У пральні Яна знайшла свою сорочку на чужій полиці. Хтось дбайливо згорнув її, поклав зверху дві шкарпетки, причому одну явно не її, і приклеїв записку: «ЗАБЕРИ, БО НЕМА ДЕ КЛАСТИ».
Сорочка мала звичайний станційний запах — тепле волокно, мило без аромату й трохи металу від сушильної шафи. Яна потримала її біля обличчя довше, ніж було потрібно. За останні два дні запахи майже перестали бути чимось окремим. Вони підказували їй напрямки. Вранці в їдальні вона, не замислюючись, пішла до дверей для персоналу, бо звідти тягнуло теплим хлібом, і лише перед зачиненим замком згадала, що людям належить заходити з іншого боку.
Софія назвала б це післядією сенсорного перенавчання. Оксана сказала простіше: мозок ще не повернувся до своїх звичних звичок. Яна не розуміла, чому обидві так уникають слова «чужий». Воно нічого не пояснювало, зате хоч було чесним.
Чужа шкарпетка виявилася Богдановою: на носку темнів слід від термостійкого клею. Він клеїв таким усі дрібні розриви, доки тканина остаточно не втрачала еластичності. Яна знала це, бо торік, коли під час аварійної зупинки сушарок у неї розійшовся шов на рукаві, Богдан запропонував клей замість голки. Рукав після того тверднув на холоді. Вона досі носила його в помешканні, щоби не визнавати, що рішення було погане.
Шкарпетку вона відклала на полицю з написом «ЗНАХІДКИ», хоча їй було відомо, що Богдан туди майже не заглядає. На зворотному шляху довелося пройти повз двері нейролабораторії. Яна не сповільнила ходу, проте встигла побачити, що в коридорі зняли попереджувальний знак про експериментальне навантаження. Замість нього висів звичайний жовтий листок: «Ремонт. Доступ за заявкою».
Було прикро, що лабораторія так швидко навчилася обходитися без неї.
У житловому відсіку блимав сигнал особистої пошти. Вона відкрила його, ще не скинувши сорочку на ліжко, й побачила фотографію братової майстерні — уже без вивіски. На фасаді залишилися лише чотири порожні отвори. Брат писав, що сам не витримав тієї перекрученої літери й попросив майстрів зняти її. Ті забрали всю вивіску: інакше, мовляв, не могли гарантувати однаковий колір після переробки. Він додав, що Яна, мабуть, висміє його, коли довідається, скільки все це тепер коштує.
Це повідомлення брат відправив ще до того, як міг отримати її пораду змінити шрифт. Відстань між Землею й Теврою не дозволяла звичайної розмови: пакети йшли із затримками, іноді довгими, і кожна сімейна сварка розтягувалася на тижні. Яна уявила, як він стоїть біля фасаду, дивиться на порожні отвори в стіні й чекає майстрів, які знову пообіцяють закінчити до вечора. Її повідомлення про поганий шрифт, напевно, прийде саме в цей час.
Вона хотіла відповісти одразу, але в двері постукали. Оксана, як завжди, спершу дочекалася дозволу увійти, а тоді вже пояснила, навіщо прийшла.
Учора Яна не прийшла на перевірку рівноваги. Оксана не збиралася бігати за нею ще один день, тому принесла переносний набір сама: позначений квадрат підлоги, сенсор для зап’ястка й звичайну тонку картку з рядами дрібних символів.
— Я забула, — сказала Яна.
Оксана оглянула незастелене ліжко, сорочку в руках і екран із розібраним фасадом. Не стала перепитувати, чи справді забула. Запропонувала перенести тест у маленький коридор, де було достатньо місця для ходьби, і попросила не прикрашати результати героїзмом: повторювати вдома вправи, на які вона поки не дала дозволу, не потрібно.
На першому відтинку Яна пройшла рівно. На другому повела головою за покликом Оксани й відчула, як тіло на мить приготувалося спертися ще на дві точки. Підошва лівого черевика ковзнула по гладкій підлозі. Вона відновила рівновагу без допомоги й розсердилася, коли лікарка відразу поставила позначку.
