Данило попросив прибрати його прізвище з розсилки нейролабораторії.
Яна дізналася про це випадково. У спільній їдальні Роман уголос шукав, кому ще не надіслав виправлений журнал шістнадцятого носія, і Данило, який стояв біля машини з гарячою водою, сказав, що йому не треба. Роман перепитав. Тоді Данило пояснив — голосніше, ніж хотів, — що журнал він уже прочитав, а надалі просить не ставити його в копію листів, якщо від нього нічого не вимагається.
За сусіднім столом перестали обговорювати фільм. Хтось надто старанно розмішував свій сніданок.
Яна бачила Данила зі спини. Він тримав чашку під краном, хоча вода вже перестала литися, і чекав, поки Роман щось відповість. Той зняв окуляри, протер їх краєм футболки й пообіцяв перевірити список адресатів. Усі троє могли б на цьому розійтися. Яна навіть узялася за ложку.
Але Данило обернувся, помітив її й сказав, що прохання стосується не лише листів. Якщо вони збираються ще раз розбирати в деталях, що він відчував у тілі шістнадцятого, то нехай поки обходяться без нього.
Він говорив до Романа, дивився на Яну. Вона спробувала зрозуміти, чому саме на неї, хоча ні про що не питала.
Роман обережно заперечив: додаткових інтерв’ю ніхто не призначав. Данило кивнув і пішов із чашкою, залишивши на роздавачі пакетик підсолоджувача. Яна знала, що він завжди кладе два. Чомусь саме це її зачепило.
У них на станції була спільна майстерня для дрібних речей. Там Данило складав із непридатних роз’ємів і шматків кабелю чудернацькі підставки під чашки. Одну — у формі шестиногої комахи — він подарував Любі, й та поставила її біля кухонної ваги. Жарт давно перестав бути смішним, але підставкою користувалися щодня. Сьогодні Данило мав забрати з майстерні нові різці. Яна дочекалася кінця сніданку і пішла туди, хоч обіцяла Оксані провести першу половину дня без роботи.
Вона знайшла його біля верстака. Данило знімав стару ізоляцію з товстого кабелю, надрізаючи її навскіс. На столі лежала дерев’яна планка з виведеними олівцем прямокутниками. На її запитання, що він робить, Данило відповів: підставку для Люби. Попередня, виявляється, перекосилася, і ваги на ній брехали.
Яна не повірила, що Люба могла зауважити похибку саме через підставку. Данило сказав, що теж не повірив, але тепер мусить зробити нормальну, бо вже пообіцяв. Тримався ввічливо, майже незнайомо.
— Ти на мене сердишся? — запитала Яна.
Він натиснув різцем сильніше, ніж треба. Дрібний шматок чорної ізоляції відлетів у відсік із кріпленнями.
Данило не хотів про це говорити. Вони були друзями не настільки близькими, щоб знати всі подробиці життя одне одного, але після перших тренувань часто вечеряли разом. Саме він навчив Яну знімати головний біль після калібрування простими вправами для шиї. Вона навчила його розпізнавати, який з автоматів видає справжній чай, а який лише гарячу воду з запахом трав.
Коли загинув шістнадцятий, Яна тричі приходила до нього поговорити. Він тричі відмовлявся. Згодом вона вирішила, що людині потрібен час, і більше не приходила.
Тепер він поклав різець, нарешті подивився на неї й запитав, чи знає вона, скільки разів йому довелося переказувати той сеанс. Яна знала про два офіційні інтерв’ю, розбір у лабораторії та розмову з Оксаною. Він нарахував сім. Частину запитань задавали різні люди майже тими самими словами, бо кожен вважав свій звіт окремим. Усі хотіли точних відповідей. Чи відчував він, що комаха боялася? Чи встиг зрозуміти, що зараз її вб’ють? Чи помітив він сторонній рух до першого нападу?
— Я їм щоразу казав, що не знаю, — промовив Данило. — А вони все одно уточнювали.
Яна сперлася стегном об вільний край верстака. Раптом відчула запах прогрітої ізоляції. Дешева пластмаса пахла дуже по-земному, неприємно й заспокійливо.
— Тобі тепер сказали, що апарат сам подавав команди, — почала вона.
— Мені сказали, що «виявлено додаткову активність вихідного тракту». Я сам не знаю, що це означає для тієї тварини. Софія теж не знає. Але тепер усі поводяться, ніби мене звільнили від провини. Ніби я тільки цього й чекав.
