Налаштування

Шрифт:

Arial Verdana Times New Roman Courier New Roboto Roboto Serif Garamond Baskerville Sans Serif Trebuchet MS Helvetica

Розмір шрифту:

Інтервал:

Колір:

тексту:
фону:
На сторінку книги

Яна прокинулася від того, що хтось у сусідній кімнаті складав валізу.

За тонкою перегородкою стукали жорсткі застібки. Відкрилася шафа, щось упало на підлогу, чоловік тихо вилаявся. Ще за хвилину загуділа вакуумна упаковка для одягу. Здавалося, він збирався не на орбітальний вузол, а в готель, де матиме змогу перевдягтися й не думати про те, куди подіти використані речі.

Повідомлення про напад Яна отримала перед сном. Вона встигла прочитати його двічі, один раз перевірити, чи справжній підпис Марка, а потім майже годину лежала з увімкненим світлом. Відліт усіх людей і вантажів призупинили. Орбітальний вузол залишався герметичним, його екіпаж — живим; що сталося з очікуваним транспортом, ніхто достеменно не знав. Від невстановленого судна надійшла вимога віддати люменіт та журнали стабілізації.

І все ж у сусідній кімнаті пакували валізу.

Яна сіла й відчула, як підлога трохи хитається. Цього разу обійшлося без знайомого хибного відчуття зайвих кінцівок: вона просто різко встала з ліжка. Оксана ще вчора просила так не робити. Яна зачекала, поки мине запаморочення, тоді натягла штани й вийшла в коридор.

Сусіда звали Артем. Він обслуговував установки первинної очистки люменіту, їв у їдальні завжди біля вікна й мав звичку посміхатися кожному, хто проходив повз, навіть коли розмовляв із кимось іншим. На Теврі працював тільки другий контракт. Яна знала про нього небагато, крім того, що він ніколи не пропускав трансляцій із Землі, хоч би якою старою виявилася гра, результат якої давно обговорили всі знайомі.

Двері в його кімнату були прочинені. Артем стояв навколішках перед відкритим контейнером, намагався втиснути всередину великі черевики й водночас відповідав комусь голосовим повідомленням.

Побачивши Яну, він вимкнув запис.

— Розбудив?

— Трохи. Ти переїжджаєш?

— Збираю найнеобхідніше. Так рекомендують при аварійній готовності.

У повідомленні Марка такого не було. Було сказано тримати особисті аварійні комплекти в доступному місці й чекати окремих розпоряджень щодо переміщення між модулями. Артем за її виразом зрозумів, що вона теж бачила інструкцію.

— А якщо відкриють друге вікно? — спитав він. — Я не хочу знову збиратися двадцять хвилин і залишити пів речей.

Яна подивилася на черевики. Вони були новими, із щільною зеленою підошвою, яку він купив на попередній станції. Для аварійного комплекту завеликі, але пояснювати це зараз здалося їй образливим.

— Другого вікна поки немає.

— Знаю.

Він склав черевики боком і спробував застібнути контейнер. Пластик не піддався.

— Мати думає, що я вилітаю завтра, — сказав Артем, не дивлячись на Яну. — Я написав їй ще до того маяка. Потім подумав — відправлю друге повідомлення, коли будемо нагорі. А тепер…

Він залишив застібку в спокої. Яна знала цю паузу між двома посланнями, у якій людина на відстані живе з подією, що вже перестала бути правдою. Брат, мабуть, досі не прочитав її останнього листа про тріщину в стіні майстерні.

Вона запропонувала допомогти перескласти речі. Артем усміхнувся, але відмовився: йому самому потрібно було вирішити, що вважати необхідним. Яна пішла, залишивши його сидіти над черевиками. У коридорі ще було чути, як він знову вмикає упаковку.

***

На кухні Люба не розповідала про напад. Вона відсунула дошку, на якій різала сухі овочі, й голосно запитала Богдана, чи можна вважати обіцяні на орбіті мембрани для водоочистки втраченими.

Богдан саме їв. Він проковтнув шматок, пояснив, що існуюча станційна система працює на замкнутому циклі, перевірена й має запасні елементи. Мембрани потрібні для планового обслуговування та виробничого контуру, який тепер навантажено сильніше через переставлені зміни. Якщо доставка затримається, доведеться змінити графік регенерації й відкласти кілька неважливих операцій. Поки що це не означає, що завтра в усіх закінчиться вода.