Оксана не сказала, що все погано. Попросила Яну повторити рух повільніше і пояснила, що саме такого збою й хотіла перевірити. Потім зняла сенсор, а картку із символами дала дочитати до кінця. Там Яна впоралася краще, ніж учора.
— А якщо я взагалі не повернуся до експериментів? — запитала вона, поки Оксана складала обладнання.
Лікарка затримала руку на футлярі. Нічого не заперечила: допуск був медичним, а рішення брати участь у дослідженні — особистим. Яна майже подякувала, але в останню мить спитала інше — чи говорила Софія з нею про новий протокол.
Виявилося, що говорила. Оксана бачила тільки стендові результати. Вихідний моторний канал у новій схемі фізично роз’єднали, однак це ще не відповідало на питання, як самі нанопристрої впливають на нервову тканину. До того ж стан Яни не дозволяв повертатися до занурень зараз, навіть якби схема завтра пройшла всі перевірки.
Яна сіла на край ліжка. Їй хотілося почути останню фразу ще раз, щоб нарешті перестати думати, ніби десь за стіною готують сеанс без неї. Водночас від самої думки про те, що хтось інший піде в ті тунелі, стискало живіт. Вона не сказала цього Оксані. Соромилася, що після загибелі чотирьох носіїв здатна ревнувати до робочого місця.
Лікарка поклала біля неї картку з домашніми вправами. Перш ніж піти, помітила на екрані порожній фасад майстерні й поцікавилася, чи на Землі хтось знову щось ремонтує.
Яна відповіла, що там усе ремонтують частіше, ніж вона пам’ятає. Оксана засміялася — тихо, по-справжньому, і на кілька секунд кімната стала схожою на звичайне житло, де лікарка зайшла до знайомої після роботи. Потім Оксана згадала про інший виклик, попросила Яну не пропускати обід і вийшла.
Яна лишилася з вправами та фотографією. На фасаді видно було довгу тріщину під місцем кріплення вивіски. Брат, зайнятий літерами, мабуть, її ще не помітив. Вона набрала коротке повідомлення про тріщину, стерла. Замість цього попросила його сфотографувати стіну збоку, коли матиме час.
***
Софію вона зустріла не в лабораторії. Та стояла біля автоматичного роздавача питної води з двома порожніми пляшками й сперечалася з машиною, яка вперто вважала одну з них повною. На дисплеї було написано, що перевищено добовий ліміт видачі, хоча друга пляшка взагалі не мала особистої мітки.
Яна ще здалеку зрозуміла, що Софія розлючена. У неї піднявся один кутик рота — така дрібниця, яку начальниця лабораторії ніколи не помічала в себе. Софія піднесла пляшку до сканера вдруге, потім утретє, й у розпачі вдарила пальцем по кнопці виклику обслуговування.
Яна знала, де лежить ручний перемикач зчитувача. Могла пройти повз. Натомість показала маленьку кришку під панеллю, яку відкривали нігтем.
Софія збагнула її підказку, не подякувала й тільки після того, як вода нарешті пішла, повернулася до Яни.
Вона хотіла поговорити. Софія сказала це без підготовки, наче вони продовжували вчорашню бесіду, якої насправді не було.
Яна запропонувала коридор. Софія подивилася на людей із їдальні, що проходили мимо, й попросила все-таки сісти десь, де вони не заважатимуть іншим носити пляшки. Так вони опинилися в невеликому оглядовому відсіку за господарськими комунікаціями, де крізь товсте скло можна було бачити частину північного насипу та далекі червоні плити. Цей відсік майже не використовували: після встановлення нових екранів вважалося, що дивитися назовні без підписів і температурних підказок — марна витрата часу.
Софія поставила обидві пляшки на підлогу. На краю сидіння залишався темний слід від чиїхось чобіт, і вона обережно обійшла його, перш ніж сісти.
Розпочала з шістнадцятого носія. Пояснила, чим відрізнявся старий «пасивний» режим від справді роз’єднаного вихідного контуру, і відразу додала, що не має доказу, ніби калібрувальні імпульси вбили тварину. Кожен із них був слабким, а напад стався пізніше.
