера до обриву зв’язку. Вона відклала розбір до ранку — тут були важливіші справи.
— Ти ж знаєш, що я міг відрізати стропу раніше, — сказав Тимур.
Селма подивилася на його ногу.
— Знаю.
Він наче хотів додати щось іще, але лікарка попросила його нарешті припинити рухатися. Селма трохи посиділа біля нього, переважно мовчки. Потім запитала, чи дозволено йому їсти до обстеження, і пішла шукати Любу.
Ірині стало шкода їх обох. Вони могли чудово працювати разом, але в розмовах поводилися як люди, яким видали невдалий перекладач. Це, мабуть, було особливо прикро на станції, де всі працювали над перекладом чужих сигналів і дуже пишалися поступом.
У лабораторії Ірина встигла зняти скафандр, випити води й викинути вже теплий тюбик яблучної пасти, коли надійшов файл від Селми. Його назва була звичайна, з номером робота, датою та часовою міткою. Надісланий супровідний текст складався з одного запитання: чи могла б вона подивитися до вечора, поки геобіологічні дані ще не видалили з робочої пам’яті?
Ірина відкрила файл.
У кадрі другий робот стояв на своєму старому місці, ще не притиснутий брилою. Камера дивилася вздовж темного коридору. Зліва проходила знайома смуга згладжених відкладень, справа — вузьке відгалуження, позначене на їхніх картах як природна тріщина.
Потім у кадр увійшли комахи.
Їх було більше, ніж у сьогоднішній групі. Дві великі маршрутниці, кілька малих і важка особина з широким головним щитом ішли тісно, майже торкаючись одна одної. Здалеку це нагадувало метушню біля складського конвеєра, коли робітники виявляли, що контейнер не проходить у двері. Одна маршрутниця довго не могла повернутися на вузькому вигині; дрібні особини підбігали до неї й відскакували назад.
Ірина пропустила вперед відео на кілька секунд.
Маршрутниця зникла за поворотом, а вартова лишилася. Вона підважувала передніми кінцівками пласкі уламки породи, підсовуючи їх один до одного поперек бічної тріщини. Маленькі комахи приносили щось темне й вологе. Після кожного нового шару вартова перевіряла проміжки між каменями, обмацуючи їх вусиками.
Ірина повернула відео на початок.
Їм усім уже траплялося бачити, як комахи ремонтують тунелі. Вони ущільнювали підлогу, забирали обсипану породу, закладали тріщини в старих камерах. Але тут відбувалося щось інше: цілий хід навмисно перекривали просто на маршруті, яким і далі користувалися.
Із темряви за перегородкою на мить визирнула велика пласка голова. Відеозапис обірвався майже одразу — щось ударило по роботові, камера ковзнула й завмерла навскіс.
Ірина довго дивилася на останній кадр. Тепер було зрозуміло, чому у двох роботів не збігалася карта. Один спирався на давні вимірювання, зроблені до спорудження перегородки. Другий уперся в уламки, які перемістилися під час зіткнення. Місцевість між цими вимірами справді змінилася, просто не внаслідок звичайного обвалу.
Вона відкрила план робіт видобувної групи. Наступного дня там стояла перевірка прохідності старої штольні: жодних вибухів, лише дистанційний буровий зонд і можливий демонтаж завалу після рішення геологів. Марко ще не давав дозволу розширювати коридор, але промисловці чекали на її висновок до кінця зміни.
Ірина почала складати повідомлення, намагаючись не писати того, чого не знала. На відео була тварина, яка полювала на колоніальних комах. Були комахи, що закладали прохід. Чи намагалися вони саме захиститися від хижака, вона ще не могла довести. Але відкривати цей хід заради видобутку зараз було небезпечно для людей.
Вона додала посилання на кадр із перегородкою та запропонувала тимчасово закрити майданчик. Першу версію висновку довелося стерти: у ній вийшло, ніби комахи навмисне спорудили пастку. Ірина залишила тільки те, що бачила, і те, чого досі не могла пояснити.
Наприкінці все ж відправила.
За кілька секунд у медпункті з’явилося нове службове сповіщення. Кіра підтвердила тимчасову заборону руху в секторі до повторного огляду. Отже, принаймні сьогодні ніхто туди не поїде.
Ірина потяглася до кнопки вимкнення екрана, але помітила дрібну деталь у старому кадрі. Поки вартова закривала прохід, одна з маленьких комах кілька разів поверталася до темряви за перегородкою. Вона щось звідти витягала — дрібні світлі грудочки, які потім переносила під черевце великої маршрутниці.
Ірина збільшила зображення. Грудочки рухалися.
Тепер вона бачила й те, чого не помітила вдень: у вузький отвір за перегородкою маленькі робітниці входили порожніми, а виходили з вантажем. Вартова продовжувала укладати каміння. Після кожного принесеного шматка вона на мить відступала, пропускаючи чергову малу. Одну довелося чекати довше. Її не було в кадрі, коли вартова піднесла останню пласку брилу, а потім вона раптом з’явилася з-за повороту, волочачи згорток завбільшки майже з власну голову. Перед входом застрягла, не змогла одразу провернутися. Вартова опустила брилу на камінь, підсунула до малої кінцівку. Та посунула згорток їй назустріч і лише тоді протиснулася сама.
На звичайній швидкості ці секунди губилися серед метушні. Ірина двічі переглянула, як велика істота чекала з брилою. Вона не знала, чи це була вивчена послідовність, чи реакція на запах молоді, чи щось інше. Хід усе одно закладали. На старому записі — повільно, з незрозумілими затримками; сьогодні ж на тому місці вже полював хижак.
Ірина потерла пальці. Після скафандра шкіра ще зберігала відчуття тугої рукавички; на записі мала робітниця жодного разу не випустила згортка, навіть коли застрягла в проході.
Вона думала про сьогоднішній пакунок, що розсипався під щелепами хижака, і про те, як комахи перед нападом зупинилися саме біля цього місця. Якщо там справді переносили молодь, залишалося питання, чому вони користувалися проходом, біля якого вже загинуло стільки дорослих особин.
На карті існував коротший шлях. Ірина перевірила його двічі.
Він закінчувався на людському видобувному майданчику.