— А мені вже троє прийшли сказати, що воду треба берегти, — відповіла Люба. — Один навіть запропонував не мити посуд.

— Не мити посуд не можна.

— Я так і пояснила. Але наступного разу пошлю його до тебе.

Яна взяла корж. Зміна в їдальні почалася раніше, ніж звичайно; хтось мав нічне чергування біля пошкодженого шлюзу, хтось переходив на денну роботу через заборону зовнішніх маршрутів. На дошці з меню Люба перекреслила випічку й написала дрібніше: «Ще вирішимо». Під нею хтось додав олівцем: «Поки всі живі, можна й без пирога». Люба здерла записку зі стіни й кинула в смітник, лишивши меню на місці.

Яна сіла біля Данила. Пов’язку з руки він уже зняв; на шкірі лишалася рожева смужка, і коли він обертав чашку, Яна бачила, як обережно рухається його великий палець.

— Мені вночі наснилося, що ти повернулася в крісло, — сказав Данило після того, як посунув їй сіль. — Софія бігала по лабораторії й кричала, що в нас зникли всі журнали.

— Дуже правдоподібний сон. Ти їй розповів?

— Я краще хочу дожити до обіду.

Він жартував так, як жартував до шістнадцятого носія, але Яна помітила, що майже не торкнувся свого сніданку. Уночі йому, мабуть, теж не спалося. Вони обговорили, чи Люба справді відмінить випічку і чому до нового списку чергувань внесли людей, які ще вчора працювали в лабораторії. Про орбіту Данило сам більше не заговорив.

Тільки коли Яна підвелася, спитав, чи думала вона про те, що буде, якщо транспорту так і не знайдуть.

Вона сказала, що думала.

— І що?

Яна подивилася на його чашку. По краю висохла тонка смужка білого нальоту. Від місцевої води після обробки лишалися інші сліди, ніж від земної; Люба вважала ці розводи особистою образою.

— У мене немає хорошої відповіді, Даниле.

Він кивнув і нарешті взявся до коржа.

***

Ірина чекала її біля лабораторії з мокрою плямою на манжеті. Вода була станційна, не теварська: геологиня щойно перекинула чашку на стару карту й тепер намагалася розвести аркуші, поки чорнило не попливло. Софія дивилася на неї з явним обуренням. Карта належала лабораторії і пережила стільки перепланувань, що на звороті вже не залишилося місця для виправлень.

— Не дивись так, — сказала Ірина. — Ти минулого тижня заливала водою грибницю над моїм столом.

— Я над своїм заливала.

— Вода не знала, де закінчується твій стіл.

Вони сперечалися, але на екрані вже був відкритий запис із Далекого схилу. Яна відразу впізнала білу перемичку, через яку вчора переходили великі робітниці з важкими пакунками. Тепер перемички не було. Сама поверхня нижче за неї на кількох кадрах повільно змінювалася: стара темна лінія стала ширшою, а світлі соляні плитки на її краї лежали під іншим кутом.

Ірина попросила Яну не шукати там комах. Спочатку треба було порівняти два геологічні записи — старий і свіжий — без накладених позначок. Зображення йшло з різних камер, розташованих на віддалених автоматичних постах. Точність часу була достатня для великих змін, але не для того, щоб приписувати кожну дрібну тріщину певному поштовху.

Яна побачила, як одна вузька плитка сповзла вниз. Вона чекала гучного осипу, хоч звук із камери вимкнули; натомість плитка просто зникла за нижнім краєм кадру. Через кілька хвилин з’явилася темна блискуча поверхня. Вона не текла рівною річкою. Затримувалася біля одного каменя, обтікала другий, а подекуди темнішала порода відразу на кількох віддалених клаптиках.

Ірина показала їй дві серії вимірювань. На одному віддаленому посту підвищився поровий тиск; на іншому змінився нахил опори. Величини залишалися відносними, бо після давнього калібрування в датчиків з’явився дрейф. І все ж за добу зміни вийшли за межі попереднього шуму.

