Налаштування

Шрифт:

Arial Verdana Times New Roman Courier New Roboto Roboto Serif Garamond Baskerville Sans Serif Trebuchet MS Helvetica

Розмір шрифту:

Інтервал:

Колір:

тексту:
фону:
На сторінку книги

До ранкового зв’язкового вікна залишалося п’ять годин, а Антон уже встиг двічі попросити в Яни вибачення. З першого разу вона навіть не зрозуміла, за що.

Він прийшов у господарську майстерню, де Данило нарізав м’які прокладки для контейнерних затискачів, і, не знімаючи навушника, попросив їх обох подивитися на схему зовнішнього маніпулятора. Відповідати слід було коротко, бажано словами «так» або «ні»; після двох змін на зв’язку Антон утратив здатність вислуховувати довгі пояснення.

— Вибач, що смикаю. У вас же тут інша робота.

Данило поклав різець і роздивився схему. Зовнішній допоміжний візок учора відправили по новий кутовий датчик для антенного приводу. Датчик уже був на платформі, у запакованій касеті, але машину залишили на перевіреній розворотній плиті: геологічна служба заборонила рух далі, доки не звірить нові деформаційні мітки. Тепер стало відомо, що плиту не пошкоджено. Можна було б повернути візок до станції, якби на старій камері біля узбіччя не з’явилася незрозуміла активність.

— Ви до мене чи до Яни? — запитав Данило.

— До тебе — чи не застрягне захват на зворотному ході. До Яни — чи бачила вона таких істот на попередніх записах. Вибач.

— Спробуй поки ні перед ким не вибачатися, — порадив Данило. — Якщо машина зламається, матимеш за що.

Антон коротко всміхнувся. Від останніх слів, які він почув від Нори, йому стало не до жартів: на орбітальному вузлі закінчували перевірку маневрових резервів. Жінка зі шрамом знову вимагала дані про походження матриці. Ніяких нових відомостей про Олену Мартен не надійшло, і Антон, хоч знав, що це мало залежить від його антени, кожну втрату зв’язку переживав як власний промах.

Яна підійшла до настінного монітора. Камера показувала низький заокруглений схил, потемнілий від недавнього зволоження, та гладеньку вантажну плиту на його верхньому краї. На плиті нерухомо стояв сервісний візок. Це був другий віддалений промисловий майданчик, а не закритий північний проїзд чи сектор 6-Б; важка техніка дісталася сюди дозволеним маршрутом до останньої зміни геологічних показників. Передня пара його коліс була зафіксована, під кузовом висіла складена опора; поверх касети з датчиком лежав захисний кожух. Над усім цим тремтіло запилене світло. У дальньому кутку зображення щось рухалося. Погано видно було навіть зі збільшенням.

Яна придивилася, відчула, як піднімаються плечі, і змусила себе їх опустити.

— Покажи не останній кадр, а хвилин двадцять перед ним.

— Мені потрібен напрямок руху, — сказав Антон.

— Мені теж.

Відео пішло назад. Темна смуга на краю схилу розділилася на окремі тіла. Маленькі робітниці з’являлися між каменями, переходили через вузьку суху ділянку й зникали під корпусом візка. Дві великі залишалися зовні. Коли одна дрібна істота відставала, більша підхоплювала її, ставила поперед себе й рушала далі. Яна не могла визначити, чи це молодша особина, чи представник іншої касти, але рух був настільки незграбний і впертий, що вона мимоволі нахилилася ближче.

— Під машиною тепер гніздо? — запитав Данило.

— Може бути тимчасове укриття. А може, вони просто проходять наскрізь. Зараз перевіримо, — відповіла Яна.

Вона не додала: *це вже було*. Минулого тижня маленька теварська істота скористалася людською технікою, щоб опинитися по інший бік огорожі. Після того випадку Кіра наказала перевіряти колеса й нижні рами зовнішніх машин перед поверненням. Схоже, інструкція зараз знадобиться, хоча комахи не могли її прочитати.

