Коли Софія Кривенко втретє прогнала запис загибелі сімнадцятого носія, їй стало ясно, що технік неправильно назвав один із каналів.
Підпис «моторна активність оператора» стояв під кривою, яка починалася на двісті сорок мілісекунд раніше за дозвіл на рух. До цього крива мала бути порожньою. Принаймні так було написано в специфікації, яку Софія власноруч затвердила за шість місяців до запуску.
Вона поставила відео на паузу. На екрані велика маршрутниця стояла біля бічного ходу, ще жива, з вантажем під передніми кінцівками. За її спиною інші робітниці розбирали чужу ношу. Усе виглядало цілком звичайно. Тільки Яна, яка дивилася на цей самий світ ізсередини, уже відчувала щось, для чого в їхній таблиці не існувало графи.
— Назви каналів не чіпали? — спитала Софія в Романа.
Лабораторний технік сидів за сусіднім терміналом у куртці поверх комбінезона. Роман завжди мерз у нічні зміни; Богдан уже двічі пояснював йому, що підвищувати температуру в усьому модулі через одного працівника ніхто не буде. Перед Романом лежав розібраний з’єднувач, маленький, майже ювелірний. Поки Софія говорила, він намагався витягти з гнізда зігнутий контакт.
Виявилося, що назви міняв сам інтерфейс після оновлення. Роман відкрив службову таблицю й показав різницю між тим, що оператор бачив на екрані, та тим, як потоки зберігалися у первинному журналі. Там слово «моторний» позначало одразу два різні сигнали: намір людини рухатися і фактичну відповідь чужої нервової тканини.
Софія пересунула стілець ближче. У першому випадку команда мала виходити із системи, у другому — приходити до неї. Змішати їх у журналі було поганою практикою. Під час звичайної калібровки — прикрим, але терпимим недоліком. Після чотирьох мертвих носіїв вона вже не хотіла називати його недоліком.
На відео маршрутниця повернула голову до бічного ходу. Трохи пізніше Яна попросила руховий імпульс. Отже, рання крива, найімовірніше, належала самій комасі. Однак між «найімовірніше» і «точно» стояли два фізичні кабелі та шматок програмного забезпечення, до якого Софія не заглядала відтоді, як їхня група перейшла з лабораторних нейротканин на польових носіїв.
Вона попросила Романа вивести не графіки, а сирі пакети. Той нарешті залишив контакт у спокої й потягнувся до клавіатури.
Поки відкривався архів, із їдальні принесли повідомлення про залишені контейнери. Хтось із нічної зміни знову взяв страву до лабораторії, після чого повернув порожній лоток не туди. Люба просила забрати його до початку денного прибирання, інакше в наступному списанні загубиться половина комплекту.
Роман запевнив, що це не його лоток. Софія теж не пригадувала, щоб їла за останні п’ять годин.
Вони знайшли його за кріслом занурення: пластикову коробку з присохлим соусом і запискою «не викидати», написаною на шматку медичної стрічки. Кому вона належала, так і не встановили. Роман поставив коробку на візок для посуду, і Софія дозволила йому піти по гарячу воду. Вона навіть хотіла попросити принести їй щось солоне, але передумала, щойно побачила відкритий архів.
Там було більше рядків, ніж у підсумковому протоколі. Це й мало сенс: підсумки створювалися для читання людьми, а не для відновлення кожної події. Тепер їй були потрібні саме ті події, які програма вважала зайвими. Наприкінці сеансу журнал устиг позначити аварійне збереження, та короткий запис не показував, куди пішла копія. Софія залишила мітку на цьому місці й зберегла первинний файл окремо від зведення.
Вона відкрила запис шістнадцятого носія.
Данило, польовий оператор шістнадцятого, виконав інструкцію буквально. Протягом сеансу він не дав жодної свідомої моторної команди. На останніх хвилинах навіть перестав коментувати побачене, щоб не розгубити концентрацію. Після загибелі носія в підсумку з’явилося формулювання «пасивне спостереження». Так його цитували на всіх нарадах, коли сперечалися, чи може комаха загинути лише від присутності людської свідомості.
Але в первинному журналі через рівні проміжки йшли короткі послідовності тестових імпульсів.
Їхній контролер не звертався до Данила по дозвіл, бо виконував внутрішню перевірку відповідності сенсорної карти. Такий імпульс не повинен був викликати руху. Софія свого часу погодила це обмеження за результатами перевірок на ізольованій нервовій тканині.
Тепер вона уважно прочитала стару фразу: «видима моторна відповідь не реєструвалася».
