Налаштування

Шрифт:

Arial Verdana Times New Roman Courier New Roboto Roboto Serif Garamond Baskerville Sans Serif Trebuchet MS Helvetica

Розмір шрифту:

Інтервал:

Колір:

тексту:
фону:
На сторінку книги

Марко Гринь дізнався, що його збираються переселити, від Люби. Вона сказала це, загортаючи в папір два коржі, які він не замовляв, і з таким виразом, наче переселення було його особистою витівкою.

Виявилося, у господарській службі вже розподіляли людей із відсіків поблизу пошкодженого транспортного шлюзу. До списку внесли й командирську кімнату. Хтось вирішив, що її можна звільнити без особливих труднощів: одна людина, мінімум речей, окреме місце в гостьовому модулі.

— А хто наказав? — запитав Марко.

Люба підтягла папір навколо коржів і притисла згин пальцем.

— Не знаю. Я тільки бачу, що мені тепер годувати одних у третьому модулі, других у п’ятому, а хтось уже просив їжу в кімнату. Якщо всі вирішать їсти в ліжку, я піду працювати до комах.

На її стегні під комбінезоном, мабуть, досі був великий синець. Учора Оксана звільнила її від фізичної роботи, але Люба знайшла спосіб керувати кухнею сидячи, а час від часу — не сидячи. Марко хотів нагадати про лікарняний режим, та згадав, скільки разів сам виходив на роботу після наказу відпочивати.

Переселення він поки нікому не наказував. Після аварії Богдан рекомендував звільнити два прилеглі приміщення до завершення обстеження опор. Технічне попередження, як тепер з’ясувалося, пішло в загальний графік, а там його сприйняли як затверджене рішення. Марко попросив Любу не міняти списків, доки він не перевірить їх із господарською службою.

— То ви не переїжджаєте?

— Найімовірніше, переїжджаю.

Вона віддала йому коржі. Один виявився трохи підгорілим знизу, як Марко й любив. Люба навряд чи пам’ятала це навмисне. Вона мала дивовижну здатність видавати людям саме те, що вони їли, а потім сперечатися, коли хтось дякував.

У своїй кімнаті Марко знайшов на столі розкладений годинник. Під час останньої спроби полагодити його він залишив два гвинтики на смужці липкої плівки, а пружину поклав у порожню коробку від таблеток. Годинник належав його колишній дружині. Коли вони ще жили разом, вона просила полагодити його до дня народження, але тоді Марка викликали на аварійний об’єкт. Потім був інший об’єкт, потім їхнє розлучення, а годинник так і залишився в нього.

Вона давно купила інший. Про старий навіть перестала питати.

Марко підсунув коробку до стіни, щоб ненароком не перекинути під час зборів. Взяти із собою потрібно було небагато: змінний одяг, особистий термінал, документи, годинник. Він подумки склав список і пішов перевіряти, чи справді доведеться виконувати його сьогодні.

***

Богдан зустрів командира біля прозорої панелі, за якою ще вчора возили харчові контейнери. Тепер уздовж проходу стояли жовті тимчасові бар’єри. По той бік, за аварійною перегородкою, залишився перекошений автоматичний тягач; крізь оглядове вікно було видно його помаранчевий ліхтар. Живлення машини вже від’єднали, але лампа працювала від автономного аварійного елемента, доки той не розрядиться. Витягати контейнер ще не дозволяли.

Із Богданом був будівельний інженер Олег, якого Марко звик бачити переважно в робочих звітах. Той поспішно пояснював схему опор. Під однією з них виявили неоднорідну стару засипку й порожній об’єм; краї об’єму неможливо було надійно визначити. Від удару вантажного тягача пошкоджена плита отримала додаткове навантаження. На інших опорах таких зміщень поки не зафіксували.

— «Поки» означає, що їх перевірили? — спитав Марко.

Олег знітився. Дві перевірили за деформаційними мітками й архівом навантажень. Третя лишалася під панеллю, до якої після закриття сектора не було доступу. Він не збирався казати, що там усе гаразд. Просто просив часу на незалежні вимірювання.

Марко запитав, скільки людей зараз перебуває в суміжних відсіках. Богдан назвав сімох, включно з двома працівниками, які ночували після зміни. Вони жили тут тому, що раніше це був найближчий модуль до ремонтної майстерні. Після перепланування станції відстань перестала мати значення, а таблички лишилися старими.