Яна хотіла відповісти, що він не винен. Зупинилася. Він уже чув це — від неї, від лікарки, від усіх. Чути ще раз не прагнув.
— Знаєш, що я сказав, коли мене від’єднали? — Данило взяв із верстака тонку металеву шайбу й покрутив між пальцями. — Спитав, чи залишили мені вечерю.
Яна не пам’ятала цього. У день загибелі шістнадцятого їх до Данила не пускали: Оксана попросила не товпитися біля медпункту, Софія сиділа з техніками над журналами, а Яна все набирала повідомлення й стирала його. Тепер вона намагалася уявити Данила в кріслі, з електродами на скронях, який раптом питає про вечерю. Уявлялося погано.
— Я думав, вони забрали мою порцію, поки я там лежав. У роті все пересохло. А потім мені показали запис покадрово. Виявилося, якийсь час він ще рухався, хоча я вже нічого з цього не пам’ятав. А я про їжу запитував.
Він поклав шайбу на дерев’яну планку. Та похитнулася на нерівному краї й упала між двома роз’ємами.
— Мені ніхто слова поганого не сказав. Навпаки. «Нормальна реакція після перевантаження». Записали, що я був орієнтований і мав апетит. — Данило спробував підчепити шайбу нігтем, розсердився й витрусив її на долоню. — Я їв той суп, Яно. Допив до дна. А тепер мене щотижня питають, чи відчував я його страх.
Яна згадала, як після сімнадцятого не могла відразу піднести склянку до губ: рука зробила дивний зайвий рух, і вода потекла за комір. Тоді вона люто вимагала суху сорочку. Сором за розлиту воду зберігся в пам’яті чіткіше за перші слова Оксани.
— Я не знаю, що він відчував, — сказала вона.
Данило перестав шукати шайбу. Яна помітила, що він нарешті дивиться на неї, а не на двері майстерні.
— От і я не знаю, — відповів він. — Тільки мені весь час пояснюють, що я повинен знати.
Данило зняв із планки невдалий роз’єм і залишив на дереві глибоку подряпину. Потім сказав те, чого вона не чекала: він не хотів, щоб лабораторія зупинялася назавжди. Хотів лише перестати бути для всіх шістнадцятим носієм. Після аварії ніхто вже не питав його про підставки, фільми чи музику. Навіть із шахового вечора перестали кликати — щоб не турбувати. Він двічі приходив сам і обидва рази заставав порожню кімнату: люди, виявляється, перенесли зустрічі в інший час.
Яна нічого про це не знала. Їй стало так прикро, що вона спершу розсердилася на нього за мовчання, а вже потім на себе.
— У п’ятницю Люба знову показуватиме кіно, — сказала вона. — Кіра обіцяла вибрати щось без злодіїв.
— Я знаю. Люба мені казала.
Він повернувся до планки. Кілька хвилин вони працювали мовчки: він надрізав ізоляцію, Яна сортувала роз’єми за розміром. Вона робила це невдало — пальці двічі відклали тонкий штир у коробку з товстими, — і Данило без коментарів переклав його на місце.
Коли планка набула хоч трохи пристойного вигляду, він запитав, чи Яна тепер повернеться в крісло. Вона сказала, що медичного допуску немає, а коли буде, ще вирішить. Сама не вірила, що колись зможе відповісти на це спокійніше.
— Я теж казав «вирішу», — буркнув Данило. — А потім щодня приходив сюди подивитися, чи вже виправили кабелі.
Йому вдалося розсмішити її саме тоді, коли не намагався.
***
У лабораторії Софія чекала на Ірину, а не на Яну. Це стало зрозуміло ще від дверей: на столі лежали карти північного насипу, два результати аналізу відкладень та висновок про незавершений ремонт зовнішньої оптики. На одному екрані прокручувався запис із теплової камери, на другому — сирі дані сейсмодатчика, які Ірина збирала для оцінки стану дорожньої основи.
Яна прийшла тільки повернути архівний планшет. Поставила його біля зарядної станції й уже збиралася піти, коли почула знайоме сухе клацання.