На прискореному відео з’явилися темні згортки. Їх несли парами, витримуючи невелику відстань між транспортними групами. На повороті одна пара розійшлася в різні боки, оболонка провисла, й наступна особина підсунулася допомогти. Яна впізнала цей спосіб нести вантаж. Не сам вантаж — бачила тільки його темну форму, — а те, як великі кінцівки шукали опору перед кожним поворотом.

— Не рушайте з місця, — сказала вона.

Антон підняв руку, хоча ніхто й не збирався керувати машиною просто з майстерні.

— Її без Кіриного дозволу й так ніхто не рушить. Я питав, чи можна відтягнути касету маніпулятором, не рухаючи шасі.

— Тоді вибач. Я мала сказати раніше, що вони несуть щось велике для свого розміру. Якщо ми опустимо під кузов руку робота, вони можуть не встигнути відійти.

Данило перемотав шматок запису сам. Одна з великих робітниць не пішла під візок, хоча могла. Вона трималася збоку, біля кам’яного виступу, і раз по раз торкалася його головним щитом.

— Ось ця вже весь час робить одне й те саме. Що вона там знайшла?

Яна хотіла відповісти, що в таких рухах може бути попередження. Колись її власне тіло — тіло сімнадцятого носія — знало, як сприймати тиск і коливання каменю, не відділяючи їх від запаху та положення кінцівок. Тепер вона бачила лише темну фігурку на людському екрані. Антон чекав відповіді. Вона сказала, що не знає.

Він відправив Кірі відео, а їм подякував за допомогу. Про датчик попросив поки забути. Яна погодилася, проте після його виходу залишилася перед монітором.

— Ти сьогодні снідала? — запитав Данило, не відриваючись від різця.

Вона збрехала, що так. Він подивився на неї, підсунув контейнер із двома коржами й повернувся до роботи.

***

Кіра повідомила про рішення вже за сорок хвилин: сервісна плита залишається закритою для руху, доки зовнішнє спостереження не покаже вільний простір навколо візка. Переміщувати машину з живими організмами під кузовом не дозволялося. Для датчика Антонові запропонували резервний блок зі старого приймача, але виявилося, що його точності вистачить лише на короткі сеанси з додатковим наведенням. Зв’язок не обірветься; просто доведеться працювати повільніше й ризикувати втратою частини пакета, якщо вузол змінить орієнтацію в невдалу мить.

Антон повернувся до майстерні по схему, яку залишив Данилові. Той саме підганяв край чергової прокладки й не відразу підвів голову. Антон став поруч, не сідаючи. Сказав, що для кожного зв’язкового вікна тепер знадобиться ще одна людина на ручній звірці. У нього в навушнику хтось просив уточнити час передачі медичного пакета для захопленого екіпажу; Антон відповів, що час лишається попереднім, і нарешті вимкнув звук.

— Я можу розібрати ранкове відео, — сказала Яна. — Позначити, де під візком видно рух, а де камера його взагалі не дістає.

— Від цього датчик не повернеться.

— Знаю. Зате Кіра не муситиме щоразу переглядати все з початку, коли питатиме, чи можна рухати машину.

Антон глянув на настінний монітор, де темні згортки зникали під днищем.

— Тільки не позначай порожній кадр як вільний проїзд. Сьогодні я такої певності вже не витримаю.

— Не позначу.

Данило простягнув Яні запасний термінал, не відпускаючи прокладки з другої руки. Антон забрав свою схему. Виходячи, він зачепив плечем дверну раму, повернувся й перевірив, чи не збив прикріплену там табличку з правилами безпеки. Табличка висіла рівно.

Софія знайшла Яну в коридорі біля медичного відсіку. Яна стояла під дверима, але не заходила. Їй було соромно, що навіть тепер вона зволікає перед плановим оглядом, хоча Оксана нічого не робила, крім своєї роботи.