— Усіх сімох переселити до вечора, — сказав Марко. — І мене теж, якщо моя кімната в цьому контурі. Але не перекривайте господарські маршрути навмання. Люба вже отримала список, якого я не затверджував.

Богдан навіть не здивувався. У нього в телефоні було три повідомлення від людей, які запитували, чи можна перенести сушарку в коридор, призначений для аварійного обходу. Він показав Маркові відповідь, яку підготував: коротку, сердиту й технічно бездоганну.

Марко попросив прибрати з неї перше речення. Після невеликої суперечки Богдан прибрав два.

За панеллю, в зачиненому транспортному коридорі, щось сухо клацнуло. Олег урвав пояснення на півслові. Марко теж озирнувся — не через сам звук, а через те, як одночасно завмерли обидва інженери.

Тягач не рухався. Його помаранчевий ліхтар, який іще жеврів за прозорою стінкою, блимнув і згас. Богдан перевірив журнал напруги, Олег — графік зміщень. Лише за хвилину знайшли пояснення: автономний елемент машини відпрацював останній цикл, а кронштейн ліхтаря, охолонувши, сів у пошкоджене гніздо. Опорні датчики нового зсуву не показали.

— Я знав, що це може клацнути, — сказав Олег, сердячись не стільки на звук, скільки на власну реакцію.

Марко кивнув. Учора вони дивилися, як рятувальники виводили звідси Любу й Данила. Тепер троє дорослих людей майже одночасно приготувалися бігти через згаслий маячок. Найгірше було те, що за іншого звуку вони могли б мати рацію.

На внутрішньому вікні виднівся жирний слід чиєїсь рукавиці. Марко згадав наказ прибирати всі сторонні речі із закритого коридору й не зміг пригадати, чи хтось доручив стерти цю пляму. Відчув несподіване бажання розпорядитися хоча б про це. Не розпорядився.

До них підійшла Ірина. Вона принесла результати нічної перевірки, але цього разу не намагалася розгорнути всі таблиці просто перед командиром. Спершу сказала, чого вони досі не знають: чи пов’язана порожнина зі старим засипаним ходом; чи спричинила вона аварію сама по собі; чи є під фундаментом хоч якийсь рух живих організмів.

— А що знаємо? — попросив Марко.

Ірина показала два незалежні набори вимірювань. На одному було видно зміщення плити відносно сусідньої конструкції; на іншому — різку зміну електричних властивостей ґрунту вздовж старої будівельної ділянки. Глибину й геометрію межі вдалося визначити лише приблизно. Солі та металеві елементи сильно заважали. На частині розрізу радар узагалі переставав давати корисне зображення.

— Отже, там може бути порожнина, засипка або вологий прошарок, — підсумував Олег.

— Там уже є порожнина під плитою, — заперечила Ірина. — Ми бачили її в місці пошкодження. Я лише кажу, що не знаю, куди вона веде.

Марко попросив показати старі будівельні плани. На екрані одна за одною з’явилися креслення різного віку. Перші експедиції не мали доброго геологічного огляду під усією станцією — бурили точково, вибирали тверді ділянки, підсилювали опори там, де знаходили слабину. Згодом добудували вантажний відсік, потім пересунули господарський перехід, ще пізніше проклали обхідну лінію. Кожна реконструкція була оформлена правильно, але в сукупності документи скидалися на карту міста, де хтось постійно міняв назви вулиць.

Олег простежив пальцем стару лінію дренажу. Вона починалася біля північного насипу й зникала під місцем, на якому тепер стояв транспортний шлюз.

Ірина нагадала: за планом це був не наскрізний коридор, а природна тріщина, заповнена породою. Чи існувала вона як відкрита порожнина в минулому, ніхто не довів. Марко не хотів слухати ще одну розмову про те, чого не доведено, проте саме ця обережність відрізняла робочий висновок від вигадки, яку потім довелося б захищати наказами.

Він попросив варіант, за якого не потрібно відчиняти пошкоджену секцію або бурити під житловими модулями.