— Рідина може надходити не з одного отвору, — сказала Ірина. — Якщо під верхнім пластом кілька проникних тріщин, ми бачимо виходи окремо. Або спершу бачимо деформацію, а рідину пізніше. Це не означає, що всі ділянки сполучені одним відкритим тунелем.

Софія, яка займалася зовсім іншими приладами, запитала, чи такий процес здатний зруйнувати станцію.

— Залежить від того, що в нас під станцією. Саме цього я досі не знаю в достатньому обсязі.

Яна озирнулася на карту, яку Ірина промокала паперовими рушниками. Там сухий схил був намальований суцільним кольором. Знімали місцевість до перших видобувних робіт. Тоді ніхто не міг здогадатися, як швидко стане важливим питання про маленькі природні тріщини, що не цікавили будівельників.

— А колонія? — запитала Яна. — Якщо вони переносили пакунки саме через цей схил, куди тепер можуть піти?

Ірина відкрила знімок ширшої місцевості. Праворуч за перемичкою простягалася смуга щільніших кам’яних виступів. Уздовж неї кілька годин тому рухалися невеликі групи. Частина дісталася сухого відгалуження, інші зникли за плитами, а ще одну тепер не бачила жодна камера.

— Можуть пройти тут. Можуть не пройти. Не всі мають однакові розміри тіла. І ми не знаємо, які шляхи для них відкриті під каменем.

На екрані з’явилася велика робітниця. Вона вийшла з-за білого каменя, зупинилася й повернула в інший бік, ніж кілька малих особин перед нею. Яна подумала про сімнадцятого носія — як він без вагань приймав одні запахові межі й намагався обійти інші. Її власна пам’ять не допомагала зрозуміти цю істоту. Вона лише робила картинку важчою для перегляду.

— Можна повернути кадр трохи назад?

Ірина відмотала запис. Велика особина знову з’явилася біля каменя, затрималася й змінила напрямок. А на краю зображення, куди Яна спершу не дивилася, одна з малих робітниць двічі підійшла до щілини, що починала темніти, і щоразу відступила. До повороту великої особини лишалося ще кілька хвилин.

— Вони знали? — запитала Софія.

— Ми не знаємо навіть, що саме вони відчули, — відповіла Яна. — Але можна зберегти цей відтинок разом із записом нахиломіра? Не окремим роликом із комахами. З тим, що відбувалося під ними.

Ірина відкрила нову робочу папку. Попросила тільки не називати її «передбаченням»: у них були прогалини в огляді, а мала особина могла зупинятися з десятка причин. Яна сама вписала до назви діапазон часу, без жодного висновку.

Ірина показала ще одне зображення. Воно було не з Далекого схилу, а з невеликої дослідної касети з відкладеннями, яку зберігали в лабораторії. У захищеному об’ємі мінеральну матрицю піддавали контрольованому зволоженню розчинами різної солоності. Не живу комаху й не цілу колонію — старий зразок, що кілька місяців лежав без доступу до природних умов.

Один його край набух. На іншому з’явилися тонкі пластинки, які відходили від основної маси. Ірина не приховувала, що це ще один набір непевних результатів: зразки відрізнялися за віком і попередньою обробкою, а лабораторний розчин не був підтвердженим аналогом теварського розсолу.

— Але те, що ми називали сухим залишком, — сказала вона, — може поводитися як досить складна суміш. Деякі органічні компоненти утримують воду, інші після висушування перестають з’єднуватися. Точної функції цих матеріалів у колонії я не назву.

Яна згадала сім контейнерів, через які Дарина нещодавно лаялася на складі. Частину мали забрати на орбіту. Тепер орбіта не приймала вантажів, а з неї вимагали люменіт та виробничі журнали.

— Виходить, добре, що ми їх не відправили?

— Виходить, у нас лишилися зразки, — відповіла Ірина. — Це не одне й те саме.

Софія побачила, як Яна здивовано підняла брови, й на мить усміхнулася. Яна знала, що колись сама могла сказати таку фразу на будь-яке запитання. Тепер їй хотілося принаймні раз отримати відповідь, яка допоможе щось зробити.

***

Закінчити перегляд їм не дали.

Антон викликав Марка на терміновий канал, а той одразу переслав попередження геологічній групі. На Далекому схилі зник сигнал із нижнього поста спостереження. Перш ніж канал урвався, акселерометр зареєстрував тривале відхилення від свого попереднього положення, а камера на верхньому посту показала рух світлої смуги вздовж кам’яного уступу.