Софія принесла їй складену паперову серветку. Усередині лежав маленький гриб — одна ніжка, кривий капелюшок і кілька приставших до нього волокон субстрату.

— Що це? — спитала Яна.

— Урожай. Я хотіла віддати Любі, але вона сказала, що на один гриб кухню не переналаштовуватиме. Тоді подумала, що ти хоча б оціниш розмір.

Від нього пахло мокрим картоном і чимось ледь солодким. Яна пригадала, як минулого разу Софія приносила їй такий самий непотрібний подарунок, і нарешті запитала, навіщо та взагалі продовжує вирощувати гриби. Води й часу на них ішло більше, ніж можна було отримати їжі.

Софія пояснила, що почала цим займатися ще на Землі, в одній квартирі з поганим опаленням. Там вона могла відкрити шафу й на кілька хвилин перестати думати про роботу. На Теврі шафа залишилася, тільки сама робота тепер починалася відразу за дверима.

— У тебе буде час сьогодні після Оксани? — спитала вона. — Я знайшла в архіві сімнадцятого місце, яке не зовсім розумію. Можемо просто передивитися. Без крісла, без будь-яких проб на тобі.

Яна подивилася на двері медпункту, потім на гриб, обережно загорнула його назад.

— Буде. Якщо вона не залишить мене тут назавжди.

— Я б на її місці тебе залишила принаймні до обіду. Ти не їла.

— Це вже якась змова.

Софія пішла з легкою усмішкою. Яна залишилася з пакунком у руках і думкою, що за ці місяці вони навчилися говорити про найнебезпечніші речі так, щоб мати куди відступити, коли розмова стане надто важкою.

Оксана не здивувалася, побачивши гриб. Попросила поставити його подалі від медичного столу й зробила огляд. Планові показники тілесної мережі вже були в її картці, але Оксана все одно попросила Яну пройти кілька кроків і повернутися на місці. Лише після цього запитала, чи Яна ще відчуває сторонню схему тіла. Раніше Яна відповідала на такі питання довго й неточно — ніби від кількості слів залежало, чи дозволять повернутися до сеансів. Тепер сказала, що іноді, під час швидкого повороту, їй здається, ніби підлога лишається там, де була мить тому. Минулого тижня це трапилося двічі. Без падіння, без втрати свідомості. Вона записала час обох випадків.

Оксана переглянула позначки, перевірила рухи очей і не дала жодної обіцянки. За тиждень без занурень симптоми стали рідшими, але надійних підстав повертати допуск не було. Яна погодилася й сама здивувалася, що цього разу їй не захотілося сперечатися.

— А якщо ви більше ніколи не дозволите? — запитала вона, вже взуваючись.

Оксана подумала.

— Тоді доведеться вирішувати, чим ти хочеш займатися, крім цього. Але я не можу чесно відповісти тобі сьогодні, чи так станеться.

Яна кивнула. Їй не сподобалася відповідь, зате вперше вона відчула, що лікарка звертається не до проєкту, а до людини, в якої ще може бути життя поза ним.

***

У лабораторії Роман накрив столик чистою тканиною, хоча Яна прийшла дивитися відео, а не проходити процедуру. Це була його дивна звичка після кожного важкого сеансу: він прагнув, щоб на поверхнях лежало якомога менше речей. Під тканиною, однак, уже випирав кут зарядного блока, тож порядок виходив радше переконанням, ніж фактом.

Софія відкрила синхронізовані записи сімнадцятого носія. Яна відразу побачила останній поворот біля бічного проходу й попросила почати раніше. Вона ще пам’ятала, як несла вантаж, — не його вагу в кілограмах, а розподіл зусилля по лапах і те, що під середньою лівою кінцівкою раптом стала іншою твердість поверхні. У перші дні після смерті носія ці відчуття приходили вночі так виразно, що вона прокидалася з пальцями, стиснутими в кулак. Тепер пам’ять перестала бути тілом. Залишилася помітка про тіло, якого більше не було.