У Богдана такий варіант був. Під час раннього будівництва із зовнішнього сервісного майданчика залишили вузьку контрольну свердловину в обсадній трубі. Її герметизували окремо від житлових об’ємів. Якщо заглушка й труба збереглися, звідти можна опустити невеликий оглядовий зонд, не порушуючи цілісності станції. Довелося б працювати лише дистанційним маніпулятором; жодна людина до майданчика під час огляду не вийде.

Марко поцікавився, чому цю свердловину не використали вчора.

— Бо ми тільки зараз знайшли її в паперах, — сказав Богдан. — На новій схемі вона значиться як заглушений кабельний канал. Там давно немає кабелю.

Він не намагався представити забуту трубу як видатне інженерне відкриття. Маркові це сподобалося більше за будь-який упевнений прогноз.

***

Перед запуском зонда довелося чекати майже годину. Дистанційний маніпулятор був справний, але зв’язок із зовнішнім сервісним майданчиком проходив через ретранслятор, який після закриття північної дороги перевели на резервну частоту. Селма налаштовувала його віддалено. Тимур, сидячи вдома з ногою у фіксаторі, тричі втрутився з порадами, дві з яких вона проігнорувала.

Марко заходив до операторської двічі. Уперше — дізнатися, чи потрібне додаткове обладнання. Удруге — тому, що не знав, куди себе подіти. За дверима почув, як Селма радить Тимурові покласти планшет і хоч пів години не керувати людьми, котрі насправді працюють. Тимур відповів, що вона з радістю позбудеться його назавжди, коли отримає переведення.

Селма помовчала, а тоді сказала, що заява досі чинна. І якщо він хоче посваритися, нехай дочекається, доки вона закінчить налаштування.

Марко залишився в коридорі. Двері були напіввідчинені, й він міг зайти, але вже зрозумів: від нього там зараз ніякої користі. Пішов подивитися, чи господарська служба нарешті отримала правильний список кімнат.

У командирському відсіку його речі вже стояли в двох контейнерах. Хтось акуратно загорнув годинник у чисту серветку й поклав зверху. Марко не впізнав серветки — мабуть, її принесла прибиральниця, яка не хотіла, щоб дрібні гвинтики розсипалися дорогою. Йому стало прикро від того, що чужа людина встигла подбати про годинник краще за нього.

Коли його викликали назад, зонд уже спустився по трубі нижче старого шару засипки. Камера показувала вузьку сіру стіну, вкриту подряпинами від самого інструмента. Селма обертала головку повільно, щоб не зачепити кабель об виступи. Поруч із нею стояли Ірина, Петро Власенко та Кіра. Софія була на зв’язку з лабораторії, але не втручалася: нейроінтерфейс не мав до цього досліду жодного стосунку.

Перші метри не дали нічого цікавого. У кількох місцях труба була вдавлена всередину, на стінках виступили сольові кристали, а на дні накопичився порошок, який камера підіймала кожним необережним рухом. Нарешті зонд дістався до старого бокового вікна обсадної труби, залишеного для вимірювань ґрунту. За ним зяяла темна порожнина.

Селма зупинила спуск.

Ірина попросила виміряти відстань до протилежної стінки. Перший промінь повернув погане відбиття, другий показав нерівну поверхню за кілька метрів. Розмірів порожнини визначити не вдалося. Кіра попросила насамперед перевірити, чи є ознаки руху або осипання, перш ніж висовувати камеру за край труби.

Упродовж хвилини нічого не змінилося. Пил повільно опадав. На стіні було видно світлі горизонтальні нашарування, місцями темніші від вологи. Петро нахилився до екрана й зауважив, що край однієї смуги надто рівний для звичайного вивітрювання.

Ірина попросила його не поспішати. Люди вже бачили на цій планеті природні тріщини, схожі на оброблені інструментом проходи, й навпаки — справжні комашині галереї, які з першого погляду виглядали хаотичними обвалами.

Селма трохи змінила кут. У кадрі відкрилася тонка темна риска, що тяглася від нижнього краю до виступу ліворуч. Здавалося, уздовж неї хтось довго водив важким предметом. Ще далі лежала грудочка світлого матеріалу, зовсім не схожа на червоний навколишній камінь.

— Це з насипу? — запитав Марко.