У записі ніхто не говорив. Звук видавав динамік, який відтворював перетворені на чутний діапазон коливання каменю. Так людям було зручніше помічати повторювані послідовності, хоч сам запис ні про який «голос колонії» не свідчив. Перше клацання було невисоке, наступне — сильніше, а потім кілька секунд ішов нерівний гул.
Яна мимоволі повернула голову. Їй не здалося, що звук нагадує щось із занурення. У тілі сімнадцятого вона взагалі не чула світу так, як зараз. Проте відстань між двома короткими імпульсами була схожа на те, як носій колись змінив опору на передніх кінцівках, біля входу у велику камеру. Схожа настільки непевно, що говорити про це вголос було соромно.
Софія помітила її погляд і запитала, чи щось не так. Яна не стала вигадувати впевненості. Попросила програти ще раз без підсилення. У відповідь з динаміка полився низький майже нечутний шум. Ірина, що саме зайшла з контейнером проб, пояснила: датчик установлено в опорі дороги, а не в гнізді. Він записує транспорт, роботу насосів, температуру металу, дрібне осідання породи. Якщо в цій каші є сигнали комах, спершу треба відокремити їх від усього іншого.
На столі лежала фотографія з учорашньої зустрічі із парусником. На ній між похилими пластинами було видно кілька невеликих робітниць, а за ними — темну щілину. Яна несподівано згадала, що сімнадцятий носій знав напрямок навіть тоді, коли зір нічого не давав. Для неї це тоді було цілим світом, зараз же залишилося кілька слів у протоколі.
Попросила відкрити сирий запис за день, коли комахи вперше почали витягати матеріал із північного насипу. В Ірини зберігалися два датчики: один у дорожньому борту, другий на старій опорі ближче до технічного шлюзу. Обидва ставили для контролю фундаментів задовго до появи живих істот. Яна запропонувала порівняти не форму імпульсів, а моменти, коли вони виникали стосовно зупинок руху на відео.
Ірина погодилася тільки на спільний перегляд. Без анотацій «попередження», «запрошення» або «тривога», які Яна вже подумки встигла придумати. Роман встановив три часові шкали поруч. На одному краю екрана повільно повзла велика робітниця з сухою пластиною. На другому ворушилася розмазана крива механічних коливань. Третій показував роботу насосів.
Данило зайшов, коли вони сперечалися про те, чи міг вантажний візок дати однаковий відгук у двох опорах. Він приніс підставку для Любиних ваг — недошліфовану, але достатньо рівну, — і вже хотів залишити її на полиці, як Яна попросила підійти. Не до крісла, не для інтерв’ю: вона просто хотіла, щоб він подивився, чи бачив подібні рухи у своїй транспортній групі.
Він вагався. Урешті залишив підставку й став збоку, не сідаючи.
Відео пройшло ще хвилину. На північному насипі одна мала особина завмерла, коли наблизився важчий охоронець. На кривій у ту саму мить з’явилася коротка серія імпульсів. Яна відчула знайоме бажання негайно щось пояснити; давно не була так близько до загадки, не надягаючи рамки на голову.
Ірина відсунула синхронізатор на дві секунди й показала, що серія могла належати зовсім іншій події: позаду кадру саме проходив внутрішній електровізок. Після виправлення часової прив’язки збіг зник.
Данило пирхнув. Яна скоса глянула на нього — надто боляче було, що він зрадів цій невдачі. Та він уже показував на інше місце. Якщо змістити запис назад, там був довший тихий проміжок, коли всі видимі комахи тимчасово перестали переносити матеріал. На тлі роботи насосів ця зупинка виглядала непомітною. Ірина посунула повзунок і виявила: приблизно на цей самий час припала автоматична зміна режиму промислового компресора.
Можливо, комахи реагували на вібрації. Можливо, одночасно змінилися температура, пиловий потік чи склад повітря. Щоб довести бодай перше, потрібні були повторення й контроль.
Софія запропонувала подати короткий штучний імпульс у дорожній борт: слабкий, завідомо нижчий за звичайні робочі коливання. Так можна буде перевірити, чи зміниться поведінка комах у відповідь.
Яна обернулася до неї раніше, ніж та договорила. Спогад про передню ліву кінцівку сімнадцятого, яку вона змусила зробити крок, виник без жодного відчуття чужого тіла. Вона сказала, що ніхто поки не знає, який сигнал для комах слабкий, а який небезпечний. Амплітуду людського датчика неможливо прирівняти до її значення для колонії.