Софія показала місце за дві хвилини до нападу. У зовнішньому відеопотоці кілька робітниць зупинилися на розвилці. Одна розвернулася поперек проходу, а решта пройшли повз неї. На сенсорному каналі носія ця мить супроводжувалася коротким підвищенням навантаження на передні кінцівки. Поруч стояла позначка старої автоматичної калібровки, але сам випробуваний тоді не давав моторних команд.

— Це чотирнадцятий? — запитала Яна, перш ніж Софія встигла показати їй дату.

— Сімнадцятий. Чотирнадцятого ти бачила в іншій камері. Запис схожий, але там не було цієї розвилки.

Яна зніяковіла. Софія не стала вдавати, що помилка неважлива. Зупинила відео й показала часову прив’язку. Відтоді як вони знайшли непозначену активність старої системи, вона ставилася до назв режимів і носіїв майже болісно точно.

— Я хотіла, щоб ти подивилася на це без моєї підказки. Ти пам’ятаєш щось незвичайне до повороту?

Яна згадала вантаж. Тоді їй здавалося, що він наповнює все її тіло: доторк до нього визначав, куди повертати, якою ногою переступати, де можна протиснутися. Але зовнішня камера не показувала нічого, крім звичайного руху транспортниці. Софія дала їй змогу передивитися сцену ще раз.

— Я пам’ятаю, що мені не хотілося зупинятися, — сказала Яна. — Не знаю, чи це був мій намір, чи наслідок того, як працювало чуже тіло.

— Чого ти хотіла?

— Дійти до бічного ходу. Побачити, чому туди не йдуть інші.

— А решта групи?

Яна не відразу зрозуміла запитання. Вона зосереджувалася на своєму носії, на небезпечній дорозі й тому, чи витримає ще хвилину без помилки. Решта тіл були для неї майже частиною середовища. Софія збільшила інший кут. Дві робітниці, які йшли позаду, перенесли вантажі ближче до стіни, звільняючи вузьке місце. Одна залишила свою ношу на землі й повернулася до тієї, що затрималася. Ніхто не напав на неї в ту мить. Це сталося значно пізніше, коли носій спробував відхилитися від маршруту.

— Я раніше цього не бачила, — сказала Яна.

— І я. Ми переглядали всі ознаки нападу. Те, що інші істоти робили поруч, коли нападу ще не було, дивилися значно менше.

Роман відкрив другу половину екрана із записом другого віддаленого майданчика. За останню годину кількість малих істот під зовнішнім візком збільшилася. Великі залишалися зовні. Їх було важко розрізняти за формою щитів, і Яна не стала шукати там знайомих «людей» зі свого досвіду. Її більше вразило, як вони розподілялися в просторі. Поки дрібні перетинали відкриту ділянку, дві великі стояли на протилежних краях схилу. Коли сонце піднялося вище, одна зайняла місце ближче до тіні, інша відступила від каменю.

— Може, вони охороняють, — сказав Роман.

— Може, чекають, доки висохне поверхня, — заперечила Софія. — А може, просто тримаються віддалік від іншої касти. Для висновку потрібен контекст.

Яна подумала про те, що була готова померти всередині чужого тіла, аби побачити заборонений хід. Далі вона знову дивилася на темні згортки, які хтось ніс під нерухомий людський візок. Ніхто не знав, що всередині. А тепер і запитати не було в кого.

Із коридору долинув гуркіт невдалого вантажного стикування. Роман пішов допомогти, залишивши двері прочиненими. Софія з Яною просиділи ще кілька хвилин мовчки, аж поки не запищав загальний виклик безпеки.

***

Кіра попросила вільних операторів зовнішнього спостереження перейти на третій канал. Не починалася тривога для всього екіпажу; ішлося про підтверджений новий рух поряд із візком. Яна з Софією ввімкнули трансляцію з лабораторії. Зображення було майже таким самим, як зранку, тільки світло впало інакше — тепер видно було щілину за заднім колесом і шматок сухої дороги до кам’яного виступу.