Ірина не стала називати це обвалом, доки не переглянула живе зображення.

Сигнал ішов із затримкою, зі спотвореннями. На ньому можна було розгледіти край плато та вузьку темну лінію. Потім лінія розсунулася, і камінь між двома старими тріщинами повільно осів. Не миттєво провалився. Він ніби втратив твердість, якої люди досі від нього чекали. Світла кірка тріснула впоперек, уздовж краю піднявся пил.

Яна не почула нічого. Навіть відсутність звуку здавалася неправильною.

Після осідання з щілини вийшла темна рідина. Спершу її було небагато. Вона розтікалася по западині, але в одному місці продовжувала підніматися між каменями, хоча нахил поверхні мав би спрямувати її вниз. Ірина відразу пояснила, що це не «вода тече вгору»: рідина виходить під тиском із нижнього горизонту, а далі вже підкоряється місцевому рельєфу.

Камера здригнулася. Зображення повернулося боком, вирівнялося автоматичним стабілізатором. Із тріщини вирвалося повітря чи газова суміш — їх не можна було розрізнити за відео, лише побачити, як над отвором піднявся пил і легкий туман. Яна відступила від екрана раніше, ніж зрозуміла, що їй нічого тут не загрожує.

Поблизу місця виходу рухалися теварські істоти.

Вона розгледіла одну важчу, а за нею групу малих, що розсипалася по схилу. Дві повернулися до темної западини. Важка особина йшла вгору, зачіпаючись передніми кінцівками за гострий край. На відстані кожен її крок виглядав повільним, але за кілька хвилин вона піднялася вище за місце, де вчора зникли інші. Маленькі істоти більше не з’являлися на цій ділянці кадру.

Ірина переключилася на карту.

— Нам потрібно знати, чи це локальний вихід, чи та сама зміна тиску з іншого поста. І ще: якщо там розчинні шари, просідання може продовжитися без нового великого поштовху.

Марко відповів із робочого каналу, що людей на Далекий схил не відправлятиме. Спочатку незалежні вимірювання, потім — новий контур заборонених ділянок. Ірина погодилася. Селма вже переглядала, чи зберігся резервний огляд із дальнього ретранслятора. Тимур у сусідньому голосовому вікні запропонував висунути з ремонтного робота додаткову оптичну штангу; Селма попросила його не робити жодних дистанційних команд, поки вона не перевірить стан майданчика.

Яна стояла біля порожнього стільця, не сідаючи. Їй було неприємно, що ця велика подія знову відбувається на екрані. Хотілося побігти до шлюзу, побачити все власними очима й хоча б так довести собі, що відстань між нею та чужим світом насправді існує. Вона знала, що нікуди не піде. Оксана не поновила медичного допуску навіть до нейрозанурення; на зовнішню геологічну операцію Яна й раніше не мала права вирушати без окремої підготовки.

Тому залишилася поруч із Іриною й почала звіряти часові мітки. Не зображення тварин, а час зміни нахилу, радіозатримку, момент втрати нижнього поста. На одному з екранів темний потік уже підбирався до каміння, по якому недавно йшли малі робітниці. Яна змусила себе дивитися на цифри.

Нижній пост мав власний годинник, який час від часу підтягувався за станційним сигналом. Останнє коригування відбулося задовго до провалу; між двома каналами накопичилася різниця, яку легко було пропустити при швидкому перегляді. Яна поставила поруч сирі записи й не відразу зрозуміла, чому Ірина забрала в неї планшет.

— Зачекай. Якщо це не збій часу, деформація почалася раніше, ніж ми побачили рідину.

— А якщо збій?

— Тоді нічого не доведемо. Можемо перевірити за верхнім ретранслятором.

Ірина вже викликала Селму. Доти Яні хотілося повернути камеру вниз і знайти бодай одну зниклу особину. Тепер вона чекала короткої відповіді про синхронізацію. Це теж було очікування, тільки від нього бодай щось залежало.