Це означало рівно те, що було написано. Ніхто не обіцяв, що жива істота не відчуває тесту.
Роман повернувся з водою та двома маленькими пакетами солоних крекерів. Побачивши відкритий запис, він спочатку зрадів: нарешті вдасться відповісти на питання, яке висіло над ними від загибелі шістнадцятого. Софія попросила не робити висновків, поки вони не перевірять, чи справді струм доходив до вихідного вузла.
Він розгорнув крекери над своїм столом, акуратно зібрав крихти долонею і запитав, чи будуть вони зараз будити команду апаратників.
Софія знала, що нічний інженер уже відпрацював надурочні на аварійному модулі й тепер нарешті спав. До того ж сама діагностика тривала б хвилин сорок. Вони могли почати з перевірки незалежного реєстратора, під’єднаного до вимірювального шунта на виході: той фіксував реальний струм незалежно від програмного журналу.
Незалежний реєстратор зберігав менше даних. Для шістнадцятого носія частина архіву вже пішла в ротацію пам’яті.
Те, що лишилося, підтвердило: кілька тестових імпульсів справді виходили за межі контролера. Дуже слабких, коротших за порух пальця. Софія сиділа над числами й згадувала, як колись з полегшенням побачила цю саму амплітуду на стенді. Тоді вона означала, що система не зможе силоміць повернути велику кінцівку. Їй і на думку не спало, що для носія важливим може бути сам факт стороннього втручання, навіть коли воно не викликає руху.
Та напад на шістнадцятого стався не під час жодного з імпульсів. Принаймні не одразу після них. Між останньою збереженою послідовністю та першим нападом минув час, протягом якого робітниця пройшла два контрольні пункти колонії.
— Значить, не довели, — сказав Роман.
Софія погодилася. Власне, вони ще й не знали, що саме мали б довести: хімічну зміну, порушення якогось соціального ритуалу чи накопичену дію слабких імпульсів.
Роман загорнув залишок крекерів. Він хотів переписати назву шістнадцятого сеансу в архіві, щоб його більше не називали пасивним.
Софія зупинила його. Архів повинен був зберегти вихідну назву як історичний запис, разом із датою виправлення. Інакше через місяць хтось відкриє стару доповідь, не знайде відповідного файлу й вирішить, що тут приховали частину даних.
Вона наказала створити додатковий запис: «спостереження без команд оператора; автоматичний вихідний контур активний». Формулювання було довшим і неприємнішим. Зате після нього вже не можна було вдавати, що в тому експерименті люди тільки дивилися.
***
До ранкової зміни лишалося дві години. Софія вийшла з лабораторії не тому, що закінчила, а тому, що Роман випадково сказав про гриби.
Учора він проходив повз її господарський модуль і бачив червоний індикатор вологості. Хотів нагадати, але його викликали на калібрування. Тепер сказав це між двома технічними питаннями, так само буденно, як повідомив би про відкриту кришку контейнера.
Софія мало не вилаялася.
У невеликій герметичній шафі вона вирощувала їстівні гриби на субстраті з перероблених рослинних відходів. Їх було небагато — щось між особистим господарством і дорогим способом переконувати себе, що вона не живе винятково серед приладів. Богдан запевняв, що й ця шафа забирає забагато води. Софія відбивалася розрахунками, які ніхто, крім нього, не читав.
Тепер один край субстрату був сухий. На нижній полиці зібралася конденсована вода, а датчик, судячи з журналу, працював правильно. Просто маленький клапан перекосився і замість повернення вологи до резервуара випускав частину повітря в сусідній технічний об’єм.
Вона перекрила подачу, витерла полицю та зняла найбільший гриб. Він вийшов кривобоким і трохи підсохлим. Поставити його на обід було вже не так соромно, як показувати працівникам власну систему контролю вологості. Софія вийняла клапан, довго крутила його в пальцях, намагаючись зрозуміти, чи не можна просто підточити край ущільнення.
На Землі вона мала цілу шафу для речей, які колись збиралася полагодити. Тут, на Теврі, предмети доводилося або лагодити, або списувати з поясненням. Іноді пояснення займало більше часу за ремонт.
До модуля зайшов Богдан. Його викликали сюди автоматично через втрату вологості в господарському контурі, хоча сповіщення він отримав уже після того, як Софія все перекрила.
Він оглянув мокру полицю, перевірив клапан і попросив наступного разу повідомляти про несправність одразу. Софія обурилася, що він міг би хоча б помітити: вона справляється сама. Богдан не сперечався. Записав вузол на обмін, а поки поставив тимчасову заглушку — щоб грибам не довелося чекати на складський запит.