Дарина, яка щойно приєдналася до каналу, одразу сказала, що за зображенням такого встановити не можна. На північному майданчику складали багато різних матеріалів. Вона говорила, але Марко вже дивився в інший кут екрана.

Там щось ворухнулося.

Спершу він прийняв це за зсув тіні від камери. Темний край неначе відлип від породи, потім знову притиснувся. Селма завмерла на команді повороту. На екрані з’явилася невелика істота, не більша за людську долоню. Вона підняла передню частину тіла, торкнулася каменю кількома тонкими придатками й зникла за виступом.

Усі замовкли, кожен зі своєї причини.

Ірина підійшла до монітора ближче. Петро відразу попросив зафіксувати масштаб і не називати істоту робітницею головної колонії: подібні дрібні форми траплялися в кількох місцевих видів. Але за виступом уже виникла друга, така сама, і третя. Одна тягла світлу грудочку. Вона підійшла до вертикальної стіни, кілька разів змінила хватку, а коли не змогла протиснути вантаж у щілину, друга допомогла їй повернути його боком.

Марко впізнав цю повільну наполегливість. Кілька днів тому він дивився з кухонного екрана, як подібні істоти витягали матеріал із північного насипу. Тепер вони рухалися не за огорожею, а в порожнині біля зовнішньої опори станції.

— Вимикаємо підсвітку? — запропонувала Селма.

Кіра погодилася. Якщо тварини помітять чужий об’єкт, ще невідомо, як відреагують. У пасивному режимі камера залишалася придатною для спостереження через слабке природне світіння на стіні та тепловий канал, хоч зображення стало біднішим.

Одна маленька особина наблизилася майже впритул до труби. Марко побачив нерівний край її щита, смужку світлого пилу на передніх кінцівках і коротке обстеження стінки придатками. Селма більше не рухала зондом. Тварина постояла, відступила й повернулася до інших.

Марко відчув полегшення. Його довелося приховати, бо наступної миті з темряви вийшла значно більша істота.

Вона не кинулася на камеру. Пройшла за дрібними робітницями, важко переносячи тіло між нерівностями породи. Її передній щит був ширший, а кінцівки розставлені так, що в найвужчому місці довелося підняти тулуб. На спині темніли подряпини. У двох місцях панцир утратив гладкість, наче його колись здавили й він загоївся неправильно.

Петро попросив зберегти зображення в максимальній якості. Він упізнавав тип великої робітниці, але поки не розумів, чому її супроводжує стільки дрібних особин.

За нею показався вантаж.

Дві робітниці несли його разом, кожна підтримувала зі свого боку. Темна оболонка вигиналася, коли вони проходили нерівність. У нижній частині висіли бліді волокнисті відростки; один зачепився за камінь, і група зупинилася, доки задня особина не звільнила його передніми придатками.

Саме тоді зліва осипався край кам’яного виступу. Не великий обвал — кілька пластин розійшлися, зсунулися одна по одній і з тихим на записі шелестом провалилися в темряву. Передня транспортниця встигла переставити опору. Задня не встигла: її праві кінцівки зісковзнули в щілину, а вантаж нахилився так низько, що бліді волокна торкнулися каменю.

Марко мимоволі підвівся. На іншому кінці операторської Селма схопилася за регулятор збільшення, але одразу відпустила: картинка й без того була настільки близькою, що на неї ставало важко дивитися.

З темної ніші вискочила мала особина. Вона смикнула оболонку знизу, майже в той самий бік, куди її вже тягнула задня транспортниця. Щілина стала ширшою. Мала затрималась, ніби не могла зрозуміти, чому її зусилля не допомагає, і спробувала ще раз.

Велика робітниця, яка щойно пройшла попереду носіїв, повернулася до краю. Передній щит ледь не торкнувся оболонки. Марко подумав, що зараз вона відіпхне меншу або перехопить вантаж, але велика опустила дві передні кінцівки в проміжок між плитами й завмерла. Плита, яка ще повільно повзла вниз, уперлася в її кінцівку. По щиту пробігло напруження; підошви решти опор роз’їхалися на крихкому нальоті.

— Її зараз затисне, — сказав Олег.