Спершу ніхто не помітив хижака. Він виник із нижньої тріщини настільки повільно, що камера прийняла його передню частину за рухому тінь. Тіло було пласким і широким, із короткими опорними виростами; його колір майже збігався з бурими шарами породи. Яна згадала давній запис із сектора 6-Б, де великий підземний мисливець перехопив транспортницю з пакунком. Тут тварина була меншою — чи просто люди бачили меншу її частину, визначити неможливо.

На службовому каналі Кіра наказала не рухати візком. Селма підтвердила блокування приводів і відкрила зображення з бічної камери. Хижак ішов не до машини. Його напрямок перетинав коротку суху смугу, якою робітниці доходили до укриття. Дві великі особини на краях проходу вже розвернулися до нього. Маленькі зникли під кузовом.

— Він їх зараз наздожене, — сказав Роман із дверей, за якими повернувся до лабораторії.

Яна не відповіла. Хижак зупинився біля першої великої робітниці, різко втягнув передню частину тіла і кинувся. Камера втратила їх у хмарці пилу. За кілька секунд одна з тварин з’явилася знову, відступаючи боком; її передній щит був пошкоджений, одна кінцівка тяглася по землі. Друга велика істота підійшла збоку й ударила хижака під черевну пластину. Від удару той перекинувся на виступ, але не відступив. Знову наблизився, тепер до входу під машину.

На іншій камері видно було, як дрібні робітниці закривають відкриту щілину переносними грудками. У них нічого не виходило: матеріал розсипався, великі ноги хижака вже нависали над краєм візка. Одна з транспортниць спробувала протягти пакунок глибше, зачепила його за опору й зупинилася. Її товаришка повернулася допомогти, хоч довелося вийти з тіні.

Яна впіймала себе на тому, що не дихає. Вона відступила від екрана, вдихнула й повернулася. Це не були її лапи. Вона не могла ними керувати. Ні Софія, ні Селма, ні Марко, який уже зайшов у канал, не могли знати, що буде далі.

— Кіро, — сказала Яна, коли зображення здригнулося від нового удару, — чи можна відвести візок хоча б на пів метра? Щоб вони втекли з іншого боку?

— Під ним живі істоти. Якщо рушити, можна їх розчавити. Ні.

— Тоді дайте мені іншу камеру. Праворуч, за заднім колесом. Здається, там є прохід.

Селма відкрила праву оптику. За колесом справді лишалася вузька смуга світлого каменю, але вона закінчувалася під виступом. Яна впізнала місце з ранкового запису: туди пішли перші малі істоти, перш ніж повернулися до машини. Зараз шлях був порожнім. Від нього до сухої тріщини вгору вела полога кам’яна сходинка, майже схована в тіні.

— Вони можуть піти там, — сказала Яна. — Але, напевно, не знають, що вільно.

— Або знають і не йдуть, бо нам невідома причина, — зауважила Софія.

Яна відчула, як у ній піднімається злість. Софія мала рацію, і це було особливо нестерпно. На екрані тварина з пошкодженою кінцівкою знову стала поперек проходу; вона вже не могла добре триматися на схилі. Хижак обійшов її й різко подався до нижньої частини кузова. Під ударом зігнувся тонкий захисний фартух на задньому кріпленні.

Селма вийшла на зв’язок із новим повідомленням. На машині залишався дистанційний аварійний підйомник для касет. Він міг підняти тільки контейнер із датчиком, не змінюючи положення кузова, але під час спрацьовування привід зрушить захисну планку над тим самим вузьким виходом праворуч. Планка не торкалася землі. Під час штатного повернення машини її все одно піднімали. Ризик полягав у тому, що відкритий отвір дасть хижакові ще один шлях до укриття. Ніхто не проводив такого маневру поряд із теварськими тваринами.