Яна вислухала. Поки Софія говорила, вона дивилася на поверхню води у другій пляшці. На ній тремтів дрібний відблиск від зовнішнього скла. За такого освітлення важко було сказати, чи вода справді ворушиться, чи це просто очі вже втомилися.
— Ти знала, що він не був пасивним? — нарешті спитала Яна.
Софія уточнила, що знала про технічні калібрування, але не вважала їх моторним втручанням. На той момент система пройшла перевірки, у яких видимої відповіді не реєстрували. Вона сказала це спокійно, без виправдального тону, й саме тому Яні стало ще прикріше.
— Ми з Данилом сперечалися після шістнадцятого. Він думав, що в нього тремтіла рука й він випадково послав команду. Ти чула, як він про це говорив?
Софія відповіла, що чула.
Данило потім три доби уникав спільної їдальні. Не тому, що хтось його звинувачував. Саме це, здається, було найважчим: колеги старалися не торкатися теми, а він вважав їхню обережність доказом, що всі думають одне й те саме.
Яна відвернулася до скла. Зовні повільно сунув вантажний візок по довгому маршруту вздовж периметра. Його червона смуга безпеки то ховалася за складськими модулями, то знову з’являлася. У світі візка існували тільки розмічені повороти, перевірені ухили й дозвіл на наступну ділянку. Яна раптом зненавиділа його впевненість.
Софія тихо сказала, що повинна була раніше перевірити незалежний вихідний сигнал. Вона також уже внесла виправлення до архіву і повідомила Марка. Зробила це без жодного «але». Яна чекала, що після цих слів їй стане легше, проте згадала шістнадцятого й те, як його оператор кілька разів просив передивитися записи.
Тоді Софія запитала про два епізоди втрати тілесної схеми, які Яна приховала від медиків.
— Не міняй зараз тему.
— Я не міняю. Якщо ти втрачаєш рівновагу після сеансу, мені потрібно знати, наскільки довго це триває.
Яна збагнула, що вони ще здатні просидіти тут годину, по черзі виставляючи одна одній рахунки. Вона поклала долоні на коліна й нарешті розповіла, як одного разу під час тренування вважала, що її ліва рука торкається підлоги, хоча рука лежала на підлокітнику. Іншого разу на мить забула, як зігнути пальці в рукавичці. Обидва випадки минули швидко. Їй було соромно сказати, що вона боялася відсторонення; це звучало дріб’язково після всіх Софіїних пояснень.
Софія запитала, чи Яна відчувала те саме за межами лабораторії.
Відповісти «ні» було легко. Яна вже майже вимовила його, але пригадала сьогоднішню підлогу, чотири зайві точки опори й власну ненависть до медичної позначки. Розповіла про огляд Оксани, не вдаючись у подробиці.
За довгу хвилину Софія сказала тільки, що Яні зараз справді не можна назад. Вона не намагалася пом’якшити відповідь обіцянкою швидкого допуску.
— Я прийшла не просити назад, — сказала Яна, хоча ще вранці могла б за це посперечатися.
Софія подивилася на неї. Яна відчула знайоме роздратування: її керівниця завжди вміла мовчати так, що співрозмовник мимоволі починав уточнювати власні слова.
Вони просиділи ще трохи. Софія зрештою запропонувала переглянути зовнішні записи разом, без крісла й без жодного сенсорного зворотного зв’язку. Оксана вже дозволила Яні обмежену аналітичну роботу, якщо та сама захоче. Цього разу Софія не назвала таку участь необхідною.
Яна попросила не сьогодні. Їй потрібен був хоча б обід, який ніхто не перетворить на медичне спостереження. Софія погодилася, забрала одну пляшку, а другу залишила біля неї. Коли Яна сказала, що не просила води, Софія знітилася: виявилося, вона принесла пляшки обидві для лабораторії й просто забула про них, поки вони розмовляли.
Яна подала їй другу. Пластик коротко хруснув у руках Софії.
— Передай Данилові виправлений журнал сама, — сказала Яна вже біля дверей.
Софія кивнула. Яна подумала, що тут могла б закінчитися їхня сварка, якби вони були знайомі не так давно.