Ніхто не відповів. Марко бачив, як мала особина нарешті відійшла від оболонки, оббігла її та взялася з протилежного краю. Передня транспортниця потягла вперед. Задня піднялася зі щілини, знову сповзла, а потім вивільнила одну кінцівку й, спираючись на другу, підштовхнула свій бік вантажу. Вони пройшли ледве на довжину оболонки, перш ніж змогли опустити її на рівний камінь.

Велика ще стояла над щілиною. Здавалося, вона чекає, поки пройдуть усі, але Марко не хотів давати назву тому, чого не розумів. Лише коли остання дрібна особина обминула виступ, велика витягла кінцівку з-під плити. Звільнений камінь зрушився ще на кілька сантиметрів і зупинився.

Транспортниці тим часом підняли вантаж. Мала, яка спочатку тягнула не в той бік, рушила попереду них. На повороті вона зупинилася і дочекалася, поки задня розверне оболонку; тоді побігла далі.

Марко сів. За товстою стіною операторської працювала вентиляція, хтось відкрив пакет із гарячим напоєм, на столі лежали два запити, що вимагали його підпису. Він дивився на пройдену ними вузьку ділянку. Там, унизу, щойно відбулася маленька робота, яку ніхто з людей не просив виконувати. Тварини просто пішли далі. Маркові знадобилося кілька секунд, щоб змусити себе повернутися до карти опор.

Ірина не назвала вантаж потомством, хоча Марко бачив, як сильно їй цього хотілося. Вона відкрила поряд старий кадр із сектора 6-Б — той, де комаха втратила подібний пакунок під час нападу підземного хижака. Схожість була очевидна. Однак у них не було ні зразка, ні змоги перевірити будову оболонки.

Дарина, яка сиділа на іншому кінці станції перед своїми графіками, перепитала, куди вони рухаються.

Марко відчув, як разом із цим запитанням змінився сенс усього, на що вони щойно дивилися.

Селма повернула не камеру, а модель місцевості, побудовану з даних про відстані. Точної карти порожнини не було. Можна було показати лише відоме положення труби, стінку, напрямок руху та дві найближчі конструкції станції.

Якщо істоти й далі йшли вздовж цієї смуги, попереду лежала стара металева опора. Над нею — герметична перегородка зовнішнього технічного вузла, а за перегородкою — один із резервних маршрутів до системи водопідготовки. Між твариною та людськими приміщеннями залишалися порода, метал, кілька окремих герметичних оболонок. Марко розумів це. І все-таки відстань здалася йому надто малою.

— Там є інший вихід? — запитав він.

Петро не знав. На природній карті могла бути розвилка, яку не бачили людські прилади. Для дрібних істот і велика робітниця були різні прохідні розміри; один маршрут міг закінчуватися для неї й продовжуватися для них. А ще колонія могла саме зараз змінювати шлях, укладаючи матеріал так само, як робила це біля насипу.

Кіра попросила дозволу перевести захисні системи зовнішнього вузла в режим готовності без автоматичного ураження. Марко погодився. Поцікавився, чи можна зупинити механічні роботи над найближчою опорою: там якраз планували додаткову перевірку кріплень.

Богдан відповів, що можна — на кілька годин. Але цілком вимкнути роботу станції, аби не турбувати чужих істот, неможливо. Помпи й повітряні контури мають продовжувати працювати.

— Їх ніхто не вимикає, — сказав Марко.

Власний голос йому не сподобався. Він прозвучав різкіше, ніж вимагала розмова. Богдан нічого не відповів, тільки підтвердив зупинку робіт біля опори.

На екрані тим часом з’явилося те, чого Марко досі не бачив у жодному записі. Велика робітниця пропустила обох носіїв із пакунком уперед, сама залишилася біля виступу й розвернулася головою до труби з камерою. Вона довго стояла майже нерухомо. Марко не міг визначити, чи дивилася на інструмент, чи просто охороняла тих, хто йшов позаду.

Він наказав Селмі не рухатися й не наближатися.

Кілька хвилин вони дивилися, як решта групи зникає в темряві. Потім велика особина теж рушила, і порожнина спорожніла. На камені залишилася одна бліда грудочка. Вона світилася слабше за люменіт у скелі, ніби віддавала світло нерівними плямами.

— Забираємо зонд? — тихо спитала Селма.