За кілька хвилин Селма підтвердила: поправка годинника не пояснювала всього зміщення. Порядок подій залишався тим самим, хоч точний інтервал ще потрібно було встановити. Ірина внесла до попередження Маркові не прогноз обвалу, а вимогу не відновлювати автоматичних маршрутів навіть там, де камера показувала суху поверхню. Яна повернула планшет на стіл. Руки більше не тремтіли; тепер боліли пальці від того, як міцно вона його тримала.

***

Нове розпорядження з’явилося у всіх приблизно одночасно: зупинити роботи на відкритих промислових ділянках за межами підтвердженої основи, перевести зовнішні машини в безпечні положення, не запускати автоматичних маршрутів через старі відвали й дренажні виїмки. На самій станції зміни не означали евакуації житлових модулів, але Кіра вимагала перевірити аварійні проходи та окремо — резервну подачу води й повітря до переселеного сектора.

Здається, саме слово «перевірити» найбільше втомило Дарину.

Яна побачила її біля вантажного коридору. Дарина тримала в руках два планшети: на одному — наказ Марка, на іншому — список людей, яких треба було переставити на іншу зміну. Позаду неї комірник намагався провести шість контейнерів через пропускну лінію, яку автоматика вже перевела в режим блокування.

— Я не встигла прочитати навіть перший наказ, як прийшов другий, — сказала Дарина й подивилася на Яну. — Якщо ти зараз принесла ще одну пропозицію зупинити машини заради комах, скажи відразу, щоб я знала, скільки в мене лишилося часу.

Яна пояснила, що прийшла по відомості про старі зразки матриці. Ірина хоче знати, які з них уже проходили термічну обробку, які лишилися незайманими, а які змішували з промисловими партіями. Папери частково зберігалися в лабораторії, частково — в господарському архіві, а частину перенесли до документів орбітальної відправки.

Дарина засміялася — один раз, без радості. Вона саме сьогодні намагалася з’ясувати, хто бачив відомість тих семи контейнерів із люменітом, яких вимагали нападники. Цифра була в документах орбітального вузла та кількох робочих графіках, тож сама по собі не доводила витоку з поверхні. Проте вимога отримати ще й журнали стабілізації означала, що нападників цікавить технологія, а не тільки готовий товар.

— Архів відкрию, — сказала вона. — Але зразки ніхто нікуди не переносить, доки Кіра не погодить біологічну ізоляцію. Після історії з попутником у нас хоча б є правило, як не завезти комаху просто в їдальню.

— Ірині поки потрібні самі описи, — сказала Яна. — Я попрошу скани актів. Якщо доведеться відкривати касети, зробимо окремий запит.

Дарина поклала один планшет поверх другого. На нижньому Яна встигла побачити червоний рядок: два склади тепер претендували на один і той самий ізольований візок. У звичайний день це виправили б перестановкою зміни. Сьогодні один зі складів приймав аварійні ущільнення для водяного контуру.

— Ти це зараз кажеш, щоб мені стало легше? — спитала Дарина.

— Ні. Я справді не хочу, щоб ти відкривала їх заради нас до погодження.

Дарина подивилася на неї так, наче перевіряла, чи не схована в цій відповіді умова. Потім провела пальцем по рядку з візком і пересунула його до водяної служби.

Яна не сперечалася. Їй хотілося спитати, чи Дарина вже повідомила Лесі про орбіту, але вони ніколи про це не говорили між собою. Знала про листування лише тому, що якось випадково бачила розгорнуту шахову дошку й почула, як Дарина свариться з другом через хід, надісланий із запізненням. В особистому житті Дарина не потребувала Яниних припущень.

Натомість вона допомогла перенести порожні пластикові касети до закритого складу. Комірник здивувався: зазвичай аналітики не беруться за звичайні вантажі. Яна сказала, що касети легкі. Дарина перевірила її допуск до цієї секції, і лише тоді дозволила допомагати.

На полиці лежали відкладені для орбіти матеріали. Поруч — резервні ущільнення для систем водопідготовки, два запасні блоки обробки повітря та пакет із табличкою «тимчасово не видавати». Усе це було підраховане, записане й промарковане. Але Яна вперше побачила, як мало важить правильний порядок на полицях, якщо дорога між полицями та людьми раптом зникає.