Софія не сперечалася з цим. Зате нагадала, що робота станції щодня створює набагато більші коливання, і людям доведеться якось відрізнити їхній вплив від випадкових змін поведінки.
— Тоді скористаймося тим, що ми вже робимо, — втрутилася Ірина. — Без нових сигналів.
Вона відкрила графік технічного обслуговування. На наступну зміну була запланована коротка зупинка одного промислового компресора для перевірки кріплень. Через закриту дорогу її вже двічі переносили: складські машини йшли обхідним шляхом, тому сушильна лінія працювала майже без пауз. Богдан вимагав дати обладнанню перепочинок. Якщо зупинку проведуть за планом, у них буде природний порівняльний відтинок із меншим механічним шумом. Потрібно лише не пропустити його й не назвати отримані дані доказом того, чого вони не доводять.
Софія погодилася. Яна помітила, як у неї змінився вираз обличчя: найважчим для керівниці лабораторії було не визнати чужу правоту, а відмовитися від красивого контрольованого експерименту на користь неохайних польових даних.
Данило запитав, чи вони справді збираються сидіти й дивитися на камінь у той час, коли техніки мінятимуть кріплення компресора. Ірина сказала, що так. Він подумав і погодився прийти — за умови, що ніхто не розповідатиме йому, як треба почуватися під час перегляду.
Софія записала його як добровільного спостерігача. Він попросив прибрати слово «добровільного»: виглядало так, ніби він записався до спортивної секції. Роман виправив на «учасник аналітичного перегляду». Це задовольнило Данила ще менше, але сперечатися вдруге він не став.
***
Дарина дозволила дванадцятихвилинну зупинку компресора не тому, що її переконала нова гіпотеза. Їй показали заявку Богдана, підписану ще до ранкового наукового засідання, і розрахунок, за яким подальше відкладання техогляду загрожувало вже підготовленій партії матеріалу. Вона прийшла до диспетчерської особисто, захопивши з собою список контейнерів, які не можна буде проводити через лінію під час зупинки.
— Дванадцять хвилин, — сказала вона, звертаючись насамперед до Богдана. — Не п’ятнадцять. І не залишайте мені потім повідомлення, що почали пізніше, бо не встигли поснідати.
Богдан устиг зранку поснідати двічі — спершу звичайним коржем, потім тим, який Люба залишила йому після перерахунку порцій. Про це він Дарині не повідомив. Лише попросив не стояти за його спиною під час перевірки ізоляції.
Яна спостерігала за всіма з маленького аналітичного відсіку разом із Данилом, Іриною та Софією. Приймачі не були під’єднані до жодного живого носія. На стіні показувалися записи зовнішніх камер; у навушниках не звучало нічого, крім звичайного робочого каналу. Оксана дозволила Яні бути тут не більше години й попросила не сидіти в темряві. Роман залишив верхнє світло, хоча Софія звикла дивитися записи при приглушеному освітленні.
Коли компресор зупинився, першою змінилася кімната. Зник низький шум, який Яна давно перестала помічати у звичайному житті. Стаціонарні вентилятори працювали, двері так само шурхотіли, за стіною хтось сварився з принтером. Але порожнеча під усіма цими звуками була настільки незвичною, що Яна на мить відчула себе далеко від станції, хоч сиділа в її середині.
Данило відвернувся від камер. Лівою рукою він тримав край столу, а правою непомітно потер потилицю там, де крісло притискало її під час сеансу. Жест був короткий, майже звичайний; Яна впізнала його, бо сама так робила після занурень, коли намагалася перевірити, чи справді сидить на своєму місці.
— Тобі краще перейти в сусідній відсік? — тихо запитала Софія.
— Навіщо? Там така сама тиша.
Він сказав це без образи. Софія трохи посунулася, звільнивши йому місце біля часової шкали. Данило сів не відразу, але зрештою підсунув стілець і попросив увімкнути окремий лічильник секунд. На паперовому блокноті, який приніс із майстерні, він став ставити риски навпроти кожної зміни руху під похилою пластиною. Ніхто не запитував, що йому нагадує тиша. Яна бачила тільки, як поступово вирівнюється його почерк.
На камерах нічого не сталося.