Їй стало ніяково через те, як різко вона відповіла. Вона запропонувала йому половину врожаю.
Богдан відмовився, бо не любив грибів. Софія все одно поклала найбільший на край чистої полиці: може, забере Любі для кухні. Її розсмішило, як вони обоє дивилися на той кривий гриб, нічим не кращий за станційні коржі. Богдан усміхнувся й повернувся до клапана: йому ще треба було записати заміну в складський журнал.
У коридорі до них підійшла Ірина Сахно з транспортним боксом у руках. Вона вже чула про заборону занурень і запитала, чи збережено зовнішній запис сімнадцятого носія. Софія відповіла, що так, але доступ до внутрішнього каналу тимчасово обмежено на прохання медиків.
Ірина внутрішній канал не просила. Їй потрібна була послідовність руху вантажної групи: маршрути двох роботів на старому проході, про які Марко говорив напередодні, не збігалися з картою слідів комах.
Софія, відчувши знайомий тиск від слова «не збігалися», мало не почала пояснювати технічні обмеження сенсорного декодера. Ірина її перебила: це не претензія до лабораторії. Вона сама не впевнена, що роботів правильно прив’язали до карти після останнього зсуву породи.
Бокс у руках Ірини був із товстими стінками та двома індикаторами температури. Вона поспішала до холодильної шафи: у пробі треба було зберегти живі мікробні спільноти, а не лише хімічний склад осаду. Контейнер важив достатньо, щоб вона раз у раз перекладала його з руки в руку.
Софія запропонувала переглянути зовнішній запис, коли той пройде медичне обмеження. Ірина погодилася, але запитала ще про одне: чи не лишилися в них дані щодо того, скільки часу носій сімнадцять перебував поруч зі світною породою, перш ніж повернув до бічного ходу.
Вони могли визначити це з помилкою у кілька хвилин, залежно від прив’язки підземного часу до сенсорної сесії. Софія пообіцяла надіслати інтервал із зазначеною похибкою.
Ірина подякувала й пішла. Уже за поворотом вона гукнула, що хтось із лабораторії підписав її зразок словом «блискуче лайно», а тепер це формулювання кочує між відділами в офіційному реєстрі. Софія впізнала почерк Романа за описом, хоча відповідати нічого не стала.
Богдан поцікавився, чи доведеться йому колись оплачувати місцевим істотам відходи, які вони залишають у тунелях.
— Спочатку навчи нас збирати їх, не ламаючи все навколо, — сказала Софія.
Йому не сподобалося, що жарт вийшов схожим на завдання, й він пішов.
***
Оксана прийшла в лабораторію о восьмій, із чашкою напою, який давно перестав називати кавою навіть персонал кухні. Вона не сіла, поки Софія не звільнила від паперів один край столу.
Лікарка мала два повідомлення. Перше стосувалося Яни: огляд після сну без грубих неврологічних порушень, але повторний допуск зараз неможливий. Друге — щодо дослідницького протоколу: Оксана вимагала побачити не лише нову технічну схему, а й форму згоди, у якій операторів попереджатимуть про можливі залишкові сенсорні явища.
Софія втомлено нагадала, що такі явища вже включено до загального переліку ризиків.
Оксана відставила чашку. Її дратувало це слово — «включено». Під час ранкового огляду Яна нарешті розповіла їй про два попередні короткі епізоди втрати тілесної схеми. Раніше вона вважала їх дрібними. Медична форма теж називала подібні прояви дрібними, точніше — короткотривалими і самовільно зворотними. У лікарки не було підстав стверджувати, що саме ці епізоди спричинили вчорашню загибель, але вони мали значення для рішення, чи дозволяти людині повертатися в крісло.
Софія не знала про приховані Яною епізоди. Кілька секунд вона просто перечитувала медичне доповнення, яке Оксана принесла з письмового дозволу самої Яни. Їй хотілося набрати номер Яни негайно — запитати, коли саме все сталося, чому вона промовчала, як вони тепер доведуть програму до кінця. Вона відклала це до того часу, коли зможе розмовляти без злості.
Лікарка помітила, що Софія перечитує одне й те саме, і обережно запитала, що їй вдалося встановити за ніч.
Софія показала дані шістнадцятого. Розповіла про автоматичні імпульси, про те, що їх помилково не враховували в описі пасивного режиму, і про відсутність доказу, що саме вони спричинили напад.