Дарина знайшла потрібний акт. Один із необроблених зразків походив не з видобувної камери, а з ранньої геологічної виїмки, ще до того, як її офіційно віднесли до технологічних відходів. Відбір виконали стерильним інструментом, помістили в окрему суху касету й не піддавали тепловому циклу. Таких залишків було небагато, і навіть зараз їх треба було тримати в ізоляції: ніхто не гарантував, що там не збереглися живі мікроорганізми.

— У вас є окремий архівний відсік? — спитала Яна.

— Є. Поки до нього можна дістатися. Це теж запиши.

Вони стояли перед відкритою шафою, коли підлога під ногами ледь відчутно здригнулася.

Спершу Яна подумала, що це знову в неї. Вона взялася за край полиці, вдихнула повільно й перевірила, чи не попливло зображення. Ні. Дарина теж завмерла, а над ними тихо дзенькнув один із порожніх металевих лотків.

Із коридору долинув Богданів голос. Він просив не вмикати вантажний ліфт, поки не перевірить опори. Цього разу тремтіння відчули кілька незалежних датчиків у різних модулях. Значення були невеликі, але після пошкодження старого шлюзу Богдан не збирався трактувати їх як дрібницю.

Дарина зачинила шафу.

— Ну от, — сказала вона. — Тепер мені ще й склад переселяти.

Дарина швидко провела долонею по кишені куртки, шукаючи робочий маркер. Той лежав у неї за вухом, але замість нього вона витягла складений учетверо папірець. Яна помітила на згині край шахової дошки, намальованої від руки. Дарина розгорнула папірець на два пальці, згорнула назад і тільки тоді знайшла маркер. Нічого не пояснила.

Яна не знала, чи це жарт. Дарина вже говорила з господарською службою, віддавала короткі розпорядження й одночасно стежила за техніком, який намагався обійти заблоковану лінію із шістьма контейнерами. Попросила його повернути вантаж на підлогу й зачекати. Він спробував пояснити, що має дозвіл. Дарина підвищила голос лише після третьої спроби: дозвіл на переміщення не робить підлогу міцнішою.

Яна допомогла зачинити зовнішню стулку архіву. Більше вона тут нічого не могла зробити.

***

Увечері Марко нарешті показав екіпажеві карту, яку сам хотів би побачити раніше.

Це не була карта загибелі станції. На ній позначили підтверджені місця деформацій, неробочі зовнішні маршрути та ділянки, де старі геологічні звіти більше не дозволяли вважати основу перевіреною. Світлою залишалася велика частина плато. Але дві звичні дороги й ціла смуга поверхневих майданчиків потрапили до зони, де автоматично працювати вже не можна.

Яна дивилася з маленької кімнати відпочинку. Збори транслювали в кілька секторів, бо після пошкодження шлюзу зібрати весь екіпаж в одному місці було незручно й небажано. Поруч сиділи Данило та Артем. Той усе-таки не застібнув свою валізу й тепер тримав у руках невеликий список речей, написаний на папері.

Марко пояснив, що орбітальний вузол не втратив зв’язок, але транспортний коридор закритий через підтверджену загрозу. Оцінка безпеки території теж погіршилася: на Далекому схилі стався вихід підземної рідини, і частину території доведеться вивести з експлуатації до кращого огляду. Її високої солоності підозрювали, але без прямої проби не могли підтвердити. Водночас запасів життєзабезпечення поки вистачало на продовження роботи за обмеженим режимом. Ніхто не наказував людям пакувати все й готуватися до негайного зльоту.

Артем опустив список на коліна. Яна глянула на нього. Він не був заспокоєний; лише перестав так сильно стискати папір.

У загальному каналі хтось запитав, чи не варто використати запас виробничого люменіту для переговорів із нападниками. Відповідь Марка була обережною: вони не мають перевіреної долі транспортного екіпажу й не можуть віддати матеріал, не знаючи, чи це справді врятує людей або лише надасть нападникам нові можливості. Рішення про переговори прийматимуть у координації з Норою, а журнали стабілізації залишаються під захистом. Це не забороняє шукати шлях урятувати заручників, якщо з’ясується, що вони існують.

Потім заговорила Кіра. Вона пояснила, де тепер закриті проходи, які зовнішні шлюзи залишаються аварійними й чому ніхто не має права самовільно виходити до старих майданчиків. Людей просили повідомляти про тріщини та незвичні звуки, але не кожен скрип перегородки означає нову катастрофу. Вона повторила це двічі, різними словами. Яна уявила, скільки разів Кірі доведеться сказати те саме вночі, коли хтось прокинеться від падіння чашки.