Дрібні робітниці біля насипу переносили грудочки. Охоронець лишався біля відкритої щілини. На тепловій карті їхні тіла виглядали розмитими жовтими клаптями. За сім хвилин Ірина вже почала сумніватися, чи варто взагалі зберігати весь запис для повторного аналізу: даних було багато, а їхнє значення — неясне.
Данило помітив зміну першим. Три малі особини, які ходили під накриттям одна за одною, одночасно зупинилися. Перша підвела головний щит, друга опустила вантаж, третя пішла назад. За мить із темної щілини вийшла ще одна, менша за інших. Вона принесла щось світле, затрималася біля краю пластини й повернулася всередину.
Ірина відзначила час, не коментуючи. Яна подумки співвіднесла його з позначкою «компресор вимкнено» та зловила себе на тому, що хоче побачити саме потрібний результат. Вона попросила Романа показати відео без звуку й без графіка станційних механізмів. Тепер вони просто дивилися на маленькі темні тіла, які не поспішали відновлювати рух.
Через кілька десятків секунд одна робітниця знову підняла вантаж. Інші рушили слідом.
— Зачекайте, — попросив Данило, коли Роман потягнувся до повзунка прискорення. — Та третя ще не вийшла.
Йшлося про найменшу з трьох. На звичайній швидкості вона справді залишилася за краєм накриття, хоч інші вже відновили роботу. Роман перевів зображення на іншу камеру. Там було видно тільки вузький проміжок між пластиною й каменем. Мала кілька разів торкнулася стінки передніми кінцівками, відступила й спробувала пройти боком. Вона могла шукати прохід, могла впоратися з вантажем, якого камера не бачила.
За мить до неї повернулася більша робітниця. Вона зупинилася поруч; мала повторила спробу, тепер із іншого боку виступу, і зникла під пластиною. Більша пішла слідом не відразу. Затрималася так, що Яна встигла нарахувати чотири поділки на шкалі часу.
— Покажи ще від початку, — попросила Ірина. — І залиш попередню хвилину. Не тільки момент зупинки.
Данило посунув їй свій блокнот. Проти маленької робітниці стояли дві риски й кривий знак питання. Він не запропонував назви для побаченого. Яна була йому вдячна: їй самій уже хотілося назвати повернення старшої допомогою, а з одного ракурсу цього не можна було знати. Натомість вона вперше за весь перегляд помітила, що Данило залишив на сторінці місце й для помилкових здогадів. Він не викреслював їх, тільки обводив тонкою лінією.
— От і все, — сказав Данило.
— От і все, — погодилася Ірина. — Поки що.
Вони не знали, що викликало коротку зупинку: комахи могли відреагувати й на щось у власному тунелі.
На дев’ятій хвилині Богдан повідомив, що кріплення в нормі й треба ще перевірити ущільнення. Дарина відповіла, що дванадцять хвилин відраховуються від реального початку зупинки, а не від того, коли Богдан зібрався. Він не заперечив. Яна раптом уявила, як Дарина стоїть у диспетчерській, поглядає на годинник і водночас намагається не почути від Богдана, скільки ще невидимих гвинтів у нього під кожухом.
Тоді на другій сейсмокривій з’явилася серія слабких ударів. Роман зменшив масштаб. Один, ще два майже поруч, довша пауза. Потім кілька імпульсів, уже з іншою амплітудою. На основному дорожньому датчику їх майже не було видно. Натомість ближчий до шлюзу приймач, встановлений на старій опорі, відгукнувся чіткіше.
Ірина насупилася. Це суперечило простій версії про сигнали, які йдуть із північного насипу: до нього дорожній датчик був ближче. Але підземні порожнини й металеві зв’язки могли змінювати поширення коливань, тож сама амплітуда нічого не доводила.
— Збережи без обробки, — сказала вона Романові. — З усіма службовими шумами. І не вирівнюй ці два канали один під один.
Софія придивилася до відео. Біля насипу велика комаха повернулася поперек отвору. Дві малі обійшли її ззаду, ще одна зникла під пластиною. Проте ніхто не кинувся втікати, як із високої стіни обвалився камінь, і ніхто не рушив до станції. Яна не могла назвати побачене ні страхом, ні погрозою. Кілька істот змінили свої справи. Тільки й усього.
Компресор запустили вчасно. Далекий низький шум повернувся до кімнати, неприємний лише перші секунди. Дарина вийшла з диспетчерської, не попрощавшись, Богдан залишився перевіряти температуру вузла. Яна знала, що для нього це був звичайний робочий день і що наприкінці він, мабуть, знову порахує, скільки піску назбиралося в кожусі за дванадцять хвилин.