Марко хотів відповісти негайно. Забрати інструмент, закрити трубу, повернути всім свої роботи, людям — їхні кімнати. Порожнина жодним чином не збільшилася від того, що вони побачили в ній живих істот. Проте тепер кожне рішення стосувалося не лише конструкції, а й істот, які йшли своєю дорогою й поки не торкалися людей.

Він наказав залишити камеру на пасивному спостереженні до завершення зміни, якщо це не погіршить міцності труби й дозволить тримати заглушку під контролем. Селма підтвердила, що технічно можливо. Кіра додала: у разі наближення великої особини до отвору зонд слід відвести назад без додаткового освітлення.

Усе це було розумно. І все одно Маркові не подобалося, що він відчуває себе людиною, яка стежить через щілину за чужим переїздом.

***

Рішення про переселення довелося оголошувати особисто. Марко міг надіслати розпорядження, але після вчорашньої аварії люди мали право почути, чи справді небезпечні їхні спальні, чи командування просто перестраховується.

Він зібрав мешканців прилеглого відсіку в маленькій кімнаті відпочинку. Прийшло шестеро із сімох; сьомий уже спав після нічної зміни, і Оксана відмовилася будити його без потреби. Марко погодився, що повідомить йому сам після відпочинку.

Він сказав про зміщення плити, невизначену глибину порожнини, тимчасове виведення суміжних приміщень з експлуатації. Про комах у зовнішній порожнині теж повідомив, але окремо від причини переселення: їхня присутність не доводила, що саме вони спричинили вчорашній обвал.

Старша працівниця систем водопідготовки запитала, куди перенесуть її особисті речі. Інший хотів знати, чи він може повернутися в кімнату по музичний інструмент, для якого не мав захисного футляра. Марко відповідав на практичні питання і вже майже вирішив, що обійшлося без великої сварки, коли один із техніків поцікавився, чи не простіше знищити всіх тварин під опорою.

Сказано було без ненависті. Технік пережив учорашній витік у сусідньому відсіку, цілу ніч сидів на аварійному посту й тепер хотів повернути своє ліжко. Для нього незнайомі істоти, якщо вже вони з’явилися поруч зі станцією, були ще одним джерелом ризику, який можна прибрати інструментом.

Марко пояснив, що вони не знають розмірів підземної системи й наслідків будь-якої силової дії. Вибух або термічне очищення біля пошкодженої опори можуть зробити небезпечне місце ще небезпечнішим. До того ж вони не мають доказу нападу на станцію.

— А коли матимемо? — запитав технік. — Коли наступний відсік сяде на підлогу?

Марко не зміг дати відповідь, яка сподобалася б усім. Сказав, що рішення про оборону ухвалюватимуть за фактичною загрозою людям, а зараз його наказ — звільнити небезпечні приміщення, не наближатися до порожнини й продовжувати вимірювання.

Технік, який вимагав зачистки, першим підвівся й першим не вийшов. Переминався біля дверей, поки решта складала планшети. Марко чекав, думаючи, що буде ще одна суперечка.

— Я там другу ніч чергував, — нарешті сказав той. — Після витоку. Коли відсік ізолювали й коридор відключили, щось усередині стукало. Я казав на посту. Мені пояснили, що метал сідає після перепаду температури.

— Це могло бути так.

— Я знаю. — Технік не дивився на Марка. — Я тепер кожен раз чую, що воно стукає. Навіть коли йду повз порожню майстерню. Я не прошу дозволу стріляти. Я хочу знати, де мені сьогодні спати, щоб не слухати цього крізь стіну.

Марко відкрив розклад переселення. У гостьовому модулі лишалося дві кімнати, в одній не працював обігрів підлоги; склад уже вніс заявку на нагрівач. Він віддав технікові місце в дальній кімнаті поруч із господарським постом, хоча попередній список розподіляв місця інакше. Потім особисто повідомив про перестановку чергову службу, щоб уранці Люба знову не дізналася про їхні рішення раніше за нього.

Технік кивнув і нарешті пішов. Марко залишився за столом із відкритим розкладом. Два дні тому він міг сказати людям, коли повернеться нормальна зміна. Сьогодні — тільки де вони проведуть ніч.