Біля кінця зборів увімкнулася Ірина. Вона не встигла змінити робочу куртку й досі мала мокру пляму на манжеті. Повідомила, що на Далекому схилі стався підтверджений локальний провал і вихід темної рідини. Зразка цього виходу ще не отримали, отже точний хімічний склад залишається невідомим. Її попередня робоча модель — рух флюїду через кілька різних шарів, а не одна річка в готовому тунелі. Надати час досягнення станції з цих даних не можна.

Яна чекала, що хтось запитає про комах. Але першим запитанням виявилося, чи можна користуватися душем у третьому житловому модулі. Богдан негайно відповів, що можна. Сміх пройшов кімнатою — не гучний, зате тривалий. Яна теж усміхнулася й побачила, що Артем повільно складає свій список удвоє.

Після зборів Данило затримав її біля дверей. Він хотів показати фото нової Любиної підставки: тепер вона стояла під запасними вагами й нарешті тримала їх рівно, хоч ніжка столу досі була коротша за інші. Він нічого не сказав про новий провал. Вона теж не заговорила. На десять хвилин вони дозволили собі посміятися з людини, яка все-таки знайшла спосіб прив’язати дерев’яну планку до металевої кухонної шафи.

***

Пізніше Яна повернулася в лабораторію. Ірина вже пішла спати — Оксана змусила її завершити зміну після майже безперервного чергування. Софія сиділа в світлі маленької лампи й переглядала дані старого нейроінтерфейсу. Крісло стояло за її спиною, накрите тканиною, щоб пил не забивав датчики; новий «нульовий контур» усе ще проходив перевірки без живого носія.

Яна не попросила його ввімкнути. Відклала свій термінал і сіла поруч.

— Дивись, що я знайшла, — сказала Софія.

Вона показала не запис останнього сеансу, а зіставлення двох старих наборів даних. У них була одна технічна спільна риса, яку раніше ніхто не вважав цікавою: під час коротких перерв у моторному керуванні частина сенсорного потоку не зникала, хоча носій не рухався і стимуляція з інтерфейсу слабшала до фону. Це не доводило, що в чужій свідомості є окремий співрозмовник. Але ставило питання, які сигнали нейросистема взагалі сприймала як «зовнішні», а які — як роботу самого носія.

Яна довго вдивлялася в графіки. Нічого впізнаваного там не було: хребти імпульсів, нерівні провали, лінія часу. Їй хотілося, щоб Софія раптом знайшла серед цих позначок щось, що поверне давно втрачений напрямок. Не знайшла.

— Ти думаєш, у них хтось слухав нас? — спитала Яна.

Софія відсунула планшет.

— Я думаю, що ми досі не вміємо відділяти власні дії від відповіді їхньої нервової системи, — сказала Софія. — Тут навіть назва каналу нічого не гарантує. Ми записували його як сенсорний, бо так він працював у перевірених сеансах. А тепер дивимося на те, чого не можемо пояснити.

— Ти знову скажеш, що це просто шум?

— Я такого не казала.

Яна знала, що несправедлива до неї, й усе одно не змогла одразу відвести погляд. Софія зняла окуляри, знайшла на столі серветку й протерла ліву лінзу. Права лишилася в дрібних відбитках пальців.

— Мені теж хочеться, щоб там була відповідь, — додала вона. — Але я вже раз дозволила тобі піти далі, бо дуже хотіла її почути.

Яна мовчала. Вона пам’ятала, як Софія тоді кричала їй у канал. Не хотіла, щоб подруга несла ту хвилину сама; не знала, як сказати це, не перетворивши розмову на чергове взаємне виправдання. У неї від сьогоднішніх подій накопичилася втома, але вона не хотіла йти в порожню кімнату. Зате могла сидіти тут, серед приладів, на які більше не мала права дивитися крізь чуже тіло.

Софія спитала, чи Яна одразу пішла перевіряти себе, коли здригнулася підлога на складі. Яна розповіла про це без роздратування. Визнала, що на секунду вирішила, ніби знову втратила рівновагу, а потім побачила, як тремтить лоток. Софія записала час для порівняння з геологічними датчиками й порадила сказати Оксані про коротке запаморочення зранку. Яна пообіцяла.