Оксана не стала вимагати негайної відповіді на те, чого ніхто не міг знати. Вона попросила виправити протокол і передати старий запис на незалежний перегляд.
Софія вже підготувала виправлення.
Вона відкрила проєкт нової схеми: приймальний тракт окремо, вихідний тракт фізично роз’єднаний; одностороння оптична лінія мала дозволяти даним іти до лабораторії, не допускаючи моторних команд назад. Для технічної перевірки можна було зібрати стенд із модельним навантаженням та незалежним вимірюванням вихідної активності.
Роман назвав проєкт «нульовим контуром», хоча Софію дратувала ця назва. Зовнішній вихід можна було зробити нульовим. Самі нанопристрої залишалися в нервовій системі носія, виконували вимірювання й витрачали енергію. Ніхто не довів, що їхня присутність біологічно байдужа. Якби вона вписала в назву «абсолютно пасивний», це була б та сама помилка, тільки на новому аркуші.
Оксана довго вивчала схему. Потім спитала, чи збираються вони перевіряти її на живій комасі, перш ніж зрозуміють, чому загинули попередні.
Софія пояснила, що спершу будуть стендові тести, а польового дозволу без нового рішення Марка й медичного погодження не буде. Лише після цього Оксана відсунула планшет ближче до себе й почала вносити свої зауваження.
Софія мала змогу повернутися до роботи, поки Оксана ще сиділа поруч. Треба було замовити роз’єднувач, надіслати Маркові попередній звіт, пояснити Романові, чому стару назву каналу не можна просто замінити новою. Замість цього вона пішла до житлового сектора. Планшет із кресленням узяла із собою і всю дорогу несла так, наче збиралася комусь його показувати.
Біля Яниних дверей було тихо. На табличці під номером кімнати висіла зроблена з пакувального картону стрілка: «НЕ ПЕРЕНОСИТИ СТІЛ — ПОДРЯПАНА НІЖКА». Напис був давній. Софія колись сміялася з нього, бо стіл усе одно неможливо було винести через вузькі двері, не розібравши. Зараз їй пригадалося, що стрілку Яна намалювала після того, як господарська служба вчергове переставила меблі, поки її не було.
Вона постукала. Яна відповіла не відразу, а коли запросила зайти, Софія побачила перед нею відкриту пляшку води й кришечку на столі. Яна тримала її великим і вказівним пальцями, намагаючись потрапити різьбою на горлечко. Вона точно бачила, куди треба поставити пластик, проте щоразу натискала трохи збоку. Після третьої спроби поклала кришечку на долоню й сердито подивилася на гостю.
— Оксана сказала вправляти дрібні рухи. Я вже годину вправляю.
— Вона сказала саме годину?
— Ні. Це я вирішила, що якщо виходитиме довше, то встигну її зненавидіти.
Софія залишила планшет екраном донизу. Ніякого нового обстеження вона не принесла й це довелося визнати вже після того, як Яна запитала, навіщо прийшла. У відповідь Софія заговорила про запис шістнадцятого носія. Розповіла, що система надсилала короткі тестові імпульси навіть тоді, коли Данило не віддавав команд. Обидві знали той сеанс як пасивний. Тепер слово виявилося неточним.
Яна слухала, водячи пальцем по ребристому краю кришечки. Софія чекала запитання про те, чи саме ці імпульси спричинили загибель. Натомість Яна запитала, чи можна було відчути такий сигнал ізсередини комахи.
— Ми не вміємо цього виміряти, — сказала Софія. — На стенді він не викликав руху. І ми назвали це достатньою умовою.
Яна згадала щось, чого не поспішала вимовляти. Вікно її кімнати виходило в технічний коридор; за товстою прозорою панеллю тягли дві великі труби. Під час чергового перемикання насосів одна коротко здригнулася. Яна сіпнула плечем, а потім, помітивши Софіїн погляд, стала розтирати зап’ясток, хоча вдаритися ним ні об що не могла.
— Я давно відчувала після занурень, ніби руки не там, де мають бути, — сказала вона нарешті. — Потім минало. Я думала, це те саме, що після довгої зміни в скафандрі: знімаєш його, а ще якийсь час рухаєшся обережніше. Якби я кожен раз бігла до Оксани, мене б не допустили навіть подивитися зображення.
Софія спитала, чому вона приховала два епізоди на тренуванні. Запитання прозвучало суворіше, ніж хотілося, і Яна одразу почула в ньому докір.
— Ти знала, що воно може статися? — відповіла вона. — Що це не мине за секунду, коли я повернуся?