***
Після обіду в коридорі піднявся дивний рух. Люди поспішали до своїх постів, але тривога не лунала. На центральному екрані біля кухні з’явилася сіра карта північної дороги, поверх неї — червона смуга тимчасової заборони руху. Візок, який Яна бачила з оглядового відсіку, стояв тепер на розворотному майданчику. Позаду нього накопичувалися ще два.
Люба, що вийшла з кухні з чистими контейнерами, буркнула, що якщо вони перекриють дорогу до складу, то вчорашній суп їм доведеться їсти ще й завтра. Богдан, навпаки, стояв біля термінала насторожено тихий. У нього була звичка в такі хвилини не сперечатися з обставинами, доки не стане ясно, який саме агрегат доведеться лагодити.
Поруч з екраном стояла Ірина. Вона отримала від Дарини документи про старе сухе нашарування й тепер намагалася звірити його шлях із новими записами. Яна затрималася лише тому, що почула знайоме слово «насип». Ірина говорила про північний під’їзд, де інженери збиралися встановити пасивні вимірювачі після вчорашнього закриття 6-Б.
Там уже працювали двоє техніків — усередині дозволеного станційного периметра, у герметичних костюмах, під наглядом Кіри. Вони перевіряли основу дорожнього борту й готували кріплення для датчиків. Робота була плановою, поки одна з камер не показала рух між кам’яними габіонами, де роками бачили лише пил та уламки.
На екрані збільшили зображення.
Спершу Яна розгледіла тільки бурий насип. Потім із темного проміжку між каменями виринули дві маленькі істоти — не ті великі робітниці, в яких люди могли розмістити дослідницький інтерфейс. Ці поміщалися б у звичайний переносний контейнер. Вони зупинилися, обмацали поверхню лапками й зникли назад. За хвилину з’явилася третя, значно масивніша, з широким переднім щитом.
Кіра по внутрішньому каналу наказала польовим технікам відходити до оглядового шлюзу без різких рухів і не намагатися збирати зразки. Марко підтвердив зупинку транспорту. Над дорогою розвернули камеру так, щоб бачити і людей, і вихід із насипу.
Один технік, на ім’я Лев, уже повертався. Другий, невисокий чоловік із незручно великим контейнером для інструментів, запізнювався: один кронштейн кріплення застряг між каменями, і він намагався від’єднати шину, перш ніж покинути роботу. Кіра повторила наказ залишити обладнання. Технік нарешті випустив шину, але вона впала на металевий край дорожнього борту й двічі вдарилася об нього.
Велика істота біля насипу підняла передню частину тіла.
Яна не почула удару через скло — лише побачила, як інженерські рукавички на екрані завмерли над землею. Маленькі комахи зникли у щілині. Велика зробила кілька коротких рухів, щось потріпотіло біля нижньої пластини її голови. Зовнішній мікрофон передавав шурхіт, якому не довіряли: вітер на Теврі спотворював звук, а тріск радіоканалу додавав свої ритми.
— Вона піде до нього? — запитала Люба, забувши про контейнери.
Кіра не відповідала на кухонні запитання. На польовому каналі вона наказала другому технікові продовжувати відхід. Яна бачила його червоний маршрут у нижньому кутку екрана. До захищеного шлюзу лишалося близько тридцяти метрів.
Технік, здається, намагався йти так, щоб увесь час бачити насип. Він ставив ноги навскіс, раз у раз повертав голову, і це сповільнювало його більше, ніж важкий костюм. На відкритій ділянці зовнішня камера давала добру картинку: Яна розрізняла смугу пилу на його шоломі й шматочок світлої ізоляції, що прилип до правої рукавички. Дивитися на таку дрібницю було легше, ніж на темну істоту позаду нього.
— Лівіше від борту, — сказала Кіра. Вона бачила інший кут огляду. — Там під ногами відсипка. Тримайся плити.
Чоловік послухався запізно. Один черевик увійшов у сипкий матеріал майже до щиколотки, він нахилився й виставив руку, збираючись спертися на край дороги. Яна мимоволі напружила плечі, наче могла допомогти йому втриматися. У пам’яті спалахнуло те, як сімнадцята робітниця намагалася не звертати в бічний прохід, а вона все одно домагалася від неї іншого руху.