Після цього вони сиділи ще трохи й слухали, як по сусідству хтось ремонтує старий дверний доводчик. Він клацав при кожній перевірці, але щоразу трохи інакше. Софія нарешті не витримала, вийшла в коридор і попросила перенести ремонт за інші двері. Повернулася роздратована, з рукою, вимазаною мастилом: довелося показувати технікові, де саме заїдає важіль.

Яна подала їй серветку.

— Знаєш, що мене сьогодні найбільше налякало? — спитала вона.

Софія зачекала.

— Артем пакував черевики. Не воду, не аварійний комплект. Черевики, у яких хотів повернутися додому.

Софія повільно витерла пальці. Сказала, що вже бачила, як люди після великих аварій намагалися врятувати дивні речі: кухонні ножі, квитки, старі квіти, які не пережили б навіть короткого перельоту. Одного разу сама схопила з полиці горщик із грибами, коли в її колишній лабораторії спрацювала пожежна тривога. Так і стояла з ним на сходах, забувши службовий планшет усередині.

Яна засміялася. Софія теж, але ненадовго.

— Мені не хочеться, щоб ці істоти під каменем загинули, — сказала Яна. — І не хочеться, щоб наші люди тут загинули. Я сьогодні весь день шукаю, що з цього важливіше, і ненавиджу, що мені взагалі спало на думку вибирати.

Софія не відповіла одразу. Потім запитала, чи Яна ще хоче працювати над протоколом спостережень. Так. Чи погоджується й надалі з обмеженням на занурення. Вона кивнула. Ці дві відповіді не полегшили рішення, але принаймні були її власними.

На виході Яна затрималася біля великої карти Теври. Ірина сьогодні додала до неї широку пунктирну межу — зону, де дані старих оглядів більше не дозволяли планувати виходи без повторної перевірки. Межа проходила далеко від житлового блока й водночас перетинала кілька доріг, які люди ще недавно вважали своїми.

У Яни в кишені лежало повідомлення від брата, що прийшло вчора. Там було всього два рядки про фасад майстерні та фотографія племінниці з новим шкільним рюкзаком. Вона нарешті відкрила його й сіла просто під картою, на вузькій лавці для відвідувачів. Дівчинка тримала рюкзак обома руками й дуже серйозно дивилася в камеру. За нею виднілася знята вивіска, притулена до стіни, — брат досі не знайшов часу поставити її рівно.

Яна почала відповідь із того, що у племінниці гарний рюкзак. Про орбіту написала коротко: виліт поки відкладається, вона в безпеці, подробиці розповість, коли зможе. Це було неповне повідомлення. Вона не хотіла надсилати братові красиву неправду, але й змушувати його кілька діб чекати відповіді на найстрашніші запитання не могла.

Надіслала й підійшла до віконця зовнішнього спостереження. З нього не було видно Далекого схилу — той лежав за кількома кам’яними хребтами. Віддалена подія існувала на картах, у гулі під ногами та в чужих маршрутах, які раптом перетнулися з людськими. Біля самої станції все лишалося зовні звичним: світла порода, низькі огорожі, жовта мітка закритої дороги.

Тільки на другому боці огорожі, де кілька днів тому маленькі комахи носили світлі грудочки, тепер не було жодної видимої істоти.

Яна ще деякий час дивилася на порожній насип. Потім повернулася в житловий блок. Дорогою зустріла Артема, який нарешті знайшов контейнер для своїх черевиків і тепер ніс їх під пахвою. Він запитав, чи Яна бачила новий прогноз. Вона сказала, що бачила.

— Думаєш, ми звідси виберемося?

Вона не знала. Замість відповіді запропонувала донести другий контейнер, який він тримав у незручній руці. Артем віддав його, і вони пішли разом — звичайним освітленим коридором станції, що поки залишався цілим.

Лія Денвер
ТЕВРА: ПАСТКА ДЛЯ КОРОЛЕВИ

Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
×

Вітаємо🎉

🎁 Спеціальний подарунок для Вас! 🥳

Зареєструйтесь та отримайте 10% знижки на першу покупку!