— Ти хочеш забрати датчик зараз? — не втрималася Яна.

— Ні. Я кажу, що в машині є рухомий елемент, який ми знаємо. Якщо він змінить простір, це вплине на всіх під машиною. Я не збираюся вгадувати, кому стане краще.

Кіра швидко переглянула обидві камери й наказала Селмі нічого не робити. Машина залишалася частиною чужого укриття, хоч люди й не будували його з такою метою. Відкрити додатковий прохід заради припущення не варто було. Тим паче хижак уже знайшов одне місце, куди міг просунути голову.

Яна замовкла. Вона розуміла рішення. І водночас відчувала, що зраджує кожну маленьку особину, яку бачила на екрані. Їй захотілося вимкнути відео, піти до себе й ніколи більше не дивитися, як гинуть чужі тіла, в які вона не може ввійти.

Тоді велика робітниця з ушкодженою кінцівкою зробила щось, чого Яна не очікувала. Замість іще раз кинутися на хижака, вона відступила на суху сходинку за заднім колесом. Хижак просунувся слідом. Робітниця зачепила його переднім щитом, розвернулася боком і раптом зникла у верхній тріщині — туди, де раніше ніхто не рухався. Хижак намагався йти за нею, але його широке тіло не проходило між каменями. Він смикнувся, вдарив по стінці, зірвав кілька пластинок породи і відступив.

На екрані зникла одна з великих особин. Не було видно, чи вона врятувалася. Але хижак уже не намагався пролізти під візок. Він обертався на місці, шукав інший шлях, потім повільно пішов униз схилом — слідом за темною смугою вологи, яка доходила до нижньої тріщини.

Малі істоти ще довго не виходили з укриття. Через кілька хвилин одна обережно з’явилася біля правого колеса, торкнулася фартуха передніми придатками й повернулася назад. Потім друга. Третя принесла грудочку й поклала її поруч із пошкодженим кріпленням. Наче для ремонту, подумала Яна, але не стала говорити це вголос.

Ніхто не радів. Данило, який прийшов на звук загального виклику, зупинився біля дверей із тими самими прокладками в руках. Дивився на екран, де маленькі тварини поверталися до своїх справ, і раптом дуже тихо сказав:

— Воно відвело того здоровила від інших.

— Можливо, — відповіла Софія. — Можливо, просто намагалося втекти.

— Якщо воно не вижило, різниця для мене невелика.

Яна глянула на нього. Він не дивився на неї й не вимагав жодної відповіді. Вона знала, що Данило досі соромиться говорити про чужу смерть після шістнадцятого носія. Але тепер він говорив — про ту тварину, якій навіть імені не мали.

***

Після закінчення спостереження Марко підтвердив наказ не рухати візком до нового оцінювання. Антон запитав, чи вдасться дістати датчик до зв’язкового вікна. Селма відповіла, що спроба дистанційного вилучення зараз ризикована. Резервний привід антени доведеться вести з меншою швидкістю, а для передавання важливих пакетів використовувати додаткову перевірку й повторну відправку. Це не було поразкою, але кожен зайвий хвилинний цикл означав менше часу на повідомлення Норі.

Яна повернулася до ранкового запису. На карті видимості вийшло більше темних ділянок, ніж вона сподівалася: переднє кріплення перекривало камері половину простору під кузовом, а за заднім колесом тіла зникали, ще не діставшись тріщини. Вона позначила ці місця окремо від тих, де справді бачила робітниць. Кірі відправила файл разом із вихідними кадрами, щоб та могла перевірити кожну позначку. Антонові — коротке повідомлення, що підтверджених вільних проміжків поки немає. Перед натисканням «надіслати» Яна затрималася: так хотілося знайти хоча б один. Вона відправила як є.

Кіра окремо зафіксувала, що жоден зовнішній механізм не був запущений у присутності живих істот. Люди не мали доказу, що колонія навмисне шукала захисту під машиною, а також не знали, чи повернеться хижак. На карті другого віддаленого майданчика з’явилася нова зона спостереження. Вона не перекривала жодного житлового відсіку, але створювала ще один довгий обхід для транспорту.