Після зборів він помітив Яну біля виходу. Вона прийшла лише забрати в Оксани новий графік вправ, але затрималася, коли почула про переселення. Марко знав, що її допуск до нейрозанурення досі не поновлено, і не збирався просити винятку. Проте на мить подумав, чи можна було б інакше, якби вона відчула тих істот зсередини.

Яна спитала, чи на записі видно пакунок, який несли дві великі робітниці. Вона вже переглянула короткий фрагмент, відкритий для біологів, і тепер хотіла знати, чи подібний він до вантажу носія сімнадцять.

Марко чесно відповів, що не вміє цього визначити. Попросив звернутися до Ірини й Петра, а якщо їй самій дозволять перегляд — позначити побачене без припущень про наміри.

Яна кивнула. Здавалося, хотіла сказати щось іще, але поряд підійшов Данило зі своєю забинтованою рукою. Він прийшов допомогти перенести речі одного з мешканців і відразу поцікавився, чи є в Марка дозвіл на роботу для людини з однією здоровою кистю. Марко запитав, що він збирається тягти. Данило показав легку складну полицю, на якій не було нічого, крім старого програвача. На це дозволу вистачило.

Вони пішли разом. Марко дивився їм услід і не міг пригадати, коли востаннє бачив Данила таким звичайним, роздратованим чужими речами й зайнятим дрібною допомогою. Після загибелі шістнадцятого носія чоловік ходив станцією, наче боявся зайняти зайвий простір. Тепер відштовхнув ногою візок, який хтось лишив посеред проходу, і поскаржився Яні на погані колеса.

Увечері Марко остаточно переїхав у гостьовий модуль. Кімната була меншою, ніж його попередня, але з хорошим світлом і справною сушильною шафою. На ліжку лежали два складені простирадла, залишені кимось зі зміни Люби. Він не став шукати, хто їх приніс. Розпакував один контейнер, поклав на стіл термінал, знайшов годинник у серветці.

І тільки тоді побачив, що не вистачає одного гвинтика. Може, загубив його ще вчора. Може, він застряг у складці серветки. Марко висипав у долоню дрібні деталі, перерахував. Потім почав обережно перебирати постіль — не тому, що гвинтик був особливо цінним, а тому, що без нього не міг зібрати річ, яку обіцяв полагодити ще багато років тому.

Виклик із чергового поста надійшов, коли він уже заглянув під ліжко.

Селма повідомила про новий рух у порожнині. Камера лишалася нерухомою, велика робітниця до неї не поверталася. Але маленькі істоти знову прийшли до світлої грудочки, залишеної біля труби. Вони витягли її в центр проходу, а потім принесли поруч ще кілька таких самих. Частину складали на одному рівні, наче заповнювали дрібну щілину в підлозі. Один вантаж упав, і вони довго намагалися підважити його разом.

На моделі поруч світилися дві лінії: напрямок руху комах і приблизний контур старої опори. Відстань між ними зменшувалася. Однак саме це поки нічого не говорило про наміри тварин. Вони могли ремонтувати власний хід, переносити матеріал або обходити щось, чого камера не бачила.

Марко попросив залишити посилене спостереження на ніч. Не будити весь екіпаж; підняти тільки чергових безпеки та інженерів, якщо з’являться нові зміщення конструкції або рух до контрольованого отвору. Оксана й так мала достатньо людей, які не спали після аварії.

Після розмови він знайшов гвинтик у складці серветки. Поставив його поруч із годинником, не починаючи ремонту. На столі місця ледве вистачало для обох речей — годинника й службового термінала, який кожні кілька хвилин оновлював зображення старої опори.

Марко вимкнув екран, але за хвилину знову ввімкнув. На записі вже не було руху. Камера дивилася на камінь, тонкі смужки світлого матеріалу й порожню дорогу, якою щойно пройшли чужі істоти.

Він поставив термінал заряджатися й узявся розстібати транспортний контейнер із власним одягом. Десь у сусідньому відсіку голосно впустили щось металеве. Марко завмер, прислухався, а потім почув лайку, цілком людську, і звук коліщаток по підлозі. Хтось переїжджав пізніше за нього.

Лія Денвер
ТЕВРА: ПАСТКА ДЛЯ КОРОЛЕВИ

Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
×

Вітаємо🎉

🎁 Спеціальний подарунок для Вас! 🥳

Зареєструйтесь та отримайте 10% знижки на першу покупку!