Кіра вдруге назвала ім’я техніка. Цього разу він відпустив бортик, вирвав черевик і повернувся на середину плити. На екрані цифра відстані до шлюзу зменшувалася нестерпно повільно. Люба відставила контейнери на підлогу. Ніхто не попросив її посунутися.
Істота не пішла за ним. Вона повернулася до насипу, притиснула передні кінцівки до щілини й почала вивільняти щось із-під каменів. Камінці посипалися на дорогу.
Поряд виникла Дарина, яка тримала планшет старого архіву. Вона пояснила Ірині, що знайшла нарешті додаток до акту вивезення — не в геологічному архіві, а серед документів дорожніх підрядників. Тридцять тонн матеріалу не вивантажили в один відвал. Частину використали для формування основи північного дорожнього борту. За документом це був інертний заповнювач, погоджений після звичайного інженерного контролю. Ні саму дорогу, ні її несучі плити з цього матеріалу не будували: він лежав за укріпленням, у насипі збоку.
— Скільки саме? — запитала Ірина.
Дарина назвала цифру, але Яна її не запам’ятала. Дивилася, як з-під каменів виходить довга темна пластина. Комаха вперлася в неї головою й посунула вперед. За пластиною проступила світла крихка маса, наче злежаний сухий пісок. Малі робітниці знову з’явилися, почали розбирати його на невеликі грудочки й тягти в отвір.
— Вони їдять його? — запитав хтось за спиною.
Ірина відповіла, що з цього зображення не може визначити. Вона вже передавала Маркові прохання залишити територію закритою і дочекатися стабільнішого освітлення для спостережень. Поки що люди не мали підтвердження, що це та сама колонія, яку бачили у старому ході, чи що її представники прийшли саме за привезеним матеріалом.
Зі складу надійшло повідомлення про затримку другого вантажного візка. Дарина відступила від екрана, щоб відповісти. Яна бачила, як вона притискала один палець до вуха, намагаючись чути власний канал серед кухонного гамору.
Тепер велика комаха тримала темну пластину боком. Пластина виглядала як шматок старого панцира. Яна згадала сімнадцятого носія, темні стінки його маршруту, смуги запаху, які він упізнавав без думки. Вона не відчувала їх зараз. Проте раптом зрозуміла, як недоречно люди назвали цей матеріал інертним лише тому, що з нього більше не могли добути товарний кристал.
Невідомо було, що він означає для колонії. Можливо, взагалі нічого. Але велика комаха поводилася з ним як із предметом, який треба перенести, і робила це наполегливо, незважаючи на присутність людей.
Ірина попросила переключити збільшення на нижню камеру. Звідти краще було видно руки — якщо ці передні захоплювальні придатки взагалі варто було називати руками. Велика істота витягла з насипу ще одну пластину, довшу за попередню. Спробувала просунути її в отвір, повернула, знову спробувала. Дві дрібні робітниці тим часом терпляче стояли осторонь із світлими грудочками. Щойно велика звільнила прохід, вони протиснулися всередину. Вона відсунула пластину трохи вбік, пропустила третю, а потім забралася за іншим уламком.
— Вона їх випускає? — Люба тепер говорила майже пошепки. — Чи не пускає?
Ніхто їй не відповів. Яна теж не знала. Її непокоїла інша річ: великій особині вистачило б одного руху, щоб зрушити дрібних із місця, але вона щоразу чекала, доки ті закінчать свою незрозумілу роботу. Під час занурень Яна звикла до чужої швидкості. Носій не зупинявся, щоб дати людині роздивитися стіну; маршрут існував незалежно від того, наскільки добре вона його розуміла. Тут, перед людською дорогою, комахи витрачали час одна на одну.
Потім камера показала короткий епізод, який Яна мало не пропустила. Одна з малих особин потягла світлий уламок до зовнішнього краю щілини. Велика торкнулася її переднім придатком; мала завмерла, обійшла пластину й понесла уламок іншим боком. Відстань була невелика, можливо, кілька довжин її власного тіла. Для великих спостерігачів біля кухонного екрана це нічого не змінювало. Проте далі ще дві робітниці повезли свої грудочки тим самим обхідним шляхом.