Увечері Яна принесла гриб до їдальні. Люба подивилася на нього, оцінила тонку ніжку й сказала, що якщо Софія колись виростить три десятки таких, вона спробує придумати суп. Поки ж краще не ризикувати останньою сковорідкою через один гриб. Яна забрала згорток назад. За сусіднім столом сидів Артем із нерозпакованою валізою між ногами. Вона запитала, чого той не віднесе її до кімнати. Артем сказав, що так йому спокійніше. Відтоді як на орбіті зник нормальний рейс, він тримав речі готовими, хоча розумів, що спершу всім потрібно буде пройти інструктаж, перевірку маршрутів і дозвіл на виліт.

— А якщо валізу доведеться лишити? — спитала Яна.

Артем потер ручку. Він явно не розглядав такої можливості. Потім відповів, що тоді піде без неї, але поки що вона йому не заважає.

За дверима хтось голосно засміявся. Люба сварилася з Богданом через новий графік нагріву кухні; він намагався пояснити, чому після роботи резервного теплообмінника духовка виходить на температуру довше, ніж раніше. Люба заявила, що за такої швидкості вони колись випечуть хліб просто в дорозі до Землі. Богдан зітхнув і попросив дати йому хоча б з’їсти свій обід.

Яна усміхнулася й у ту саму мить згадала ушкоджену робітницю, яка зникла у верхній тріщині. Її дрібні товариші вже, можливо, забули про неї, якщо взагалі мали те, що люди називали пам’яттю про окрему особину. Яна хотіла вірити, що вона вижила. Не могла знати.

Увечері прийшло повідомлення від брата. Він показав нові кріплення вивіски — майстри нарешті заклали тріщину на фасаді й обіцяли повернути літери наступного тижня. На задньому плані племінниця намагалася вставити свою маленьку руку в рукав великої батькової куртки. Коли їй це вдалося, вона підняла порожній рукав над головою, ніби той належав комусь невидимому.

Яна дивилася на неї, аж поки дівчинка не втомилася й не побігла до дверей майстерні. Вона написала братові, що фасад став значно кращим. Попросила не залишати отвори для кріплень відкритими на дощ. Потім додала, що сьогодні бачила одну маленьку теварську істоту, яка змусила її думати про хоробрість, хоча вона й досі не знає, чи те слово доречне.

Відправила лист і довго сиділа перед чистим екраном.

Перед сном Яна знову відкрила відео зі схилу. На останніх кадрах під візком було тихо. Малі істоти рухалися в темряві, одна велика переносила згорток, ще одна стояла біля того місця, де зникла поранена робітниця. Яна хотіла знайти ознаку, що та повернулася, але камера показувала тільки темну щілину. Вона зупинила запис там, де велика істота, ледве втримуючи рівновагу, підхоплювала переднім щитом хижака й розвертала його до каменю.

Власне дихання стало надто голосним. Яна вимкнула відео, встала й обережно пройшла від ліжка до дверей. За останні дні рівновага поверталася майже непомітно. Ліва нога зробила крок, права поставилася поруч. Вона відчула підошви, тверду підлогу, тепле повітря кімнати. Жодної чужої кінцівки цього разу не було.

За дверима звичайно шуміла станція. На одному з віддалених майданчиків люди залишили свою машину під відкритим небом, і в її тіні продовжували рухатися істоти, для яких ні в кого не було навіть відповідних слів. Яна знала тільки, що сьогодні вони прожили ще один день.

Далі буде...

Лія Денвер
ТЕВРА: ПАСТКА ДЛЯ КОРОЛЕВИ

Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
×

Вітаємо🎉

🎁 Спеціальний подарунок для Вас! 🥳

Зареєструйтесь та отримайте 10% знижки на першу покупку!