Софія пам’ятала десятки обговорень припустимої залишкової адаптації. У них завжди йшлося про час реакції, точність руху, контрольованість розриву. У її власних звітах слово «самовільно» стояло перед словом «зворотне», ніби між ними неможливо було втиснути людину, яка боїться признатися, що вчора не впізнала свою руку.
— Ні, — сказала вона. — Не знала.
За дверима хтось протягнув візок; колеса стукали на стиках підлоги. Яна дочекалася, поки гуркіт мине, і знову взялася за пляшку. Цього разу кришечка стала на різьбу, та вона не закрутила її до кінця — зупинилася, перевіряючи, чи правильно відчуває опір.
— Ти дивилася, що було після нападу? — запитала вона.
Софія кивнула. Яна хотіла знати, куди понесли тіло сімнадцятого носія. Софія пояснила, що на зовнішньому записі його розділили й забрали з основного маршруту; далі камера втратила огляд. Вона не стала повторювати побачене детально. Яна й сама пам’ятала достатньо.
— Я попросила тільки один крок, — сказала Яна. — Мені здавалося, він устигне повернутися.
З цим Софія не могла погодитися чи посперечатися. Вона сама дозволила команду. На екрані не було заборонного сигналу, але тепер цей аргумент здавався особливо жалюгідним: прилад не мав датчика для всього, чого вони не розуміли.
Яна запитала, чи Софія вже записала в офіційному висновку про два попередні епізоди. Коли почула, що медики внесли їх за її дозволом, попросила залишити там і той короткий напад страху в бічному проході. Не називати його галюцинацією або збоєм карти, поки не стане зрозуміло, звідки він узявся. Софія пообіцяла передати це дослівно, наскільки дозволяв формат протоколу.
Вона встала. Яна провела її до дверей, хоча йти за гостею два метри було безглуздо. На порозі Софія майже сказала, що вони вже розробляють безпечнішу схему. Зупинилася. Те, що вона могла обґрунтувати, поки стосувалося тільки відсутності моторних команд.
— Наступного занурення за старою схемою не буде, — сказала вона.
— Я ж не просила мене туди повертати.
У Яниному голосі не було обурення; Софія зрозуміла це із запізненням. Дорогою назад вона відкрила планшет, який так і не показала Яні. У чернетці звіту залишалося речення про «керований ризик для оператора». Вона стерла його й написала, які саме параметри вони справді можуть контролювати. Вийшло довше, менш переконливо для керівництва й нарешті придатно для перевірки.
До полудня Софія встигла посваритися з бухгалтерією через закупівлю нового оптичного роз’єднувача, отримати від Романа дві версії тестової схеми й відправити командирові виправлений запис щодо шістнадцятого носія.
У листі вона не просила негайно поновити занурення. Навпаки, написала, що старі дані не дозволяють відокремити вплив людського керування від інших можливих причин агресії. Тому продовження за старим протоколом було б невиправданим.
Перед відправленням вона перечитала останній абзац. Роками Софія вчила молодших співробітників не ховати обмеження методу в додатках, де їх ніхто не побачить. Тепер ці обмеження доводилося формулювати власноруч, у листі, який прочитає людина з правом зупинити її роботу надовго.
Лист пішов у службовий архів разом із первинними даними.
Роман тим часом приніс їй висновок стендової перевірки. При роз’єднаному виході команда справді не проходила в модельний контур. Це було мало, але принаймні зрозуміло, що саме вони виміряли.
Софія попросила додати перевірку залишкових полів біля приймального вузла й не використовувати слово «безпечний» у заголовку звіту.
Коли лабораторія на кілька хвилин спорожніла, вона відкрила стоп-кадр останньої сесії. На ньому маршрутниця стояла зі своїм вантажем перед бічним проходом. Софія збільшила зображення до межі, після якої замість деталей залишалися лише великі кольорові плями.
Потрібно було подивитися, що відбулося до нападу: хто з комах першим змінив швидкість, чи встигла маршрутниця виділити хімічний сигнал, як далеко стояла вартова. Усе це мало значення. І жоден із цих вимірів не міг зробити вчорашню робітницю знову живою.
По обіді Люба повідомила, що на дні знайденого лотка вціліла стара транспортна наліпка з ініціалами Софії. Та нарешті згадала вчорашній соус і те, як поставила контейнер за крісло, коли її покликали до термінала.
Вона забрала лоток, віднесла в мийку й пішла перевіряти, чи Роман справді вимкнув вихідний контур, а не тільки прибрав галочку в програмі.