Ірина зберегла фрагмент окремо. На полі примітки набрала «зміна руху після контакту» й нічого більше. Яна прочитала напис через її плече. Їй хотілося додати, що це схоже на підказку, але вона вже стільки разів приписувала комахам власні наміри, що тепер боялася знову помилитися. До того ж одного випадку було мало навіть для найобережнішого висновку.
— Поставте їм вібраційний відлякувач? — запропонував один із техніків через канал. Він уже дістався шлюзу й хотів зрозуміти, коли можна буде забрати інструменти.
Кіра заперечила. Прилад випробовували тільки на окремих теварських дрібних видах біля старого складу, і жоден результат не стосувався цих робітниць. Відлякування могло змусити їх відійти, а могло змусити оборонятися. Підстав ризикувати, коли люди вже були за захищеним шлюзом, вона не бачила.
Яна полегшено видихнула й одразу відчула себе смішною. Це рішення Кіра прийняла без неї, просто відповідно до здорового глузду. Ніхто не потребував, щоб операторка з нестійкою рівновагою врятувала ситуацію загадковим знанням.
Один із малих носіїв раптом вислизнув із щілини задом. Він тягнув за собою грудку майже власного розміру; упустив, повернувся, довго обстежував її передніми придатками. Друга мала особина підступила збоку, і разом вони нарешті протиснули грудку між двома каменями. Яна подумала про те, як сьогодні вдень братові майстри намагалися зняти одну літеру, а зняли всю вивіску, бо так було простіше. Тут, навпаки, живі істоти витрачали стільки сил на одну дрібну незрозумілу річ.
У коридорі хтось засміявся нервово, запитав, чи не хочуть комахи виставити їм рахунок за вивезене. Ірина не підтримала жарту. Вона переглядала старий акт із таким виразом, ніби вперше бачила його дати.
Марко дав розпорядження закрити північний проїзд до кінця доби й перевірити, чи можна перенаправити вантажі через внутрішній обхід. Кіра залишила дистанційне спостереження, але заборонила будь-кому виходити до насипу. Група комах продовжувала тягти грудочки всередину; іноді одна з них зупинялася й завмирала так надовго, що оператори перевіряли, чи не зависло відео.
Яна ще трохи постояла. На екрані з’явилося повідомлення Оксани з нагадуванням про післяобідній відпочинок. Вона прочитала його й не відповіла. Тут усе ще було цікавіше, ніж у її кімнаті. Через якийсь час вона зрозуміла, що знову стискає пальці, ніби намагається вхопити кам’яну грудочку передніми кінцівками, яких не має.
Вона відійшла від екрана, поки цього не помітив хтось із колег.
***
Увечері Софія принесла до житлового відсіку папку із зовнішніми кадрами, але не зайшла відразу. Яна побачила її через прозору вставку дверей: та стояла в коридорі, тримаючи планшет двома руками, і розглядала щось на екрані, наче вирішувала, чи варто взагалі стукати.
Яна відчинила сама.
Софія повідомила, що Данило отримав виправлений журнал. Розмовляли вони довго. Що саме він сказав, Софія не переказувала, але Яна помітила червоні плями на її шиї й зрозуміла, що бесіда не була службовою формальністю.
Вона запросила її всередину. У кімнаті не було зайвого стільця, тому Софія сіла на відкидну лаву біля столу, а Яна — на ліжко. Обидві якийсь час дивилися на фотографію братової майстерні. Софія запитала, чи вивіску нарешті встановили. Яна показала порожні отвори й розповіла всю історію, включно з тим, що брат уже заплатив.
Софія сказала, що на Землі, здається, не дуже змінилися будівельні підрядники. Після цього неочікувано почала сміятися, спершу коротко, а тоді так, що їй довелося притиснути долоню до рота. Яна теж засміялася — чи то з братової вивіски, чи від того, що сьогодні вперше Софія не намагалася нічого пояснити.