Ірина зібрала дані на окремому носії. Поки Роман копіював відео, Данило стояв біля дверей. Яна наздогнала його в коридорі.
— Ти бачив ту третю малу особину? — запитала вона. — Перед зупинкою.
Данило сказав, що бачив, але не певен, чи йдеться про ту саму. На відміну від Яни, він не намагався запам’ятовувати кожен чужий рух як частину колишнього досвіду. Для нього це були темні плями на екрані, які легко плуталися. Він пообіцяв передивитися, коли Ірина складе часову карту.
Яна спитала, чи прийде він увечері на фільм. Він спершу хотів відмовитися, потім згадав, що Люба вже знову змінила програму. Тепер там мала бути стара музична комедія, яку він ненавидів через надто щасливий фінал. Це виявилося достатньою причиною прийти й посваритися з усіма, кому вона подобається.
Вони розійшлися біля розвилки. Яна пішла не до житлового сектора, а спершу до автомата по воду. Відкрила кришку, про яку вчора нагадала Софії, і побачила всередині клаптик паперу: хтось приклеїв інструкцію, як розблокувати зчитувач, щоб більше не викликали техніків через дві пляшки. Папір уже встиг намокнути на одному куті.
Вона довго наливала воду, спостерігаючи, як з-під тонкого струменя йдуть бульбашки. Після чотирьох загиблих носіїв і стількох днів без занурення чужий світ знову наближався до неї — тепер через буденний датчик, стару опору й зупинку компресора. Вона не знала, чи хоче, щоб це тривало. Проте вперше за багато днів не шукала дороги до крісла.
Коли Яна повернулася в аналітичний відсік по забутий планшет, Ірина все ще працювала. Перед нею лежали два старі плани фундаментів станції та свіже зображення від дорожньої камери.
— Я перевірила, де стоїть другий датчик, — сказала вона. — Не там, де його показувала система.
Виявилося, що під час останньої реконструкції опору не переносили, але перезавели кабель через інший канал, а технічна схема зберегла тільки нову назву лінії. Сам датчик стояв ближче до внутрішнього транспортного шлюзу, на старій металевій балці, яка входила у ґрунт майже на метр глибше за дорожню плиту.
Ірина провела пальцем від балки до північного насипу, не з’єднуючи їх лінією.
Під балкою на плані було заштриховано ділянку, яку ніхто не бурив після будівництва станції. У старому геологічному звіті її позначили як щільну породу. Потім під час монтажу з’ясували, що в одному місці під інструментом обвалилася невелика порожнина, й порожнину засипали без окремого дослідження: будівельники мали інші терміни й не хотіли затримувати опору.
Яна чекала, поки Ірина відкриє додаток із датою. У неї було стільки невдалих пояснень за останні дні, що вона не хотіла пропонувати ще одне.
— Потрібна інша геологічна прив’язка, — сказала Ірина. — І бажано ще один датчик між ними. Без цього ми навіть не скажемо, чи то з-під насипу прийшло, чи з іншого боку.
Вона згорнула план. На екрані залишилася балка, схематична й абсолютно нерухома, та маленька позначка сенсора. Яна знала цей транспортний шлюз: щоранку повз нього возили брудний посуд із господарського блока до мийки. Завтра Люба знову поскаржиться, якщо там перекриють коридор для геологів.
Ірина ще раз перевірила час серії ударів та додала її до журналу невизначених подій. Не «сигнал комах». Не «небезпека під станцією». Просто послідовність коливань невстановленого походження, зареєстрована під час планової зупинки компресора.
— Завтра покажемо Богданові, — сказала вона.
Яна взяла свій планшет. Зайшовши в коридор, вона почула, як за стіною вмикають промислову сушарку. Звичайний гуркіт станції повернувся в усі її щілини. Вона знала, що під ним тепер можуть ховатися інші, значно тихіші звуки, але нічого незвичайного не чула.
Біля дверей транспортного шлюзу хтось залишив візок із порожніми контейнерами. На ручці висіла записка Люби: «НЕ ЗАБИРАЙТЕ, ЦЕ НЕ СМІТТЯ». Яна підняла загнутий край паперу, притиснула його до металу й пішла далі.