Коли Софія знову заговорила про кадри, Яна сама посунула до себе планшет. Вони переглянули лише кілька хвилин зовнішнього запису сімнадцятого носія. Зображення показувало, як робітниця біля бічного проходу на мить повертає голову ще до моторної команди. Цю деталь Яна пам’ятала. Софія звернула її увагу на інше: одна з дрібних особин поблизу теж зупинилася в ту саму секунду, хоча стояла по другий бік транспортної групи.
Софія наклала дві часові позначки. На одному кадрі була зміна положення голови носія, на іншому — рух малої робітниці. Різниця вкладалася в один інтервал між кадрами; визначити, яка особина ворухнулася раніше, не вдалося. Далі обидві знову рухалися, а транспортна колона ніби нічого не помітила. Софія вже потяглася перемкнути запис на наступний відтинок, але Яна накрила її зап’ясток долонею.
— Поки досить.
Софія прибрала руку. Яна знала, що в наступному відтинку буде: незграбний поворот носія, чужі тіла навколо, удар. Вона не хотіла дивитися, як гине сімнадцята, у власній кімнаті, з фотографією братової майстерні над столом. Софія не вибачалася й не наполягала. Лише вимкнула автоматичне відтворення, яке завжди запускалося після паузи.
Це могло бути звичайною реакцією на щось у тунелі. Могло бути наслідком сигналу носія або зміни повітря. Окремого доказу жодної версії вони не мали.
Яна попросила повернути ще трохи назад. Вона дивилася, як сімнадцята робітниця стоїть із вантажем, потім повертається до стіни — і знову приходить до неї те коротке відчуття втраченої дороги. Відео не могло передати ні запаху, ні чужого зусилля в лапах. На екрані це був просто великий неспокійний організм.
— Я не знаю, чи вона хотіла туди повернути, — сказала Яна. — Я хотіла. Вона до того вже щось помітила. Можливо, зовсім інше.
Софія записала ці слова майже дослівно, спитавши дозволу. Яна помітила, що вона більше не підставляє під кожне відчуття готову технічну назву.
За віконцем кімнати пройшли двоє працівників вечірньої зміни. Один ніс велику коробку, другий притримував двері. Станція продовжувала робити все, що мусила, — годувати людей, лагодити витоки, пересувати вантажі, збирати докази речей, у яких не розумілася.
Перед виходом Софія залишила планшет на столі. Пояснила, що Яна може відправити свої примітки завтра, коли почуватиметься добре. Забирати запис із собою не треба: доступ уже відкритий у межах дозволеного архіву. Потім згадала, що принесла й запакований гриб із власної шафи — той кривий, який так і не взяли на кухню. Софія забрала його з холодильної шафи перед виходом, загорнула в тонку плівку й поклала до кишені халата.
— Навіщо мені гриб? — запитала Яна.
Софія подумала, перш ніж відповісти. Вона сподівалася, що його можна додати до завтрашнього супу. Яна прийняла згорток, не знаючи, що з ним робити, й поклала в холодильну шухляду.
Коли Софія пішла, на планшеті ще лишався відкритим кадр із північного насипу. Хтось додав до нього позначку, що група дрібних комах залишила дорогу майже перед вечірнім циклом, а велика особина затрималася довше й перенесла ще кілька темних пластин. Люди не мали дозволу підходити до місця, і Яна цьому раділа.
У пошті лежало недописане повідомлення братові. Вона нарешті доповнила його: вивіска, звісно, може зачекати, а з тріщиною в стіні краще не затягувати. Після довгого вагання написала також, що їй шкода, що вона не була на відкритті. Не пояснювала чому — він знав.
Натиснула «Надіслати» й тільки тоді помітила на пальці маленьку подряпину, отриману в пральні, коли відкривала кришку сушильної шафи. Вона згадала шкарпетку Богдана, так і залишену серед знахідок. Завтра треба буде йому сказати. Або забрати й передати самій, якщо зустріне в їдальні.
На екрані зовнішнього монітора північний насип виглядав порожнім. Пил повільно осідав на каменях, які дрібні робітниці встигли пересунути за день. Смуга дороги лишалася перекритою. Відбивна мітка, забута техніками біля дорожнього борту, стирчала із сухої землі.
Яна вимкнула монітор, не дочекавшись наступного оновлення.
